3.3.2. Зміна ролі регресистських концепцій у кризові періоди

Започаткований ще у цивілізаціях стародавнього суспільства, ре-гресистський напрям філософії історії переживає чисельні доіндуст-ріальні та індустріальні соціокультурні форми, набуваючи пріоритетного значення у періоди застою та криз. Це стосується і регресист-

ських концепцій, створених у стародавньому суспільстві, і пізніших

— уже в рамках західноєвропейської культури.

3.3.3. Регресистська інтерпретація історичного процесу Монтенем

Одну з перших доволі послідовних регресистських версій історії розробив французький філософ-скептик XVI ст. Мішель Монтень.

3.3.3.1. Об'єктивна зумовленість історичного скепсису Монтеня.

Звичайно, на розумінні історичного процесу М. Монтенем не могла не відбитися глибока криза французького суспільства часів його життя (1533—1592 рр.)- Саме цим пояснюється певною (а може й чималою) мірою його скепсис щодо прогресивності історичного процесу та ідеалізації умов життя і характеру людей минулого.

3.3.3.2. Суть філософсько-історичних поглядів Монтеня. Будучи за своїми переконаннями скептиком, тобто мислителем, для якого утримання від категоричних суджень та сумнів щодо всього є керівним принципом, Монтень наголошував на відносності досягнень культури: європейської — щодо інших історичних культур, на відміну від інших європейських інтелектуалів, що тлумачили ці культури як неповноцінні, примітивні; загальнолюдської — щодо витворів природи. Адже досягнення найрізноманітніших людських культур мають розглядатися, за Монтенем, з одного боку — як рівною мірою прийнятні; з іншого ж — як однаково і вельми умовні. "Дикуни для нас,

— зазначав французький філософ, — аж ніяк не більше диво, аніж ми самі для них, та до цього й нема ніяких підстав; це визнав би кожний, якби тільки зумів, ознайомившись з чужими для нас установами, зупинитися потім на звичних і тверезо порівняти їх між собою. Адже всі наші переконання і звичаї, яким би не був їх зовнішній вигляд, — а він нескінченний у своїх проявах, нескінченний у розмаїтті, приблизно однаковою мірою знаходять обгрунтування з боку нашого розуму"⁵³.

Дещо пізніше, уже в іншому своєму есе, Монтень повертається до цієї ж теми і конкретизує власне розв'язання цього питання, вже навіть віддаючи перевагу культурам тих народів, які пройшли дорогою історії менший шлях і перебувають до природи ближче, ніж європейці. "Отже, я гадаю, — пише він, повертаючись, нарешті, до своєї теми, — що в цих народах, згідно з тим, що мені розповідали, немає нічого варварського та дикого, якщо лишень не вважати варварством те, що є для нас незвичним. Адже, кажучи по правді, у нас, вочевидь, немає іншого мірила істинного та розумного, ніж слугуючі нам прикладами й зразками погляди та звичаї нашої країни. Тут завжди й найдосконаліша релігія, і найдосконаліший державний лад,

й найдосконаліші та цивілізовані звичаї. Вони дикі у тому сенсі, в якому дикими є плоди, що зростають на свободі природним чином; насправді ж належало б швидше назвати дикими ті плоди, котрі людина штучно спотворила, відхиливши їх від природного їх зростання... Отже, ці народи видаються мені варварськими лише в тому значенні, що їх розум ще мало оброблений і вони ще дуже близькі до первісної безпосередності та простоти. Ними все ще керують закони природи, майже не спотворені нашими"⁵⁴.

Люди, як зазначав Монтень, що жили в єдності з природою і не були ще зіпсовані цивілізацією, з переходом до неї втратили природну рівність у своїх відносинах. Монтень сповідує кредо "життя у згоді з природою". Оскільки ж історичний процес веде людей від природи, то французький мислитель сприймає його переважно як регрес.

Формуючись як суспільна істота, людина (і рід, і індивід) прагне відійти від власної природи і йти вперед будь-якими, якими тільки можна штучними стежками, аби лишень не природними. Причому йти на ходулях цивілізації, а не своїми власними ногами, подарованими природою.

3.3.3.3. Ідеалізація природи Монтенем. Порівнюючи природу і історичний процес, Монтень віддає беззаперечну перевагу першій, подекуди навіть занадто захоплюючись цим. Так, у своїй славнозвісній "Апології Раймунда Сабундського" Монтень йде ще далі, віддаючи тваринам, як суто природним створінням, перевагу перед людьми. "Як би там не було, — вважав він, — навіть ті блага природи, котрими ми, за нашим власним визнанням наділяємо тварин, становлять великі переваги. Самим же собі ми або ж приписуємо уявні та фантастичні блага, очікувані в майбутньому й поки що відсутні, блага, які не залежать від людських здібностей, або ж через нашу самовпевненість хибно приписуємо такі блага, як розум, знання, честь; тваринам же ми віддаємо в наділ такі важливі реальні та відчутні блага, як мир, спокій, безпека, простота та здоров'я... Наш уділ — це непостійність, коливання, невпевненість, страждання, марновірство, турбота про майбутнє — отже, і про те, що чекає нас після смерті — шанолюбство, жадібність, ревнощі, заздрощі, нестримні, неприборкані та несамовиті бажання, війна, брехня, віроломство, лихослів'я й допитливість. Так, ми безперечно занадто дорого заплатили за той горезвісний розум, яким ми так пишаємося, за наше знання та здатність судження, якщо ми купили їх ціною незліченних пристрастей, у полоні яких постійно перебуваємо"⁵⁵. Саме з цих міркувань вектор історії, спрямований вперед — від природи до цивілізації, він оцінює як напрям регресивний. Виходячи з цих позицій, він, з одного боку, виносить за "дужки" справді людського, гідного людини існування божественне провидіння, релігійні чудеса, піддає критиці полювання на відьом, з другого —

схоластичне мудрування вчених-педантів, з третього — войовничі помисли і жадобу влади.

Природа, як зазначає він, не потребує особливо щасливої долі, щоб показати себе і прославитися діями. Вона однакова на довільному рівні буття. Тому справжній поступ полягає не у відході від природи, як це відбувається, а у своєрідному культі благої природи. Потрібно, скажімо, не створювати розумні книги, а розумно поводити себе у повсякденному бутті, не вигравати битви і завойовувати землі, а наводити порядок і лад у звичайних життєвих обставинах. Найвище досягнення — жити у відповідності з природою, і не тільки із зовнішньою, а, й передусім, — власною.

Природа, вважав великий француз, керівник лагідний, але тою ж мірою розумний і справедливий. "Я, — писав він, — будь-що стараюся йти її слідом, який ми заплутали всілякими штучними стежками. І ось вище благо академіків і перипатетиків, котре полягає в тому, щоб жити згідно з природою, виявляється поняттям, яке важко визначити та витлумачити, так само як споріднене щодо нього вище благо стоїків, що полягає в тому, щоб поступитися природі. Чи не помилково вважати деякі дії менш гідними лише тому, що вони необхідні? У мене з голови не вибити думку, що вельми підхожою справою є шлюб між насолодою та необхідністю, за допомогою якого, як говорить один письменник старовини, боги все доводять до жаданого кінця... І не з своєї волі людина взяла на себе зобов'язання вести людину життєвим шляхом згідно з її природою: сам творець з усією строгістю приписав його нам як безпосередньо важливе, цілком ясне та істотне"⁵⁶. Ми прагнемо, як доречно зауважував французький філософ, завершуючи останню, третю книгу своїх "Спроб", бути чимось іншим, не бажаючи вникнути в свою істоту, і виходимо за свої природні межі, не знаючи, на що ми по-справжньому здатні. Не варто ставати на диби, адже й на дибах треба пересуватися за допомогою власних ніг. І навіть на найвищому з престолів ми сидимо все ж на власному заду⁵⁷. З належною поправкою на скептицизм, міркування Монтеня багато в чому й донині варті пильної уваги.