2 Офіційний вісник. — 2008. — № 23. — Ст. 698.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на зем­лю набувається і реалізується державою в особі органів вищої, центральної та місцевих органів виконавчої влади, а також в особі державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають пра­ва власності та права користування земельними ділянками із зе­мель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Поряд з органами державної влади, органами приватизації та державними органами приватизації центральний орган вико­навчої влади з питань земельних ресурсів відповідно до своїх повноважень здійснює продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які ма­ють право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам (ст. 127 ЗК України).

При цьому, продаж громадянам і юридичним особам земель­них ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають прива­тизації, продаж зазначеним особам земель сільськогосподарсько­го призначення здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 128 ЗК України).

5О Форми власності на землю в Україні

Після проголошення незалежності Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. в Україні були встановлені приватна, колективна і державна форми власності на землю. Такі ж форми власності на землю були встановлені ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. До того часу державна власність поділялася на загальнодержавну і комунальну. Термін «комунальна власність» не вживався, хоча наявність такого різновиду суспільної власності передбачалася і ніякого сумніву не викликала. У статті 4 (частини 3,4, 5) записано, що суб'єктами права державної власності на землю виступають: «Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Республіки Крим — на розпорядження земля­ми, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, в межах території республіки;

обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних де­путатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності».

Із цієї земельно-правової норми випливає, що державна власність на землю поділяється на:

1) загальнодержавну, суб'єктом права власності якої була Верховна Рада України;

115. республіканську, суб'єктом права власності якої була Авто­номна Республіка Крим;

116. комунальну, суб'єктом права власності якої були місцеві ради, як органи місцевого самоврядування, та органи, що здійснюють їх спільні інтереси.

У Конституції України (1996 р.) розділу про економічну систе­му України немає. Економічні відносини у ній розглядаються з позицій забезпечення прав людини, зокрема права власності на землю. Належної конституційної класифікації форм власності у Конституції України немає. У ній вживається: «земля» — як об'єкт «права власності Українського народу» (ст. 13); право власності на землю «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до зако­ну» (ст. 14); «право приватної власності» (ст. 41) без визначення об'єктів і суб'єктів; Кабінет Міністрів України «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону» (ст. 116); у віданні Автономної Республіки Крим перебуває «управління майном, що належить Автономній Республіці Крим» (ст. 138); «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і об­ласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби» (ст. 142); «територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування управляють майном, що є в комунальній власності» (ст. 143).

Зміст перелічених вище статей Конституції України свідчить про відсутність чіткої класифікації відносин власності, що дає можливість різного тлумачення конституційних положень і створює умови для різних підходів до класифікації і визначення форм власності. Простежуються такі позиції стосовно визначен­ня форм власності:

• власність на землю, інші природні ресурси Українського народу (ст. 13);

• власність громадян (ст. 14), що ототожнюється з приватною власністю (ст. 41);

• власність на землю юридичних осіб, що ототожнюються з юридичними особами приватного права (ст. 14);

• власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 142), що ототожнюється з комунальною власністю (ст. 143);

— державна власність (статті 14, 16);

— майно, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138 Конституції України, п. 1 ст. 18 Конституції Автономної Рес­публіки Крим);

— повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим на розпорядження спільними із землями і природними ре­сурсами територіальних громад в межах території Автономної Республіки Крим (п. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим).

Перелічені вище підходи для визначення форм власності на землю доцільно поділити на дві групи, перша з яких стосується землі, що характеризує її як територію України, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, області, району, а також як територію територіальної громади міста, селища, села та як об'єкт природи.

Друга група підходів стосується земель, що використовують­ся в господарській діяльності як засіб виробництва чи просторо­вий базис.

Правова характеристика першої групи підходів стосується землі, яка разом з іншими природними об'єктами, що знаходять­ся в межах території України, згідно зі ст. 13 Конституції України віднесена до об'єктів права власності Українського на­роду. Тут слід звернути увагу на те, що Україна згідно зі ст. 2 Конституції України є унітарною державою, а згідно зі ст. 4 в Україні існує єдине громадянство. Отже, Український народ становлять громадяни України, що проживають на всій тери­торії України без винятку та за рубежем. До речі, в Конституції Автономної Республіки Крим також записано, що в ній постійно проживають громадяни України. Це означає, що на Автономну Республіку Крим поширюється єдине громадянство України, а Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує спільні інтереси територіальних громад, розташованих на території Ав­тономної Республіки Крим.

У Конституції України (ст. 13) застережено, що від імені Ук­раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У статті 14 Консти­туції України не зазначено, що суб'єктом права власності на зем­лю є Автономна Республіка Крим.

Земля як об'єкт права власності Українського народу означає верховенство Українського народу як політичного суверена на всій території України, зокрема Автономної Республіки Крим.

Правова характеристика другої групи підходів стосується зе­мель, що виступають об'єктами господарської діяльності держа­ви, юридичних осіб і громадян. Оскільки господарська діяльність пов'язана з використанням землі і майна (рухомого і нерухомо­го), то, очевидно, право власності на землю, а точніше — на зе­мельні угіддя і земельні ділянки, здійснюються у тих же формах, що і право власності на майно. Саме з цих позицій майно і земля є об'єктами цивільно-правових відносин, виступають як товар у цивільному обігу. Вище зазначалося, що в різних статтях Кон­ституції України визначені такі форми власності на майно:

а) власність громадян;

б) власність юридичних осіб;

в) власність територіальних громад сіл, селищ та міст;

г) спільна власність територіальних громад; ґ) власність держави;

д) спільна власність територіальних громад, повноваження роз- поряджатися якими покладені на районні, обласні ради і Верхов- ну Раду Автономної Республіки Крим.

З цих позицій слід розглядати і форми власності на землі (зе­мельні угіддя і земельні ділянки), які виступають об'єктами пра­ва власності.

Право приватної власності на землю громадян.

Право приватної власності на землю в Україні запроваджено Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р., ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. визначені особливості права приватної власності на землю.

Згідно з цим Кодексом (ст. 6) і Законом України «Про власність» у редакції від 5 травня 1993 р. (ст. 14) суб'єктами права приватної власності на землю визнавалися громадяни України. Громадяни іноземних держав та особи без громадянства, які в сукупності з громадянами України є фізичними особами, могли бути суб'єктами права землекористування, зокрема на умовах оренди. Право приватної власності на землю, як і на майнові об'єкти, гарантується Конституцією України. У статті 41 Кон­ституції закріплено, що право приватної власності є непоруш­ним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Воно набувається в порядку, визначеному законом. Згідно зі ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

В сучасних умовах право приватної власності громадян на зе­мельні ділянки визначено ЗК України 2001р. Згідно з цим Кодек­сом громадяни України мають право відповідно до ст. 81 ЗК України набувати право власності на земельну ділянку на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної пере­дачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належ­ної їм земельної частки (паю).

Право власності на земельну ділянку має певні особливості й обмеження. Так, громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в ме­жах населених пунктів, а також за межами населених пунктів за умови, що на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що на­лежать їм на підставі приватної власності. Таке право набувати земельні ділянки у власність іноземні громадяни та особи без громадянства мають у разі придбання за договором купівлі-про­дажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухо­мого майна, що належать на праві власності, а також у разі прий­няття спадщини.

Земельним законодавством (ст. 121 ЗК України) встановлені норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам у приватну власність. Із земель державної або комунальної влас­ності вони мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок у таких розмірах: а) для фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільсько­господарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство; б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гара­жів — не більше 0,01 гектара. Розмір земельних ділянок, що пере­даються безоплатно громадянину для ведення особистого селян­ського господарства, може бути збільшено у разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Право власності на землю юридичних осіб.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що право влас­ності на землю гарантується, набувається і реалізується грома­дянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Не викликає різночитання право приватної власності на зем­лю юридичної особи, якою є приватне сільськогосподарське під­приємство, що створене одноособово громадянином для вироб­ництва сільськогосподарської продукції. Згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 6) земельна ділянка надавалася у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства громадя­нинові, а не господарству.

Різні концепції про форми власності мають місце, коли йдеть­ся про форми власності на майно і землю юридичних осіб, створе­них групою (колективом) громадян. Прихильники концепції пра­ва приватної форми власності визнають, що її об'єктами є власність окремих фізичних осіб і власність юридичних осіб, створених громадянами.

Представники іншої концепції вважають, що є лише при­ватна, комунальна і державна форма власності, і не визнають власності недержавних юридичних осіб як приватної влас­ності.

Представники третьої концепції вважають, що власність юридичної особи є власністю колективу членів, що її утворив, а тому вона належить до колективної (кооперативної чи корпора­тивної) форми власності. Окремі з них визнають колективну форму власності як різновид приватної власності, яка має са­мостійне значення.

Різні підходи до визначення права власності юридичної особи відображають складний процес усвідомлення цього інституту колишніми радянськими громадянами. До появи СРСР в юри­дичній науці і на практиці існували приватна і державна форми власності як такі, що регулюються приватним і публічним пра­вом. Державна власність в окремих випадках розглядалася як публічна (суспільна) власність, що поділялася на державну і муніципальну (комунальну).

У радянський період земля належала виключно до державної власності, а майно — до соціалістичної власності на засоби ви­робництва у формі державної і колгоспно-кооперативної влас­ності. Соціалістичною власністю визнавалося також майно профспілкових та інших громадських організацій, яке було потрібне для здійснення статутних завдань.

Визнавалася також особиста власність громадян, основу якої складали трудові доходи. Приватна власність не визнавалася взагалі.

Держава сприяла розвитку колгоспно-кооперативної влас­ності та її зближенню з державною. Це було програмне завдання держави, закріплене у ст. 12 Конституції СРСР.

Після проголошення незалежності України Законом України «Про власність» у редакції від 7 липня 1992 р. була визнана державна, колективна і приватна форми власності на майно і землю¹. Такі форми власності на землю були визнані За­коном України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. і ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.

Суб'єктами права колективної власності на землю були колек­тивні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Перелік суб'єктів права колективної власності на землю був вичерпним і в сучасних умовах розширенню не підлягає.

Усі перелічені у ЗК України форми сільськогосподарського ви­робництва і суб'єкти права колективної власності на землю є юри­дичними особами з недержавною формою власності на майно.

Це дає підстави стверджувати, що перелічені юридичні особи, створені громадянами України на засадах членства, підпадають під ознаки ст. 14 Конституції України. Вони є самостійними суб'єктами права власності на землю.

Характерною ознакою юридичної особи як суб'єкта права власності на землю є те, що її земля не є власністю ні кожного її члена зокрема, ні спільною власністю всіх її членів. Земля юридичної особи, що складається із земельних паїв її членів, є власністю виключно юридичної особи, яка є єдиним суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснюються уповноваженими фізичними особами в установленому порядку. У ЗК України 1992 р. (ст. 5) записано, що розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у колективній власності грома­дян, здійснюється за рішенням загальних зборів «колективу співвласників». Термін «колектив співвласників» є невдалим і не відображає структуру колективних формувань. Юридична осо­ба складається із членів (акціонерів). Саме тому правильно вва­жати, що правомочності власника землі здійснюють загальні збори членів юридичної особи (акціонерів).

¹ ВВР. — 1992. — №38. — Ст. 562.

Визначення форми власності на землю буде обґрунтованим, якщо підходити до нього з позицій суб'єктно-об'єктного складу земельних відносин. Незважаючи на те, що колективні суб'єкти отримали земельні ділянки у власність від держави в порядку приватизації земель та що право на земельний пай громадяни­на— члена колективної організації встановлено державою, в теоретичному плані треба виходити з того, що громадяни — власники земельних ділянок добровільно об'єдналися у колек­тивне сільськогосподарське підприємство і передали у власність підприємства власні земельні ділянки як пайовий внесок до єди­ного земельного фонду юридичної особи. Отже, в період створен­ня юридичної особи земля належала її засновникам — громадя­нам — власникам земельних ділянок. Оскільки весь земельний фонд став власністю юридичної особи, то її члени набули статусу пайовиків з правом на земельну частку (земельний пай) без виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Вони набу­ли також право на отримання земельної ділянки у приватну власність у разі виходу з юридичної особи.

Разом із тим треба виходити з того, що юридична особа — це абстрактна юридична категорія, за якою стоять конкретні люди (група людей). Ними є члени юридичної особи, які ство­рили колективну форму господарювання. Земельний фонд юридичної особи, вся земля в сукупності складається із зе­мельних паїв членів юридичної особи без визначення ділянки кожному з них окремо. Кожному з них окремо належатиме зе­мельна ділянка в розмірі паю в разі виходу з підприємства — юридичної особи.

Суб'єктом права власності на землю є юридична особа, у влас­ність якої передані земельні ділянки, а повноваження власника здійснюють загальні збори членів колективної організації або ж громадянин, якщо юридична особа складається з однієї фізичної особи. На практиці колектив членів юридичної особи є її фунда­тором. Кожна така юридична особа є не що інше, як об'єднання громадян, групова колективна організація, що має власну назву і належить до певної форми господарювання (колективне під­приємство, кооператив, акціонерне товариство, садівницьке то­вариство). Це дає підстави стверджувати, що створена фізични­ми особами (громадянами) колективна організація, що є юридич­ною особою, базується, функціонує на власності юридичної особи, яка належить до колективної, кооперативної, корпора­тивної власності.

Оскільки відносини власності недержавних організацій регу­люються приватним правом, то цілком природно віднести колек­тивну, кооперативну, корпоративну власність до різновидів пра­ва приватної власності. Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу або на підставі інших цивільно-правових угод; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спад­щини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Іно­земні юридичні особи можуть набувати право власності на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за прави­лами та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю.

Відповідно до земельного законодавства і законодавства про власність публічною власністю на землю виступає державна власність. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЗК України 1992 р. у державній влас­ності перебували усі землі України, за винятком земель, переда­них у колективну та приватну власність.

Державна власність на майно розглядалася як загальнодер­жавна і комунальна власність. Землі загальнодержавної влас­ності як різновиду державної власності визначені в ЗК України 1992 р. (статті 4,13, 14). Наявність комунальної власності на зем­лю як різновиду державної власності простежується із порівняння статей 3, 4, 9-15 ЗК України 2001 р., якими визна­чається компетенція місцевих рад і Автономної Республіки Крим щодо розпорядження державними землями, за винятком земель загальнодержавної власності.

У статті 14 Конституції України визнається право власності держави на землю. Згідно зі ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконав­чої влади здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Стаття 41 Конституції України встанов­лює, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної власності відповідно до закону.

Конституція України визначає комунальну власність як са­мостійну форму власності, що функціонує поряд із державною власністю, а не в її складі.

Що стосується землі як об'єкта права комунальної власності, то ст. 142 Конституції України визначає, що земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, є матеріальною та фінансовою основою місцевого самовря­дування. Там же зазначається, що територіальні громади сіл, се­лищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти кому­нальної власності. Районні й обласні ради за Конституцією України не визнані самостійними суб'єктами права комунальної власності. Вони здійснюють лише функції управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Наведене дає підстави для висновку, що до комунальної власності належать землі, які передані у власність територіа­льних громад і не є об'єктами державної власності. У ЗК Украї­ни (ст. 83) встановлено, що землі, які належать на праві влас­ності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких роз­ташовані об'єкти комунальної власності. Згідно із ЗК України до переліку земель комунальної власності, які не можуть пере­даватися у приватну власність, належать: землі загального ко­ристування населених пунктів; землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; приму­сового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнен­ня інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Право державної власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України, за ви­нятком земель, переданих у приватну і комунальну власність.

Певною компетенцією щодо розпорядження державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Конкретні функції і повноваження щодо управління і розпорядження землями, що відносяться до державної власності, визначені у законі про Кабінет Міністрів України, а також у ст. 13 ЗК України.

Як вищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів України може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, зокрема і землями, відповідним цен­тральним органам виконавчої влади — міністерствам і відом­ствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.

Слід застерегти, що законодавчого розподілу земель на дер­жавні і комунальні землі ще не зроблено, розмежування їх між суб'єктами права державної і права комунальної власності ще не здійснюється.

Можна навести перелік земель державної і комунальної влас­ності, які згідно зі ст. 84 ЗК України не можуть передаватися у комунальну власність. До таких належать: землі енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; під водними об'єктами загально­державного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, держав­них галузевих академій наук.

З часом, разом із розширенням сфери приватизації держав­ного майна, може бути скорочено перелік земель, які не можуть передаватися у колективну і приватну власність.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що в Україні використовуються приватна та її різновид — колектив­на (кооперативна, корпоративна) форми власності на землю, відносини з яких регулюються приватним правом. Суб'єктами права приватної власності на землю виступають громадяни України, а суб'єктами права колективної власності на землю — деякі сільськогосподарські юридичні особи, засновані громадя­нами відповідно до ст. 93 ГК України. Використовуються також державна і комунальна форми власності на землю, відносини з яких регулюються публічним правом. Суб'єктами права державної власності на землю виступають органи державної влади в межах, встановлених законодавством України, та юри­дичні особи, а комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста, які здійснюють правомочності власника як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

бо Права та обов'язки власників земельних ділянок

ЗК України земельні відносини визначаються як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження зем­лею. Суб'єктами земельних відносин визнані громадяни, юри­дичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади (ст. 2). Зі змісту ЗК України випливає, що під терміном «громадяни» розуміються громадяни України, грома­дяни іноземних держав та особи без громадянства, а під терміном «юридичні особи» — юридичні особи приватного права та юри­дичні особи публічного права.

Проте не кожний із суб'єктів земельних відносин наділений загальною, а тим більше спеціальною земельною дієздатністю і відповідною земельною правоздатністю. Особливо відчутна відмінність у дієздатності і правоздатності суб'єктів права зе­мель сільськогосподарського використання з урахуванням їх цільового призначення.

До таких, наприклад, належать особи, які займаються фер­мерським господарством, особистим селянським господарством, садівництвом, городництвом.

ЗК України конкретизує найменування суб'єктів земельних відносин і виділяє:

— власників земельних ділянок — осіб, яким земельні ділян­ки належать на праві приватної власності;

• землекористувачів — осіб, за якими земельні ділянки закріплені на праві постійного (безстрокового) користування;

• орендарів — осіб, які володіють, користуються і розпоря­джаються земельними ділянками на певний строк в обумовле­них межах за договором оренди чи договором суборенди;

• землекористувачів — осіб, що користуються земельними ділянками на умовах короткострокового користування;

• осіб, які мають право обмеженого користування чужою зе­мельною ділянкою (сервітут).

Суб'єкти земельних правовідносин розрізняються за обсягом прав та обов'язків. Так, органи державної влади та органи місце­вого самоврядування виступають, з одного боку, як суб'єкти пра­ва власності (державної і комунальної), а з другого боку, вони наділені повноваженнями у галузі земельних відносин, що вихо­дять за межі правомочностей власника, а також такими, що сто­суються регулювання загальних земельних відносин, визначен­ня державної політики в галузі використання та охорони земель, іншими повноваженнями, характерними для органів державної влади та органів місцевого самоврядування в інших сферах суспільного життя, і такими, що поширюються на всіх громадян, підприємства та організації незалежно від форми власності, на якій вони засновані.

З огляду на це розглядається загальний обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів і обсяг спеціальних прав та обов'язків. Обсяг загальних прав та обов'язків визначається щодо власників і землекористувачів зе­мельних ділянок всіх категорій земель, а обсяг спеціальних прав та обов'язків — щодо власників і землекористувачів земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок всіх категорій земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення, мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділян- ку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних по- треб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні ко- палини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші ко- рисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і викори- стання земель та інших природних ресурсів у порядку, встанов- леному законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'я- заних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою ЗК України визначається як право володіння і користування зе­мельною ділянкою, яка перебуває у державній власності, без встановленого строку. Право постійного користування земель­ною ділянкою із земель державної та комунальної власності на­бувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та ор­ганізації.

Право оренди земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земель­ною ділянкою, необхідною орендареві для провадження під­приємницької та іншої діяльності, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Орен­да земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок можуть бути їх власники або уповноважені ними особи.

Всі землекористувачі, зокрема ті, яким земельна ділянка на­лежить на праві постійного користування або ж на праві оренди, відповідно до ст. 95 ЗК України мають ті ж права, що і землевлас­ники, за винятком права продавати або іншим шляхом відчужу­вати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщи­ну, зокрема право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і

споруди.

Відповідно до ст. 96 ЗК України всі землекористувачі зобо­в'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і викори- стання земель та інших природних ресурсів у порядку, встанов- леному законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'я- заних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

ЗК України передбачені спеціальні права й обов'язки, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, інших категорій земель. Так, у разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій мають право на одержання земельних ділянок працівники цих підприємств, установ та організацій, працівни­ки державних та комунальних закладів освіти, культури, охо­рони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно.

ЗК України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогоспо- дарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господар- ство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розта- шовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній серед цих підприємств. У разі відсутності сільськогосподарських під- приємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній у районі;

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва й обслуговування жилого будинку, госпо- дарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок^ що передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, мо­же бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Крім цього громадяни та юридичні особи України мають право набувати земельну ділянку сільськогосподарського призначен­ня у власність на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю). Іно­земні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставі цивільно-правових угод. Проте вони не мають права набувати у власність за цими підставами земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прий­няті у спадщину іноземними громадянами, особами без грома­дянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року. Для здійснення права власності на земельну ділянку чи права землекористування їх власники чи землекористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених правил та умов використання земельної ділянки для земель відповідної категорії земель, зокрема земель сільськогоспо­дарського призначення.

Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:

а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;

б) заборони на передачу в оренду (суборенду);

в) права на переважну купівлю у разі її продажу;

г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земе- льної ділянки протягом встановлених строків;

д) заборони на провадження окремих видів діяльності;

е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділян- ки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;

є) умови здійснювати будівництво, ремонт або утримання до­роги, ділянки дороги;

ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконан- ня визначених робіт;

з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;

й) інших зобов'язань, обмежень або умов.

Обмеження прав на використання земельної ділянки підляга­ють державній реєстрації і діють протягом терміну, встановле­ного законом або договором.

Законами України можуть бути встановлені й інші права й обов'язки громадян та юридичних осіб щодо земель сільськогос­подарського призначення та інших категорій.