2.6. Правомірна поведінка, правопорушення і юридична

відповідальність

В процесі правовідносин, юридичні дії бувають правомірними й неправомірними.

Правомірні – є результатом правомірної поведінки особи, якою вважається соціально необхідна, бажана поведінка, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки можна віднести: об’єктивну можливість і необхідність, бажаність, відповідність інтересам суспільства, відповідність поведінки нормам права; гарантованість і охорону державою.

Найбільш поширеною є класифікація правомірної поведінки залежно від мотивів суб’єкта, відповідно яких вона поділяється на:

– соціально активну – це вища форма правової поведінки, яка базується на правовій свідомості і правовій культурі суб’єкта, його відповідальності і добросовісності. Цей вид поведінки найбільш соціально значущий, він пов’язаний з реалізацією як особистих так і суспільних інтересів, з боротьбою за реальне утвердження в житті принципів права, законів, порядку;

– конформістську – це діяння, що базується на слідуванні правовим приписам без їх глибокого і всебічного усвідомлення, без високої правової активності;

– маргінальну – це діяння, що також відповідає правовим приписам, але відбувається під впливом державного примусу, під страхом перед покаранням.

Неправомірні діяння є правопорушеннями.

Правопорушення – це суспільно небезпечне, винне, протиправне діяння деліктоздатного суб’єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення належать:

– суспільна небезпечність (шкідливість), тобто заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною чи фізичною);

– правопорушенням може бути тільки діяння – дія чи бездіяльність. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;

– протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати конкретну норму права. Діяння, не врегульовані законодавством не вважаються правопорушенням;

– винність діяння, тобто умисного чи необережного ставлення особи до вчиненого діяння та його наслідків. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

– деліктоздатність суб’єкта, який вчинив правопорушення, тобто він за віком і станом психічного здоров’я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки;

– юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності;

– причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих вище ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно.

Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки. Частина 1ст.11 Кримінального кодексу України дає поняття злочину.

Злочин – це передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Зі злочинами пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Проступок зовнішньо схожий зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної небезпеки. Так, хуліганство, залежно від суспільної небезпеки, може бути як злочином, так і проступком.

Проступок – це суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), що порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу, норм права.

Проступки діляться на такі види:

– адміністративні – це правопорушення, які посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління (порушення паспортного режиму, правил дорожнього руху);

– дисциплінарні – це правопорушення, які посягають на трудову, державну, військову, навчальну та інші види дисципліни (запізнення на роботу, пропуск занять студентами без наважних причин);

– цивільні – це правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і особистих немайнових відносин (порушення права власності, не виконання зобов’язань ).

Для того щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які утворюють поняття «склад правопорушення».

Склад правопорушення – це сукупність закріплених в законі ознак об’єктивного і суб’єктивного характеру, за наявності яких суспільно небезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи (ознаки):

– об’єкт правопорушення ;

– об’єктивну сторону правопорушення;

– суб’єкт правопорушення;

– суб’єктивну сторону правопорушення.

Об’єкт правопорушення – це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає дане правопорушення.

Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішнє вираження протиправного діяння, яке посягає на об’єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення. Тобто, об’єктивна сторона описує як здійснене правопорушення.

Суб’єкт правопорушення – це деліктоздатна фізична чи юридична особа, яка скоїла певне діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи залежить від її віку, стану фізичного чи психічного здоров’я , посади та інших обставин. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття «приватна особа», посадова особа, «службова особа», «спеціальний суб’єкт ».

Слід зазначити, що суб’єктами ряду видів правопорушень може бути не тільки фізичні особи, а й державні та громадські органи, організації, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів.

Суб’єктивна сторона правопорушення – це внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків. Тобто, суб’єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

Ознаками суб’єктивної сторони є провина правопорушника, мотив та мета вчинення правопорушення.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру або необережності.

Намір поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є намір, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є намір, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність при скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Залежно від вольового критерію розрізняють необережність у вигляді самовпевненості і недбалості.

Самовпевненістю вважається діяння, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала, що зможе їх не допустити.

Недбалістю вважається діяння, коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її до вчинення правопорушення.

Мета – це уявлення особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує чим керується особа, що вчиняє правопорушення, то мета показує, до чого прагне суб’єкт правопорушення.

Тільки при наявності всіх чотирьох елементів (ознак) можна робити висновок, що в діянні є склад правопорушення. Якщо відсутній хоч один з елементів, то діяння не можна вважати правопорушенням у зв’язку з відсутністю складу правопорушення.

Наявність в діянні складу правопорушення є підставою для виникнення юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність – це передбачене законодавством застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Юридичну відповідальність поділяють на позитивну ( перспективну) і негативну (ретроспективну).

Позитивна (перспективна) юридична відповідальність – це сумлінне виконання своїх обов’язків громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою, що запобігає скоєнню правопорушень.

Негативна (ретроспективна) юридична відповідальність – це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно–правового примусу, що характеризується засудженням протиправного діяння і суб’єкта правопорушення, покладання на останнього обов’язку витерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:

– виникає тільки при наявності правопорушення;

– основною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення;

– передбачає примусове позбавлення правопорушника певних соціальних благ (особистих, майнових або духовних);

– притягнення до юридичної відповідальності здійснюється спеціально уповноваженими на це особами і тільки у відповідності із процесуальними нормами;

– визначена нормами права як один із видів державного примусу, у формах каральних і правовідновлюючих заходів;

– завжди пов’язана з оформленням визначених правових приписів, які пов’язані з юридичною відповідальністю;

– суворою регламентацією заходів державного примусу у нормах права.

Залежно від того, до якої галузі законодавства належіть правова норма, що порушена, який вид правопорушення вчинено (злочин, поступок) розрізняють і види юридичної відповідальності:

– кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Вона передбачається Кримінальним кодексом і застосовується тільки в судовому порядку;

– адміністративна відповідальність полягає у накладені на винних фізичних та юридичних осіб адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення ( проступки). Застосовується судами та органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі;

– цивільна відповідальність - відповідальність фізичних і юридичних осіб за порушення договірних зобов’язань,заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також порушення особистих немайнових та майнових прав. Вона має майновий і компенсаційний (правопоновлювальний) характер;

– дисциплінарна відповідальність полягає у накладенні адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень на працівника за вчинення дисциплінарних проступків, як правило, за порушення правил внутрішнього розпорядку.

Якщо в наслідок дисциплінарного проступку завдано майнову шкоду, то застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов’язку повністю або частково відшкодовувати завдану шкоду. Матеріальна відповідальність є самостійним видом юридичної відповідальності і застосовується в трудових правовідносинах незалежно від того, притягається робітник до дисциплінарної відповідальності чи ні.

Таким чином, всі види юридичної відповідальності вирішують одні й ті ж завдання, виконують одні й ті ж функції, мають єдину кінцеву мету: попередження скоєння правопорушень, покарання та перевиховання правопорушників, стимулювання всіх людей до правомірної поведінки, підтримання правопорядку в суспільстві.