9.6. Покарання, його види і порядок призначення

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів.

Поняття покарання дано в ст.50 КК: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Покарання займає особливе місце серед примусових заходів і характеризується наступними основними ознаками:

– покарання – найсуворіший примусовий захід, встановлений законом;

– покарання – примусовий захід, що передбачається тільки в кримінальному законі і застосовується тільки судом;

– покарання може бути застосовано судом тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України;

– покарання носить публічний характер, тобто призначається судом від імені держави й обов'язково для виконання всіма громадянами, посадовими особами, установами або організаціями на всій території України;

– покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

– покарання спричиняє судимість, що може бути знята або погашена.

Мета покарання – це ті кінцеві результати, які прагне досягти держава, встановлюючи кримінальну відповідальність. Покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами. У той же час воно не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Чинне законодавство передбачає різні види покарань, перелік яких є вичерпним (ст.51). При застосуванні судом покарання здійснюється його індивідуалізація, з урахуванням тяжкості злочину, особистості винного, обставин, які зм'якшують або обтяжують покарання.

Систему покарань закон розділяє на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (cт. 52).

Види основних покарань:

– громадські роботи – полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування, які встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як 4 години на день (ст.56);

– виправні роботи – встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку провадиться відрахування в прибуток держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків (ст.57);

– службові обмеження для військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) – застосовуються на строк від 6 місяців до 2 років. Із суми грошового забезпечення засудженого провадиться відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування покарання, засуджений не може бути підвищений за посадою або у військовому званні, строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ст.58);

– арешт – полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців (ст.60);

– обмеження волі – полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням до праці на строк від 1 до 5 років (ст.61);

– утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років (ст.62);

– позбавлення волі на певний строк – полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи на строк від 1 до 15 років (ст.63);

– довічне позбавлення волі – встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у тих випадках, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і понад 65 років (ст.64).

Основні покарання можуть призначатися тільки як самостійні види. Вони можуть супроводжуватися або не супроводжуватися додатковими покараннями. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання. Не можна, наприклад, одночасно призначити арешт і виправні роботи.

Види додаткових покарань:

– позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу – застосовується за тяжкий чи особливо тяжкий злочин (ст.54);

– конфіскація майна - примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України (ст.59).

Ці покарання не можуть призначатися, як самостійні, вони приєднуються до основних покарань.

Види покарань, що можуть призначатися як основні і додаткові:

– штраф – грошове стягнення. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт (ст.53);

– позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Дане покарання може бути призначене тільки у випадках, коли злочин був вчинений з використанням посади, що займала винна особа або у зв’язку із заняттям певною діяльністю. Дане покарання може бути призначено, як основне (на строк від 2 до 5 років) і як додаткове (на строк від 1 до 3 років) (ст.55).

Покарання призначається тільки за вироком суду і тільки в строго встановлених законом строках і порядку. При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Обставини, які пом'якшують покарання (ст.66):

– з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

– добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

– вчинення злочину неповнолітнім;

– вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

– вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

– вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

– вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

– вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

– виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом.

Обставини, що пом'якшують покарання, зменшують ступінь громадської небезпеки злочину й дають можливість суду призначити більше м'яке покарання, ніж передбачене кримінальним законом. Перелік обставин, що пом'якшують покарання не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати пом’якшуючими й інші обставини, не зазначені в законі.

Обставини, які обтяжують покарання (ч.1 ст.67):

– вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

– вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч.2 або ч.3 ст.28);

– вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

– вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

– тяжкі наслідки, заподіяні злочином;

– вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

– вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

– вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

– вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

– вчинення злочину з особливою жорстокістю;

– вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

– вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

– вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або в стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним. Суд має право залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь – яку із зазначених обставин такою, що обтяжує покарання (крім п.п. 2,6,7,9,10,12), навівши мотиви свого рішення у вироку (ч.2 ст.67).

У Кримінальному кодексі України передбачена можливість звільнення особи, що вчинила злочин, від покарання і його відбування. Підставою звільнення від покарання є недоцільність або неможливість призначення або виконання покарання через втрату або значне зменшення громадської небезпеки особи, що вчинила злочин, погіршення її здоров'я або внаслідок зміни кримінального закону.

Види звільнення від покарання та його відбування передбачені розділом XII Загальної частини Кримінального кодексу. До них відносяться:

– звільнення від відбування покарання у випадку прийняття нового закону, що пом'якшує або усуває караність діяння (ч.2, ч.3 ст.74);

– якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, на час розгляду справи в суді не може вважатися суспільно небезпечною (ч.4 ст.74);

– звільнення від відбування покарання з випробуванням. Іспитовий строк встановлюється судом від одного до трьох років. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки (періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб та ін.) та не вчинив нового злочину, звільняється від призначеного йому покарання (ст.75-79);

– звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Іноді обвинувальний вирок не виконується через обставини, які не залежать від волі засудженого , наприклад, у випадку тяжкої хвороби засудженого, внаслідок втрати документів, стихійного лиха і т.п. Якщо вирок не приводився до виконання тривалий час, його здійснення є не завжди доцільним, особливо у тих випадках, якщо засуджений не скоїв нового злочину (ст.80);

– умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (ст.81);

– звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст.83);

– звільнення від покарання за хворобою (ст.84);

– звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.85-87).

У відповідності зі ст. 22 КК кримінальної відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особа, що вчинила злочин у віці від 14 до 16 років, підлягає кримінальній відповідальності тільки за ті злочини, перелік яких зазначений у ч.2 ст.22 КК (умисне вбивство, диверсія, бандитизм, крадіжка, грабіж, захоплення заручників, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, незаконне заволодіння транспортним засобом та ін.).

У розділі XV Загальної частини КК передбачені особливості, що стосуються: а) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності; б) системи покарань, застосовуваних до неповнолітніх; в) призначення покарання; г) звільнення неповнолітніх від відбування покарання; д) зняття й погашення судимості.

До неповнолітніх, визнаними винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

– штраф – застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Його розмір залежить від тяжкості злочину й встановлюється до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

– громадські роботи – можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до120 годин і не більше 2 годин на день у вільний від навчання чи основної роботи час;

– виправні роботи – можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року. З його заробітку здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 %;

– арешт – призначається неповнолітнім, що досягли 16-літнього віку і полягає в утриманні особи в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб;

– позбавлення волі на певний строк – може бути призначене на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – на строк 15 років. Засуджені відбувають покарання в спеціальних виховних установах.

До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу й позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, яки передбачені ч.2 ст.105 КК. Такими заходами є:

– застереження;

– обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

– передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою;

– покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

– направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк не більше 3 років.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності (ч.3 ст.97).