1 Офіційний вісник України. — 2006. — №11. — Ст. 691. Офіційний вісник України. — 2005. — № 40. — Ст. 2528.

³ ВВР. — 1994. — № 14. — Ст. 80.

⁴ ВВР. — 1995. — № 31. — Ст. 241.

5 Офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2261.

Землі, зайняті природними рекреаційними об'єктами. Як за­значено вище, до земель, зайнятих природними рекреаційними об'єктами, належать земельні ділянки зелених зон і зелених на­саджень міст та інших населених пунктів, навчально-турист­ських та екологічних стежок і маркованих трас. Переважну час­тину земель, зайнятих природними рекреаційними об'єктами, складають земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів. Зелені зони — це лісові масиви, які розташовані навколо населених пунктів, головним чином міст, і виконують рекреаційно-захисні функції. Зеленими наса­дженнями вважається деревна, чагарникова, квіткова та трав'я­на рослинність природного і штучного походження на певній те­риторії населеного пункту. Отже, землі зелених зон та частина земель, зайнятих зеленими насадженнями в межах населених пунктів, вкриті лісами, і є лісовими ділянками.

Згідно зі ст. 1 ЛК України усі ліси на території України, неза­лежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд країни і перебувають під охороною держави. Разом із тим, у ст. 4 цього Кодексу визначено, що до лісового фонду України не належать: 1) лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею менше 0,1 гектара; 2) зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; 3) окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогоспо­дарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Як випливає з п. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок» від 16 травня 2007 р., части­на земельних ділянок лісового фонду є землями рекреаційного призначення. Зокрема, постановою встановлено, що до рекреа­ційних лісів належать лісові ділянки, що виконують рекреаційну функцію, використовуються для туризму, зайняття спортом та відпочинку населення і розташовані: 1) у межах міст, селищ та інших населених пунктів; 2) навколо населених пунктів (лісо­паркові частини у лісах зелених зон). Отже, ЛК України розріз­няє ліси, які зростають на землях лісогосподарського призначен­ня, та ліси, які розташовані на землях інших категорій, зокрема на землях рекреаційного призначення.

Згідно із Законом України «Про благоустрій населених пунктів» (ст. 13) та Правилами утримання зелених насаджень у

населених пунктах України, затвердженими наказом Міністер­ства будівництва, архітектури та житлово-комунального госпо­дарства України від 10 квітня 2006 р. № 105^і, у межах міст, селищ та інших населених пунктів до земель рекреаційного призначен­ня належать земельні ділянки із зеленими насадженнями за­гального користування, до яких належать міські ліси, парки, гідропарки, сади, сквери тощо.

Міський ліс — це лісовий масив або ділянка лісу, яка розта­шована в межах населеного пункту і віднесена до земель рекре­аційного призначення.

Парк — це самостійний архітектурно-організаційний ком­плекс площею понад 2 гектара, який виконує санітарно-гігієнічні функції та призначений для короткочасного відпочинку насе­лення. Залежно від характеру і призначення парки поділяються на парки культури і відпочинку, районні, спортивні, дитячі, ден­дрологічні, історичні, національні, меморіальні, етнографічні парки-музеї, історичні, виставкові, зоологічні, аерофітотерапії тощо. До земель рекреаційного призначення належать, як пра­вило, парки культури і відпочинку та спортивні парки.

Сад — упорядкований масив зелених насаджень площею від 2 до 6 гектарів, призначений для короткочасного відпочинку на­селення. За характером використання можуть бути: міські сади, сади біля видовищних споруд, сади житлових районів і мікро­районів, міжквартальні сади тощо.

Сквери — упорядковані й озеленені ділянки площею від 0,02 до 2 гектарів, які є елементом архітектурно-художнього оформлення населених місць, призначені для короткочасного відпочинку насе­лення.

Гідропарки — благоустроєні водноспортивні комплекси з оптимальним співвідношенням площ водойм, насаджень та лугів відповідно 2:1:1.

Міські ліси, парки, гідропарки, сади, сквери можуть бути окремими земельними ділянками рекреаційного призначення або ж входити в рекреаційні зони населених пунктів, які склада­ють спеціально виділені генеральним планом організовані тери­торії в місті і зеленій зоні навколо нього, які призначені для ор­ганізації відпочинку населення.

Згідно із Законом України «Про благоустрій населених пунк­тів» землі рекреаційного призначення загального користування відносяться до об'єктів благоустрою населених пунктів і підпо­рядковуються їх правовому режиму. Так, ст. 16 Закону на об'єктах благоустрою населених пунктів забороняється: 1) вико­нувати земляні, будівельні та інші роботи без дозволу, виданого в установленому законодавством порядку; 2) самовільно влаштову­вати городи, створювати, пошкоджувати або знищувати газони, самовільно висаджувати та знищувати дерева, кущі тощо; 3) ви­возити і звалювати у не відведених для цього місцях відходи, тра­ву, гілки, деревину, листя, сніг; 4) складати будівельні матеріали, конструкції, обладнання за межами будівельних майданчиків; 5) самовільно встановлювати об'єкти зовнішньої реклами, торго­вельні лотки, павільйони, кіоски тощо; 6) встановлювати технічні засоби регулювання дорожнього руху без погодження з відповід­ними органами Міністерства внутрішніх справ України; 7) влаш­товувати стоянки суден, катерів, інших моторних плавучих за­собів у межах територій пляжів; 8) випасати худобу, вигулювати та дресирувати тварин у не відведених для цього місцях; 9) здійснювати ремонт, обслуговування та миття транспортних засобів, машин, механізмів у не відведених для цього місцях (крім випадків проведення негайного ремонту при аварійній зупинці).

Землі рекреаційного призначення загального користування перебувають у державній або комунальній власності і закріплю­ються за балансоутримувачами, якими є спеціально вповнова­жені на конкурсних засадах державними чи місцевими органами влади підприємства, організації, які відповідають за утримання та збереження зелених насаджень на підпорядкованих тери­торіях зеленого господарства.

Площа лісових ділянок навколо населених пунктів та площа лісопаркової частини лісових ділянок навколо населених пунк­тів, що належать до земель рекреаційного призначення, вста­новлюються на підставі нормативів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових діля­нок» від 16 травня 2007 р. Згідно з додатками 1 і 2 лісопаркову частину лісів зелених зон складають лісові ділянки з естетично цінними ландшафтами, призначені для масового відпочинку на­селення в розмірах, які залежать від кількості населення відповідного населеного пункту. Так, при кількості населення в населеному пункті до 100 тис. осіб площа лісопаркової частини встановлюється з розрахунку 7 гектарів на 1 тис. осіб, від 100 до 250 тис. осіб — з розрахунку 15 гектарів на 1 тис. осіб, від 250 до 500 тис. осіб — з розрахунку 20 гектарів на 1 тис. осіб, від 500 тис. до 1 млн осіб — з розрахунку 25 гектарів на 1 тис. населення. Для населених пунктів із чисельністю населення понад 1 млн осіб за­значені площі виділяються за індивідуальними проектами. У лісостеповій і степовій лісорослинних зонах з лісистістю 2 і менше відсотки до лісопаркової частини належить уся площа лісів зелених зон.

Використання та охорона лісопаркових частин у лісах зеле­них зон навколо населених пунктів регулюються нормами лісо­вого та земельного законодавства. Так, згідно зі ст. 56 ЗК України ліси земельних зон навколо населених пунктів та їх лісопаркові частини перебувають у державній або комунальній власності і приватизації не підлягають. Разом із тим, відповідно до ст. 18 ЛК України лісопаркові частини у лісах зелених зон навколо населених пунктів можуть передаватися у довгострокове тим­часове користування на строк до 50 років для рекреаційних, спортивних і туристичних цілей. Довгострокове тимчасове ко­ристування лісами державної та комунальної власності здійс­нюється без вилучення земельних ділянок у постійних лісоко-ристувачів на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в ме­жах їхніх повноважень за погодженням з постійними користу­вачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісо­вого господарства.

Землі фізкультури та спорту. Особливість земель фізкульту­ри та спорту як земель рекреаційного призначення полягає у тому, що до їх складу входять земельні ділянки, на яких зведені спортивні споруди, тобто споруди, призначені для зміцнення здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. Згідно зі ст. 40 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» спортивні спо­руди — це окремі будівлі і комплекси споруд, призначені для оздоровчих та навчально-тренувальних занять, а також змагань з різних видів спорту, та повинні відповідати вимогам загальної і спеціальної безпеки учасників і глядачів. Зокрема, до спортив­них споруд належать стадіони, спортивні комплекси, палаци спорту, спортивні табори, яхт-клуби тощо.

Держава встановлює вимоги до спортивних споруд у частині будівельних норм і правил, санітарних норм, нормативів охорони здоров'я та безпеки відвідувачів, а також здійснює пряме фінан­сування на утримання спортивних споруд центрів (баз) спортивної (олімпійської) підготовки та фізкультурно-спортив­них організацій загальнодержавного значення. Земельні ділянки для розміщення спортивних споруд надаються у місцях та розмірах, які визначаються з урахуванням зазначених бу­дівельних норм і правил, санітарних норм, а також нормативів охорони здоров'я та безпеки відвідувачів. Крім того, не допус­кається ліквідація та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та паралімпійської підготов­ки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів крім тих, що перебувають у приватній власності. Відповідно, забороняється зміна цільового призначен­ня земельних ділянок, на яких розташовані зазначені заклади, бази та споруди, які перебувають у державній (комунальній) власності, та вилучення їх для інших потреб (ст. 29 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»).

Землі фізкультури та спорту можуть перебувати у дер­жавній, комунальній та приватній власності. Власнісний статус таких земель значною мірою визначається власнісним статусом розташованих на них об'єктів фізичної культури та спорту. Та­кож, якщо такі об'єкти перебувають у державній чи комунальній власності, то земельні ділянки, на яких вони розташовані, також перебувають у державній чи комунальній власності і привати­зації не підлягають. Вони надаються в постійне користування державним чи комунальним юридичним особам фізичної куль­тури і спорту, та можуть передаватися в оренду приватним спеціалізованим юридичним особам, які орендують розташовані на них об'єкти фізичної культури і спорту. Якщо ж об'єкт фізичної культури і спорту возведений чи приватизований при­ватною особою, то остання має право й на приватизацію земель­ної ділянки, на якій розташований такий об'єкт.

Землі рекреаційного призначення, на яких побудовані об'єкти стаціонарної рекреації. До земель рекреаційного при­значення, на яких розташовані об'єкти стаціонарної рекреації, належать земельні ділянки, на яких побудовані туристичні бази, кемпінги, стаціонарні і наметові туристично-оздоровчі табори, будинки рибалок і мисливців, дитячі туристичні станції, дитячі табори (крім спортивних), інші аналогічні об'єкти, а також зе­мельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

За своїм призначенням об'єкти стаціонарної рекреації по­діляються на два види: загального та індивідуального викори­стання. До об'єктів стаціонарної рекреації загального викори­стання належать рекреаційні будівлі та споруди, які призначені для обслуговування туризму. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про туризм» туризмом вважається тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Відповідно, туристами є фізичні особи, які здійснюють подорож Україною або до іншої країни з незабороне-ною законом країни перебування метою на строк від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити країну або місце перебування у за­значений термін. Кваліфікаційною ознакою туризму та туристів є споживання туристичного продукту, який відповідно до Закону України «Про туризм» (ст. 1) є попередньо розроблений ком­плекс туристичних послуг, що поєднує не менше ніж дві такі по­слуги, який реалізується або пропонується для реалізації за ви­значеною ціною. До складу цього комплексу входять послуги з перевезення, розміщення та інші туристичні послуги, не пов'я­зані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об'єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).

Місцем перебування туристів є об'єкти стаціонарної рек­реації — туристичні бази, кемпінги, стаціонарні і наметові ту­ристично-оздоровчі табори, будинки рибалок і мисливців, ди­тячі туристичні станції, дитячі табори (крім спортивних) та інші аналогічні об'єкти. Особливістю об'єктів стаціонарної рекреації загального використання є те, що вони використо­вуються для надання туристичних послуг необмеженому колу осіб.

Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти стаціонарної рекреації, можуть перебувати у державній, комунальній та при­ватній власності. Разом із тим, рекреаційна діяльність, пов'язана з наданням туристичних послуг/є підприємницькою діяльністю, яка здійснюється у переважній більшості випадків приватними юридичними особами чи приватними підприємцями. Тому домінуючим видом власності на об'єкти стаціонарної рекреації загального користування та земельні ділянки, на яких вони роз­ташовані, є приватна власність.

На відміну від об'єктів стаціонарної рекреації загального вико­ристання, об'єкти стаціонарної рекреації індивідуального викори­стання створюються для задоволення рекреаційних потреб ви­ключно їх власників або осіб, яким такі об'єкти передаються їх власниками у тимчасове користування (оренду). ЗК України (стат­ті 51, 121) виділяє лише один вид об'єктів стаціонарної рекреації індивідуального використання — дачі, хоч і не виключає створення інших об'єктів такого роду. Дача — це земельна ділянка разом із розташованими на ній дачним будинком та іншими господар­сько-побутовими будівлями, наземними і підземними комуніка­ціями та багаторічними насадженнями. Надання громадянам України земельних ділянок для будівництва та експлуатації дач­них будинків передбачено ЗК України. Згідно зі ст. 121 Кодексу громадяни України мають право на безоплатну передачу їм зе­мельних ділянок із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва в розмірі до 0,10 гектара.

Досить часто громадяни називають дачами надані їм ділянки для колективного чи індивідуального садівництва, що не відпо­

відає чинному законодавству. Згідно із законодавством дачна ділянка, на відміну від садової, належить до земель рекреаційно­го призначення і має використовуватися для будівництва дачі як об'єкта приватної (індивідуальної) рекреації, тоді як ділянка, на­дана для індивідуального чи колективного садівництва, є складо­вою земель сільськогосподарського призначення. Основним цільовим призначенням садової ділянки є закладення саду чи винограднику, а додатковим — будівництво та експлуатація са­дового будинку. Основним же цільовим призначенням дачної земельної ділянки є будівництво й обслуговування дачного бу­динку, призначеного для тимчасового (сезонного) проживання і відпочинку власника дачі та членів його родини. Закладення саду (винограднику) чи квітника на частині дачної ділянки є доб­ровільною справою власника дачі.

• РОЗДІЛ 20

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ