1 Андрейцев в. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — с. 16, 17.

Земельне право як навчальна дисципліна розподіляється на три частини: загальну, особливу і земельного права зарубіжних держав. У загальній частині розглядається теорія земельного права (предмет і система, історія і витоки земельного права, зе­мельно-правові норми і земельно-правові відносини, право влас­ності на землю і землекористування, державне управління зе­мельним фондом і правова охорона земель, а також земельне процесуальне право щодо реалізації прав на землю.

Особливу частину становлять розділи щодо реалізації права на землю. У ній висвітлюється правовий режим земель сільсько­господарського призначення, земель житлової і громадської за­будови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природ­но-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздо­ровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення і водного фонду, земель, наданих для використання надр.

У третій спеціальній частині викладається земельне право за­рубіжних країн, досвід яких має як пізнавальне значення, так і сприяє використанню його у законотворчій і правозастосовчій діяльності в Україні. Особливо важливо вивчати досвід форму­вання і реалізації земельного права зарубіжних країн, коли Україна вирішує основні напрями розвитку земельного права і земельно-правових відносин у контексті адаптації його до зе­мельного законодавства ЄС і СОТ, співробітництва у системі Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Система земельного права як навчальної дисципліни фор­мується відповідно до навчальних програм юридичних вузів чи факультетів. У цьому підручнику система земельного права роз­роблена відповідно до Програми курсу земельного права Київ­ського університету права НАН України (КУП НАНУ).

• РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.

Земельні відносини на території сучасної України існують з давніх давен. Про це свідчать записи грецького історика Геродо-та¹. У них він згадує, що скіфи, які проживали на узбережжі Дніпра, Буга, Дністра (нині Дніпропетровська, Київська, Пол­тавська, Вінницька, Хмельницька області), займалися вирощу­ванням хліба для продажу, розводили рогату худобу, коней, овець. Із нескіфських народів землеробами були переважно, ге-лони, які вживали хліб як харчовий продукт. Багатства Скіфії приваблювали греків, які, починаючи з VIII ст. до Різдва Христо­вого, засновують у північному Причорномор'ї свої колонії, оброб­ляють землі. Стародавні римляни у І ст. після Різдва Христового також користувалися багатствами Скіфії².

1 Геродот / Пер. М. Мищенка. — 1885. — с. 305, 307, 318, 345 та ін.

2 Яворницький д. І. Історія запорізьких козаків: у 3 т. — к: Наукова дум­ка, 1990.—т. І — с. 397.

Оскільки юридичних джерел щодо змісту і природи земель­них відносин не збереглося, можна припускати, що скіфські на­роди займалися землеробством і використовували для цієї мети вільні, незаймані землі гуртом, общинами за правилами зви­чаєвого права, що переходило з покоління в покоління. Правила використання землі для вирощування хліба з метою споживання

і виділення для продажу встановлювалися общинами, зборами громади відповідного поселення.

Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалося на території нинішньої України багато віків. Відо­мий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продов­жено його сином Ярославом і синами Ярослава.

До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок. Руським правничим кодексом М. Грушевський називає «Руську правду», прийняту київським князем Ярославом Мудрим. М. Грушевський підкрес­лював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормуван­ня державних відносин, виділяв його зі звичаєвого права і нази­вав це чимось особливим¹.

Як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділяла­ся на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувала­ся громадська «аристократія».

Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям². Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нор­мами «Руської правди».