6. Поняття та строки позовної давності

Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, може звернутися до суду, господарського суду чи третейсь­кого суду за захистом порушеного права.

За загальним правилом, норми про позовну давність поширю­ються на всі правовідносини. Але з цього правила є винятки.

Позовна давність не поширюється, зокрема:

— на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи;

— на вимоги, які випливають з порушення особистих немайно—вих прав, за винятками, прямо передбаченими законами;

— у деяких інших випадках, передбачених цивільним законодав­ством.

Цивільне законодавство передбачає два види строків позов­ної давності:

— загальні строки. Загальний строк позовної давності встанов­лений тривалістю у три роки;

— спеціальні (скорочені) строки. Наприклад, скорочені строки тривалістю 6 місяців діють, зокрема, за вимогами про стягнен­ня неустойки (штрафу, пені), про недоліки проданих речей тощо. Двомісячні строки позовної давності встановлено для позовів, які виникають з договорів перевезення.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починаєть­ся з дня виникнення права на позов. Таке право виникає, як правило, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про пору­шення свого права. Встановлені законом строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін, а суд, господарський суд чи третейський суд повинен при розгляді спору застосовувати позовну давність незалежно від заяви сторін. У перед­бачених законом випадках перебіг позовної давності може бути зупи­нений (наприклад, коли пред'явленню позову перешкоджала надзви­чайна і невідворотна за даних умов подія) та перерваний (наприк­лад, коли позов пред'явлений у встановленому порядку).

7. Представництво та довіреність

У деяких випадках особа не має фізичної можливості чи бажан­ня особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки (наприк­лад, у разі хвороби чи відсутності в місці постійного проживання) або за законом не має можливості вчиняти юридичні дії самостійно (не­дієздатні громадяни). Тоді права і обов'язки особи можуть бути нею реалізовані не особисто, а через іншу особу — представника.

Представництво — це здійснення однією особою (представни­ком) від імені іншої особи (яку представляють) угод та інших юридичних дій, в результаті чого в особи, яку представляють, безпосередньо ство­рюються, змінюються і припиняються юридичні права та обов'язки.

Закон передбачає, що деякі угоди можуть бути вчинені лише осо­бисто, тому вчинення їх через представника не допускається (наприк­лад, складанння заповіту).

Представником може бути громадянин (як правило, повністю дієздатний) або юридична особа, які мають повноваження на здійснен­ня юридичних дій від імені особи, яку представляють.

Розрізняють такі види представництва:

— договірне (добровільне) представництво. Виникає за во­лею особи, яку представляють і яка сама визначає особу пред—ставника шляхом видання довіреності або укладення дого—вору—доручення;

— обов'язкове представництво. Виникає на підставі закону або адміністративного акта і встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Повноваження представника при цьому визначаються законом. Наприклад, батьки, усиновителі та опікуни є, відповідно до закону, представниками своїх не­повнолітніх дітей.

Довіреність — це письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність —це одностороння угода, яка укладається дієздатним громадянином у письмовій формі, а у визначених законом випадках — у письмовій нотаріальній формі.

Розрізняють три види довіреностей:

— генеральні (загальні), які видаються на вчинення великої кількості угод та юридичних дій (наприклад, довіреність, яку видає юридична особа керівникові своєї філії);

— спеціальні, які видаються для здійснення багатьох однорідних юридичних дій (довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажу від залізниці);

— разові, які видаються для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отриман­ня зарплати).

Максимальний строк дії довіреності встановлений у три роки. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом до­віреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, що видала довіреність.