5.9. Право інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності. Інтелектуальна власність – це ідеї і духовні цінності, приналежність яких авторові закріплена в законному порядку.

Об'єкти права інтелектуальної власності: комп'ютерні програми; літературні і художні твори; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій віщання; наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компоновки (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торгові марки (знаки для товарів і послуг); комерційні таємниці і інші результати інтелектуальної діяльності.

Суб'єктом права інтелектуальної власності є творець об'єкту права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник), а також деякі інші особи, наприклад, особи, яким автор передав свої майнові права.

Суб'єкти права інтелектуальної власності мають особисті немайнові і майнові права.

До особистих немайнових прав відносяться:

– право на визнання людини творцем об'єкту інтелектуальної власності;

– право перешкодити будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, яке може завдати збитку честі або репутації творця об'єкту інтелектуальної власності;

– інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Особисті немайнові права діють безстроково.

До майнових прав відносяться:

– вийняткове право на використання об'єкту інтелектуальної власності;

– виняткове право дозволяти використання об'єкту права інтелектуальної власності;

– виняткове право перешкоджати використанню об'єкта права інтелектуальної власності, зокрема – забороняти таке використання.

Майнові права творця об'єкту права інтелектуальної власності діють впродовж термінів, встановлених законом або договором. Наприклад, майнові права автора літературного твору діють впродовж його життя і 70 років, після смерті автора, строк дії патенту на винахід 20 років.

5.10. Цивільні зобов'язання: поняття, види, підстави їх виникнення і

припинення

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Їх сферою є виробництво, продаж товарів, побутове обслуговування і т.п.

Зобов'язання – це правовідношення, в якому одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) певної поведінки на свою користь (передати майно, сплатити гроші і т.п.). Таким чином, в зобов'язанні є управомоченою особою (носієм права, витікаючого із зобов'язання) кредитор, а боржник є особою зобов’язоною.

Зобов'язальні відносини мають наступні ознаки:

– об'єктом зобов'язання є дія (передати річ, виконати роботу, надати послугу), або утримування від певної дії (наприклад, не передавати річ іншій особі, окрім кредитора);

– зміст права, витікаючого із зобов'язання, як правило, визначається договором. Наприклад, права орендаря зімельної ділянки визначаються договором оренди. Правомочності орендаря не повинні виходити за межі договору.

– зобов'язальне відношення завжди обмежене певним терміном, за своєю природою воно кінцеве. Тому і права, що витікають із зобов'язання, мають кінцеві терміни;

– права, що витікають із зобов'язання, захищаються законом відносно. Тобто, у разі невиконання зобов'язання кредитор має право обернути свої претензії тільки до однієї, конкретної особи-боржника, а не до держави.

Види зобов'язань:

– за розподілом прав і обов'язків розрізняють односторонні і двосторонні (взаємні) зобов'язання. У односторонньому зобов'язанні одна сторона є носієм права, а інша – носієм обов'язків (наприклад, договір позики). У двосторонньому зобов'язанні права і обов'язки покладені на обидві сторони;

– за підставами виникнення розрізняють договірні і позадоговірні зобов'язання (зобов'язання з правопорушень, спричинення шкоди та інших юридичних фактів);

– за спрямованістю розрізняють регулятивні і охоронні зобов'язання. Регулятивні зобов'язання «обслуговують» цивільний оборот, тобто правомірний перехід прав і обов'язків від одних осіб до інших. Охоронні зобов'язання націлені на відновлення порушених прав.

Підстави виникнення і припинення зобов'язань - це юридичні факти, через які виникають і припиняються зобов'язання. До підстав виникнення зобов'язань відносять як дії, так і події. Дії можуть бути правомірними і неправомірними:

– правочини;

– створення літературних, художніх творів, винаходів і інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

– спричинення майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі (наприклад, необережне пошкодження чужого майна);

– інші юридичні факти.

Події, як правило, породжують зобов'язання в сукупності з діями. Наприклад, загибель майна в результаті паводку породжує зобов'язання виплатити страхову суму тільки тоді, коли майно було заздалегідь застраховане.

Виконання зобов'язань може забезпечуватися відповідно до договору або закону. Засобами забезпечення виконання зобов’язань є неустойка, застава, завдаток, порука, гарантія. Всі ці засоби мають одну мету – захист майнового інтересу кредитора у разі нездатності боржника виконати свої зобов'язання. Проте кожне з них має свою специфіку.

Неустойка – це встановлена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Неустойка, встановлена в твердій сумі або певному відсотку, називається штрафом, а неустойка, яка нараховується у вигляді грошової суми або певного відсотка періодично за кожен прострочений день – пеня.

Застава – це додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор, у разі невиконання зобов'язань боржником, має право отримати задоволення за рахунок закладеного майна цього боржника. Застава нерухомого майна, яке залишається у володінні боржника, називається іпотекою, а застава рухомого майна, яке передасться у володіння кредитора, називається заставою.

Завдаток – це грошова сума або рухоме майно, яке боржник передає кредитору у підтвердження договору і забезпечення його виконання. Якщо договір не виконаний боржником, завдаток залишається у кредитора, компенсуючи його витрати за основним зобов'язанням.

Порука – це договір, відповідно до якого поручитель бере на себе зобов'язання відповідати перед кредитором за виконання зобов'язання основним боржником. Тобто, в договорі поруки беруть участь три суб'єкти – кредитор, боржник і поручитель. В даному випадку кредитор підписує з поручителем додатковий договір (договір-поруки).

Гарантія – це письмове зобов'язання банку, іншої фінансової установи, страхової компанії (гаранта), яке видається кредиторові на прохання боржника, і за яким гарант бере на себе відповідальність за порушення боржником умов договору з кредитором.

Підставами припинення зобов'язань можуть бути:

– належне (тобто відповідне умовам) виконання забов’язання. Це найбільш бажаний варіант припинення зобов'язання. При цьому права кредитора реалізовані, а обов'язки боржника – вичерпані;

– передача боржником кредиторові відступного у вигляді грошей або іншого майна за згодою сторін;

– залік, тобто погашення стрічних, однорідних, безперечних вимог, термін яких вже наступив;

– за домовленістю сторін. Різновидом такого припинення зобов'язання є новація правочину. При цьому старе зобов'язання припиняється за угодою сторін, а нове виникає;

– прощення боргу;

– поєднання в одній особі боржника і кредитора. Наприклад, боржник став спадкоємцем кредитора;

– неможливість виконання зобов'язання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Наприклад, індивідуально-визначена (незамінна) річ, яка була предметом зобов'язання, загинула без провини боржника; смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи. Якщо зобов'язання могло бути виконане тільки при особистій участі боржника, то смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи (боржника) припиняє зобов'язання.