2.2.2. Правила, які повинні стати нормою життя державних службовців

На долю народу не може випасти

більшої біди, ніж розквіт

окремих людей ціною їх злодіянь.

У. Ченнінг

1. Безкорисливість. Державні службовці зобов’язані ухвалювати рішення тільки з точки зору суспільних інтересів, не дбаючи про свою власну вигоду; за свою працю вони отримують заробітну плату (мінімум її повинен відповідати потребам нормального прожиття).

2. Непідкупність. Державні службовці не повинні ставити себе у фінансову залежність від осіб, які можуть негативно вплинути на їх професійні обов’язки. Державні службовці мають думати про відданість державі, посаді, честі перед народом.

3. Об’єктивність. Посадові особи повинні робити гідний добір кадрів, які були б об’єктивні щодо проблем і громадян, які потребують від них допомоги, поради.

4. Підзвітність. Службова діяльність посадових осіб має бути відкритою для перевірок. Бажано контрольним органам самостійно готувати звіти і постанови, забути про “моду”, що ці звіти готують підзвітні і придумують звіти, інформації, як висловлюється народ: “Частка правди про корупційні дії дорівнює краплі в морі”.

5. Відкритість. Посадові особи повинні бути відкритими в плані рішень та прийняття рішень.

6. Чесність. Посадові особи зобов’язані чесно обнародувати свої власні доходи. Особливо це стосується політиків-управлін­ців, які є першими, навколо яких проявляється прозорість дій.

7. Керівництво. Державні посадові особи повинні пропагувати чесну політику в державі та бути дієвими її учасниками.

Керівні посади в сучасному українському суспільстві повин­ні обіймати професіонали, чесні люди, патріоти нації. До прик­ладу. Обраний державний парламент перебуває в центрі уваги з питань етики поведінки, в центрі боротьби за організацію функціо­нування влади, в центрі боротьби з корупцією, взагалі в центрі всієї політики, життя народу та існування держави.

Активна роль у демократичних країнах у боротьбі з корупцією належить громадянському суспільству, однак його в Україні ще не створено.

Війна з корупцією повинна певною мірою сприйматися, як боротьба проти посадових порушень, як складова процесу ефективного, чесного та дієвого уряду, а також ліквідація негативного її впливу на розвиток суспільства в цілому.

Мудрий реформатор знає, що корупцію не можна викорінити цілком, тому першочерговим завданням має бути підвищення значною мірою порядності серед людей, а чинника корупції - в ризиковану та неприбуткову справу, який засуджує народ і карає закон України.

Ліквідація корупції шляхом реорганізації уряду включає у себе зміни способів виконання урядом своїх обов’язків, запобігання “конфлікту інтересів”.

Пропозиції щодо стримування корупції в суспільстві:

- створення такої внутрішньої фінансової системи управління, яка забезпечує адекватний, ефективний контроль за використанням ресурсів;

- створення додаткових механізмів внутрішнього контролю для забезпечення швидкого й ефективного перегляду спірних рішень;

- забезпечення адекватної юридичної перевірки діяльності агентів;

- забезпечення відповідальності керівників усіх рівнів за діяльність своїх підлеглих;

- підвищення ефективності контролю, забезпечення керівників можливостями для перевірки та контролю за діяльністю свого персоналу;

- проведення термінових, неповідомлених перевірок;

- обов’язкове для керівників усіх рівнів проведення атестації підлеглих щодо виконання правил державної служби та підпорядкованість законодавству;

- виключення “мертвих душ” із складу працівників та зниження можливості їх вступу на службу знову;

- здійснення контролю за власністю, прибутками, боргами чиновників, що мають владу “приймати рішення”;

- запровадження відповідних заборон на наступне працевлаштування у приватному секторі;

- забезпечення управлінців достойною зарплатою;

- забезпечення можливості підлеглих скаржитися на началь­ників у випадку їх корупційної діяльності;

- забезпечення преси права і можливостей викривати корупцію;

- винагороду за добру роботу;

- створення механізмів постійного контролю уряду з боку громадськості та відповідних їй громадських організацій;

- проведення опитувань громадської думки щодо роботи уряду та державних службовців;

- організація відкритої, справді конкурентної і гласної системи закупівель;

- привернення “людей збоку” (незалежних, що не працюють у цій системі) до роботи або контролю чи перевірок;

- швидке прийняття рішень з метою запобігання тяганині, що сприяє корупції;

- похвала за переконання членів професіональних організацій (бухгалтерських, аудиторських, юридичних) у тому, що вони свідомо не допускають вияву корупції як непрофесійної поведінки та інші заходи.

Тільки внаслідок навернення українського суспільства до духовності та серйозного контролю на робочих місцях, в урядових установах можна запобігти корупції в системі владних структур. Інакше боротьба з корупцією - це лише пуста балаканина.