7.5. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

Найбільш вдалим варіантом забезпечення нормальних умов розвитку дитини, позбавленій піклування її рідних батьків, є передача її на виховання у сім'ю. Усиновлення – це прийняття усиновлювачем дитини у сім 'ю на правах сина чи дочки.

Питання передачі дітей на усиновлення, крім Сімейного кодексу, врегульовані також Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р.

Усиновленою може бути особа віком від двох місяців і до досягнення нею повноліття(дитина), а у виняткових випадках і повнолітня особа. За загальним правилом, рідних братів та сестер при усиновленні роз'єднувати не можна. Внаслідок усиновлення встановлюються правовідносини, які повністю прирівнюються до батьківських, а правовідносини з рідними батьками припиняються, тому закон детально регламентує вимоги щодо особи усиновлювача, який, насамперед, має бути повнолітнім, повністю дієздатним і старшим від дитини не менш як на п'ятнадцять років.

Претендувати також на таку важливу роль у житті дитини не дозволяється особам, які обмежені у дієздатності чи визнаних недієздатними, позбавлених батьківських прав, перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на деякі хвороби, небезпечні для дитини, а також тим, з яких повноваження усиновлювача уже були зняті за рішенням суду з їхньої вини. Переважне право серед інших стати усиновлювачем має громадянин України, в сім'ї якого дитина уже виховується певний час, який є родичем цієї дитини, чоловіком(дружиною) матері(батька) дитини, усиновлює кількох братів, сестер. Достатньою є наявність хоча б однієї з цих обставин. Подружжю надається перевага перед одинокими особами, оскільки все ж таки бажаним є виховання дитини у повноцінній сім'ї.

До умов усиновлення належить вимога щодо згоди на усиновлення рідних батьків дитини, самої дитини, опікуна (піклувальника) дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому перебуває дитина, а також згоди другого з подружжя на усиновлення дитини іншим з них. Згода на усиновлення:

– письмова, нотаріально засвідчена згода батьків дитини (вона не потрібна, якщо батьки дитини невідомі, визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав, не проживають з дитиною, більш ніж шість місяців не піклуються про неї);

– згода дитини (вона не потрібна, якщо за віком чи станом здоровая дитина не усвідомлює факту усиновлення або якщо дитина проживає в родині усиновителів і вважає їх своїми батьками);

– письмова, нотаріально посвідчена згода чоловіка або дружини усиновителя;

– письмова згода опікуна чи піклувальника дитини, а за відсутності такої згоди – згода органу опіки і піклування;

– письмова згода установи охорони здоров'я або навчального закладу (якщо дитина там перебуває).

Розгляд справи про усиновлення відбувається в судовому порядку і з набранням чинності рішення суду усиновлення вважається здійсненим. На підставі рішення суду про усиновлення можуть бути внесені зміни в актовий запис про реєстрацію народження дитини щодо відомостей про матір, батька, місце і дату народження, прізвище, ім'я, по батькові усиновленої дитини. З урахуванням цих змін видається нове свідоцтво про народження, а попереднє анулюється.

Над дітьми, які залишились без батьківського піклування, органом опіки та піклування або судом може також бути встановлена опіка чи піклування. Поряд із Сімейним кодексом порядок встановлення цих форм передачі дітей на виховання регламентований Цивільним кодексом і Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р.

Правовідносини, що виникають між опікуном (піклувальником) і підопічним, частково прирівнюються до батьківських, насамперед, щодо виховання дитини і представництва її інтересів. Над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, встановлюється опіка, а над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – піклування.

Опікуном чи піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа, яка має здібності та бажання до виховання дітей, не зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, не позбавлена батьківських прав, інтереси якої не суперечать інтересам дитини.

Функції опікуна чи піклувальника виконує дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в якому дитина постійно проживає. Опікун (піклувальник) повинен дбати про належний рівень виховання дитини, її психічний, фізичний, духовний розвиток, її здоров'я. Дитина, як правило, проживає у сім'ї опікуна (піклувальника), якщо не має власного житла. Якщо спілкування дитини з її родичами не суперечить її інтересам, опікун (піклувальник) не повинен цьому перешкоджати. Свої обов'язки він виконує безоплатно.

Опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування, які здійснюють контроль за його діяльністю, укладати угоди, а піклувальник – давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі дрібних побутових. Такими є угоди, що вимагають нотаріального посвідчення, про відмову від майнових прав підопічного, поділ, обмін та продаж житла, видача письмових зобов'язань. Опікун не має права дарувати від імені підопічного.

Сімейний кодекс закріпив ще одну форму передачі дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання в сім'ю-патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування може передати таку дитину на виховання у сім'ю патронатного вихователя до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини така особа отримуватиме винагороду, розмір якої визначатимуть сторони за домовленістю. Закон вимагає наявності згоди самої дитини на укладення такого договору. Патронатний вихователь набуває права діяти від імені та в інтересах дитини так само, як опікун(піклувальник).

Обов'язки патронатного виховання:

– забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням;

– створити умови для навчання, фізичного і духовного розвитку дитини;

– захищати дитину, її права й інтереси як опіку чи піклування, без спеціальних на те повноважень.

За бажанням дитини, що досягла 14 років, або вихователя договір про патронат може бути припинено, як і за взаємною згодою сторін чи рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків.

Договір про патронат може розриватися за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним і дитиною склалися стосунки, що перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Таким чином, сімейне право – це система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між: членами сім'ї та родичами. Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначає Конституція України, а основним їх регулятором є Сімейний кодекс України 2002 р. Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. Призначення шлюбних контрактів – встановлення правового режиму набутого в шлюбі майна. Шлюб припиняється внаслідок смерті, оголошення померлим одного з подружжя, а також: шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою. Майнові права й обов'язки батьків і дітей пов'язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють батьки. Важливим елементом сімейного права є усиновлення – прийняття усиновителем у свою родину особи на правах сина чи дочки, здійснене на підставі судового рішення. Для виховання неповнолітніх дітей, що залишились з різних причин без батьківського піклування, для захисту їхніх прав і загальних інтересів встановлюються опіка, піклування, патронат.

Лекція 8. ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

8.1. Екологічне право, поняття, предмет правового регулювання,

джерела, та принципи охорони навколишнього природного

середовища

Екологічне право – система правових норм, які регулюють суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). До складу системи входять такі галузі: земельне, водне, лісове, гірниче право та інші галузі; права; якими регулюються відносини з охорони і використання певних виді природних ресурсів.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Метод екологічного права є комплексним і являє собою комбінацію методів підгалузей,які становлять його систему.

Екологічне право поділяється на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина екологічного права охоплює такі положення:право власності на природні об’єкти; управління в галузі використання,відтворення та охорони навколишнього природного середовища; загальні положення природокористування;правове забезпечення екологічної безпеки;загальні питання охорони природного середовища;юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Особлива частина містить правові норми,які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме: право користування землею, водами, надрами, рослинним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів.

Особливість екологічного права-наявність великої кількості нормативно-правових актів. Серед них є кодифіковані акти, наприклад, Лісовий кодекс, Кодекс про надра, Водний кодекс, Земельний кодекс. Вони містять норми, що регулюють процес використання і охорони окремих природних ресурсів (земля, ліс і т. ін.).

Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, в тому числі, і правовими засобами.

Провідним комплексним нормативно-правовим актом у цій галузі законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (25 червня 1991 р., з подальшими змінами), що визначає правові, економічні та соціальні засади організації охорони природи, екологічні права і обов’язки громадян та інших суб’єктів природокористування.

Крім того,норми екологічного права містять закони України «Про природно-заповідний фонд» (16 червня 1992 р.) «Про охорону атмосферного повітря»(16 жовтня 1992 р.)» , «Про тваринний світ» (3 березня 1993 р.), «Про екологічну експертизу» (9 лютого 1995 р.), «Про рослинний світ» (9 квітня 1999 р.).

Принципи охорони навколишнього природного середовища-це фундаментальні основи природоохоронної діяльності держави і суспільства. Вони встановленні Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»(25 червня 1991 р., з наступними змінами) і полягають у такому:

– пріоритетність (першочерговість) вимог екологічної безпеки. Цей принцип означає обов’язковість дотримання екологічних стандартів,нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні усіх видів діяльності. Неприпустимо виправдовувати порушення екологічних нормативів господарською чи іншою доцільністю;

- гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей.

– запобіжний (превентивний)характер заходів для охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, очисні споруди промислового підприємства повинні вводитися до дії до моменту початку роботи підприємства,щоб запобігти забрудненню навколишнього середовища;

– екологізація матеріального виробництва на основі відтворення поновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій. Наприклад,використання такого поновлюваного ресурсу,як ліс,повинно здійснюватися тільки за умови насадження нових лісових масивів,а використання непоновлюваних ресурсів (корисних копалин) повинне бути максимально ощадливим;

– збереження просторової і видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів. Цей принцип охорони навколишнього середовища реалізується шляхом створення та охорони природно-заповідного фонду України;

– науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства. Охорона навколишнього природного середовища має поєднуватися з потребами розвитку економіки та вирішення соціальних проблем суспільства. Наприклад, функціонування природо-охоронних об’єктів може і повинне привести до створення нових робочих місць і мати економічний ефект;

– обов’язковість екологічної експертизи. Розміщенню виробничих та інших об’єктів повинна передувати екологічна експертиза;

– гласність і демократизм при прийнятті рішень,реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища. Наприклад, проекти розміщення виробничих об’єктів повинні широко обговорюватися громадськістю;

– науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

– безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

– стягнення збору за забрудненням навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, завданої порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

– урахування антропогенного фактора в справі охорони навколишнього природного середовища;

– поєднання заходів стимулювання і відповідальності в справі охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, повинні заохочуватися (головним чином шляхом податкових пільг)природоохоронні заходи, тоді як екологічні правопорушення повинні припинятися і переслідуватися;

– широке міждержавне співробітництво в справі охорони навколишнього природного середовища.