1 Перший Земельний кодекс урср було прийнято 29 листопада 1922 р.

Земельне право, використовуючи норми цивільного права з питань власності, оренди, юридичної особи, припинення майно­вих відносин, розширює сферу своєї дії, регулює земельні відно­сини, які мають свій предмет, особливості, специфіку, свої від­мінності і потребують особливих методів правового регулювання.

Співвідношення між земельним і фінансовим правом полягає в тому, що фінансове право регулює відносини, зокрема земель­ні, в галузі бюджету, доходу, податків, видатків, бюджетного фінансування, фінансового контролю і грошового обігу. Методом фінансово-правового регулювання є метод владних приписів.

У процесі використання землі кошти витрачаються як з бю­джету, так із вкладень власників землі і землекористувачів. З бюджету вони витрачаються на землеустрій, розроблення проектної документації для надання земельних ділянок у власність громадянам для ведення особистого селянського і фер­мерського господарства. За рахунок землекористувачів для роз­роблення корисних копалин здійснюються заходи щодо рекуль­тивації землі за рахунок осіб, винних у псуванні землі та зни­женні її якості, власникам землі відшкодовується шкода, заподіяна земельним ресурсам. За рахунок осіб, яким надаються земельні ділянки для державних чи громадських потреб, відшкодовується вартість землі власникам і витрати на поліп­шення землі землекористувачам, а втрати сільськогосподарсь­кого виробництва — державі. Ці досить суттєві відмінності ви­значають особливості фінансових відносин у системі земельних відносин і є їх складовою.

Земельне право у багатьох випадках узгоджується з еко­логічним правом, оскільки земля є одним з основних об'єктів природи і засобів сільськогосподарського виробництва. У стат­ті 13 Конституції України записано, що земля, надра, вода, атмо­сферне повітря є об'єктами права власності Українського наро­ду. Особливістю землі як об'єкта природи є те, що вона викори­стовується для забезпечення життєдіяльності людини, усіх живих істот.

Відмінністю від інших об'єктів є те, що земля —це просторо­вий базис всесвіту, відмежування земельної території України кордонами від території інших держав, місце для розташування населених пунктів, регіонів, основний засіб сільськогосподар­ського виробництва.

Основними засадами екологічного права є охорона землі, як і інших об'єктів навколишнього середовища, створення правовими засобами сприятливих умов для її збереження і раціонального ви­користання. Конституція України відносить землю до одного з найважливіших об'єктів природних ресурсів. Вона є природним надбанням людства, основним національним багатством і підлягає особливій державній охороні (ст. 14 Конституції України).

Земельне право розглядає землю як природний ресурс і як економічну категорію, як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Саме тому земельні правовідносини мають значні відмінності, які складають самостійний предмет правового регу­лювання і дають підставу для створення самостійної галузі зе­мельного права.

Предметом земельного права є також земельні відносини еко­номічного і соціального змісту. З цих міркувань земельне право поділяє всі землі на дев'ять категорій за своїм цільовим призна­ченням. Земельне право регулює відносини приватної, держав­ної і комунальної власності, зокрема у питаннях виникнення, зміни і припинення права власності.

Земельне право узгоджується, взаємодіє, але не ототож­нюється з екологічним правом. Предметом екологічного права є екологічні відносини, що складають систему правових норм, яки­ми регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природ­них ресурсів, до яких належать і земельні ресурси. З цих позицій Конституція України розглядає землю як один з об'єктів при­родних ресурсів. Відповідно до ст. 13 Конституції України «зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу». Між тим, Конституція України виділяє землю серед інших природ­них ресурсів як об'єкт економічного призначення, яка є «основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави» (ст. 14 Конституції України).

Екологічне право в теорії права розглядається як комплексна галузь права, до складу якої на засадах підгалузі входять поряд з іншими й окремі норми земельного права. Слід підкреслити, що на рівні підгалузі до екологічного права входять тільки окремі норми земельного права, перш за все ті, які регулюють відносини у сфері раціонального використання та охорони землі як об'єкта природи.

Особливість земельного права як самостійної галузі полягає в тому, що предметом його регулювання є переважно економічні земельні відносини, які виникають у зв'язку з виникненням і припиненням права власності на землю і права землекористу­вання, використання землі як території для розташування регіонів, населених пунктів, об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, оздоровчого та іншого призначення, як основ­ного засобу сільськогосподарського виробництва, з визначенням цільового призначення, порядку та умов використання землі, відносини, що входять до предмета земельного права і стосують­ся екологізації землекористування. Характерною ознакою є ви­моги норм земельного права щодо діяльності землевласників і землекористувачів у процесі здійснення ними своїх правочинів, а також щодо здійснення землевпорядних дій, спрямованих на забезпечення цільового господарського використання земель.

Але оскільки земля є одним з найважливіших об'єктів приро­ди, то зрозуміло, що екологічні відносини, які виникають у про­цесі використання землі, регулюються нормами як екологічного, так і земельного права. Виходячи з цього, окремі інститути зе­мельного та екологічного права мають комплексний характер. Не дублюючи, вони доповнюють один одного у своїй сукупності, за­безпечують правову охорону землі як об'єкта природи, так і раціональне господарське використання землі відповідно до її цільового призначення як об'єкта екологічних, економічних і соціальних відносин.

Земельне право відрізняється від аграрного права тим, що предметом останнього є суспільні виробничі відносини, які вини­кають і здійснюються у сфері виробництва сільськогосподар­ської продукції. Земля використовується у сільському госпо­дарстві як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Використання землі як засобу сільськогосподарського вироб­ництва є основним елементом аграрних відносин, що мають суто виробниче та економічне призначення. Об'єктом аграрних відно­син є землі лише сільськогосподарського призначення. Ті сус­пільні відносини, які виникають та існують з приводу викори­стання земель сільськогосподарського призначення є частиною аграрних відносин. Вони стосуються питань реалізації права власності на землю і землекористування, передання земельної ділянки в оренду, розподілу землі на сівозміни, підвищення ро­дючості землі в процесі її господарського використання, бороть­би з ерозією, псуванням і забрудненням, рекультивації.

На відміну від аграрного норми земельного права, предметом якого є земельні відносини, спрямовані на забезпечення цільово­го використання земельних ділянок, на створення належних правових умов раціонального використання земель, встановлен­ня їх правового режиму і правової охорони.

Більшість норм земельного права належать до так званих «матеріальних норм». Це, зокрема, норми, які визначають кате­горію земель, право власності на землю, права та обов'язки суб'єктів права на землю, правовий режим земель відповідних категорій тощо. Одночасно земельне право містить ряд процесу­альних норм, які створюють своєрідний механізм реалізації ма­теріальних норм.

До земельних процесуальних норм належать, зокрема, норми про порядок виникнення, зміни і припинення права на земельну ділянку, надання земельних ділянок у власність і передання їх у користування, зокрема в оренду, про порядок розподілу земель на категорії і переведення їх з однієї категорії в іншу, про поря­док проведення землеустрою, відшкодування вартості землі і втрат сільськогосподарського виробництва у зв'язку з відведен­ням її для державних і громадських потреб, про порядок ви­рішення земельних спорів тощо.

Земельно-процесуальні норми відрізняються від цивільно-процесуальних, господарсько-процесуальних, адміністратив­но-процесуальних норм. В окремих випадках реалізація земель­ного права відрізняється від інших галузей тим, що норми пер­шого регулюють порядок захисту земельних прав. Так, майнові спори, пов'язані із земельними відносинами (враховуючи спори про відшкодування збитків і визначення їх розмірів), вирішу­ються загальним судом, господарським або третейським судом в порядку цивільно-процесуального, адміністративно-процесуа­льного чи господарсько-процесуального судочинства. В порядку адміністративного судочинства оскаржується рішення органів місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації про відмову у наданні земельної ділянки для ведення особистого селянського і фермерського господарства.

Земельно-процесуальні норми, які здебільшого передбачені ЗК України, регулюють спеціальний порядок захисту земель­них прав, процедуру реалізації їх на практиці. Так, нормами зе­мельного права встановлено порядок вилучення (викупу) зе­мельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам та орга­нізаціям, яке провадиться за згодою власників і землекористу­вачів на підставі рішення органів виконавчої влади щодо земель державної власності та органами місцевого самоврядування щодо земель комунальної власності. Вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями та інших цінних земель для несільськогосподарських потреб, земель природо­охоронного та іншого, передбаченого ЗК України призначення, допускається, як виняток, за погодженням з Кабінетом Міністрів України чи Верховної Ради України (статті 150,151 ЗК України).

Якщо нормами адміністративно-процесуального права вста­новлено порядок накладення на осіб, які допустили адміністра­тивне правопорушення у сфері земельних відносин, адміністра­тивного стягнення, то нормами земельного права встановлюєть­ся перелік земельних правопорушень, а також встановлено порядок застосування земельно-правових санкцій. Наприклад, місцеві ради можуть звертатися з позовом до суду про припи­нення права оренди та права користування земельною ділянкою у випадках використання землі не за цільовим призначенням, нераціонального використання або способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів і забруднення, якщо уповноважені державні органи письмово попередили власників землі і земле­користувачів про необхідність усунення цих порушень у місяч­ний строк, якщо в разі неусунення цих порушень на винних було накладено адміністративне стягнення і винні особи не усунули порушень у наданий для них строк для їх усунення (статті 143-144 ЗК України).

Досить значні відмінності земельно-процесуального права від кримінально-процесуального. Останнє регулює відносини кри­мінального судочинства за порушення земельного законодав­ства з ознаками кримінального злочину. Ним встановлено поря­док порушення кримінальної справи, проведення попереднього розслідування, розгляду кримінальної справи у суді першої ін­станції, а також в апеляційних і касаційних судах.

Нормами земельного законодавства подано перелік право­порушень, за які винні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність (ст. 115 ЗК України).

Вид юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні конкретних норм земельного законодавства, цим законодав­ством не визнається.

Конкретні злочини у сфері земельних відносин передбачені у Кримінальному кодексі України (далі — КК України). Порядок кримінального судочинства з цих, як і з будь-яких інших пору­шень кримінального закону, визначається кримінально-проце­суальними нормами.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

86. Земельне право є самостійною галуззю права у правовій системі України. Нормами земельного права регулюються спе­цифічні земельні відносини, які складають предмет земель­но-правового регулювання.

87. Предмет правового регулювання земельного права в окре­мих випадках на засадах комплексності узгоджується, поєдну­ється, стикується з предметом правового регулювання відносин інших галузей права з питань, що стосуються землі.

88. Визначити предмет земельного права, відокремити його від предмета регулювання іншими галузями права можливо за умо­ви комплексного підходу до вивчення всіх сторін правовідносин, об'єктом яких є земля, визначення предмета правового регулю­вання перерахованих вище та інших галузей права шляхом їх виокремлення.

бо Система земельного права

Характерною ознакою комплексних земельних правовідно­син є те, що вони регулюються нормами публічного і приватного права. Кожне явище може бути зрозумілим і розпізнаним, якщо воно буде впорядковане за формою, змістом і системою. Систе­матизація правових явищ здійснюється на підставі формально впорядкованих відносин, які регулюються відповідними право­вими нормами, що за змістом об'єднуються в інститути і галузі права. Групи однорідних правових норм у певній сфері суспільного життя за змістом об'єднуються в інститути права. Наприклад, інститут права власності на землю (земельну ділян­ку), інститут правового режиму земель сільськогосподарського призначення, інститут землеустрою тощо. Це первинна ланка системи права. Однорідні правові інститути, нормами яких регу­люються відносини у певній сфері суспільного життя, наприклад земельні відносини, складають галузь права. Всі галузі права складають систему права України. її сутність полягає в наяв­ності впорядкованої сукупності правових норм і правових інсти­тутів, кожний елемент яких посідає в цій сукупності певне місце. Воно визначається функцією, соціальним призначенням кожної норми у структурованій за формою і змістом системі права. Всі елементи впорядкованої структури відповідної сукупності взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

З урахуванням соціальних функцій правові норми об'єдну­ються в інститути не схоластично, а згруповуються в певній структурованій однорідності і послідовності, забезпечуючи єдність у правовому регулюванні суспільних відносин. У системі земельного права, наприклад, виділяються такі основоположні інститути: права власності на землю, державного регулювання земельних відносин, регулювання використання земель і угод, об'єктом яких є земля (земельні ділянки). У певній послідовності розміщуються інститути, якими визначається цільове призна­чення і правовий режим земель відповідних категорій, зокрема земель сільськогосподарського призначення, земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, обо­рони, лісогосподарського призначення і водного фонду; правовий режим земель, що належать громадянам, юридичним особам і державі; земель, що особливо охороняються, тощо. Формування системи земельного права, таким чином, здійснюється на заса­дах структуризації права України в цілому, яка створюється як багаторівнева структура в традиційному типовому порядку «правова норма — правовий інститут — підгалузь — спеціальна галузь (комплексна спеціалізована галузь)». Система охоплює чотири основні її рівні: структуру окремого нормативного при­пису (норми права); структуру правового інституту; структуру галузі права; структуру права в цілому, яка визначається як си­стема права України.

Земельне право є самостійною галуззю права в системі права України і розглядається у сукупності з системою галузі земель­ного законодавства, а також з системами науки і навчальної дис­ципліни земельного права.

Система земельного права розглядається як науково обґрунто­ване послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, що об'єднані в інститути, залежно від змісту, функцій, цільового при­значення і способів їх реалізації, які обумовлені характером та особливостями суспільних земельних відносин, що ними регулю­ються, зокрема земельних матеріальних і процесуальних норм.

Наведене вище дає підстави побудувати систему галузі зе­мельного права України за структурою ЗК України. Вона скла­дається з норм права, якими є статті, що безпосередньо предмет­но регулюють певні земельні відносини. Статті ЗК України за предметом і змістом логічно об'єднані в певну групу земель­но-правових норм, якими регулюється відповідна однорідна гру­па земельних відносин. Кожна група таких правовідносин роз­поділена на глави і становить інститут земельного права. Інсти­тути земельного права (глави ЗК України) групуються в окремі розділи, кожний із яких можна розглядати як підгалузь земель­ного права або ж як укрупнений інститут земельного права, якщо у розділі міститься невелика кількість глав.

Структурно система галузі земельного права складається з 10 розділів, 37 глав, 212 статей і 23 пункти (Прикінцевих і Пере­хідних положень, викладених у двох останніх розділах ЗК України), зокрема:

Розділ і. Загальна частина;

Розділ II. Землі України;

Розділ III. Права на землю;

Розділ IV. Набуття і реалізація права на землю;

Розділ V. Гарантії права на землю;

Розділ VI. Охорона земель;

Розділ VII. Управління в галузі використання і охорони зе­мель;

Розділ VIII. Відповідальність за порушення земельного зако­нодавства;

Розділ IX. Прикінцеві положення; Розділ X. Перехідні положення.

Наука земельного права розглядається як творча науково-пізнавальна, науково-дослідницька і навчальна діяльність у га­лузі земельних правовідносин, як спеціалізована частина правової науки України. Предметом науки земельного права є не лише норми права і правові інститути, що становлять систему галузі права, а й теоретичні питання розвитку земельного права і земельного законодавства, земельних правовідносин (право-творчої і правозастосовної діяльності), історії земельного права, концепції та ідей земельного права, їх наукового обґрунтування і реалізації, вивчення стану і досвіду розвитку земельного права в Україні та зарубіжних країнах.

Земельно-правові норми та інститути, як і в інших галузях права, в науці земельного права поділяються на загальні і спе­ціальні (особливі). Перші становлять загальну частину земель­ного права. Нормами загальної частини регулюються усі відно­сини, що є предметом земельного права в цілому. Спеціальна або особлива частина охоплює правовим регулюванням спеціальні (окремі) підгрупи земельних суспільних відносин, зокрема прав на землю, порядку набуття і припинення, земельного кадастру і землевпорядкування тощо. Це також норми, що стосуються ре­гулювання земельних відносин, об'єктом яких є землі відпо­відних категорій, якими визначається їх правовий режим.

Земельне право як навчальна дисципліна спрямоване на науко­во-методологічне забезпечення вивчення земельного права у ви­щих та середніх юридичних, аграрних, економічних, землевпо­рядних навчальних закладах України, на сприяння засвоєнню студентами основ земельного права, вміння реалізувати норми земельного права і земельне законодавство на практиці.

З огляду на це В. І. Андрейцев обґрунтовано пропонує спряму­вати освітню юридичну діяльність на:

89. розуміння права не тільки як соціального регулятора, а й як засобу встановлення і забезпечення міжособистих правових зв'язків у різних за характером правовідносинах (абсолютних і відносних);

90. використання його як особливого соціального феномену — форми правової культури та світогляду української нації і наро­ду, що увібрала у себе національні правові традиції і прогресивні ідеї історичного українського права;

91. усвідомлення права як специфічної угоди, в якій уособлю­ються інтереси різних соціальних груп і прошарків, та засобу їх забезпечення у реальній правозастосовчій діяльності;

92. становлення права як ціннісної категорії, спрямованої на забезпечення предмета природних та законних прав як засобу задоволення соціально-правових запитів особи за допомогою державних та інших публічно-правових інституцій;

93. культивування права як форми концентрації приватного (людського) і публічного (державного та корпоративного) інте­ресів. Тому юридична освіта має ґрунтуватися на поглибленому вивченні та засвоєнні двох основних блоків правового.регулю­вання (публічно- і приватно-правового), розглядуваних у тісно­му генетичному поєднанні в системі законодавства;

94. сприйняття права як певного блага, неодмінної умови правосуб'єктності особи, спрямованої на охорону та захист за­кріплених у Конституції України та інших актах законодавства її суб'єктивних можливостей;

95. розгляд права як важливого засобу становлення суверенної держави, гаранту її безпеки та незалежності¹.