3. Визнання громадянина безвісно відсутнім

ТА ОГОЛОШЕННЯ ЙОГО ПОМЕРЛИМ

Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання нема відо­мостей про місце його перебування.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою такі правові наслідки:

— орган опіки та піклування встановлює опіку над майном без­вісно відсутнього;

— з майна безвісно відсутнього видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати;

— неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина (якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсут­нього, що не досягли 8 років) мають право на пенсію у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;

— чоловік або дружина безвісно відсутнього мають право розі­рвати шлюб з ним у спрощеному порядку через органи РАГСу;

— припиняються зобов'язання, безпосередньо пов'язані з осо­бою безвісно відсутнього (наприклад, дія довіреності).

Громадянин може бути оголошений померлим у судовому по­рядку, якщо в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу при­пускати його загибель від певного нещасного випадку,— протягом шести місяців. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті у зв'язку з воєнними діями, може бути у судовому порядку оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Рішення суду про оголошення особи померлою реєструється в органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу), на підставі чого видається актовий запис про смерть особи. Внаслідок цього факту відкривається спадщина після особи, яка оголошена помер­лою, припиняється шлюб тощо.

4. Поняття, ознаки і види юридичних осіб

Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майно­вих та особистих немайнових прав і обов'язків є також юридичні особи.

Юридична особа — це колективний суб'єкт, що має відокремле­не майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немай—нових прав, нести обов'язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

• організаційна єдність, тобто юридична особа — це певним чи­ном організований колектив людей, а не окремий громадянин;

• наявність відокремленого майна;

• наявність власного найменування (імені);

— здатність нести самостійну майнову відповідальність;

— здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарсь­кому суді чи третейському суді.

Як суб'єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділя­ються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Право­здатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо ци­вільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,—з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнен­ня юридичних осіб:

— розпорядчий;

— нормативно—явочний;

— дозвільний;

— договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.

Нормативно—явочний характер полягає у тому, що умови ство­рення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстра­ція у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об'єднання громадян.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у ре­зультаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації од­ного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових ко­лективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організа­ціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою коорди­нації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.

Формами припинення юридичних осіб є:

— ліквідація;

— реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна ко­місія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішен­ням суду чи господарського суду.

Підприємство ліквідується також у випадках:

— визнання його банкрутом;

— якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприєм­ства внаслідок невиконання умов, встановлених законодав­ством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено до­тримання цих умов або не змінено вид діяльності;

— якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

— з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Основними способами реорганізації юридичних осіб є поділ, ви­ділення, перетворення, злиття, приєднання.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання передбачає, що одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі.

Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникають дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється.

Виділення передбачає, що юридична особа не припиняється, але з її складу виділяється інше утворення, яке наділяється правами юри­дичної особи.

Перетворення полягає в тому що на основі однієї юридичної особи виникає нова юридична особа, яка має інший профіль, але прий­має права і обов'язки свого попередника.

Юридична особа може утворювати філії або представництва.

Філія — це структурно і територіально відособлена частина юри­дичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі чи більшість функцій юридичної особи.

Представництво — це частина юридичної особи, яка здійснює лише окремі, чітко визначені функції за місцем свого знаходження.

Філії, представництва та інші структурні підрозділи не мають ста­тусу юридичної особи, вони не підлягають державній реєстрації і діють на підставі положення про них, яке затверджується головним підпри­ємством (організацією). Керівник структурних підрозділів діє на під­ставі довіреності.

Від філії та представництва у цивільному праві слід відрізняти до­чірню організацію.

Дочірня організація — це організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй на певних умовах час­тини свого майна для досягнення цілей, визначених засновником. Вона діє на підставі статуту.

Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залеж­ності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (гос­подарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об'єднан­ня громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, дер­жавні, змішані. У залежності від складу суб'єктів юридичні особи мо­жуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними орга­нізаціями та об'єднаннями.

Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не вста­новлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або влас­ник її майна не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.

4. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОЇ УГОДИ ТА ЦИВІЛЬНОГО ДОГОВОРУ. ВИДИ ДОГОВОРІВ

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або при­пинення цивільних прав та обов'язків.

Угода — це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлен­ня, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Угоди бувають односторонні, дво— та багатосторонні. Якщо правові наслідки виникають внаслідок волевиявлення однієї особи, то угода є односторонньою (наприклад, заповіт, довіреність). Якщо для настання юридичних наслідків необхідне волевиявлення двох чи більше суб'єктів, то угода є багатосторонньою. Багатостороння угода є договором.

Цивільний договір — угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Для того, щоб договір мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам, які прийнято називати умовами дійсності договору.

Умовами дійсності договору є:

— форма договору;

— сторона договору;

— зміст договору;

— єдність волі і волевиявлення сторін.

Договір, укладений з порушенням зазначених умов, визнається за­конодавством недійсним.

Договори можуть укладатися в усній, письмовій простій та пись­мовій нотаріальній формі. В усній формі укладаються договори, які виконуються під час укладення, незалежно від суми. У письмовій формі укладаються договори державних, громадських організацій з грома­дянами та між собою. Цивільний кодекс дає перелік договорів, які ви­магають письмової нотаріальної форми, наприклад, договори купівлі—продажу житлового будинку, дарування, застави будинків тощо. Деякі договори можуть укладатися в конклюдентній формі. У цьому випадку сторони засвідчують про намір укласти такий договір не усним чи пись­мовим волевиявленням, а дією, з якої можна зробити висновок про та­кий намір (наприклад, придбання товару через спеціальні автомати).

Вчиняти угоди можуть лише дієздатні чи обмежено дієздатні осо­би (за згодою батьків, усиновителів, піклувальників), а від імені не­дієздатних осіб їх учиняють батьки, усиновителі чи опікуни.

Договори бувають односторонніми та двосторонніми. За одно­стороннім договором одна сторона має лише права, а інша — лише обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикода­вець) має право вимагати повернення переданих позичальникові гро­шей або речей, а позичальник зобов'язаний їх повернути. У двосто­ронніх договорах права і обов'язки покладено на обидві сторони. Більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля—продаж, оренда, комісія, продаж тощо).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсу—альні і реальні.

Консенсуальні угоди — це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними.

Реальні угоди — це угоди, в яких поряд із згодою сторін необхід­не вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реаль­них угод належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети угоди поділяються на оплатні та безо­платні. Двосторонні угоди (договори), як правило, є оплатними.

Одним з видів договорів є договір на користь третьої особи. Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то (якщо інше не передбачено в до­говорі і не випливає з його змісту) виконання може вимагати як сто­рона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено ви­конання. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума в разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі (вигодонабувачеві).

Залежно від правових наслідків договори поділяються на такі групи:

— договори про перехід права власності на річ (купівля—про—даж, поставка, позика та ін.);

— договори про надання права користуватися майном (орен­да, прокат);

— договори про надання послуг (доручення, перевезення);

— договори про виконання робіт (підряд);

— договори, які встановлюють розрахункові і кредитні відно­сини;

— договори особистого і майнового страхування;

— договори на використання результатів творчої діяльності.

Поширеним видом договору є договір купівлі—продажу. За до­говором купівлі—продажу продавець зобов'язується передати май­но у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти май­но і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо про­давець майна не є його власником, покупець набуває права влас­ності лише у випадках, коли власник не вправі витребувати від нього майно. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити по­купця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, пра­во застави, довічного користування тощо). Невиконання цього пра­вила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків. Якщо право власності (право опе­ративного управління) переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо це передбачено договором.

Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі своєї сторони, відмовитись від виконання договору і вимагати відшкоду­вання збитків.

Якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куп­лену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі ви­магати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з своєї сторони, відмо­витись від договору і вимагати відшкодування збитків.

Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок у договорі — вимогам, що звичайно ставлять­ся. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі за своїм вибором вимагати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшко­дування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків, або заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перера­хуванням купівельної ціни.

Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у про­давця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не може бути використаний за призначенням.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії.

Покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не за­стережених продавцем недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі, стосовно нерухомого майна— не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцю, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі—продажу — з дня укладення договору купівлі—продажу.

За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважаєтьсяпродавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається ук­ладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір даруван­ня на суму, визначену законодавством, повинен бути нотаріально посвідчений.

За договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року по­винен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна дер­жавних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на нєвизначении строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці. В разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на нєвизначении строк і кожна з сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.

Серед інших видів договорів, які започатковані законодавчими актами, слід назвати концесійний договір, договір про розподіл про­дукції, договір лізингу, франчайзингу та консалтингу.