8. Держави, що існували на території україни

На території України у різні часи існували різні державні утворен­ня, вивчення яких дає можливість краще зрозуміти суть сучасних дер­жавотворчих процесів.

Перші спроби державотворення на території України належать кочовим племенам Північного Причорномор'я — кімерійцям, скіфам тасарматам — і хронологічно стосуються середини І тисячоліття до нашої ери. Особливо відомою була Скіфська держава, яка досягла найви­щого розквіту вIV ст. до н. е. Це класична деспотична монархія з не­обмеженою владою царя, що передавалася за спадковістю.

У VII ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я з'являють­ся грецькі поселення. Найбільшого розвитку досягли Ольвія, Панті—капей, Феодосія, Херсонес та інші. Кожне з цих міст—держав було не­великою рабовласницькою державою у формі демократичної чи ари­стократичної республіки. В більшості з них вищим органом державної влади стали народні збори, які обирали Раду міста. Право за своїм змістом наближалося до права Античної Греції. УV ст. міста—держави Керчинської затоки об'єднуються у Босфорське царство.

У III ст. до н. е. у Північне Причорномор'я прийшли войовничі гер­манські племена готів. У 375 р. їх витіснили з Північного Причорно­мор'я гуни. Вони утворили могутню державу, яка розпалася в серединіvct.

До античних часів належать перші згадки про слов'янські пле­мена на території сучасної України. Найбільш відомими з них були анти, венеди та склавіни. Найбільш відомим із слов'янських перед—державних політичних утворень став союз антських племен, що склався у другій половиніIVст. УVIIст. із загальної маси слов'янських племен виділилися східні слов'яни, які утворили стабільні політичні утворення у формі союзів племен — полян, древлян, дулібів і т. д. У наступні століття консолідація продовжувалася, що привело до створення єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі, її ви­никнення пов'язують із захопленням у 892 р. Києва новгородським князем Олегом з династії Рюриковичів.

Київська Русь упродовж ІХ—ХІІ ст. об'єднувала всіх східних слов'ян. Вона характеризується як ранньофеодальна держава, в соціальну структуру якої входили феодали та залежне від них населення (смер­ди, рядовичі, закупи іт. д.).

За формою правління Київська Русь була монархією, на чолі якої стояв Великий князь. Державну владу здійснювали також удільні князі, тисяцькі, посадники та інші представники Великого князя на місцях. На перших етапах існування Русі певна роль в управлінні державою належала народним зборам, які називалися віче, але згодом значен­ня їх зменшилося, зате зросла роль місцевих феодальних з'їздів. У XII ст. були створені перші пам'ятки українського права і перш за все — «Руська Правда».

У середині XII ст.єдина Русь вступає в смугу роздробленості, і на її території виникають окремі феодальні князівства. Зокрема, на території сучасної України виникло Галицько—Волинське князівство, яке утворилося внаслідок об'єднання Галичини і Волині в 1199 р. Найбільшої могутності воно досягло у серединіXIIIст. за Данила Га­лицького. За своїм політичним та правовим станом Галицько—Во­линське князівство практично не відрізнялося від Київської Русі. УXIVст. Галицько—Волинське князівство занепало.

Після занепаду Галицько—Волинського князівства політичне роз­дроблені руські землі потрапили під владу Польщі, Угорщини та Великого князівства Литовського. При цьому литовські феодали збе­регли віру, звичаї та права місцевого населення. Вони засвоїли давньо­руську писемність, прийняли «Руську Правду» як власне джерело права та вважали себе нащадками князів Київської Русі.

Таким чином утворилася Литовсько—Руська держава, на чолі якої стояв Великий князь, при якому діяв дорадчий орган — Рада кня­зівства. На рубежіXV—XVI ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва. На місцях управління здійснювали місцеві князі, які були досить автономні, але зXVст. автономія була ліквідо­вана і влада перейшла до намісників, воєвод та інших урядовців, що призначалися Великим князем. Основним джерелом права тривалий час була «Руська Правда», але згодом її змінили акти Великого кня­зівства Литовського, серед яких найбільш відомими були Литовські статути 1529, 1566 і 1588 років.

У 1385 р. Польща і Литва підписали Кревську унію, яка поклала початок їх політичному об'єднанню. Воно завершилося в 1569 р. підписанням Люблінської унії, яка об'єднала Польщу і Литву в одну державу — Річ Посполиту. Внаслідок цього українське населення опи­нилося в гіршій ситуації, ніж у попередній період. Однією з форм протесту було утворення у XV ст. окремої соціальної групи — українсь­кого козацтва.

У середині XVI ст. за Дніпровськими порогами склалася особли­ва військово—територіальна організація українського козацтва — За­порізька Січ. У військовому відношенні Запорізька Січ поділялася на 38 куренів, а у територіальному — на 5—10 паланок. Вищим органом управління була загальна військова рада, яка обирала козацьку стар­шину: кошовогоатамана, військового суддю, писаря і т. д.

У 1648—1654 pp. тривала визвольна війна, внаслідок якої ук­раїнські землі звільнилися від влади Речі Посполитої і потрапили у сферу впливу Росії. 21 березня 1654 р. були подані прохання до ро­сійського царя з приводу майбутнього статусу України — «Березневі статті», які складалися з 11 пунктів.

Територія, яка була підвладна українському гетьману (Гетьман­щина), включала 10 полків, які ділилися на сотні та курені. Адмініст­ративно—територіальний поділ в Гетьманщині збігався з військовим, а органи військового управління здійснювали всю повноту адміністра­тивної влади. За традицією вищим органом Гетьманщини вважалася загальна військова рада, але фактичну владу зосереджував у своїх руках гетьман, який обирався довічно. Україна зберігала власний судоустрій, важливим джерелом права залишалися Литовські стату­ти. В 1764р. гетьманство було скасоване. У 1775р. була зруйнована Запорізька Січ. Залишки української автономії були ліквідовані. У кінціXVIII ст. Річ Посполита перестала існувати, Правобережна Україна також відійшла до складу Росії. Закарпаття, Галичина та Бу­ковина увійшли до складу Австро—Угорщини.

У цей період у 1710 р. (5 квітня) була написана Конституція Пи­липа Орлика — документ з приводу майбутнього державного ладу України. 10 травня 1710 р. вона підтверджена шведським королемКарлом XII. Конституція Пилипа Орлика складалася з преамбули і 16 статей.

У 1743 р. був виданий кодифікований збірник українського права, який одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський на­род». Він складався з передмови, ЗО розділів, 531 статті та 1716 пунктів.

Наступні спроби відновити українську державність були зроблені тільки в XXст. після краху російського самодержавства. У березні 1917 р. була заснованаУкраїнська Центральна Рада, а з її складу виділився Генеральний секретаріат, який став вищим органом управ­ління в Україні. Центральна Рада прийняла 4 універсали, які поклали початок юридичному закріпленню державної незалежності України:

—Перший універсал виданий 10 (23) червня 1917p. Він закли­кав українців до активної участі в державотворенні;

— Другий універсал виданий 3 (16) липня 1917 р. Згідно з цим документом, зокрема, зі складу Центральної Ради виділявся її виконавчий орган — Генеральний секретаріат;

— Третій універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917 р. Він проголосив створення Української Народної Республіки (УНР);

— Четвертий універсал датовано 9 (22) січня 1918 р. Проголо­сив повну незалежність УНР. Генеральний секретаріат був ре­формований у Раду народних міністрів. Проголошувався мир з державами німецького блоку і боротьба з більшовиками.

В останній день свого існування 29 квітня 1918 р. Центральна Рада проголосила Конституцію УНР.

Центральна Рада не користувалася підтримкою населення, а за­кликавши в Україну австрійсько—німецьких окупантів, вона остаточно втратила свій вплив. За таких обставин при підтримці німецьких військ до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. УНР була пе­рейменована в Українську державу, реформи УНР скасовані. Важ­ливими джерелами права того періоду стали Грамота до всього ук­раїнського народу та Закони про тимчасовий державний устрій Ук­раїни. До обрання сойму вся влада в державі належала гетьману.

Після виводу німецьких військ гетьманський режим впав під на­тиском Радянської Армії — з одного боку та військ Директорії — з другого. Директорія, створена з представників соціалістичних партій, взяла владу в Києві у грудні 1918 р. Директорія проголосила віднов­лення УНР. Декларації Директорії залишилися нездійсненими, тому що реальна влада в Україні на той час належала С. Петлюрі.

У цей період розпалася Австро—Угорська імперія і на західноук­раїнських землях 9 листопада 1918 р. була проголошена Західно­українська Народна Республіка (ЗУНР). її вищими органами були Українська народна рада та її виконавчий орган — Державний секре­таріат.

22 січня 1919 р. було офіційно проголошено злуку ЗУНР та УНР в єдину державу. Формально ЗУНР перетворилася на Західну область УНР, але реально зберігала свої владні структури та інші атрибути державності до 22 квітня 1920 р.

Уряд ЗУНР вів тривалу війну з Польщею, яка зазіхала на її землі. В червні 1919 р. державне керівництво ЗУНР разом з армією відсту­пили за Збруч. 22 квітня 1922 р. на західноукраїнських землях оста­точно встановилася влада Польщі.

У грудні 1920 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив в Україні Радянську владу. Кілька десятиліть Україна існувала у складі СРСР. За цей період двічі робилися спроби створити Українську державу поза межами УРСР — у ШЭ£:'р. на території Чехословаччини була

проголошена Карпатська Україна, а в 1941 р. на окупованих німця­ми українських землях — Українська соборна держава. В період ра­дянської державності в Україні було прийнято чотири конституції —1919, 1929, 1937 і 1978pp.

24 серпня 1991 p., коли Верховна Рада прийняла Акт проголо­шення незалежності, на політичній карті світу з'явилася нова дер­жава — Україна.