1 Погрібний о. О. Правове становище фермерських господарств // Аг­рарне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного. — к: Істина, 2004. —с. 287-288.

Фермерське господарство набуває статусу юридичної особи після його державної реєстрації і наявності засновницьких доку­ментів: установчого договору про створення фермерського гос­подарства та Статуту фермерського господарства. Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється у виконав­чому комітеті міської, районних у містах або в районній, район­них міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцем розташування земельної ділянки (ст. 8 Закону) і підлягає державній реєстрації після одер­жання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.

Наведене свідчить про те, що фермерське господарство є одним із видів сільськогосподарських підприємств приватного права. Основ­ною умовою створення фермерського господарства як приватного сільськогосподарського підприємства і виробника товарної сіль­ськогосподарської продукції була наявність у громадянина — за­сновника земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

ЗК України (ст. 31) встановлено, що землі фермерського гос­подарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фер- мерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським гос- подарством на умовах оренди.

Порівняльний аналіз правових норм щодо суб'єктів права власності чи права оренди земельної ділянки, викладених у ЗК України, прийнятому 2001 р., і в Законі України «Про фермер­ське господарство», прийнятому у 2003 р., свідчить, що між ними існують суттєві розбіжності, колізії.

¹ Беженар Г. М. Правове регулювання використання земель сільськогос­подарського призначення для ведення товарного сільськогосподарсько­го виробництва: Автореф. канд. дис. — К, 2007. — С. 5,13.

Наявність права на земельну ділянку є умовою створення юридичної особи, але державна реєстрація фермерського госпо­дарства як юридичної особи за відсутності у нього права на зе­мельну ділянку не була гарантією, що воно одержить земельну ділянку у власність чи в оренду після державної реєстрації. Зе­мельне законодавство не передбачає можливості надавати зе­мельну ділянку у власність чи в оренду авансом до створення юридичної особи. Чинна норма п. «а» ст. 31 ЗК України була пе­решкодою створення фермерського господарства і розвитку створення фермерства в Україні. Прийняттям Закону України «Про фермерство» законодавець намагався усунути очевидну неузгодженість, але цього зробити не вдалося, і колізія не тільки залишилася, а й була ускладнена. На недосконалість земельного законодавства звертали увагу в юридичній літературі. Проте за­пропоновані пропозиції не вирішували проблеми¹. Для усунення колізії пропонується внести доповнення до ст. 31 ЗК України та­кого замісту:

«1. Землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності або на праві оренди громадянину — засновнику фермерського госпо- дарства;

б) земельної ділянки, що передана засновником і членами фермерського господарства у власність фермерського господар- ства як юридичній особі або ж в оренду»; а далі за текстом, змінивши послідовність підпунктів: «в» замість «б», «г» замість «в». Такі ж зміни і доповнення пропонується внести і до ст. 12 За- кону України «Про фермерське господарство».

Згідно з ч. 2 ст. 31 ЗК України громадяни — члени фермер­ського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земель­них ділянок у розмірі земельної частки (паю).

З метою створення належних умов використання фермерськи­ми господарствами земель для виробництва валової сільсько­господарської продукції ЗК України (ст. 32) і Законом України «Про фермерське господарство» (ст. 13) передбачена привати­зація земельних ділянок членами фермерських господарств. Так, членам фермерських господарств передаються безоплат­но у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані жит­лові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Дія перелічених норм не поши­рюється на громадян, які раніше набули права на земельну ча­стку (пай). Передбачено, що громадяни, які до 1 січня 2002 р. отримали в постійне користування або в оренду земельні ділян­ки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) на підставі цивільно-правових до­говорів земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільсько­господарських угідь, зокрема до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Правове забезпечення використання фермерськими госпо­дарствами та їх членами належних їм сільськогосподарських угідь здійснюється шляхом законодавчого встановлення відпо­відних обов'язків. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про фер­мерське господарство» вони зобов'язані:

а) використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) не порушувати прав власників суміжних земельних діля- нок та землекористувачів;

г) не допускати зниження родючості ґрунтів і зберігати інші корисні властивості та обов'язки, передбачені цим Законом.

Оскільки основним цільовим призначенням використання фермерськими господарствами сільськогосподарських угідь є виробництво товарної сільськогосподарської продукції, то Закон України «Про фермерське господарство» встановлює їх обов'я­зок дотримуватися відповідних екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості продукції (ст. 25). Вимоги щодо якості сільськогосподарської продукції встановлені Зако­ном України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р.¹ Фермерські госпо­дарства відповідно до цього Закону зобов'язані реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу сировину лише за наявності документального підтвердження їхньої якості та безпеки. Питання стандартизації та сертифікації сільсько­господарської продукції, що виробляється фермерськими госпо­дарствами, врегульовані Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р.² та Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.³

¹ ВБР. — 1998, —№19. —Ст. 98.

² ВВР. — 1993. — №27. — Ст. 289.

³ ВВР. — 2001. — № 31. — Ст. 145.

Важливим елементом правового режиму земель сільськогос­подарського призначення, що належать фермерським госпо­дарствам і використовуються для виробництва товарної сільськогосподарської продукції, є створення належних умов для господарської діяльності і реалізації виробленої товарної сільськогосподарської продукції.

Одним із визначальних принципів господарювання, закріпле­них у ст. З ЦК України, є принцип свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, неприпустимість позбав­лення права власності, свобода договору і судовий захист цивільних прав та інтересів.

Відповідно до цих принципів фермерське господарство вико­ристовує належні йому земельні ділянки і.земельні ділянки їхніх членів на умовах самоокупності. Воно самостійно визначає на­прями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, зокрема іноземних.

Правове регулювання реалізації фермерськими господарст­вами виробленої товарної сільськогосподарської продукції здійснюється щодо її реалізації як на внутрішньому ринку, так і за межами України. Здебільшого фермерські господарства про­водять реалізацію своєї продукції шляхом укладення відповід­них договорів із конрагентами. У законодавчих актах визнача­ються різні форми реалізації товарної сільськогосподарської продукції, зокрема фермерськими господарствами. ЦК України врегульовані такі види договорів: купівлі-продажу, поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, міни, комісії. В юридичній літературі розмежовується кілька видів договору купівлі-продажу, а саме: договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що укладаються на внутрішньому та зовнішньоекономічному риНках; договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки; форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу¹.

ДзераО. В. Договірні зобов'язання. Купівля-продаж // Цивільне право України: Підручник: У 2 кн.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 2. — С. 4-11; Луць В. В. Договори про реалізацію сільськогосподарської продукції // Там само. — С. 139-147; Стативка А. Н. Договоры в промышленном комплексе Украины в усло­виях рынка. — X.: Право, 1997. — С. 45-47.

У Законі України «Про державну підтримку сільського госпо­дарства» від 24 червня 2004 р. визначені основи державної політики у регуляторній та інших сферах державного управ­ління щодо стимулювання виробництва товарної сільськогоспо­дарської продукції та розвитку аграрного ринку, зокрема щодо створення Аграрного фонду, структурними підрозділами якого є агроторгові доми та аграрні біржі¹. Організаційні питання діяль­ності біржової торгівлі врегульовані також Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвер­дженими спільним наказом Міністерства сільського господарст­ва і продовольства України, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 3 квітня 1996 р. № 103/44/62², які були розроблені відповідно до Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.Поліводський О. А. Правове регулювання ринку сільськогосподарської продукції // Організаційно-правові засади розвитку аграрного і земель­ного ринків в Україні / За ред. В. І. Семчика. — К: Юридична думка, 2006. —С. 126-127.

³

² ВВР. — 2004. — №49. — Ст. 527.