1.3.4. Відношення "людина—світ історії" в релігійному історичному світогляді

Уже зазначалося, що взаємовідношення суб'єкта історії та об'єктивної історичної реальності (людини й історії) в релігійному світогляді постає вже значно рельєфніше, ніж у світогляді міфологічному, але ще не в "чистому", класичному вигляді. Для постановки та розгляду цієї проблеми в релігійному історичному світогляді характерною є специфічна ідеалізація — і суб'єкта історії, і світу історії.

1.3.4.1. Релігійна ідеалізація світу історії. Не менш важливо розуміти й те, що історичний за своєю природою світ релігії — не просто сукупність образів уяви і в цьому сенсі уявний, потойбічний світ. Це водночас бажаний, кращий, справедливіший і щасливіший світ, ніж поцейбічний. Тобто історичний світ релігійного світогляду — це світ ідеальний не тільки у значенні продукту людської уяви, а й у значенні гармонійнішого світу, світу реалізованих ідеалів. У цьому розумінні релігійний світ — це реакція на світ реальний, на його злидні і хвороби, нещастя, несправедливість і скорботи. В цій іпостасі релігійний світ постає, як той закапелок історії людства (байдуже — минулої чи майбутньої), який визначає та реалізує її сенс, виконуючи водночас щодо реальних людей компенсаторну функцію. Тобто постає як та сфера, де люди ховаються (хоча б завдяки власній уяві) від неприємностей поцейбічного світу. І не тільки ховаються, а й отримують компенсацію, а то й нагороду за страждання, які вони змушені терпіти тут. Більше того, у певному ракурсі всі ці страждання, скорботи та неприємності розглядаються часто-густо у багатьох релігіях як неминучі й по-своєму милосердні виховні заходи та засоби випробовування грішної за своєю природою людини. Саме на цій особливості релігійного історичного світосприйняття акцентував, як відомо, увагу основоположник матеріалістичного розуміння історії К. Маркс. Релігію він розглядав як самосвідомість і самовідчуття людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Маркс підкреслював, що релігія породжується такими державою чи суспільством, які становлять собою перекручений, спотворений, негуманний світ і постає внаслідок цього як "загальна теорія цього світу, його енциклопедичний компендіум, його логіка в популярній формі, його спіритуалістичний point d'honneur, його ентузіазм, його моральна санкція, його урочисте доповнення, його загальна основа для втішання і виправдання"⁶³ . Фіксуючи деякі риси релігії, яких вона й справді не позбавлена, К. Маркс, проте, істотно переоцінює їх значення для автентичного розуміння релігії, вельми недооцінюючи інші, конструктивні її функції, а то й взагалі нехтуючи ними.

1.3.4.2. Віра у надприродне як визначальна риса релігійного розуміння історії. Релігію часто-густо визначають як пошук шляхів До спасіння, залучення до святого й уникнення гріховного на основі віри у надприродне. Скажімо, міфологічний світогляд ще не знає ні віри, ні надприродного. "Міф, — доречно зауважував О.Ф. Лосєв, — не є релігійним символом, тому що релігія є вірою у надчуттєвий світ і Життя за цією вірою, включаючи певного роду мораль, побут, магію, обряди й таїнства і взагалі культ. Міф же нічого надчуттєвого в собі не містить, не вимагає ніякої віри. Віра передбачає якусь протилежність того, хто вірить, і того, у що вірять. Міфічна ж свідомість розвивається ще до цього протиставлення, й тому тут — і не віра, і не знання, а своя власна, хоч цілком оригінальна, свідомість. З точки зору первісної людини, яка ще не дійшла до розмежування віри та знання, будь-який міфічний об'єкт настільки достовірний і очевидний, що треба говорити не про віру, а про повне ототожнення людини з усім середовищем, що її оточує, тобто природою та суспільством"⁶¹. Однак було б похибкою розглядати віру як атрибут саме (й тільки) релігійного бачення історичної реальності. Це одна з основних духовних здатностей людини: без неї неможлива і будь-яка інша, спеціалізована чи повсякденна людська діяльність, і людське існування загалом. Віру можна попередньо визначити як здатність людини сприймати не доведене теоретично й не підкріплене практичним досвідом, в тому числі її власним, як щось вірне, незаперечне, як здатність сприймати можливе за реальне, бажане — за дійсне, належне — за суще. Це, так би мовити, "віра, за допомогою якої вірять". Вона просякає усі сфери та різновиди людської життєдіяльності, це загальнолюдська спроможність проникнути у найглибші таємниці природи, суспільства та людини. Від неї подекуди відрізняють віру, в яку вірять. У даному разі віра постає інакше — як певне теоретичне вчення чи звід приписів і правил естетичної, моральної, релігійної, політичної, повсякденної поведінки чи практичної життєдіяльності людей загалом. В обох випадках віра виступає докорінною атрибутивною характеристикою і буття людини в історії, і осягнення нею історичного процесу.

1.3.4.3. Надприродне як перетворена форма історичного. Важливість релігійної свідомості у системі людського осмислення історичних явищ чималою мірою зумовлена й тим, що всі компоненти цієї свідомості погруповуються вірою у надприродне. Адже надприродне — не що інше як перетворена форма історичного. Надприродне для віруючого — це дійсність, докорінним чином відмінна від природної. Міфологічна свідомість цього розмежування ще не усвідомлює. Вона й сама синкретична, і всю навколишню реальність також сприймає як неподільну — не тільки на поцейбічний і потойбічний світ, а й на природну та історичну дійсність. Такий поділ окреслюється значно пізніше, коли первісний міфологічний світогляд вже розклався, а на зміну йому йшло релігійне осягнення світу людиною. На той період світ цей вже втратив для людини свою нерозчленованість, оскільки історична реальність дуже поступово, але безповоротно й дедалі чіткіше та очевидніше вибруньковувалася з природної. Для тогочасної ж людини історична, відмінна від природної, реальність сприймалася як неприродна і навіть надприродна. Адже до того часу якоїсь іншої дійсності, крім природної, люди не знали й не могли знати, бо її раніше й не було у вигляді чогось відносно самостійного. Неминучість сприйняття релігійною віруючою людиною історичних реалій як надприродного зумовлювалася ще й автономізацією духовного, теж неприродного, не властивого природі життя. Адже для родоплемінних міфологічних часів властива так звана "бараняча свідомість", тобто безпосередня вплетеність духовних моментів у процеси практичної, матеріальної, предметно-перетворюючої (зародкової) та споживацької життєдіяльності первісної людини.

На відміну від людини міфологічних часів, яка вела переважно не активно-перетворюючий, діяльнісний, а споживацький спосіб життя, живучи в єдності з природою й пристосовуючись до неї, у релігійної людини сфера економічного життя має вже в основному виробничий характер. Адже люди виростали з рамок первісної міфологи лише в міру оволодіння природою та її практичного перетворення. Природа дедалі більше олюднювалася, ставала розкритою книгою опредмет-нених сутнісних сил людини (Маркс). Ця обставина теж знайшла свій відбиток у релігійному баченні світу людини, однак також у перетвореній формі.

1.3.4.4. Софійність як риса релігійного осмислення історії. Віруюча людина справді розглядає навколишній світ як своєрідну книгу, де людина чи предмет, явище чи процес виступають як своєрідні символи, на кшталт літер і слів звичайної книги. Але цю, незвичайну книгу, якою для віруючого постає навколишній світ природи та історії, написав з позицій релігійного світогляду не окремий людський індивід і навіть не людство в цілому. Автором її в даному разі постає Бог. Означену, характерну для релігійного, духовного освоєння історії рису, властиву насамперед християнству (коли світ розглядається як результат розгортання й опредметнення, об'єктивації божественної світової думки) називають софійністю. Термін "со-фійність" походить від слова "Софія". Це слово має кілька значень, тобто полісемантичне; більше того, ідея Софії уможливлює навіть нескінченний ряд її символічних трактувань. Софія, наприклад, в українській релігійно-філософській та богословській літературі, асоціювалася з Премудрістю Бога, і як грань між Богом та світом, і як Світова Божественна душа чи одна з її іпостасей. Софія об'єктивується, зокрема, як:

а) досконалий світ, створений Богом (космос);

б) ідеальна, без недоліків організація (церква);

в) бездоганна людина (святий).

1.3.4.5. Телеологічність релігійного сприйняття світу історії. З софійністю може бути пов'язана Телеологічність — позиція, за якою світ уявляється багатоступінчатим утворенням, де всі витвори нижчих щаблів існують лише для того, щоб слугувати всім представникам щаблів вищих. Найвищий щабель представлений Богом, нижче розташовані вищі істоти, потім люди, тварини, рослини, нежива природа. Ця суто наївна, здавалося б, схема постає по-новому з позицій визнання антропності — принципу, за яким Всесвіт такий, тому що людина є і потребує відповідного переосмислення у ракурсі означених позицій.

1.3.4.6. Найважливіші історіософські ідеї релігійного світогляду. Релігійний світогляд постає змістовно багатшим і структурова-нішим способом осягнення історії, в контексті якого формується низка фундаментальних світоглядно-історичних ідей. До найважливіших з них можна, крім розглянутих вище, віднести такі:

а) ідею свободи як духовної, моральної характеристики, що відрізняє людину від тварин і підносить її над ними;

б) ідею рівності (але не однаковості) усіх людей між собою, незалежно від їх етнічної та станової належності;

в) ідею цілісного історичного руху (в різних релігіях відповідно поступального, циклічного чи низхідного);

г) ідеї ідеального, бажаного (минулого чи майбутнього — залежно від релігії) стану історії, вільного від нерівності, несправедливості, страждань, такого, що забезпечує вічне благо;

д) ідеї необхідності індивідуального піднесення себе до рівня цього стану через неприйняття зла й боротьбу з ним шляхом самовдосконалення, підкорення тілесного духовному й об'єднання з однодумцями.

Зрозуміло, що це лише ідеалізація реального стану речей, схема, що може розглядатися як прийнятна лише з чималими застереженнями. Адже кожен з наведених пунктів наповнюється своїм, неповторним змістом, по суті, в кожній релігійній системі — від класичної чіткої форми вираження до повної невиразності, або ж, у порядку виключення, й заперечення.