2. Поняття та зміст права власності на землю

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж дер­жаві чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи на­лежні їй матеріальні блага будуть «своїми», а для іншої — «чу­жими». Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одязі, їжі, транспорт­них засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини влас­ності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми у певному суспільстві щодо конкретних видів майна, предметів, речей, землі і земельних ділянок, а також результатів інтелектуальної власності.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, ви­користання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розта­шована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішен­ня долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому май­ном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чи­ном і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник роз­поряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Особливістю громадянського суспільства є те, що економічні та інші суспільні відносини між людьми опосередковуються, ре­гулюються правом. Регулюючи відносини власності, право тим самим юридично закріплює можливість і порядок ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, конкретних матеріальних благ, конкретної земельної ділянки. За допомогою правових норм встановлюється зміст правовідносин власності, визначаються права та обов'язки суб'єктів права щодо певних конкретно виражених предметів матеріального світу, конкретної земельної ділянки.

За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпо­ряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами влас­ності. Цивільно-правові норми одночасно встановлюють обов'язок усіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на за­конних підставах, утримуватися від посягання на будь-яке май­но, яке їм не належить. Отже, право власності пов'язане з правом на майно певної фізичної чи юридичної особи, держави та тери­торіальної громади як суб'єктів права.

Виходячи з цих позицій, цивілісти в об'єктивному значенні визначають право власності як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ кон­кретним суб'єктам, зокрема визначають підстави та умови ви­никнення і припинення у них такого права щодо цих благ¹.

У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними. Відносини власності більшою чи меншою мірою регулюються нормами різних галузей права. На думку Б. В. Єрофєєва, норми права, якими регулюються відносини власності, можна поділити на три групи.