5.13. Цивільно-правова відповідальність: поняття, підстави і

особливості

Цивільно-правова відповідальність – один з видів юридичної відповідальності, суть якої полягає в покладанні на правопорушника несприятливих майнових наслідків. Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер: її мета – відновити порушені майнові права кредитора або відшкодувати заподіяну йому моральну або майнову шкоду.

Підставами цивільно-правової відповідальності виступають: невиконання або неналежне виконання зобов'язань, спричинення шкоди. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник повинен відшкодувати кредиторові заподіяні йому збитки. До збитків кредитора включаються: витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна (прямі збитки), а також не отримані кредитором доходи, які він отримав би при виконанні зобов'язання боржником (упущена вигода). Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна юридичній особі, підлягає відшкодуванню винною особою в повному обсязі. Відшкодування як моральної, так і майнової шкоди здійснюється в майновій, як правило, грошовій формі.

За загальним правилом, однією з умов цивільно-правової відповідальності є провина правопорушника. Особа вважається винною, якщо не доведе зворотне. Відсутність провини, тобто підстав для цивільно-правової відповідальності, доводиться особою, що не виконала зобов'язання або заподіяла шкоду. Особа звільняється від цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну в умовах необхідної оборони або крайньої необхідності.

Виключенням із загального правила про необхідність провини як умови юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Юридичні і фізичні особи, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, власники автомобілів), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведено, що шкода виникла в наслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Лекція 6. ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

6.1. Поняття , метод, джерела та система трудового права

Поняття трудового права як галузі права. Без праці не існує і не може функціонувати будь-яке суспільство. Але правове регулювання праці починається тільки в капіталістичному суспільстві, де є власник і найманий працівник.

Як певна система норм воно отримало назву «фабричне законодавство», потім «промислове законодавство». Але найбільш повно сутність цієї галузі права виражає поняття «трудове право», тому що воно відображає його зміст – регулювання праці, реальних фізичних і розумових витрат працівників, які вони вкладають у виробничий процес. Оскільки трудові відносини – складова частина життя і невіддільні від суспільства, то й право, що їх регулює, нерозривно пов’язане з системою інших галузей права.

Суспільні відносини як предмет регулювання трудового права. Об’єктом регулювання трудового права є суспільні відносини, змістом яких є праця. Будучи врегульовані нормами права, суспільні відносини здобувають форму правових відносин. Саме ці відносини представляють найбільш численну групу відносин, регульованих трудовим правом. Однак предмет трудового права не тотожний трудовим відносинам. Адже трудове право регулює й інші відносини, безпосередньо пов’язані з працею. Так, нині розширились відносини з працевлаштування, котрі передують трудовим відносинам. У рамках трудових відносин працівники утворюють трудові колективи, що об’єднуються в профспілки. Останні в інтересах працюючих вступають у відносини з власниками підприємств. Так виникають колективні трудові відносини. Вони вникають з участю робітників і службовців в управлінні виробництвом при створенні умов праці, їх збереженні і захисті. Виробництво викликає виникнення відносин з їхнього розподілу. Якщо людина отримує зарплату, то це елемент трудових правовідносин. Але відносини розподілу є й тоді, коли особа хворіє, чи на інвалідності тимчасово не може виконувати свої обов'язки. Той, хто тимчасово втратив працездатність, матеріально забезпечується за рахунок державного страхування тільки за наявності трудових відносин. Тобто замість зарплати він одержує допомогу, розмір якої залежить від заробітку. Таким чином, перераховані вище відносини групуються навколо трудових відносин, які є головними в системі трудового права. Звідси предметом трудового права України є суспільні трудові відносини, що виникають при реалізації працівниками здібності до праці в суспільному або приватному виробництві, відносини з працевлаштування, правові відносини з матеріального забезпечення при тимчасовій або повній втраті працездатності.

Трудове право України встановлює: порядок виникнення, зміни, припинення трудових відносин; міру праці, винагороди за неї; правила внутрішнього розпорядку; дисциплінарні стягнення, правила охорони праці, порядок розгляду трудових суперечок, укладання колективних договорів.

Метод правового регулювання трудових відносин визначається трьома способами впливу на працівника: дозвіл, наказ і заборона. Трудове право використовує також метод рекомендацій. Він використовується державними органами з метою надання можливості підприємцям самостійно вирішувати конкретні питання з урахуванням рекомендацій держави.

Виділяють два методи правового регулювання:

• державно-нормативний; завдяки йому розробляються і приймаються нормативні акти, спрямовані на функціонування всієї системи державного керування суспільством;

• локальний метод – переважно, це форма колективного договору, що охоплює основні положення з питань праці, зарплати, робочого часу, охорони праці. Цей метод ще називається колективно-договірним. Поряд з ним застосовуються й такі форми локальних актів: правила внутрішнього розпорядку, положення про премії, інструкції з охорони праці. Він пропонує також рекомендаційні норми для врегулювання певних відносин, які не обов’язковими для сторін.

Таким чином, метод трудового права характеризується:

– порядком виникнення, зміни і припинення правовідносин;

– загальним правоположенням учасників правовідносин;

– характером встановлення прав і обов’язків;

– засобами виконання обов’язків і санкцій.

Під методом варто розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлює права і обов'язки, правові способи захисту у випадку порушення прав і обов’язків працівника.

Функції трудового права – це основні напрями впливу його норм на поведінку людей у трудовій діяльності. Крім регулятивної і охоронної, воно виконує:

– економічну;

– соціальну (проявляється в державному втручанні в регулювання відносин праці шляхом закріплення прав людини, соціальних гарантій);

– захисну;

– виховну.

Основні принципи трудового права: трудове становище працівника не може бути погіршено. Воно може бути поліпшене шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг власником.

Вони регулюють трудові відносини всіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності, а також, осіб, що працюють по трудовій угоді з фізичними особами.

Аналіз конституції України, правових положень КЗпП України визначає наступні принципи трудового права: воля і рівноправність праці, її договірний характер, матеріальна зацікавленість у результатах праці, охорона праці, участь трудових колективів і профспілок у запровадженні умов праці, матеріального забезпечення у випадку непрацездатності, хвороби, у зв’язку з материнством, настанням пенсійного віку.

Джерела і система трудового права України.

Основним джерелом трудового права є Конституція України. Іншими джерелами трудового права є КЗпП України, Закони України «Про охорону праці» (1992 р.), «Про оплату праці» (1995 р.), «Про відпустки» (1996 р.).

Система джерел трудового права відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце займають локальні (місцеві) норми, що приймаються безпосередньо на підприємствах і організаціях за узгодженням з трудовим колективом і профспілкою і діють тільки на конкретному підприємстві. Основний локальний документ – це колективний договір. Джерелами трудового права України виступають також дво- і багатосторонні угоди і договори, підписані Україною і ратифіковані Верховною Радою.

Трудове право поділяється на дві частини: загальну і особливу. До першої належать норми, що є єдиними для всіх трудових правовідносин, що визначають принципи правового регулювання, класифікують суб’єкти трудового права, визначають правове положення профспілок і трудових колективів, порядок підготовки і підписання колективних договорів.

Особливу частину становлять норми, що регулюють порядок виникнення, зміни і припинення трудових відносин, тривалість праці і відпочинку, види оплати праці, порядок і строки оплати праці, питання внутрішнього розпорядку, дисциплінарної і матеріальної відповідальності, визначають умови праці, правила охорони праці жінок, поєднання роботи з навчанням, порядок розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів.

Суб’єкти права – це учасники суспільних відносин, які законами України визначаються як власники суб’єктивних прав і обов’язків. Суб'єктами трудового права України є учасники індивідуальних і колективних трудових відносин, які на підставі законів України мають трудові права і відповідні обов'язки. Основним суб’єктом трудового права є власник або фізична особа – роботодавець, а також працівник. Він, як сторона трудових правовідносин, володіє трудовою правоздатністю і дієздатністю, яка наступає в 16 років.

Суб'єктами трудового права є підприємство, трудові колективи, профспілки, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Колективний договір в усіх країнах розглядається як бажаний спосіб фіксації і умов наймання, що регулюють відносини між власником і працівником.

Фіксуючи нормативні умови праці, колективний договір дозволяє працюючим брати участь у прийнятті рішень. У науці трудовий договір розглядається подвійно, як інститут трудового права і як локальний правовий акт. У першому понятті колективний договір – це сукупність правових норм, що визначають порядок розробки, підписання і виконання трудового договору. Як локальний акт, колективний договір являє собою угоду між власником і трудовим колективом про місцеве регулювання трудових, виробничих, соціально-економічних відносин на підприємстві з урахуванням спеціальних умов виробництва. При розробці колективного договору слід керуватися законами України від 01.07.1993 р. «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про підприємства в Україні».

На державних підприємствах він укладається між дирекцією і профкомом.

При відсутності профспілки стороною колективного договору можуть бути органи, якщо трудовий колектив надав їм повноваження на загальних зборах (конференції) трудового колективу шляхом голосування. Якщо на підприємстві кілька профспілок, то вони повинні сформувати об’єднаний орган для переговорів і укладання колективного договору. У разі, коли вони не дійшли згоди і не створили об’єднаний орган, то загальні збори трудового колективу вирішують, кому надати перевагу при веденні переговорів і підписанні колективного договору. З цією метою розробляються конкурентні проекти договору і загальна конференція трудового колективу приймає кращий проект і доручає профспілці на його основі провести переговори і укласти колективний договір.

Сфера дії колективного договору поширюється на всіх членів трудового колективу незалежно від того, чи є вони членами профспілки чи ні. Його положення обов’язкові як для власника, так і для працівників, незалежно від того, що вони були прийняті на роботу після його укладення.

Колективний договір встановлює взаємні обов'язки сторін з регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів і зміни в організації виробництва і праці, нормуванні і оплаті праці, встановлення гарантій, компенсацій, пільг, участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом), режиму роботи, забезпечення побутового і культурного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку. Колективний договір може передбачати додаткові у порівнянні з законами України гарантії та соціально-побутові пільги. Сторони, що підписали колективний договір, щорічно звітують перед колективами про його виконання.

Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є підписання колективної угоди. Це поняття в законодавстві з’явилось у Законі «Про колективні договори і угоди» від 15.12.1993 р. Метою підписання колективних угод є не лише вирішення питань оплати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працюючих і роботодавців.

Основна особливість: колективна угода досягається на державному, регіональному рівнях і двосторонній основі. На державному рівні інтереси представляє Кабінет Міністрів України, друга сторона – галузеві профспілки.

На регіональному рівні угоди досягаються між місцевими органами виконавчої влади і регіональних об’єднань підприємств. Порядок ведення переговорів, розробки проекту і підписання колективних угод майже аналогічні колективному договору.