1 Вврсрср.— 1990, — № 10. — Ст. 129.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй тери­торії, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.

4. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.

Після проголошення незалежності України розпочався про­цес національного відродження і розбудови української держав­ності. Цим обумовлюється потреба створення власної україн­ської правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше — з дня прийняття Декларації про державний су­веренітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економіч­ного і соціального розвитку України, агропромислового комплек­су, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоре­тичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досяг­нення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних про­цесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних усклад­нень. За таких умов важливого значення набувало прогнозуван­ня і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій ре­дакції.

У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, держав­ною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і жит­тєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від

13 грудня 1968 р. були затверджені Основи земельного законо­давства Союзу PCP і союзних республік¹. Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які проживали на цій те­риторії. Кожен громадянин СРСР мав право на земельну ділян­ку, надання якої визначалося Основами і законодавством союз­них і автономних республік. Основами в галузі земельних відно­син була розширена компетенція союзних республік. Так, згідно зі ст. 14 Основ до відання союзних республік належали: розпо­рядження землями в межах союзних республік за погодженням з місцевими радами народних депутатів, а також із землево-лодільцями і землекористувачами; розробка і вдосконалення зе­мельного законодавства союзної республіки; контроль за вико­ристанням та охороною земель; організація землевпорядкуван­ня, ведення державного земельного кадастру та з деяких інших питань.

У зв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною рес­публікою.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її наро­ду. Кодексом було встановлено, що земля надається громадя­нам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, будівництва та обслуговування жилого будин­ку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодек­су). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надава­лася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.

Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 10. — Ст. 129.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»¹. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної ре­форми, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постанови­ла оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прий­нятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фер­мерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку зе­мельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на зем­лю»². Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.