3.5.1.4. Термін "суслільно-історична теорія": основні значення.

Яким же чином Маркс здійснює перехід від емпіричного до теоретичного рівня філософсько-історичного пізнання, вибудовуючи своє вчення про суспільно-економічні формації? Для того, щоб коректно і з необхідною повнотою відповісти на дане питання, необхідно насамперед з'ясувати хоча б основні значення поняття "суспільно-історична теорія", особливості зміни цих значень у процесі історичного розвитку такої теорії і, вже на цій основі — питання про внесок Маркса у розвиток філософсько-історичної теорії.

Поняття "соціально-історична теорія" є полісемантичним, тобто має кілька значень, серед яких наріжними можна вважати такі. По-перше, ця теорія може розглядатися у найширшому сенсі як корелят суспільно-історичної практичної життєдіяльності людей. По-друге, вужче, її можна визначити як систему істинних і достовірних знань, що репрезентують філософію історії чи історичну науку у ракурсі доволі високоспеціалізованих галузей історичного пізнання.

3.5.1.5. Поняття "суспільно-історична теорія": широке значення терміна. Ще у стародавньому суспільстві в результаті історичного поділу форм людської діяльності відбулося виокремлення і конституювання духовної діяльності як відносно самостійного різновиду. Знання відносно відособилися від сфери практичної життєдіяльності людей, в яку вони раніше безпосередньо впліталися. Відразу ж після такого відособлення ці знання утворювали комплекс синкретичного характеру, ще не розчленований на окремі галузі. Він містив усі накопичені людьми знання про навколишню реальність, химерно поєднані з суто міфологічними уявленнями про світ. У подальшому від цього комплексу поступово відбруньковувалися окремі галузі людського знання. Скажімо, вже Платон поділяв тогочасні знання на окремі сукупності і навіть намагався певним чином їх упорядкувати. Арістотель, імовірно, був одним із перших, хто свідомо виділив знання про суспільство як одну з трьох основних галузей людського знання (поряд зі знаннями про природу та мислення).

У філософській літературі і сьогодні цей історично перший, синкретичний, ще не поділений на окремі різновиди, комплекс знань, що відокремлюється у стародавньому суспільстві від практичної життєдіяльності людей і конституюється у відносно самостійне утворення, характеризується по-різному. Протягом тривалого часу панував традиційний погляд на цей комплекс знань як знань філософських. П.В. Копнін переконливо довів, що вживання терміна "філософія" у даному разі є не зовсім коректним. "Те, що тоді виникло, — писав він, — було, власне, не філософією, як ми її розуміємо тепер, а нероз-членованою на окремі галузі наукою взагалі, котра, по-перше, не звільнилася ще від релігії, по-друге, залучала у свій зміст все людське знан-

ня про світ й окремі його явища"⁷³. Характеристика Копніним означеного синкретичного комплексу знань дала змогу конкретніше розглянути це явище, оскільки і його визначення комплексу знань як науки взагалі також виявилося вразливим. Адже і стосовно науки доцільно розрізняти і те, що виступало в ролі науки на певному етапі розвитку людства, і дійсний, сучасний зміст цього поняття. Наука в її сучасному розумінні постає дуже складним і диференційованим суспільним явищем, відносно самостійним соціальним інститутом, що характеризується:

а) системами теоретичних знань різних спрямованості та ступенів узагальнень;

б) системою діяльності, специфічної саме для сфери науки;

в) системою відповідних взаємин між людьми;

г) певною сукупністю характерних для науки ідеалів, цінностей і норм;

д) мережею властивих науці організацій, закладів та установ. Відомі й інші виміри науки, за яких вона розглядається, зокрема,

ще й як суспільний спосіб пізнання, специфічна форма суспільної свідомості, сукупність найрізноманітніших методів пізнання й перетворення реальності тощо. Початковий же комплекс людських знань може бути названий наукою, як зазначав і сам Копнін, лише за умови, що "під наукою взагалі у даному випадку розуміється сукупність уявлень як про природу в цілому, так і про окремі її явища"⁷¹. Очевидно, сюди ж варто було б додати і сукупність уявлень про суспільство.

Таким чином, якщо провести розмежування між тим чи іншим історичним уявленням про науку і тим, чим вона є насправді, то стає зрозумілим, що обидва терміни — і "філософія", і "наука" — однаково неточно характеризують означений початковий комплекс людських знань. Адже об'єкти, фіксовані цими термінами, безпосередньо не співвідносяться з практичною життєдіяльністю людей і конституюються як автономні утворення значно пізніше, на істотно вищому ступені розвитку людського суспільства.

Тому, для того щоб адекватніше охарактеризувати початкову сукупність знань, доцільніше використати поняття, яке безпосередньо корелюється з поняттям "практична життєдіяльність". Таким якраз і постає поняття "теорія". Це поняття використовується тут у своєму найширшому значенні — як безпосередній корелят активної, практичної, тобто предметно-перетворюючої, людської життєдіяльності. Значення цього поняття своїм корінням сягає ще давньогрецького етимологічного розуміння слова "теорія" як "споглядання", тобто чогось якісно відмінного від активного відношення до світу. З плином часу цей початковий недиференційований комплекс знань поділяється на відносно самостійні галузі знань, зокрема, певну системну єдність

знань про життя людей, які можна визначити як соціальну теорію у широкому сенсі слова.

3.5.1.6. Поняття "суспільно-історична теорія": вужчий сенс. Однак формування соціальної теорії у її вужчому, власному, значенні цього терміна, що відповідала б вимогам науковості, відбувається значно пізніше, у середині XIX ст. і пов'язане воно, зокрема, з іменем Маркса. Існування подібної соціальної теорії передбачає наявність проміжного, емпіричного рівня пізнання, тому необхідною передумовою з'ясування особливостей формування і основних характеристик соціальної теорії як теорії наукової є дослідження співвідношення емпіричного та теоретичного у процесі побудови такої теорії.

3.5.1.7. Емпіризм і раціоналізм як протилежні підходи до побудови наукової суспільної теорії. Деякі питання побудови суспільної наукової теорії були поставлені вже у філософії Нового часу, отримавши своєрідне вираження в дихотомії емпіризму та раціоналізму. Не можна, однак, ототожнювати емпіризм з емпіричним рівнем пізнання, а раціоналізм — з теоретичним.

Обидва напрями вирішували проблеми побудови саме теорії, але представники емпіризму, з одного боку, розробляли теорію досвідного пізнання, з іншого ж — намагалися вирішити проблему побудови наукової теорії як такої, взявши за вихідний пункт людський досвід. Раціоналісти ж відповідно вихідним пунктом побудови наукової теорії розглядали не досвід, а "природне світло людського розуму", раціональне начало, зосереджуючи свої зусилля на розробці теорії раціонального пізнання.

Обидва ці напрями в ході подальшого пізнавального процесу виявили свою абстрактність і однобічність. Однобічність зумовлена передусім абсолютизацією кожним із цих напрямів ролі одного з джерел людського знання і абстрагуванням від іншого чи принаймні його недооцінкою. Емпіризм гіпертрофує значення чуттєвого індивідуального досвіду у пізнанні, залишаючи в тіні раціональне начало останнього. Раціоналізм же, навпаки, нехтує пізнавальними можливостями людського досвіду і перебільшує роль інтелектуальних начал. Однобічність і емпіризму, і раціоналізму виявилась також у нерозумінні ними значення людської предметно-перетворюючої життєдіяльності як основи і рушійної сили пізнання. У раціоналізмі відрив пізнання від життєвого світу людей виявився наочніше. Цей самий недолік характерний, однак, і для емпіризму. Адже чуттєвий досвід індивіда, на якому грунтується емпіризм, -- лише одна, до того ж неосновна, форма життєдіяльності. Перебільшуючи ж її роль, емпіризм тим самим протиставляє її всім іншим різновидам практичної життєдіяльності людей, стає неспроможним зрозуміти значення останньої в цілому.

3.5.1.8. Проблема побудови наукової суспільної теорії у класичній німецькій філософії: здобутки і межі. Неспроможними виявилися і спроби подолати манівці емпіризму та раціоналізму німецької класичної філософії. Одну з основних причин цього правильно визначив ще Людвіг Фейербах. Характеризуючи філософію Гегеля, котра у рамках німецької класичної філософії становила найдосконаліший зразок побудови теоретичної системи знання, він писав: "Філософія Гегеля є усуненням суперечності між мисленням та буттям, як вона була висловлена особливо Кантом, — але — зазначте собі! — це лише усунення даної суперечності у межах самої суперечності, у межах одного елементу, в межах мислення"⁷⁵. Вразливим місцем системи Гегеля є й те, що він, абсолютизуючи одну з плинних форм соціального устрою, трактував її не тільки як ідеал, а й досягнуту мету розвитку людського суспільства. Внаслідок цього мислитель, свідомо чи ні здійснив підміну і видав емпіричний синтез знань за теоретичний. Тому, і гегелівська теорія соціального пізнання, і всі його теорії соціальної реальності насправді теж виявилися результатом емпіричного, а не теоретичного синтезу, формами систематизації суспільного знання, що належним чином не відповідають вимогам наукової теорії.

Проте слід підкреслити, що Гегель, на відміну від своїх попередників, навіть не вирішивши належним чином проблему співвідношення емпіричного та теоретичного у соціальному пізнанні, все ж зробив помітний крок уперед.

3.5.1.9. Спроби побудови наукової теорії у спеціальних галузях тогочасного суспільствознавства. Таким чином, у загальнотеоретичному плані (в рамках філософії) питання про співвідношення емпіричного та теоретичного у пізнанні суспільних явищ попередники Маркса не вирішили. Через це представники окремих галузей тогочасного суспільствознавства неминуче наштовхувалися на цю проблему, вдаючись до спроб створення тієї чи іншої спеціально-наукової суспільствознавчої теорії, і повторювали помилки емпіризму та раціоналізму уже в рамках своєї галузі соціального чи гуманітарного пізнання.

Найтиповішими були помилки двох видів. По-перше представник того чи іншого різновиду соціально-гуманітарного пізнання досить послідовно дотримувався одного з напрямів (наприклад, раціоналізму); по-друге його не можна однозначно віднести ні до представників емпіризму, ні до прибічників раціоналізму, оскільки у створеній ним концепції химерно переплітаються крайності обох напрямів.

Наприклад, у класичній політичній економії зв'язок її представників з емпіризмом та раціоналізмом простежується досить чітко, передусім через спільність методу, притаманного одному з двох зга-

даних філософських напрямів і взятого для вжитку певним представником класичної політичної економії при побудові своєї концепції. Зокрема, Адам Сміт спробував створити теорію політичної економії за допомогою індуктивного методу, розробленого у рамках філософського емпіризму. Для побудови теоретичної концепції необхідне було всезагальне основоположення, але з допомогою індуктивного методу виснувати такий всезагальний принцип було неможливо. Тому Адам Сміт при побудові теорії політичної економії зробив те, що у межах пізнавальної ситуації, яка склалася на той час, можна було зробити. Йдучи стежкою, проторованою раніше представником філософського емпіризму Джоном Локком, він бере тезу, зумовлену конкретно-історичними обставинами і плинну за своїм характером, але проголошує її всезагальною, необхідною і непорушною основою своєї теорії. Вихідним у Сміта, як і у Локка, поставало уявлення про природу людини. Відповідно до цього уявлення й інтерпретувалися факти економічного життя суспільства та розбудовувалася теорія. Ті форми економічного життя, що не узгоджувалися з таким уявленням, розглядалися як зайві. І навпаки, вишукувалися умови, що сприяли б розвиткові тих економічних форм, які узгоджувалися з прийнятим основоположенням.

Звичайно, у політичній економії подібна загальна основа теорії не виступала прямо і безпосередньо у "чистій" формі природи людини, як це мало місце у тогочасній філософії, а конкретизувалося, зокрема через поняття праці. Так, Сміт як споконвічну природу людини фактично розглядає домінуючі саме в той час суспільні відносини: передусім відносини власності, котрі самі вже були породженням форм праці, притаманних суспільству тих часів. Це становить соціальний чинник емпіризму його вчення. Втім, цей емпіризм концепції Адама Сміта зумовлений не тільки соціальними, а й гносеологічними чинниками. Адже основний принцип концепції Сміт запровадив некритично. З одного боку, цей принцип розглядався ним емпірично як даний факт, з іншого ж — вже самому фактові приписувалося значення вічного й неминущого принципу: йдеться про "споконвічну природу людини". Тому вже в сам фундамент системи Сміта була закладена суперечність.

Давід Рікардо зробив крок уперед порівняно з Адамом Смітом. Він "відштовхувався" від визначення вартості вироблених продуктів робочим часом, тобто ставив перед собою завдання створення трудової теорії вартості. Розглядаючи це визначення як основоположення, англійський учений здійснив спробу дедукувати окремі економічні явища й утворення і, виходячи з цього, зрозуміти їх як модифікації вартості. Перевага Рікардо перед Смітом полягала також у тому, що він, на відміну від останнього, намагався строго й послідовно виявля-

ти саме внутрішній зв'язок економічних фактів, наданих соціально-історичною реальністю того часу.

Однак метод Рікардо, подібний багато в чому до тих методів, що розроблялися представниками філософського раціоналізму, теж виявився вразливим і в гносеологічному, і в соціальному плані. У гносеологічному плані переоцінка ролі дедукції не дозволила Рікардо виявити специфіку кожної з конкретніших економічних категорій через безпосереднє підведення їх під вихідне поняття вартості. Тут, при виявленні своєрідності конкретних економічних утворень і категорій, не можна було обійтися без використання індукції. Фактично Рікардо використовував, звичайно, і її (індукцію), але це використання відбувалося "за спиною свідомості" вченого. Оскільки ж свідома побудова теоретичної концепції здійснювалася лише шляхом дедукції, то результати, отримані насправді індуктивним шляхом (але несвідомо), набували у нього спотвореного вигляду й "вимучувалися" як підсумок дедукції. Іншим небажаним наслідком подібного "пандедуктивізму" було трактування минущих тогочасних конкретно-історичних, насамперед економічних, умов як всезагальних і необхідних. Тобто таких, що цілком можуть становити повноцінну змістову основу всезагальних необхідних понять, категорій не тільки політичної економії, а й філософії. Як бачимо, гносеологічна обмеженість позиції Рікардо неминуче зумовлювала соціально-історичну обмеженість його поглядів. Теоретичний синтез і в нього підмінювався емпіричним.

Така сама підміна відбувалася і в інших галузях тогочасного суспільствознавства — в історії або ж, наприклад, утопістами. Подібно до Сміта та Рікардо представники цих галузей теж розглядали існуючі соціальні умови як щось природне, спричинене неминучим ходом речей і само собою зрозуміле. Тим самим ці умови (свідомо чи несвідомо) абсолютизувалися, поставали у викривленій формі, розглядалися як достатня підстава для всезагальних, непорушних теоретичних визначень. Фахівці з даних галузей навіть не прагнули, як, наприклад Кант чи Гегель, свідомо подолати однобічність емпіризму та раціоналізму. Більше того, вони ще навіть не усвідомили протилежності цих двох напрямів. У змістовому відношенні їх вчення становили собою вищі досягнення у відповідних галузях того часу, та у гносеологічному відношенні їх концепції були ще недосконалішими, ніж сучасні їм філософські чи політекономічні теоретичні побудови.

Отже, у працях тогочасних суспільствознавців було зібрано і певною мірою узагальнено чималий фактичний матеріал, потрібний для створення філософсько-історичної теорії, що відповідала б основним вимогам до наукового знання. Але самі вони побудувати таку теорію були не спроможні, і насамперед через обмеженість рамками своєї

певної галузі пізнання, основою теоретичного синтезу знань у якій виступала, як правило, лише якась одна філософсько-історична або ж соціально-філософська категорія, рідше — невеличка група таких категорій. Скажімо, безпосередньою основою категоріального синтезу знань у теоретичну систему політичної економії виступають одні філософські категорії, історичної науки — інші, для соціології — ще інші і т.д. Тому представники окремих галузей тогочасного суспільствознавства виявляли у своїх сферах соціального пізнання лише деякі з філософсько-історичних категорій, до того ж ці категорії зовнішнім, емпіричним чином, розглядалися у відриві одна від одної і тлумачилися, зазвичай, не як конкретно-історичні за своїм характером відображення різних граней життєдіяльності людей, а лише як якісь неминущі сторони самої цієї життєдіяльності.

3.5.1.10. Створення філософсько-історичної теорії — пріоритетна проблема тогочасного суспільствознавства. І це цілком природно. Завдання створення теоретичної системи філософсько-історичного знання, що відповідала б основним вимогам до наукового знання і водночас не зводилася повністю до науки, звичайно виходило за межі компетенції будь-якої із спеціальних галузей соціально-гуманітарного пізнання. Розв'язати це завдання можна було лише в рамках філософсько-історичного підходу, а саме в цій галузі, як доречно відзначав В.І. Ленін, аналізуючи "Філософію історії" Гегеля, відставання тогочасних суспільствознавців було особливо великим. Безперечною заслугою Маркса якраз і є те, що він значною мірою це відставання надолужив, розробивши своє вчення про суспільно-економічні формації.

3.5.1.11. Трактування структури формації як загальної структури людського суспільства. Відомо, що Маркс і Енгельс розбудовували своє вчення, грунтуючись на принципах детермінізму і розвитку, прагнучи поєднати діахронічний та синхронічні підходи до аналізу соціально-історичного процесу. Вони розглядали останній як природно-історичний процес послідовної зміни суспільств різних типів, кожне з котрих є динамічною системою і характеризується складною структурою. Ця структура, як вважали вони, постає водночас більш чи менш розвинутою формою загальної структури людського суспільства як такого на вищій, сучасній стадії у синхронічному "препаруванні". "Усталені уявлення Маркса й Енгельса про загальну структуру суспільства (про структуру суспільної формації), — відзначав Г.А. Ба-гатурія, — можна схематично, з певним спрощенням зобразити наступним чином: продуктивні сили — виробничі та інші суспільні відносини — політична надбудова — форми суспільної свідомості (ПС — ВВ — СВ — ПН — ФСС)"⁷⁶. (Послідовність відповідає напрямові основної функціональної залежності.)