7. Набуття та припинення права власності на землю

Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і зе­мельних прав, має застосування відповідних, встановлених нор­мами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку. Відомо, що право власності на землю і земельну ділянку може набуватися за наявності певних юридичних фактів, зазначених у конституційному, цивільному, земельному законодавстві. Такі юридичні факти поділяються на первісні і похідні.

Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридич­них фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплен­ня незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарб­ницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були вик­лючною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.

1 Ввр урср.— 1990. — №34. — Ст. 499.

Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власно­сті, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким ви­знавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4). Цією ж ст. 4 Закону введена державна, ко­лективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність. Серед об'єктів державної власності земля та інші природні об'єкти не називалися¹. Законом УРСР «Про власність» від 7 лю­того 1991 р. було підтверджено, що земля та інші природні ресур­си є об'єктами права виключної власності народу України¹.

Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми влас­ності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юри­дичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.

Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпоря­дження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і дер­жавного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.

Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.², ЗК України 1992 р. Постано­вою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.

У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на зе­мельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.