50.Правотворчість – це законодавчо визначений процес розробки, прийняття та вдосконалення нормативно-правових актів компетентними державними органами чи уповноваженими недержавними структурами.

Особливості:

1) це державно владна діяльність, що здійснюється компетентними органами держави;

2) це діяльність, що має організаційну форму та конкретно цільову направленість. Змістом діяльності є розробка документів, які мають чітко визначену структуру.

3) результатом є прийняття нормативного документу, що містить правові норми;

4) чітко регламентується законодавчими актами (законом чи підзаконним актом);

5) нормативний акт набирає юридичної сили шляхом прийняття, санкціонування чи делегування повноважень;

6) гарантується та охороняється державою.

Принципи правотворчості. В літературі виділяють загальні та спеціальні принципи.

Загальні:

• демократизм – можливість взяти участь в обговоренні нормативно-правового акту на всіх стадіях розробки народом;

• законності – прийняття нормативно-правових актів відповідним органом в рамках правотворчої компетенції; наявність певної процедури в процесі прийняття; відповідність змісту актів нижчестоящих органів актам вищестоящих органів;

• науковість – заснованість нормативних документів на наукових розробках та ідеях;

• ієрархічність – підпорядкованість нормативних актів, що є результатом правотворчості;

• системність – облік системи законодавства, співставлення з іншими нормативно-правовими актами;

• гласність – відкритість для обговорення проектів нормативно-правових актів, інформованість населення щодо проектів нормативно-правових актів.

Спеціальні принципи:

• оперативність – швидкі темпи підготовки проектів нормативно-правових актів;

• поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативно-правового акту та можливість вносити в нього зміни та доповнення;

• плановість залежно від функціональної направленості актів та строків прийняття;

• техніко-юридична досконалість – підготовка нормативно-правових актів залежно від способів, правил, прийомів юридичної техніки;

• врахування місцевого досвіду при прийнятті нормативно-правових актів місцевого значення.

Функції правотворчості – це напрямки діяльності по прийняттю, зміні чи відміні правових норм, створенню та розвитку законодавства. Розрізняють функції:

 первинного регулювання суспільних відносин діє, коли суспільні відносини раніше не регулювалися та вперше виникла необхідність в регулюванні;

 оновлення правового матеріалу – заміна застарілих законів, внесення змін та доповнень до діючих норм;

 ліквідації прогалин в праві – ліквідація повної або часткової відсутності в діючих нормативних актах юридичних норм (аналогія закону, аналогія права);

 впорядкування нормативно-правового матеріалу шляхом систематизації.

Таким чином, правотворчість – це самостійний різновид юридичної діяльності, що засновується на своєрідних принципах, має властиві лише їй функції та зміст. Тому її необхідно відрізняти від таких різновидів юридичної діяльності, як: законотворчість та право утворення. Найбільш широке значення має право утворення, оскільки визначає фактори, причини та умови виникнення, розвитку та зміни права, в тому числі і в межах правотворчості. Правотворчість є самостійною стадією право утворення, що розпочинається з моменту прийняття державного рішення про підготовку проекту нормативного акту. Законотворчість є різновидом правотворчості і має ще вужчий зміст.

51..Види правотворчості:

I. в залежності від субєктів прийняття:

1) безпосередня правотворчість народу (референдум);

2) правотворча діяльність державних органів в рамках правотворчого процесу;

3) правотворча діяльність громадських організацій в межах їх компетенції.

ІІ. за способом прийняття нормативно-правових актів розрізняють:

1) делеговану правотворчість, що характеризується як прийняття нормативно-правових документів державним органом чи іншим суб’єктом правотворчості поза їх повноваженнями на основі попереднього уповноваження органів держави, що не потребує затвердження нормативно-правового акту після його прийняття. Делегована правотворчість характеризується наступними ознаками:

а) наявність попереднього дозволу компетентного органу держави щодо діяльності іншого суб’єкта з приводу прийняття нормативного акту, який регламентує питання, що є предметом відання компетентного органу;

б) делегують лише окремі повноваження органу, що в певній мірі розширює повноваження того органу, якому вони делегуються;

в) делегування правотворчих повноважень є можливим як на певний час, так і без зазначення терміну делегування. При цьому делегування повноважень на певний час припиняється з моменту, що вказується в документі про делегування. А делегування на невизначений строк потребує прийняття спеціального акту про закінчення делегованих повноважень;

г) делегування правотворчих повноважень може здійснюватися лише вищестоящим в порядку підлеглості органу по відношенню до нижчестоящого;

г) делегування правотворчих повноважень передбачає прийняття письмового документу;

д) делегуються лише ті повноваження органу, які складають його компетенцію;

е) делегуючий повноваження орган здійснює контроль за діяльністю органу, якому делеговані повноваження.

В Україні конституційно забороненим є лише делегування повноважень законодавчого органу (Закон України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень приймати декрети в сфері законодавчого регулювання” від 18.11.92)

2) Санкціонована правотворчість – спосіб прийняття нормативно-правових актів поза компетенцією органу, що потребує обов’язкового затвердження акту компетентним органом. Ознаки:

а) дозвіл компетентного органу стосується розробки нормативно-правового акту;

б) після прийняття нормативного документу органом, що його розробив, він підлягає обов’язковому затвердженню компетентним правотворчим органом;

в) дозвіл на санкціонування не надається на певний час, а торкається сфери суспільних відносин;

г) нормативний акт, що санкціонується, має ту юридичну силу, яка належить актам, що приймаються органом, який санкціонує;

г) санкціонування здійснюється на основі письмового дозволу на розробку акту та письмового документу на його затвердження;

д) контроль за виконанням прийнятого акту покладається на орган, що його санкціонував (Закон України “Про профспілки” був розроблений Укрсовпрофом, легалізація установчих документів політичних партій).

3) правотворчість органів держави в межах повноважень, що їм надаються, та у відповідності до процесуальної форми здійснення правотворчості.

ІІІ. за юридичною силою актів, що приймаються:

1) законотворчість, результатом якої є прийняття нормативно-правових актів вищої юридичної сили;

2) нормотворчість, результатом якої є розробка та прийняття підзаконних нормативно-правових актів на основі, у відповідності та на виконання закону.

ІV. за функціональним призначенням:

1) поточна правотворчість, змістом якої є прийняття нормативно-правових актів, внесення змін та доповнень, а також ліквідація прогалин в правовій системі;

2) систематизацій на, змістом якої є приведення у відповідність нормативно-правових актів шляхом прийняття кодифікованих нормативних актів.

Таким чином, правотворчість – це самостійний різновид юридичної діяльності, що засновується на своєрідних принципах, має властиві лише їй функції та зміст. Тому її необхідно відрізняти від таких різновидів юридичної діяльності, як: законотворчість та право утворення. Найбільш широке значення має право утворення, оскільки визначає фактори, причини та умови виникнення, розвитку та зміни права, в тому числі і в межах правотворчості. Правотворчість є самостійною стадією право утворення, що розпочинається з моменту прийняття державного рішення про підготовку проекту нормативного акту. Законотворчість є різновидом правотворчості і має ще вужчий зміст.

52. І. законодавство – це сукупність законів як актів вищої юридичної сили, що приймаються представницьким органом чи референдумом та регламентують найважливіші сфери суспільних відносин. Вказане визначення законодавства засновується на визначенні закону як основної ланки законодавства, на основі, на виконання і у відповідності до якої приймаються інші нормативно правові та індивідуальні акти. “законодавство = закон” (Погоріло В.Ф.).

ІІ. законодавство – це система законів та підзаконних актів загального характеру, що приймаються референдумом, представницьким органом влади та вищим органом виконавчої влади. Вказана позиція обґрунтовується необхідністю прийняття відомчих, локальних та індивідуальних актів на основі законів та загальних підзаконних актів, що конкретизують закони (Рабинович П.М.).

ІІІ. законодавство – це система всіх нормативно-правових актів держави, що прийняті в межах повноважень органів з дотриманням принципу ієрархії норм (Бобровник С.В.).

Законодавство являє собою не просту сукупність нормативно-правових актів, а їх узгоджену систему, що створюється в процесі упорядкування нормативного матеріалу, що іменується систематизацією.

Систематизація – це діяльність визначених суб’єктів по забезпеченню системності правових приписів та приведенню нормативно-правових актів в єдину узгоджену систему. Необхідність систематизації зумовлюється наступними факторами:

1) динамічність законодавства та необхідність його пристосування до змін в суспільстві;

2) прийняття нових нормативних документів, що потребують узгодженості з чинними;

3) необхідність подолання прогалин в праві;

4) необхідність підвищення ефективності ієрархічної структури законодавства.

В юридичній літературі існують два підходи до характеристики систематизації. Класичним є визначення систематизації як засобу упорядкування законодавства, що здійснюється шляхом кодифікації та інкорпорації. Більш сучасним є визначення систематизації як засобу підвищення ефективності законодавства, що здійснюється не лише в процесі кодифікації та інкорпорації, а і в процесі консолідації та обліку нормативно-правових актів.

Систематизація – це різновид юридичної діяльності, що характеризується певними ознаками:

• це активна діяльність в сфері прав;

• це діяльність, що передбачає наявність певних суб’єктів;

• це діяльність, що має певне юридичне значення;

• це діяльність, що має визначену мету (упорядкування визначеного нормативного матеріалу);

• це діяльність, що забезпечує ефективність дії права;

• це діяльність, що реалізується в чітко визначених формах;

• це діяльність, що може мати як офіційний, так і неофіційний характер;

• це діяльність, що охороняються державою, в тому числі і шляхом застосування засобів примусового характеру.

Систематизація здійснюється в основних формах:

1. кодифікація – це різновид правотворчої діяльності, що забезпечує узгодження правових приписів в межах сфери суспільних відносин шляхом видання єдиного, внутрішньо узгодженого нормативно-правового акту. Вона надає можливість вирішити основні завдання систематизації – забезпечення єдиного узгодженого регулювання в основних підрозділах системи законодавства – галузях та інститутах. Кодифікація характеризується двома особливостями:

 має ознаки правотворчості, тобто в процесі систематизації вносяться корективи в текст нормативно-правового акту з метою узгодження приписів та ліквідації прогалин;

 має лише офіційний характер, тобто здійснюється лише державними органами в межах наданих їм повноважень.

Результатом кодифікації є створення кодифікаційного акту, що характеризується не лише узгодженістю норм в його межах, а і певним підпорядкуванням з іншими нормативними актами.

За назвою кодифікаційні акти можуть мати наступну форму:

 кодекси, що характеризують кодифікацію в межах галузі;

 положення та статути як акти, що характеризують кодифікацію в межах визначення статусу суб’єктів права.

Загально визнаним в юридичній літературі є класифікація кодифікації на чотири різновиди:

I. галузева, що здійснюється в межах сфери суспільних відносин (КК України)

II. міжгалузева, що об’єднує норми декількох галузей права (Повітряний кодекс)

III. загальна, що забезпечує узгодження норм на рівні системи законодавства в цілому (Основи Законодавства, Звід Законів)

IV. спеціальна, що здійснюється на рівні правових інститутів (закон “Про власність”).

2. інкорпорація – це різновид систематизації, що здійснюється шляхом їх об’єднання по певній системі в єдиних збірниках. Ознаки:

o не вміщає ознак правотворчості, оскільки не передбачає переробки змісту акту;

o надає можливість внести лише зміни та доповнення;

o створює зручності щодо знаходження нормативного акту та його використання;

o може мати як офіційний, так і неофіційний характер.

Офіційна інкорпорація – це упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірних чинних нормативно-правових актів. Як правило, вона здійснюється за дорученням правотворчих органів та забезпечує не лише зібрання діючих актів, а і ліквідацію тих положень, що втратили юридичну силу.

В процесі інкорпорації в тексті документів виявляються друкарські та граматичні помилки, вносяться офіційні зміни та виключаються положення тимчасового характеру. Збірники, що є результатом офіційної інкорпорації, визнаються офіційною формою права та надають можливість офіційного на них посилання в процесі правозастосовчої діяльності Офіційна інкорпорація існує у двох формах:

 хронологічна, що передбачає упорядкування документів за часом їх прийняття (Відомості ВРУ, Зібрання постанов уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств)

 тематична, що надає можливість поєднувати акти за певною тематикою чи сферою державної діяльності (Збірник нормативних актів міносвіти та науки України).

Неофіційна інкорпорація – це різновид систематизації, що здійснюється недержавними установами чи органами держави поза їх повноваженнями та має форму об’єднання нормативних актів у певному збірнику. Вона надає можливість полегшити процес знаходження і користування нормативним матеріалом, не породжує юридичних наслідків і не створює можливостей щодо офіційного посилання на текст нормативного акту в процесі вирішення юридичної справи.

Консолідація – спосіб систематизації, змістом якої є об’єднання кількох нормативно-правових актів, що регламентують відносини в одній сфері суспільних відносин, в єдиний нормативний акт без зміни змісту. Значення консолідації полягає у виданні укрупнених акті шляхом об’єднання норм розрізнених документів, що регламентують одне і те ж питання; надає можливість усунути чисельність нормативних актів, позбавляє від надмірної розробленості актів, надає можливість об’єднати загальні положення поточної правотворчості та є засобом видання укрупненого акту, що, як правило, має форму Зводу Законів.

В історії розвитку української держави були приклади консолідованих актів (Збори місцевих законів Західних губерній ХІХ ст., Звід Законів Російської імперії, Звід Законів СРСР). Однак, сучасна практика не використовує консолідацію, хоча є пропозиції щодо прийняття Зводу Законів з питань податкової та пенсійної політики.

Облік нормативних актів – це різновид систематизації, що полягає у спеціальній діяльності компетентних органів держави, що здійснюють реєстрацію нормативно-правових актів, щодо їх спеціального обліку, в процесі якого нормативні акти розміщуються за предметом регулювання чи за часом видання.

53. Право являє собою невипадкове об’єднання норм, єдину внутрішньо узгоджену систему. Саме це надає можливість визначити як самостійну категорію “система права” та охарактеризувати взаємодію правових приписів в процесі регулювання суспільних відносин.

Система права – це внутрішня структура права, що виявляється в єдності та узгодженості норм, що її складають, та одночасної їх диференціації на складові елементи системи – інститути і галузі – в залежності від предмету та методу регулювання. Категорія “система права” має самостійне теоретичне та практичне значення:

1) характеризує право як узгоджену систему приписів, що мають формальний вираз;

2) впливає на законотворчу діяльність, оскільки забезпечує узгодженість приписів та їх несуперечність, визначаючи цим ефективність законодавства;

3) впливає на процес тлумачення норм, оскільки забезпечує повноту визначення не лише змісту окремої норми, а і в залежності від її взаємодії з іншими нормами;

4) впливає на правозастосовчу діяльність, оскільки забезпечує врахування на основі узгоджених приписів особливостей певної справи та її справедливе вирішення;

5) впливає на процес систематизації норм, забезпечуючи основні принципи та шляхи узгодження правових приписів.

Самостійний характер системи права визначають такі риси цієї категорії:

1. первинним елементом системи є правова норма, що разом з іншими нормами об’єднується в інститути та галузі у відповідності до предмету та методу регулювання;

2. норми мають взаємо узгоджений характер, що зумовлюється відсутністю протиріч між приписами та заснованість права на єдиних принципах;

3. система права відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства, оскільки засновується на відображенні соціально-економічних, політичних, національних, релігійних, історичних і культурних факторів, що діють в межах всього суспільства;

4. залежать від рівня розвитку суспільства і не може створюватися лише за бажанням окремих суб’єктів;

5. має диференційований характер, що зумовлює поділ норм на більш значні елементи – галузі та інститути - , що засновуються на різноманітності суспільних відносин, що регулюються за допомогою права.

Таким чином, система права характеризує цю категорію як сукупність окремих принципів, кожен з яких, виконуючи самостійну роль, є одночасно елементом більш складної системи, що зумовлюється різноманітністю відносин і способів регулювання.

?54. Питання про систему права має на меті розкриття структури першого елементу правової системи, її нормативного складу, який відіграє функцію системоутворюючого фактора щодо правової системи у цілому. Йдеться про власне право, про одне із значень права як спеціально-юридичної категорії, а саме: про об'єктивне право. Право у цьому розумінні становить надзвичайно складну сукупність різноманітних правових норм. І саме це обумовлює необхідність з'ясування питання про систематизацію, про систему правових норм як впорядковану цілісність.

Система права як нормативне утворення асоціюється з національною та міжнаціональною системою об'єктивного права. Вона характеризується внутрішньою єдністю норм, яка є певною системною властивістю та виступає однією із двох закономірностей розвитку та^функціонування об'єктивного права. Ця внутрішня єдність норм набуває виразу як; органічна єдність основних правових ідей, понять та принципів регулювання, юридичної техніки і термінології; конкретизація найбільш загальних норм (наприклад, конституційних) в нормах менш загального характеру, сувора ієрархія юридичних норм відповідно до актів, в яких вони містяться (наприклад, закон та підзаконні акти). Додержання, застосування або порушення одних норм права тягне за собою вступ у дію інших норм (наприклад, зв'язок матеріального та процесуального права)1.

Другою закономірністю, притаманною системі права, є поділ усього нормативного фонду, що становить систему, на конкретні сукупності різного обсягу і характеристик, зокрема, на галузі та інші підсистеми. Взагалі процес побудови системи права здійснюється двома способами щодо норм: інтеграції та диференціації.

Критерії систематизації, як і підходи до неї достатньо різноманітні й різнопланові. Кожний з них збагачує уявлення про складність та багатогранність права як соціального явища, дає його розгорнуту панорамну картину.

Перший підхід основою має просторове охоплення норм, він дає можливість розрізняти сиетему внутрішнього (національного) права та систему міжнаціонального (міжнародного) права.

Підставою для такої макроструктуризації є: 1) спосіб створення норм права — вони є або продуктом правотворчості однієї держави (внутрішньодержавне, національне право), або продуктом вільного волевиявлення суб'єктів міжнародного права, тобто різних держав; 2) призначення права, відповідних його норм — вони служать врегулюванню відносин в рамках однієї держави (національне право), або на міждержавному рівні (міжнародне право). Але такий глобальний підхід не тільки не вичерпує можливостей побудови системи права, але й не задовольняє усіх потреб, пов'язаних із систематизацією.

Другий підхід в основі своїй має врахування особливостей різних типів норм права, що випливають із характеру регульованих відносин, специфіки та ролі в них суб'єктів правовідносин. Цей підхід дає підстави розрізняти дві якісно відмінні групи, які охоплюються поняттями "приватне право" та "публічне право". Основою для цього є: 1) характер регульованих відносин, інтересів, що з них випливають (відповідно — приватні або публічні), способи їх задоволення; 2) положення суб'єктів регульованих відносин (автономне чи підпорядковане). Для приватного права характерні так звані горизонтальні відносини, регулювання яких здійснюється погодженням між сторонами; для публічного права — так звані вертикальні відносини, регулювання яких відбувається шляхом імперативної субординації. Галуззю приватного права є, наприклад, цивільне право; галуззю публічного — адміністративне право.

Крім названих груп норм права, можна виділити специфічні сукупності норм, які в силу особливостей регульованих відносин можна визначити як приватно-публічне право (таким є, наприклад, трудове право, що включає норми і приватного, і публічного права).

Однак правова наука на цьому поділі не зупиняється. Поділ на приватне й публічне право, хоча й має підстави, проте не заперечує подальшої, більш диференційованої систематизації норм. ; Річ у тім, що право регулює надзвичайно різні за змістом суспільні відносини, які мають свою специфіку, свої характерні риси, відзначаються якісною своєрідністю. Це створює реальну можливість та необхідність поділу норм права на окремі однорідні сукупності, групи норм, обумовлені однорідністю певного кола відносин, породжує потребу розташування норм^у певному порядку. Іншими словами — право як система правових норм поділяється на підсистеми норм різного рівня, або інакше — складається із підсистем норм. Цими нормативними утвореннями різного масштабу, первісною ланкою яких є окремо взяті норми, виступають: галузь права, підгалузь права, правовий інститут, субінститут, комплексна Галузь права, міжгалузевий правовий інститут. Ь-. Отже, система права — це внутрішня організація, структура права, яка дістає вияв в заснованих на об'єктивних критеріях зв'язках норм права та їх сукупностей — правових інститутів, підгалу-зей і галузей права, що забезпечують соціальне призначення (функціонування) права як регулятора суспільних відносин.

Базовою категорією в системі права є галузь права. Галузь права— це самостійна відокремлена сукупність норм права, що визначається, головним чином, специфікою суспільних відносин, які підлягають їх регулюванню, а також особливим методом та юридичним режимом їх регулювання.

Поділ на галузі — це один із найважливіших видів класифікації норм права (принаймні у вітчизняній правовій системі), що має винятково важливе наукове, навчальне та практичне значення — причому практичне значення у найширшому розумінні: як право-творче, так і правореалізаційне.

Розрізняння галузей створює реальну основу для: 1) глибокого і повного засвоєння права, опанування ним як інструментом врегулювання суспільних відносин; 2) формування найбільш сприятли вих умов для налагодження сучасних цивілізованих людських взаємовідносин; 3) подальшого вдосконалення законодавства; 4) ефективного їх використання у суспільній практиці.

В основі класифікації правового матеріалу, його поділу на галузі, як було зазначено, лежить насамперед те, що є предметом правового регулювання, під яким розуміють певного роду суспільні відносини. Ці відносини відзначаються високим рівнем однорідності, скажімо: майнові, трудові, сімейні, управлінські тощо.

Інколи, крім основних відносин, предметом правового регулювання галузі можуть стати так звані суміжні суспільні відносини, які хоча fyне наділені в чистому вигляді властивостями однорідності з основними відносинами, але органічно та невід'ємно з ними пов'язані. Така ситуація складається, наприклад, у трудовому праві, де основними є трудові правовідносини, що не виключає й деяких інших — нетрудових, але з ними нерозривно пов'язаних, з управлінською специфікою.

Додатковою підставою і критерієм для розрізняння галузей є юридичний спосіб, або, як здебільшого його називають, метод правового регулювання. Необхідність додаткового критерію обумовлена тим, що не завжди можна провести розмежування між галузями права, орієнтуючись лише на предмет правового регулювання. Оскільки кожна галузь права має свій специфічний метод правового регулювання, то й з'ясування методу, за допомогою якого ті чи інші відносини регулюються, дозволяє в такому разі чітко визначити правову природу відповідних норм.

Візьмемо, приміром, майнові відносини. Майнові відносини регулюються нормами не однієї, а багатьох галузей права, отже, відповідно й методи регулювання в кожному разі будуть різними. А саме: метод договору — при укладенні майнових угод між фізичними особами (громадянами), при здійсненні господарської діяльності підприємств, які вступають в цивільні майнові правовідносини одне з одним як рівноправні сторони (цивільне право); метод паритетності, взаємодопомоги і підтримки— сімейні майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї (сімейне право); метод владних розпоряджень — зокрема, щодо майнових відносин на казенному підприємстві, управління яким здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади); казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу цього органу; цей метод був домінуючим при плановому розподілі матеріалів і коштів, що переважав при адміністративно-командному управлінні державним сектором (адміністративне право); метод заборони під загрозою покарання — при злочинних посяганнях на власність (кримінальне право) або під загрозою адміністративного стягнення — при вчиненні адміністративних правопорушень, що посягають на власність (адміністративне право).

> Значним набором методів відрізняється й правове регулювання відносин, пов'язаних із додержанням дисципліни. Вони можуть регулюватися нормами трудового, адміністративного, цивільного, фі-йансового, кримінального та інших галузей права, залежно від конкретного характеру дисциплінарних відносин. г Нарешті, ще однією, третьою підставою (критерієм) поділу норм на галузі є особливий юридичний режим регулювання, або галузевий юридичний режим регулювання, оскільки кожна галузь за №м параметром має свою специфіку. Не всі автори називають цей Критерій виокремлення галузі права, об'єднуючи його специфічний Шіст зі змістом методу правового регулювання. £Ц Особливий (галузевий) юридичний режим регулювання до сво-;fq змісту включає сукупність різного роду засобів: 1) набір спеціальних юридичних засобів і форм, які відіграють роль механізму Здійснення методів правового регулювання; це своєрідна юридична інфраструктура, яка забезпечує функціонування відповідної га-4їузі; 2) форми захисту прав і спонукання до виконання обов'язків; ^існування особливого галузевого законодавства, що здебільшого Завершується галузевим кодифікованим актом (кодексом або іншим актом), в якому нормативно закріплено принципи, загальні Положення, основні правові засоби та міститься розгорнута правова регламентація відповідного роду суспільних відносин. ' Набір зазначених засобів буде різним в різних галузях права. ^Наприклад, майнові відносини (цивільне право) та трудові відносини (трудове право) регулюються методом договору. Проте зміст, Іумови, порядок реалізації методу договору, способи захисту правових інтересів будуть різними при укладенні цивільно-правової угоди та угоди про трудові відносини. Так, інтереси, що випливають із договору купівлі-продажу, можуть бути захищені цивільно-правовою (майновою) відповідальністю; інтереси, що випливають із трудового договору, — шляхом притягнення до дисциплінарної відповідальності, до адміністративної відповідальності або навіть до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 21 КЗпП трудовий договір є угодою, яка серед іншого передбачає, що "власник підприємства... або уповноважений ним орган... зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату...". Стаття 265 КЗпП встановлює: "Особи, винні в порушенні законодавства про працю, не-сщь відповідальність згідно з чинним законодавством". А ст. 175 J&K передбачає: "Безпідставна невиплата заробітної плати... більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства*., незалежно від форми власності, — карається..." відповідним покаранням.

Систему основних галузей внутрішньодержавного права становлять такі галузі (разом 12): конституційне, цивільне, сімейне, трудове, земельне, адміністративне, фінансове, кримінальне, цивільне процесуальне, господарське процесуальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче право.

Якщо поєднати поділ на основні галузі права із розрізнянням публічного та приватного права, то система матиме такий вигляд:

1. Конституційне право — як юридична база усієї нормативно-правової системи — галузь публічного права.

2. Приватне право: цивільне право; сімейне право.

3. Галузі, що поєднують елементи приватного та публічного права:

трудове право; земельне право.

4. Публічне право: адміністративне право; фінансове право; кримінальне право; цивільне процесуальне право; господарське процесуальне право; кримінально-процесуальне право; кримінально-виконавче право.

Система основних галузей права — більш-менш стабільна категорія. Проте це не означає абсолютної відсутності її розвитку, а отже рухливості та змін, що значною мірою обумовлюється історичними умовами життя конкретного суспільства, а також поглибленням та чіткішою викристалізацією науково-правових уявлень, а значить, і безпосередньо законодавства. Скажімо, свого часу до системи основних галузей включали колгоспне право. Зараз воно в цій системі не представлено. Проте система основних галузей поповнилась господарським процесуальним правом у зв'язку з утворенням господарських (спочатку арбітражних) судів та необхідністю правового врегулювання їх діяльності. Окремі галузі набули адекватної назви, наприклад, кримінально-виконавче право (раніше — виправно-трудове).

Мабуть на цьому процес не закінчиться. Умови побудови правової держави вимагатимуть більш диференційованого підходу й до деяких інших сукупностей норм права.

55. . Основним структурним елементом права є правова норма, що характеризується як правило поведінки, що встановлюється певними суб’єктами та є основним засобом закріплення, регулювання та охорони суспільних відносин. Правова норма є самостійним юридичним явищем та спеціальною правовою категорією. Вона характеризується спеціальними ознаками, що визначаються наступним:

1) це правило поведінки, що має загальний характер, вказуючи на суттєві ознаки поведінки суб’єктів, що підлягає правовому регулюванню;

2) це правило, що встановлює певний спосіб правового впливу, що має форму дозволу, заборони чи зобов’язання;

3) це правило поведінки, що встановлюється певними суб’єктами (державою чи народом) шляхом правотворчості чи санкціонуванням;

4) це правило поведінки, що охороняється державою шляхом заохочення правомірної поведінки суб’єктів, переконання у необхідності реалізації правових приписів шляхом усвідомленої правомірної поведінки та застосування примусових санкцій;

5) має загальнообов’язковий характер, оскільки має значення не для окремого індивіда, а для всіх суб’єктів – учасників суспільних відносин, що регулюються правом;

6) це правило поведінки, що має не однократний характер, тобто реалізується невизначену кількість раз;

7) це правило поведінки, що має чітко визначений зміст, тобто характеризує правові можливості суб’єктивного права, необхідну поведінку (юридичний обов’язок) та засоби впливу на поведінку суб’єктів (засоби заохочення та примусу);

8) це правило поведінки, що має об’єктивний характер, оскільки залежить від рівня розвитку суспільства, визначається природою суспільних відносин та відповідає об’єктивним умовам життєдіяльності суспільства;

9) це припис, що має державно-владний характер, оскільки визначає та закріплює інтереси держави, характеризує ступінь відповідності їх інтересам суспільства та породжує юридичні наслідки;

10) є елементом системи приписів, що займає відповідне місце в ієрархії норм та характеризується відповідною юридичною силою;

11) є засобом соціального регулювання, що має особливе призначення та особливе місце в системі соціальних норм.

Враховуючи вищенаведене, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється та санкціонується державою або народом, що є офіційним засобом закріплення, охорони та розвитку суспільних відносин шляхом визначення прав та обов’язків суб’єктів, а також засобів впливу, що забезпечують реалізацію правових приписів.

?56. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян

Поняття та джерела прав людини.

Головними елементами правового статусу є права, свободи й обов'язки. Зміст прав, свобод і обов'язків, як правило, ґрунтується на єдності та сполученні суспільних і особистих інтересів і в результаті визначається реальними суспільними відносинами. Конституції та інші норми конституційного (державного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи різноманітного характеру та змісту. Ця категорія одержала назву "права людини". Вони представляють природні невідчужувані соціальні блага й можливості, що належать особі в силу народження. Крім того, прийнято виокремлювати права громадянина, які пов'язані з фактом громадянства і є правами особи як учасника політичного співтовариства.

В юридичному аспекті правам людини притаманні особливі властивості – невідчужуваність і природний характер (належність кожному від народження). Усі права людини та громадянина пов'язані з фактом народження і тільки в деяких випадках з наявністю інших, передбачених законом обставин. Сучасні конституції демократичних країн, а також конститу-ційно-правова доктрина та судова практика акцентують на неможливості та неприпустимості позбавлення цих прав і свобод. Система прав і свобод будується так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку окремих осіб. Визнання прав і свобод людини і громадянина безпосередньо діючими означає, що людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а так само захищати їх у випадку порушення, керуючись конституцією й посилаючись на неї. Уже йшлося про те, що конституційні норми є нормами прямої дії. Це означає, що на них можна прямо посилатися в суді.

Природний характер прав громадянина випливає 8 того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі з погляду сучасної теорії конституціоналізму є народ. Кожна людина, будучи частиною народу, від природи наділена й користується правами.

Права людини в сучасному світі утворюють складний комплекс, що існує як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародного права. З огляду на те, що порушення прав людини неодноразово призводило до воєн і соціальних катаклізмів, що протягом практично всього минулого століття у світі точилася боротьба проти тоталітарних режимів, цей комплекс уважається найважливішим юридичним явищем. На цій підставі сучасні дослідники стали говорити про існування "права прав людини".

Джерелами права прав людини насамперед слід назвати міжнародні документи, оскільки саме в них сформульовано загальновизнані стандарти у сфері захисту свобод та інтересів особи. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі таких документів:

– Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.;

– Європейської конвенції про права людини (1950 p.);

– Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права й про громадянські та політичні права (прийняті у 1966 p., набрали чинності після ратифікації в 1976 p.);

– Заключного акта Ради безпеки і співробітництва в Європі (від 1 серпня 1975 p.).

Дія міжнародних правових норм виявляється в тому, що вони повинні використовуватися, коли виникають труднощі в тлумаченні норм національного законодавства, тобто для з'ясування значення і змісту законодавства для того, щоб застосування законодавчих актів не спричиняло порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і, як наслідок, до порушення прав людини.

Міжнародні норми також можуть стати гарантією захисту від прийняття законодавцем норм, що порушують права людини, особливо з урахуванням того, що останнім часом пропозиції про прийняття таких норм звучать досить часто. Прикладом можуть слугувати пропозиції відродити боргові в'язниці й увести для несумлінних боржників кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, які висловлюються в Росії та інших країнах СНД. Прямої конституційної заборони для вжиття таких заходів у законодавстві пострадянських держав немає. Однак ці пропозиції суперечать ст. 11 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у якій записано: "Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати яке-небудь договірне зобов'язання".

57.???

5. Поняття, види та зміст правових актів державного управління.

Існування держави, суспільства, вся організація суспільного життя неможливі без повсякденної державно-владної діяльності щодо управління економічною, правовою, соціально-культурною, сферами організації суспільства. Інструмент, за допомогою якого держава здійснює управління, є правові акти державного управління, за допомогою яких здійснюється реалізація державних функцій, розв’язуються будь-які соціально-економічні проблеми. Саме в правових актах державного управління міститься переважна частина всіх наявних у державі правових приписів, які поширюються практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.

Акти державного управління - це владні, прийняті згідно з вимогами законів, приписи органів виконавчої влади з питань компетенції усіх органів

(посадових осіб), що породжують юридичні наслідки. Акти державного управління є засобом практичної реалізації завдань виконавчої влади.

Найбільш типовою класифікацією актів управління є класифікація актів залежно від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів.

За юридичними властивостями акти державного управління поділяються на: нормативні (встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях,

призначені на довгострокове та багаторазове застосування), індивідуальні (вирішують конкретні питання управління і не містять у собі норм права, спрямовані на одноразове застосування відносно конкретних випадків, ситуацій, обставин, здійснюють безперервне оперативне вирішення органами виконавчої влади численних справ)та змішані (містять і норми права, і рішення щодо конкретних управлінських справ та ненормативні приписи).

В залежності від суб’єктів прийняття нормативних актів управління виділяють: Укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції, розпорядження міністрів; рішення місцевих державних адміністрацій; положення, правила, інструкції, накази, розпорядження, що видаються керівниками державних підприємств та установ.

Особливості актів державного управління:

-приймаються при здійсненні функцій виконавчої влади

- підзаконний характер;

- офіційний характер;

- владний характер;

- прийняті в установленому законом порядку, належним чином оформлені.

У сукупності ці ознаки зумовлюють відмінність актів державного

управління від законів, актів громадських організацій, службових документів, актів судових органів, органів прокуратури, та цивільно-правових угод, договорів.

Вимоги, що висуваються до актів державного управління:

1) оптимальність, доцільність, ефективність, соціальна справедливість.

Акти управління повинні обслуговувати сферу соціальних, духовних,

політичних і економічних потреб.

2) відповідність юридичним вимогам:

- законність (правий акт державного управління має підзаконний характер і це означає, що він повинен відповідати усім вимогам законів та інших актів вищих органів як за змістом, так і за порядком видання і формою закріплення; перш за все має відповідати Конституції України та чинному законодавству; правовий акт управління має бути юридично обґрунтованим, оскільки його зміст містить владне волевиявлення виконавчого органу, в ньому мають бути виражені цілі видання, а також підстави та юридичні наслідки; акт не повинен обмежувати або порушувати компетенцію та оперативну самостійність нижчих ланок системи державного управління; не повинен обмежувати або порушувати встановлені чинним законодавством права та законні інтереси громадян і недержавних формувань в сфері державного управління; акт державного управління повинен видаватися в певному порядку з дотриманням процесуальних правил (наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців тощо).

- презумпція законності акту (акт вважається законним з моменту прийняття, якщо він не скасований в порядку, передбаченому законодавством; питання про визнання даного акта неправильним, дефектним вирішується компетентним державним органом; інші органи, окрім судових органів, не можуть перевіряти законність актів). Особливі завдання щодо забезпечення законності виданих органами державного управління актів покладаються на органи прокуратури. В порядку здійснення загального нагляду органи прокуратури можуть оскаржити будь-який акт будь-якого органу державного управління. Копії найважливіших актів, які приймаються органами державного управління, направляються ними, як правило, органам прокуратури, які й здійснюють загальний нагляд за законністю їх прийняття і відповідності їх закону, що передбачено Законом України "Про прокуратуру";