3.3. Конституційні основи правового статусу особи

Поняття "правовий статус" і "правове положення" особи по суті співпадають. У самому загальному вигляді правовий статус особи визначається як юридично закріплене положення особи в державі і суспільстві.

Серед декількох видів правового статусу особи виділяється загальний або конституційний статус людини і громадянина. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх громадян держави, незалежним від конкретних обставин. Громадянин – це особа, що діє в політичному житті, має політичні права, свободи і обов'язки. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи їх рівними перед законом (п.1 ст.24 Конституції).

До його структури входять наступні компоненти:

– правосуб'єктність, що включає правоздатність і дієздатність;

– громадянство;

– основні права, свободи і обов'язки;

– гарантії правового статусу.

Правовий статус особи в кожній країні закріплюється в Конституції, яка містить положення про відносини держави та людини і громадянина. Згідно зі ст. З Конституції “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.” Основи правового статусу особи в Україні складають положення розділу II Конституції.

Для того, щоб бути суб'єктом правовідносин, необхідно щоб особа була правоздатною, тобто здатною мати певний обсяг прав, свобод і обов'язків. Щоб особа брала участь у правовідносинах і самостійно здійснювала юридично значущі дії, повинна бути визнана її здатність до такої поведінки, тобто дієздатність. Правоздатність і дієздатність у сукупності утворюють правосуб'єктність, роблять людину формально визнаним суб'єктом правовідносин.

Правосуб'єктність прямо не пов'язана з громадянством особи, хоча громадянство впливає на обсяг правоздатності.

Правове положення громадянина залежить, передусім, від його статусу: громадянин, іноземець, особа без громадянства, біженець. Найбільш широкими правами користуються громадяни даної держави, вони ж мають і найбільші обов'язки.

Основи взаємовідносин держави і громадянина визначаються ст. ст. 4 і 25 Конституції. Інститут громадянства можна назвати невід'ємною і основоположною частиною визначення правового статусу особи. Саме громадянством визначається обсяг прав і свобод індивіда, його взаємовідносини з державою. Громадянство являє собою стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою, відповідно до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як в межах держави, так і поза її кордонами. Громадянство набувається і припиняється в Україні згідно із законом (ст. 4 Конституції). Питання правового регулювання громадянства відносяться до компетенції Верховної Ради (п.З ст. 85, п.2 ст. 92) '

Основним нормативним актом, регулюючим питання набуття і припинення українського громадянства, є закон “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. Питання громадянства регулюються також указами Президента України, якому у відповідності з п.26 ст. 106 Конституції належать повноваження щодо прийняття до громадянства і припинення громадянства України.

Процес становлення українського громадянства після набуття Україною незалежності відштовхується від "нульового" варіанту, сутність якого полягає у праві всіх жителів України (маються на увазі колишні громадяни СРСР) прийняти українське громадянство. Не встановлювалися вимоги відносно майнового стану, знання української мови, терміну мешкання на території України тощо.

Громадянство України набувається:

– за народженням. Набуття громадянства за народженням має дві підстави: право крові і право грунту. Перше означає набуття дитиною громадянства батьків незалежно від місця його народження. Принцип права грунту застосовується до вузького кола осіб, переважно до тих, громадянство батьків яких або батьки яких не відомі (ст. 7);

– за територіальним походженням (ст. 8);

– внаслідок прийняття до громадянства України (ст. 9);

– внаслідок поновлення у громадянстві України (ст. 10);

– внаслідок усиновлення (ст. 11);

– внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування (ст. 12);

– внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки (ст. 13);

– у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини (ст. 14);

– внаслідок встановлення батьківства (ст. 15);

– на інших підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Прийняття до громадянства відбувається згідно зі ст. 9 Закону України "Про громадянство України". Іноземці і особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Клопотання про прийняття у громадянство направляється до органів внутрішніх справ України або до Міністерства іноземних справ України, дипломатичних представництв і консульських установ України (ст. 25 Закону). Порядок проходження документів затверджений в МВС України Інструкцією "Про порядок прийняття, розгляду і проходження в органах внутрішніх справ України клопотань, заяв, інших документів з питань громадянства України" (від 30.03.98 р.); в МЗС України Наказом "Про затвердження порядку прийняття, розгляду і проходження у міністерстві іноземних справ України, дипломатичних представництвах і консульських установах України за кордоном заяв, клопотань, інших документів з питань громадянства України" (від 03.06.98 р.).

Поновлення у громадянстві відбувається згідно зі ст. 10 Закону. Особа, що раніше перебувала у громадянстві України, може бути відновлена за її клопотанням у громадянстві України.).

Громадянство України може бути змінене при зміні державного кордону України і внаслідок зміни державної приналежності території.

Громадянство України є вільним, що передбачає право особи вийти з нього, змінити свій громадянський стан. Можливі три способи припинення громадянства:

– внаслідок виходу з громадянства;

– внаслідок втрати громадянства;

– на підставах, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Вихід з громадянства здійснюється з ініціативи особи, яка подає заяву про це. У виході з громадянства може бути відмовлено у випадках, передбачених ст. 18 ч. 13 Закону.

Громадянство України припиняється у випадках, передбачених ст. 19 Закону. Втрата громадянства неможлива без вільного волевиявлення громадянина. Це закріплене в п.1, ст.25 Конституції України уперше в українському законодавстві.

Конституція України містить норми, що відносять до правового положення як людини, так і громадянина. Поняття "права людини" і "права громадянина" близькі за природою і змістом, але не співпадають. Права людини - це природні, невідчужувані права, що належать їй внаслідок народження як особистості (наприклад, право на життя, свободу, безпеку, власність, гідність, особисту і сімейну таємницю тощо). Права громадянина, навпаки, пов'язані з фактом громадянства, приналежності особи до певної держави, вона визначає її права і свободи як такої.

Правовий статус особи виражений в правах і свободах, якими людина реально користується, і в обов'язках, заборонах, що обтяжують її.

Право – це можливість особи здійснювати конкретну дію, обирати вид і міру поведінки, користуватися наданими благами для задоволення своїх інтересів і потреб.

Свобода – це можливість здійснювати всі види юридично значущої поведінки у певній області, за тими винятками і обмеженнями, які обумовлені законом.

Система конституційних прав, свобод і обов'язків – це їх сукупність, що характеризується наявністю внутрішніх зв'язків, послідовністю розташування та єдністю, принципами правового положення людини, що визначаються в державі. Конституційні права і свободи в залежності від сфер, в яких вони знаходять застосування, класифікуються на особисті, політичні, економічні, соціальні і культурні.

Особисті права і свободи с невідчужуваними, природними правами людини, що не залежать від наявності або відсутності громадянства. Вони підтверджують індивідуальну сутність людини, захищають її від свавілля держави, її органів, а також інших членів суспільства. До особистих прав і свобод відносяться: право на життя (ст. 27); право на повагу гідності, право на свободу і особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31).

Політичні права і свободи надають можливість особі брати участь в формуванні та здійсненні державної влади і місцевого самоврядування. До політичних прав відносяться: право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36); створення і діяльність політичних партій і громадських організацій (ст. 37).

Економічні, соціальні і культурні права і свободи дозволяють людині претендувати на частку в суспільному багатстві, залучатися до благ, створених цивілізацією. До них відносяться: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44) та інші.

У структуру правового статусу особи входять також обов'язки, якими зв'язана людина. Конституційний обов'язок – це закріплена у Конституції необхідність, що приписує громадянинові визначати вид і міру поведінки. її зміст включає позитивну відповідальність. До числа конституційних обов'язків громадян відносяться: захист вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, повага її державних символів (ст. 65); не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні нею збитки (ст. 66); платити податки і збори (ст. 67); неухильно дотримуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Гарантії конституційних прав і свобод – це ті умови і засоби, які забезпечують їх реалізацію. Характер гарантій залежить від виду гарантованого права чи свободи.

Гарантії прав людини і громадянина поділяють на внутрішньодержавні та міжнародні механізми гарантії прав людини і громадянина.

Перш за все, захист та безпосереднє забезпечення прав людини і основних свобод здійснюється у внутрішньо державному законодавстві. Внутрішньодержавні інститути захисту прав людини і громадянина – це система соціально-економічних, культурних, політичних та правових засобів і умов, які забезпечують безпосередній захист прав людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод також прийнято поділяти на загальносоціальні та спеціальні.

До загальносоціальних гарантій належать економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні форми власності на засоби виробництва, у тому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці), політичні демократичний лад суспільства, плюралістична, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об’єднань, у тому числі і політичних партій, через які узгоджують інтереси різних верств суспільства, демократична виборча система), духовно-ідеологічні ідеологічний плюралізм, відсутність "державної" ідеології, панування у суспільстві загально людських ідеалів).

До спеціальних гарантій прав людини належать встановлені державою юридичні норми, які спеціально спрямовані на забезпечення прав людини, а також практична діяльність по застосуванню цих норм та правозастосовчі акти відповідних органів держави.

Юридичні ж гарантії безпосередньо створюють умови для реалізації, захисту прав особи. До числа таких гарантій відносяться: право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ч.З ст. 32): гарантування права знати свої права і обов'язки; доведення до громадян змісту виданих законів, які встановлюють права і обов'язки громадян (ст. 57); визначений законом порядок введення надзвичайного стану (ч.2 ст. 64).

Конституція гарантує право на кваліфіковану правову допомогу (ст. 59), презумпцію невинності (ст. 62), звільнення від обов'язку давати свідчення (ст. 63), відшкодування шкоди, заподіяної діями органів державної влади або їх посадовими особами (ст.56).