2 Ввр урср. — 1990. — № 31. — Ст. 429.

3 Ввр урср.— 1990. — №45. — Ст. 606.

Практика засвідчила, що через тривалу відсутність консти­туційної бази і нового Цивільного кодексу українському законодав­ству були притаманні неповнота, недосконалість і колізії. Проте розвиток галузевого, зокрема земельного, законодавства створив передумови для розробки і прийняття в 1996 р. Конституції Украї­ни, розроблення проекту нового Цивільного кодексу України, Гос­подарського кодексу України, а потім їх прийняття у 2003 р., фор­мування правової системи держави.

18 грудня 1990 р. було прийнято Земельний кодекс УРСР¹, внаслідок чого земельні відносини набули нового змісту. Відтоді зе­мельні ділянки надавалися громадянам України для ведення се­лянського (фермерського) господарства, особистого підсобного гос­подарства, а також для індивідуального житлового будівництва, в довічне успадковуване володіння або користування.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були введені Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.² і підтверджені Земельним кодексом України в ре­дакції від 13 березня 1992 р.³ З прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України започатковано новий етап розвитку земельного права та його правових інститутів. Виходячи з необхід­ності приведення Земельного кодексу у відповідність до Консти­туції України, в ньому міститься низка правових новел, якими суттєво змінюється правове регулювання земельних відносин, більш чітко розмежовані повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин, більш повно визначений склад земель, поділ їх на кате­горії. У Земельному кодексі України були передбачені наміри щодо посилення гарантій і захисту прав на землю громадян та юридичних осіб, по-новому визначені права на землю іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. Прийняттям цих ос­новоположних актів земельного законодавства було започатковано формування сучасного земельного права України.

1 Ввр урср.— 1991. — №10. — Ст. 98.

² ВВР. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

³ ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 354.

Земельне право, регулюючи суспільні земельні відносини, має властиву йому структуру — предмет, систему, джерела, суб'єкти й об'єкти права, зміст правових відносин, методи правового регулю­вання, форми і способи правової охорони.

Головна ж особливість земельного права полягає в тому, що предметом його є суспільні земельні відносини, які обумовлені спе­цифічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Специфіка землі полягає в тому, що вона посідає особливе місце в життєдіяльності людини і є єдиним місцем для проживання людей, тварин і всіх живих організмів. Крім цього, земля є найважливішим компонентом навколишнього природного середовища, виступає як просторовий операційний базис, як територія держави, регіону, на­селеного пункту, є найголовнішим засобом виробництва у сільсько­му господарстві й об'єктом товарного обороту, специфічним об'єктом майнових відносин.

Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призначен­ня землі як об'єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об'єктів матеріального світу і потребує самостійного правово­го регулювання. Земля може бути об'єктом права приватної і колективної, комунальної і державної власності, хоч не є результа­том людської діяльності. З цих позицій земля є надбанням усього людства. В межах території України земля згідно зі ст. 13 Консти­туції України є об'єктом права власності Українського народу. Вод­ночас Конституція України гарантує право власності на землю.

Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю на-бувається громадянами, юридичними особами та державою ви­ключно відповідно до закону.

Може виникнути питання: чи немає протиріччя в тому, що земля є об'єктом права власності народу і водночас — об'єктом права влас­ності громадянина, юридичної особи, держави? Відповідь на це пи­тання дає земельне право, якщо розглядати земельні правовідноси­ни крізь призму суб'єктно-об'єктного складу і з'ясувати, кому нале­жить земля і хто здійснює правомочності власника (хто виступає суб'єктом права власності).

Оскільки статті 14, 36, 41 Конституції України визнають за гро-, мадянами та юридичними особами право власності на землю і га­рантують це право, то природно, що органи державної влади і місце­вого самоврядування зобов'язані забезпечувати конституційне право громадян і юридичних осіб на землю й охороняти його. У статті 78 Земельного кодексу України закріплено, що земля в

Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Земельний кодекс України не передбачає наявність в Україні права колективної власності. Суб'єктами права власності на землю відповідно до ст. 80 Земельного кодексу України 2001 р.¹ є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комуналь- ної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Право приватної власності громадян України на землю встанов­лено ст. 78 Земельного кодексу України. Відповідно до ст. 5 Земель­ного кодексу України 1990 р. земля могла належати на праві колек­тивної власності групі громадян. Але від їх імені єдиним суб'єктом права власності виступає створена ними юридична особа, зокрема колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподар­ський кооператив, садівницьке товариство, сільськогосподарське акціонерне товариство. Перелік суб'єктів права колективної влас­ності на землю був вичерпним. Це означає, що кожен член юри­дичної особи окремо не є суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснювали органи управління юридичної особи, найвищим з яких були загальні збори членів юридичної особи.

Земля може належати на праві комунальної власності тери­торіальним громадам села, селища, міста, які управляють на­лежним їм майном безпосередньо або через утворені ними орга­ни місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України).

Особливість правового статусу сільських, селищних, міських рад полягає в тому, що згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України вони розпоряджаються землею.

¹ Надалі, де відсутнє застереження, застосовуються норми Земельного кодексу України 2001 р. (ВВР. — 2002. — № 3-4. — Ст. 27).

До компетенції сільських, селищних, міських рад у галузі зе­мельних відносин належить передача земельних ділянок у влас­ність, надання їх у користування із земель комунальної власності, зокрема на умовах оренди; вилучення (викуп) земель, організація землеустрою, обмеження, тимчасова заборона (зупинення) вико­ристання земель громадянами та юридичними особами у разі по­рушення ними норм земельного законодавства тощо.

Характерною особливістю земельного права є те, що саме його нормами визначається компетенція Автономної Республіки Крим (ст. 13 Земельного кодексу України), органів місцевого самовряду­вання, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, у галузі регулювання земельних відносин, тобто районних та обласних рад, а також компетенція Верховної Ради України.

Спеціальними нормами земельного права є норми, якими регу­люються передача земель у власність і надання їх у користування; припинення і перехід права власності на землю; вилучення (викуп) земель; встановлюється плата за придбання землі у власність, зе­мельний податок, орендна плата за землю, а також визначаються права й обов'язки власників землі та землекористувачів, захист і гарантії їхніх прав.

Спеціальні розділи земельного права присвячено питанням ви­користання земель усіх категорій, зокрема земель сільськогоспо­дарського призначення; земель житлової і громадської забудови; земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; рекреаційного призначен­ня, історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення, земель водного фонду, а також земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельне право як галузь права, що має свою систему, містить такі важливі інститути: відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогоспо­дарського виробництва; контроль за використанням і охороною зе­мель та їх моніторинг; державний земельний кадастр; землеустрій; вирішення земельних спорів, відповідальність за порушення зе­мельного законодавства.

Лише перелік зазначених інститутів земельного права свідчить про те, що земельне право є самостійною комплексною галуззю в системі права України.

Аналіз земельного законодавства дозволяє визначити земельне право як сукупність земельно-правових норм, якими регулюються земельні відносини в Україні, що стосуються права власності на землю і права користування землею, визначення прав та обов'язків суб'єктів земельного права, розподілу земель на категорії відповідно до їх цільового призначення, використання земель за цільовим призначенням з додержанням екологічних правил, вста­новлення правового режиму земель відповідних категорій, земель­ного кадастру і землеустрою, створення умов для раціонального ви­користання землі, збереження її природних властивостей, охорони земель та захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, тери­торіальних громад, держави та Українського народу.

Земельне право як галузь права буде мати належне визнання і розвиватися за умови, що воно матиме систему земельно-правових норм, свої ідеї, теоретичні обґрунтування, принципи, предмет, ме­тоди і витоки правового регулювання, тобто якщо існує наука зе­мельного права, якщо воно вивчається в юридичних навчальних за­кладах як програмна дисципліна.

Наведені характеристики земельного права складають основні елементи його навчального курсу.

Цей підручник є узагальненням наукових ідей і концепцій щодо розвитку земельного законодавства, прийнятого після проголошен­ня незалежності України, зважаючи на традиції земельного права, які сформувалися в минулі роки. Підручник підготовлено з ураху­ванням того, що окремі положення земельних відносин вивчаються в курсах «Цивільне право», «Екологічне право», «Природоресурсне право», «Аграрне право». Основні положення земельних право­відносин базуються на загальнотеоретичних положеннях теорії та історії права, інших галузей права з визначенням особливостей предмета земельного права, який має різнобічний склад і вимагає спеціального правового регулювання.

Структура підручника дещо ширша за структуру розділів зе­мельного законодавства. У виданні містяться загальнотеоретичні положення земельного права, його історія, розглянуто відмінності земельного права від інших галузей права, зокрема цивільного, адміністративного, права місцевого самоврядування, а також від екологічного, аграрного та інших галузей права, з якими земельне право з огляду на його комплексність перетинається, стикується, використовує їхні окремі норми чи специфічні елементи зазначених норм.

Підручник складається з 22 розділів. У першій — загальній час­тині — висвітлюється теорія земельного права, якій присвячені роз­діли: предмет і система земельного права; історія земельного права України; джерела земельного права України; земельно-правові норми і земельно-правові відносини; право власності на землю; пра­во землекористування, зокрема оренди; право земельного сервіту­ту, право добросусідства; гарантії прав на землю; державне управ­ління у сфері використання та охорони земельних ресурсів; правове регулювання обігу земельних ділянок; правова охорона земель.

У другій — особливій частині — викладається правовий режим земель сільськогосподарського призначення; земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, енерге­тики, оборони та інших категорій. Також викладається правове ре­гулювання охорони і використання земель водного фонду.

Опанування викладеними у цьому підручнику правовими знання­ми про землю і земельно-правові відносини сприятиме підвищенню ефективності земельного законодавства, законотворчої і право-застосовної діяльності, забезпеченню раціонального і цільового вико­ристання земель різних категорій, захисту права власності на землю і права землекористування, прав на землю та інтересів громадян і юридичних осіб України та іноземних держав, осіб без громадянства, територіальних громад, держави та Українського народу.

Авторський колектив підручника висловлює щиру подяку за сприяння і допомогу рецензентам рукопису та професорам і викла­дачам кафедр земельного права навчальних закладів, науковцям відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права та вче­ним радам Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського університету права НАН України за підтрим­ку і створення умов для підготовки підручника.

_{^ Загальна частина}

• РОЗДІЛ 1

ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття і предмет земельного права

Після проголошення незалежності в Україні почала формува­тися національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об'єктивну реальність. Система права формується з галузей права. Відме­жування однієї галузі права від іншої, віднесення норм права і правових інститутів до певної галузі права здійснюється на підставі предмета правового регулювання.

Предметом правового регулювання нормами земельного пра­ва є суспільні земельні відносини. Предмет земельного права ви­пливає із завдань земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Зе­мельного кодексу України (далі — ЗК України) завданнями зе­мельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використан­ня та охорони земель. Характерною особливістю предмета зе­мельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-пра­вові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, по­рядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земель­

них ділянок у приватну власність для ведення фермерського та особистого селянського господарства, землеустрій, порядок роз­гляду земельних спорів, облік тощо.

Земельні правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди земля як об'єкт права належала до речового права, земельні відносини регулювалися нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель — нормами публіч­ного права. До предмета цивільного права належали власне зе­мельні ділянки, а також земельні ділянки разом із побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі з земель­ними ділянками називалися нерухомістю і розглядалися як єди­ний об'єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

Після Жовтневої революції 1917 р. декретом «Про землю», прийнятим Другим Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня (8 ли­стопада) 1917 р., всю землю — державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння — було перетворено у все­народне добро: націоналізовано, конфісковано і передано в роз­порядження волосних земельних комітетів і повітових рад се­лянських депутатів¹. Згідно зі ст, 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у кори­стування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здавання в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запрова­джено в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїн­ського з'їзду рад². Декретом РНК РСФСР «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку зе­мельні ділянки як збудовані, так і не збудовані, як ті, що належа­ли приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень (ст.1)³.