1. Поняття та склад земель історико-культурного призначення

Поняття та склад земель історико-культурного призначення.

Однією з важливих складових національного надбання Україн­ського народу є його культурна спадщина — рукотворні та при­родні об'єкти, що донесли до нашого часу свою цінність з архео­логічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектур­ного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, з них 57 206 — пам'ятки археології (з них 418 — національного значення), 51 364 — пам'ятки історії (з них 142 — національного значення), 5 926 — пам'ятки монументаль­ного мистецтва (з них 44 — національного значення), 16 293 — пам'ятки архітектури, містобудування, садово-паркового ми­стецтва та ландшафтні (з них 3 541 — національного значення). Крім того, в нашій країні функціонує 61 історико-культурний за­повідник. До складу заповідників входять комплекси (ансамблі) пам'яток, що мають особливу культурну цінність, 13 заповідни­кам надано статус національних¹.

Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми збере­ження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 ро­ки // Офіційний вісник України. — 2004. — № 19. — Ст. 1311.

Близько 9 400 населених пунктів України мають понад 70 тис. об'єктів культурної спадщини, що потребують дослідження та взяття на облік. 401 населений пункт включено до Списку істо­ричних населених місць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878^і.

Культурна спадщина України є невід'ємною частиною світо­вого культурного надбання. До Списку всесвітньої спадщини включено Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру у м. Києві, історичний центр м. Львова. Готуються для подання до ЮНЕСКО матеріали щодо інших ви­значних пам'яток, зокрема пам'яток м. Кам'янця-Подільського, з метою включення їх до цього Списку.

Збереження і примноження культурних цінностей належать і до пріоритетних напрямів політики держави у галузі культури та духовного відродження нації. Крім того, культурна спадщина України є невід'ємною частиною світового культурного надбан­ня. Відповідно до ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій охорона культурної спадщини є міжна­родно-правовим зобов'язанням нашої держави перед світовою спільнотою.

Отже, Україна не зможе стати повноправним членом євро­пейської спільноти, якщо вона не забезпечить виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань у сфері охорони культурної спадщини. Такі зобов'язання викладені у ряді міжнародно-пра­вових документів, які ратифіковані нашою державою. До них на­лежить Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природ­ної спадщини (ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988 р. № 6673-ХІ) та Конвенція про охорону підводної культурної спадщини (ратифікована Законом України від 20 вересня 2006 р. № 164-У).

Охорона культурної спадщини є системою правових, орга­нізаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руй­нуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збере­ження, утримання, відповідного використання, консервації, рес­таврації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини. Одним із важливих організацій­них та правових напрямів забезпечення охорони культурної спадщини є встановлення особливого правового режиму земель, на яких розташовані об'єкти культурної спадщини, та виділення їх в окрему категорію земель України — земель історико-куль-турного призначення. їх площа становить близько 7,1 тис. гек­тарів або 0,01 % території країни.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спад­щини» об'єкти культурної спадщини поділяються на нерухомі об'єкти культурної спадщини та пов'язані з ними рухомі предме­ти. До нерухомих об'єктів культурної спадщини Закон відносить ті об'єкти культурної спадщини, які не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, науко­вого чи художнього погляду та збереження своєї автентичності. Саме нерухомі об'єкти культурної спадщини заносяться до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України і набувають право­вого статусу пам'ятки. Отже, об'єкти культурної спадщини мають юридичні ознаки нерухомого майна, оскільки являють собою або земельні ділянки, або земельні ділянки та розташовані на них будівлі чи споруди, або ж окремі частини будівель чи споруд (квартири тощо). Це означає, що в переважній більшості випадків земельні ділянки є або головною, або важливою складовою об'єкта культурної спадщини.

Перелік земель історико-культурного призначення, тобто зе­мель, на яких розташовані об'єкти культурної спадщини, визна­чений у ЗК України саме шляхом позначення об'єктів культурної спадщини, які розташовані на відповідних земельних ділянках. Так, статтею 53 Кодексу визначено, що до земель історико-куль­турного призначення належать землі, на яких розташовані: 1) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіа­льні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, моги­ли, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; 2) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зоб­раження, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріп­лень, виробництв, каналів, шляхів; 3) архітектурні ансамблі і ком­плекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавньо­го планування і забудови міст та інших населених пунктів, спору­ди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Крім того, ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що до земель історико-культурного призначення належать не лише земельні ділянки, на яких розта­шовані відповідні об'єкти культурної спадщини, а й охоронні зони навколо таких об'єктів та охоронювані археологічні тери­торії. Зона охорони об'єкта культурної спадщини (пам'ятки) — це встановлювана навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулю­вання забудови, зона охоронюваного ландшафту та зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання. До охоронюваних археологічних тери­торій належать топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або мож­лива їх наявність. Слід зазначити, що до охоронюваних архео­логічних територій належать земельні ділянки, на яких розта­шовані об'єкти культурної спадщини, які не включені до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України, та земельні ділянки, на яких імовірно розташовані такі об'єкти, що має бути підтверджено у процесі археологічних розкопок.

Разом із тим, до земель історико-культурного призначення не належать історичні ареали населених місць, крім тих їх частин, на яких розташовані території пам'яток та їх охоронних зон, тери­торії заповідників, а також охоронювані археологічні території.

Отже, до земель історико-культурного призначення нале­жать земельні ділянки, на яких розташовані занесені до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України об'єкти культур­ної спадщини, а також земельні ділянки, на яких встановлені зони охорони об'єктів культурної спадщини та охоронювані ар­хеологічні території.

Цільове призначення земель історико-культурного призна­чення. Цільове призначення земель історико-культурного при­значення полягає в їх використанні для забезпечення збережен­ня предмета охорони об'єктів культурної спадщини, яким є ха­рактерна властивість кожного з таких об'єктів, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої той чи інший об'єкт культурної спадщини й визнається пам'яткою. Тому на земельних ділянках історико-культурного призначення заборо­няється діяльність, яка може призвести до знесення, зміни, заміни та переміщування об'єкта культурної спадщини на інші місця. Крім того, на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, спрямована на зміну призначення пам'ятки, її частин та елементів, здійснення написів, позначок на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини»)¹.

Особливості використання земельних ділянок історико-куль­турного призначення та особливості їх цільового призначення визначаються режимами використання об'єктів культурної спадщини, встановлених органами охорони культурної спадщи­ни. Такі режими передбачають внесення якнайменших змін і до­повнень пам'яток та забезпечують збереження їх матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів облад­нання, упорядження, оздоби тощо. Режими використання па­м'яток встановлює: 1) центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини щодо пам'яток націо­нального значення; 2) орган охорони культурної спадщини Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій щодо пам'яток місце­вого значення (ст. 24 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

¹ Переміщення (перенесення) пам'ятки на інше місце допускається як ви­няток у випадках, коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови ' проведення комплексу наукових досліджень з вивчення та фіксації пам'ятки (обміри, фотофіксація тощо).

Законодавство про землі історико-культурного призначен­ня. Статус та правовий режим земель історико-культурного призначення визначається ЗК України та Законом України від

8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»¹. Ці зако­нодавчі акти є головними правовими актами, які визначають правовий режим цієї категорії земель.

Крім того, важливу роль у визначенні правового режиму зе­мель історико-культурного призначення відіграють нормативно-правові акти, якими деталізується порядок використання й охо­рони об'єктів культурної спадщини, що одночасно є нерухомим майном і тісно пов'язані з земельними ділянками, на яких розта­шовані. До таких нормативно-правових актів належать постано­ви Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку істо­ричних населених місць України» від 26 липня 2001 р.², «Про за­твердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини» від 28 грудня 2001 р., «Про за­твердження Порядку видачі дозволів на проведення архео­логічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охоро­ни, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною по­верхнею, під водою на території України» від 13 березня 2002 р.³, «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів вико­ристання історичних ареалів населених місць, обмеження гос­подарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» від 13 березня 2002 р.⁴, «Про затвердження Порядку роз­роблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурно­го призначення» від 25 серпня 2004 р.⁵

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

² Офіційний вісник України. — 2001. — № 31. — Ст. 1402.

³ Офіційний вісник України. — 2002. — № 12. — Ст. 585. Офіційний вісник України. — 2002. — № 12. — Ст. 587.

⁵ Офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2261.

Порядок віднесення земельних ділянок до земель історико-культурного призначення. Основною кваліфікуючою ознакою земель історико-культурного призначення є наявність на них об'єктів культурної спадщини. Тому віднесення земельних діля­нок інших категорій земель до земель історико-культурного призначення може здійснюватися за умови виявлення на них об'єктів, які відповідають вимогам, встановленим законодав­ством України до об'єктів культурної спадщини. Порядок вияв­лення об'єктів культурної спадщини визначає центральний ор­ган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (ст. 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Як встановлено у ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини», об'єкти культурної спадщини, незалеж­но від форми власності, відповідно до їхньої археологічної, есте­тичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи худож­ньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини та всі його елементи по­ширюється правовий статус пам'ятки. Порядок визначення ка­тегорій пам'яток встановлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Дер­жавного реєстру нерухомих пам'яток України» від 27 грудня 2001 р.Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та вне­сення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ят­ки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки: а) пам'ятки національного значення — постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; б) пам'ятки місцевого зна­чення — рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Україн­ського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

Разом із тим, об'єкти культурної спадщини, зокрема нововияв-лені, до вирішення питання про занесення їх до Реєстру підляга­ють охороні відповідно до вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», про що відповідний орган охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган. Однак питання про віднесення земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти культурної спадщини, може вирішуватися лише після надання їм статусу пам'яток. Отже, до земель історико-культурного призна­чення включаються земельні ділянки, на яких розташовані об'єк­ти культурної спадщини, що занесені до Державного реєстру не­рухомих пам'яток України і мають правовий статус пам'ятки.

Віднесення земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти культурної спадщини, до земель історико-культурного призна­чення передбачає зміну їх цільового призначення. За загальним правилом, встановленим у ст. 20 ЗК України, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповід­но до їх повноважень. При цьому зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передан-ня цих земель у власність або надання у користування, вилучен­ня (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Обов'язковою умовою зміни цільового призначення земель­них ділянок, на яких виявлені об'єкти культурної спадщини, що отримали статус пам'яток, із включенням таких земельних діля­нок до категорії земель історико-культурного призначення є ви­готовлення та затвердження проектів землеустрою щодо відве­дення земельних ділянок. Порядок виготовлення та затверджен­ня таких проектів землеустрою встановлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку роз­роблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурно­го призначення» від 25 серпня 2004 р.¹

¹ Згідно з постановою за­мовником проекту землеустрою може бути сільська, селищна, міська рада, обласна, районна, Київська або Севастопольська міська держадміністрація, землевласник або землекористувач, інша особа відповідно до закону. У разі прийняття судом рішення про розроблення проекту землеустрою його замовником є фізич­на або юридична особа, на користь якої прийнято рішення.

Розробником проекту землеустрою може бути фізична або юридична особа, яка має ліцензію на проведення робіт із земле­устрою відповідно до закону. У проекті землеустрою визначаєть­ся: 1) функціональна організація території історико-культурного призначення; 2) місце розташування і розміри земельних ділянок, їх власники та землекористувачі, зокрема орендарі; 3) режим ви­користання та охорони території історико-культурного призна­чення (охоронні зони); 3) межі земельних ділянок, включених до складу територій історико-культурного призначення, щодо вико­ристання яких встановлено обмеження (обтяження), у розрізі землевласників та землекористувачів; 4) розмір охоронної зони.

¹ Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 груд­ня 2007 р. у 2008 р. правом продажу об'єктів нерухомого майна та земель­них ділянок, на яких вони розташовані, наділений Фонд державного майна України та його територіальні органи.

Проект землеустрою зі встановлення меж території істори­ко-культурного призначення погоджується з власниками і кори­стувачами суміжних земельних ділянок та земельних ділянок, які включаються до категорії земель історико-культурного при­значення без їх вилучення, а також з органом земельних ре­сурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини. Після одержання позитивного висновку державної експертизи проект землеустрою з встановлення меж території історико-культурного призначення розглядається та затверджується сільською, селищною, міською радою, облас­ною, районною, Київською або Севастопольською міською дер­жадміністрацією чи в установленому порядку подається іншим органам, до повноважень яких належить надання у користуван­ня або передача у власність земельних ділянок¹. Після затвер­дження проекту землеустрою власникам і користувачам зе­мельних ділянок, на яких розташовані об'єкти культурної спад­щини, видаються державні акти відповідно на право власності чи на право постійного користування землею, в яких зазначається цільове призначення відповідних земельних ділянок.

Як встановлено у ст. 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», за типами об'єкти культурної спадщини поділяються на: 1) споруди (витвори) — твори архітектури та інженерного мистецтва, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з на­явними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або при­міщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб; 2) комплекси (ансамблі) — топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою об'єктів культурної спадщини; 3) визначні місця — зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетично­го, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, нау­кового чи художнього погляду. Відповідно, у державних актах цільове призначення земельних ділянок формулюється як при­значення земельної ділянки для використання та охорони від­повідного нерухомого об'єкта культурної спадщини.

2. Правове регулювання використання та охорони земель історико-культурного призначення

Правове регулювання організації використання та охорони земель історико-культурного призначення. Об'єкти культурної спадщини, на яких би землях вони не розташовувалися, є на­дбанням Українського народу. Тому правове регулювання вико­ристання та охорони таких земель є сферою реалізації переваж­но публічних інтересів суспільства. У зв'язку із цим важливу роль у забезпеченні раціонального використання та охорони зе­мель історико-культурного призначення відіграють органи державної влади, в першу чергу центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, яким є Міністер­ство культури та туризму України (МКТУ).

Як випливає зі ст. 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», роль МКТУ в забезпеченні раціонального викори­стання та охорони земель історико-культурного призначення зводиться до здійснення ним трьох груп повноважень, а саме повноважень щодо: 1) визначення меж земельних ділянок істо­рико-культурного призначення; 2) уточнення правового режиму їх використання та охорони; 3) регулювання використання зе­мельних ділянок історико-культурного призначення.

До повноважень МКТУ щодо визначення меж земельних ділянок історико-культурного призначення належить: а) оголо­шення топографічно визначених територій чи водних об'єктів, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх на­явність, охоронюваними археологічними територіями; б) визна­чення меж територій пам'яток національного значення та за­твердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних тери­торій, історичних ареалів населених місць.

Уточнення правового режиму використання та охорони зе­мельних ділянок історико-культурного призначення МКТУ здійснює шляхом: а) встановлення режиму використання пам'яток національного значення, їхніх територій, зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів на­селених місць; б) призначення відповідних охоронних заходів щодо пам'яток національного значення та їхніх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або проведення будь-яких робіт; в) по­годження відчуження або передачі пам'яток національного зна­чення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Забезпечуючи регулювання використання земельних ділянок історико-культурного призначення, МКТУ здійснює: а) пого­дження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шля­хових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних те­риторіях, в історичних ареалах населених місць, а також про­грам і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; б) надання дозволів на проведення робіт

на пам'ятках національного значення, їхніх територіях та в зо­нах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в істо­ричних ареалах населених місць; в) управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають у державній влас­ності, відповідно до закону; г) погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення, їх територіях, у зонах охоро­ни, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об'єктах культурної спадщини; ґ) на­дання дозволів на відновлення земляних робіт; д) погодження охоронних договорів на пам'ятки національного значення; е) ви­дання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних архео­логічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи здійснюються за відсутності затверджених або погоджених із відповідними органами охорони культурної спад­щини програм та проектів, передбачених Законом України «Про охорону культурної спадщини» дозволів або з відхиленням від них; є) встановлення заборони будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу об'єкту культурної спад­щини або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини; ж) погодження проектів відведення та надання зе­мельних ділянок, зокрема, що призначаються для сільськогоспо­дарських потреб, погодження зміни землевласника, землекори­стувача на території пам'яток та в їх охоронних зонах, на охоро­нюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Для забезпечення реалізації повноважень МКТУ у галузі охорони культурної спадщини була створена Державна служба з питань національної культурної спадщини (Держкультур-спадщини), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТУ і йому підпорядковується. Правовий статус Держкультурспадщини визначений постановою Кабінету Мініст­рів України «Про Державну службу з питань національної культурної спадщини» від 15 березня 2006 р. Зокрема, згідно з постановою Держкультурспадщини бере участь у межах своєї компетенції у здійсненні державного контролю за використан­ням земель історико-культурного призначення, а також реа­лізує повноваження, делеговані їй МКТУ. Крім того, МКТУ де­легує частину своїх повноважень щодо охорони культурної спадщини взагалі та забезпечення використання й охорони зе­мель історико-культурного призначення зокрема органам охо­рони культурної спадщини нижчого рівня — органам охорони культурної спадщини Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій та районних державних адміністрацій (ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, надаються в користування юридичним та фізичним особам з науковою, куль­турно-освітньою, туристичною та іншою метою. їх надання в ко­ристування здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Так, юри­дичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам'ят­ки, відповідають за їхню збереженість і зобов'язані дотримува­тися вимог органів охорони культурної спадщини. Крім того, вони зобов'язані забезпечити збереженість пам'яток на землях, якими вони користуються. Використання пам'ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановле­них органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потре­бує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує збе­реження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо. Забо­роняється змінювати призначення пам'ятки, її частин та еле­ментів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охо­ронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини. А розміщення реклами на пам'ятках національного та місцевого значення, в межах зон охорони цих пам'яток, історич­них ареалів населених місць дозволяється лише за погодженням з відповідним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (статті 24, 25 Закону України «Про охоро­ну культурної спадщини»).

З метою охорони пам'яток усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними органи незалежно від форм власності на ці пам'ятки зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Укладання охоронних договорів регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини» від 28 грудня 2001 р. Охоронний договір деталізує встановлений Законом режим використання пам'ятки культурної спадщини чи її частини, зокрема території, на якій вона розташована. Разом із тим, відсутність охоронного договору не звільняє особу, у віданні, власності чи користуванні якої перебуває земельна ділянка з розташованим на ній об'єктом культурної спадщини, від обов'язків, що випливають із Закону України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земля­них робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те­риторії, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах населе­них місць, а також дослідження решток життєдіяльності люди­ни, що містяться під земною поверхнею, під водою, може здійснюватися лише за дозволом центрального органу виконав­чої влади у сфері охорони культурної спадщини, що видається виконавцю робіт — фізичній особі, і за умови реєстрації цього дозволу у відповідному органі охорони культурної спадщини. Зазначені дозволи видаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земля­них робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній те­риторії, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містя­ться під земною поверхнею, під водою на території України» від 13 березня 2002 р.¹ А проведення містобудівних, архітектурних, ландшафтних перетворень, реставраційних, будівельних, зем­ляних та інших робіт на території історико-культурного запо­відника дозволяється за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та орга­ном управління заповідника¹.

Власник або користувач земельної ділянки (зокрема її орен­дар) у межах території пам'ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони пам'ятки, в історичних ареалах насе­лених місць зобов'язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок і розко­пок на цій ділянці згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини. Разом із тим, власник або користувач (орендар) земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки і розкопки, має право на відшкодування у повному об­сязі шкоди, якої він зазнав у зв'язку з проведенням таких робіт (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

При проведенні археологічних розвідок та розкопок їх вико­навець зобов'язаний: забезпечити збереження виявлених під час досліджень об'єктів культурної спадщини; своєчасно здати звіт про дослідження органам, що видали дозвіл та кваліфіка­ційний документ; передати всі знайдені під час досліджень ру­хомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини (антропогенні, антропологічні, палеозоологічні, палео­ботанічні та інші об'єкти, що мають культурну цінність), на постійне зберігання визначеній у дозволі установі для занесення до державної частини Музейного фонду України; передати польову документацію та звіт про проведені роботи до архівного підрозділу державної наукової установи у порядку, визначено­му законодавством; забезпечити належну консервацію об'єктів культурної спадщини, що мають культурну цінність, упорядку­вання території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у підготовці зазначених об'єктів до експозиції, а пов'я­заних із ними матеріалів — до проведення їх державної реєст­рації як пам'яток.

Див. п. 11 Типового положення про історико-культурний заповідник, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня Типового положення про державний історико-культурний за­повідник» від 24 липня 2003 р. (Офіційний вісник України. — 2003. — №31. —Ст. 1607).

Крім того, застосування металошукачів чи будь-якого іншого пошукового обладнання або відповідної технології на об'єктах культурної спадщини дозволяється тільки за наявності дозволу на їх використання та підлягає обов'язковій реєстрації у відпо­відному органі охорони культурної спадщини. Останній може призначати своїх уповноважених представників для здійснення нагляду за проведенням археологічних розкопок. Виконавець археологічних розкопок зобов'язаний сприяти представникам органів охорони культурної спадщини у здійсненні нагляду за проведенням розкопок (ст. 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на те­риторії якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи мо­жуть бути відновлені лише згідно з письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини після завер­шення археологічних досліджень відповідної території (ст. 36 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного до­слідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначе­них робіт (ст. 37 Закону України «Про охорону культурної спад­щини»).

Органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандар­ти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. При­писи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами. Якщо на певній території (адміністративно-територіальної одиниці) ор­ган охорони культурної спадщини не створений, то відповідний орган місцевого самоврядування зобов'язаний заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці, та негайно повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої вла­ди. Крім того, органи місцевого самоврядування зобов'язані повідомляти відповідні органи охорони культурної спадщини про бездіяльність власника або уповноваженого ним органу, осо­би, яка набула права володіння, користування чи управління, якщо така бездіяльність створює загрозу пам'ятці (ст. ЗО Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

З метою захисту традиційного характеру середовища окре­мих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлю­ються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони архео­логічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проект­ною документацією і затверджуються відповідним органом охо­рони культурної спадщини. У межах зон охорони пам'яток, а та­кож на охоронюваних археологічних територіях, територіях історичних ареалів населених місць, занесених до Списку істо­ричних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліора­тивні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (ст. 32 Закону України «Про охо­рону культурної спадщини»).

Крім того, навколо історико-культурних заповідників, мемо­ріальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяль­ності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель (ст. 54 ЗК України).

Разом із тим, встановлення зон охорони пам'яток та затвер­дження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користуван­ня) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення. Зе­мельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів належать до зе­мель історико-культурного призначення і включаються до дер­жавних земельних кадастрів, планів землекористування, про­ектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Посиленій правовій охороні підлягають і середовища населе­них місць, занесених до Списку історичних населених місць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України. На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку, забороняються містобудівні, архітектурні чи ланд­шафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, зем­ляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національ­ної академії наук України. Межі та режими використання істо­ричних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць ви­значаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органа­ми охорони культурної спадщини.

З. Право власності на землі історико-культурного призначення та право користування ними

Чинне земельне законодавство допускає можливість перебу­вання земельних ділянок, які належать до земель історико-культурного призначення, у різних формах власності. Так, згід­но зі ст. 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом із тим, якщо на земельній ділянці розташований нерухомий об'єкт культурної спадщини, то право власності на таку земельну ділянку значною мірою залежатиме від права власності на об'єкт культурної спадщини як нерухоме майно.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам'ятки культурної спадщини, крім пам'яток археології, можуть перебувати у дер­жавній, комунальній або приватній власності. Відповідно суб'єктами права власності на пам'ятки можуть бути держава, територіальні громади, а також юридичні та фізичні особи¹.

Виняток з режиму плюралізму форм власності на землі істо-рико-культурного призначення становлять земельні ділянки, на яких розташовані пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, зокрема ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну влас­ність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології — поля давніх битв. Отже, якщо об'єкт культурної спадщини, крім пам'яток археології, знаходиться у приватній власності, то її власник має право на приватизацію шляхом викупу і земельної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.

¹ Слід зазначити, що Законом України «Про тимчасову заборону прива­тизації пам'яток культурної спадщини» від 1 лютого 2005 р. (ВВР. — 2005. — № 11. — Ст. 201) встановлена заборона на приватизацію таких пам'яток до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини; які не підлягають приватизації.

Залежність права власності на земельні ділянки істори-ко-культурного призначення від права власності на об'єкти культурної спадщини проявляється й у сфері ринкового обігу останніх. Так, згідно зі ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передання яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відпо­відного органу охорони культурної спадщини. При відчуженні чи передачі пам'ятки її власником або уповноваженим ним органом іншій особі наступають наслідки, передбачені у ст. 120 ЗК України. Цією статтею встановлено,, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договор'ом.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача пе­реходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на ча­стину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо ж житловий будинок, будівля або споруда розміщені на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Отже, при відчуженні об'єкта культурної спадщини державою чи територіальною гро­мадою у власність юридичної чи фізичної особи до останньої пе­реходить і право власності на всю земельну ділянку, на якій роз­ташований зазначений об'єкт, або принаймні на її частину, не­обхідну для обслуговування об'єкта культурної спадщини.

Разом із тим, пам'ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися лише у користування за по­годженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Земельна ділянка, на якій розта­шована така пам'ятка, також передається або у постійне кори­стування державній юридичній особі, чи в оренду приватній особі.

Особа, яка набула права володіння, користування чи управ­ління пам'яткою, за винятком наймача державної або комуналь­ної квартири (будинку), не має права передавати цю пам'ятку у володіння, користування чи управління іншій особі. Отже, зе­мельна ділянка, на якій розташована така пам'ятка, також не може передаватися іншій особі (ст. 18 Закону України «Про охо­рону культурної спадщини»).

У разі продажу пам'ятки її приватним власником відповідний орган охорони культурної спадщини має право привілеєвої її купівлі. Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, коли покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є діти, дружина і батьки або, за їх відсутності, брати і сестри, а та­кож дід та бабка як з боку батька, так і з боку матері, і небожі та небоги продавця (ст. 20 Закону України «Про охорону культур­

ної спадщини»). При реалізації права привілеєвої купівлі пам'ятка відчужується разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Разом із тим, законодавство передбачає можливість примусо­вого викупу об'єкта культурної спадщини в її приватного влас­ника. Так, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з немож­ливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань культурної спадщини може поста­новити рішення про її примусовий викуп. Більше того, у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її примусовий викуп може бути пред'явлено без попередження. Примусово викуплена пам'ятка переходить у власність держави (ст. 21 Закону України «Про охорону куль­турної спадщини»). У такому випадку земельна ділянка підлягає відчуженню разом із пам'яткою і також переходить у власність держави.

• РОЗДІЛ 21

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ