2.2. Поняття, ознаки, принципи, функції і джерела права

Поняття «право» багато за своїм змістом. Його розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави, тобто юридичне явище (право).

Юридичне (позитивне) право поділяється на об’єктивне та суб’єктивне право.

Юридичне об’єктивне право – це система загальнообов’язкових, формально визначених юридичних норм, встановлених та забезпечених державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин. Об’єктивне право – це законодавство, юридичні звичаї, судові прецеденти, нормативні договори даного часу в конкретній державі. Воно є об’єктивним тому, що безпосередньо не залежить від волі та свідомості окремої людини.

Суб’єктивне право – це міра юридично мотивованої поведінки, яка належить суб’єктові. Суб’єктивним правом виступають конкретні права і свободи особистості. Вони є суб’єктивними тому, що пов’язані з суб’єктом (людиною), належать їй і залежать від її волі і свідомості.

Якщо об’єктивне право – це юридичні норми, які виражені в тих чи інших формах, то суб’єктивне право – це конкретні юридичні можливості, які виникають на підставі і в межах об’єктивного права.

Праву притаманні такі ознаки:

– загальнообов’язковість, тобто дія норм права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

– нормативність, тобто право складається з норм, як загальнообов’язкових правил поведінки, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів (норма – в перекладі з латинської: визначений обов’язковий порядок, встановлена міра чогось);

– формальна визначеність, тобто зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа;

– системність права полягає в тому, що право становить цілісну систему взаємопов’язаних, взаємопогоджених і взаємодіючих норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, що включає інститути права та галузі права;

– державна забезпеченість права полягає в тому, що правила, які визначаються державою як правові, підтримується державою та її органами. Право охороняється державним примусом;

– регулятивність, тобто право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

– вираз міри свободи і справедливості, тобто право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси не порушуючи прав і свобод інших людей.

Роль права у житті суспільства відображається в його функціях.

Функції права – це основні напрями впливу права на суспільні відносини. Вони поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

Загальносоціальними функціями права є:

– гуманістичну – право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

– організаторсько-управлінська – право забезпечує можливості окремих суб’єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

– виховна – право сприяє становленню людини як правослухняного члена громадянського суспільства, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

– інформаційна – право інформує людей про волю законодавця;

– оціночно-орієнтаційна – поведінка людей оцінюється з точки зору законів держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі шляхи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

– гносеологічну (пізнавальну) – право само виступає як джерело знань.

Спеціальні юридичні функції права – це напрями суто правового впливу на суспільні відносини.

Такими є регулятивна та охоронна функції.

Регулятивна функція – це функція, яка спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки суб’єктів в тих чи інших галузях чи інститутах права. Наприклад, норми Цивільного кодексу України інформують про те, які дії треба здійснити при укладенні договору купівлі-продажу житлового будинку. В свою чергу регулятивна функція поділяється на регулятивно-статичну та регулятивно-динамічну функції.

Регулятивно-статична функція права виявляється у тому, що норми права закріплюють ті відносини, що вже фактично склалися на певних етапах у суспільстві. Наприклад, ст.5 Конституції України закріплює, що єдиним джерелом влади є народ України, а ст. 41 – що право приватної властності непорушне.

Регулятивно-динамічна функція вказує на здатність права забезпечувати функціонування та динамічний розвиток суспільних відносин, створювати підстави для виникнення нових видів соціального зв’язку. Так, норми трудового права встановлюють порядок укладення трудового договору або порядок розірвання трудового договору за ініціативою робітника та роботодавця.

Охоронна функція права спрямована на захист відповідної системи суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об’єднань, відновлення порушених прав людини. Так, ст.175 Кримінального кодексу України встановлює карність невиплати заробітної платні, стипендії, пенсії або інших, встановлених законом виплат. Тим самим захищає важливі соціальні права громадян.

Регулятивна і охоронна функції тісно пов’язані між собою. Охоронна функція повинна забезпечити нормальну дію регулятивної функції.

Принципи права – основоположні, вихідні положення, ідеї, які відображають сутність права як специфічного соціального регулятора. Вони відображають закономірності права, його природу і соціальне значення. Принципи права уявляють з себе найбільш загальні правила поведінки, які безпосередньо сформульовані в законі, або витікають з його сенсу.

Залежно від сфери поширення виділяють загальноправові, міжгалузеві і галузеві принципи. Загальноправові принципи діють у всіх галузях права. Це принципи справедливості, юридичної рівності громадян перед законом і судом, гуманізму, законності, демократизму, єдності прав та обов’язків та ін.

Міжгалузеві принципи такі, що характеризують найбільш суттєві риси декілька галузей права. Серед них можна назвати принцип невідворотності покарання, принцип гласності судочинства.

Принципи, що діють в межах лише однієї галузі права, називаються галузевими. Так, в цивільному праві – принцип рівності сторін в майнових стосунках, в кримінальному праві – принцип презумпції безвинності.

Принципи права приймають участь в регулюванні суспільних відносин тому, що вони не тільки встановлюють загальні напрямки правового впливу, але й можуть бути покладені в обґрунтування рішення з конкретної юридичної справи. Наприклад, вирішення цивільної справи відповідно принципу розумності і справедливості.

Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин, повинні бути відомими і вираженими у певних формах (джерелах).

Джерела права – це форма зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Виділяють такі форми (джерела) права:

– правовий звичай – це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване стійке правило поведінки людей, якому держава надала загальнообов'язкового значення і яке санкціонується й забезпечується державою. В сучасних умовах ця форма права має значення в міжнародному праві. Цивільне право України визнає можливість регулювання цивільних правовідносин на підставі звичаїв, якщо вони не суперечать законам і принципам цивільного права (торгівельні звичаї, звичаї господарської практики).

– правовий (судовий, адміністративний) прецедент – це рішення судового або адміністративного органу з конкретної справи, яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Судовий прецедент, як джерело права, властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія). У правовій системі України така форма права не застосовується;

– нормативний договір – це письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Прикладом нормативного договору є колективний договір у трудовому праві, цивільно – правові договори купівлі – продажу, оренди тощо;

– нормативно–правовий акт – це офіційний письмовий документ компетентних органів держави, в якому закріплене правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Нормативно–правові акти є головною і найбільш завершеною формою сучасного права. У системі права України і більшості інших країн нормативно–правовий акт є основним джерелом права.

За юридичною чинністю всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон – це нормативно–правовий акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, який регулює найважливіші сфери суспільних відносин, мас вищу юридичну силу і особливий порядок прийняття.

За своєю юридичною силою закони поділяються на такі види:

– Конституція – це основний, головний закон держави, який має найвищу юридичну силу і приймається в особливому порядку, в якому регламентуються найважливіші суспільні відносини у сфері організації і функціонування органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина;

– конституційні закони – це закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту Конституції;

– органічні закони – це закони, на необхідність існування яких прямо вказує Конституція. Наприклад, ч.3 ст.88 Конституції України згадує закон про регламент Верховної Ради України, який і буде органічним законом;

– кодекси – закони, в яких об'єднуються і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин. Кодекси, як правило виступають основою певної галузі законодавства. Наприклад, Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кодекс законів про працю – трудового законодавства;

– звичайні (поточні) закони – це всі інші закони, що приймаються на основі та на виконання конституційних законів.

Органічні закони, кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу.

Підзаконні акти – це нормативно–правові акти, прийняті уповноваженими на те державними органами на підставі та для виконання законів.

Вони мають, меншу юридичну силу ніж будь–який закон, і не можуть суперечити йому. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і підлягають скасуванню. Підзаконні акти не можуть змінювати або, скасовувати норми законів.

Залежно від юридичної сили підзаконні акти поділяються на:

1) загальні – поширюються на всю територію та населення держави. До них, залежно від суб'єктів, що їх видали, відносяться:

– постанови Верховної Ради України;

– Укази Президента України;

– постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України;

– акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генерального прокурора України, вищих судів України;

2) відомчі – поширюються на певну сферу суспільних відносин:

– інструкції, вказівки, нормативні накази міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

3) місцеві – мають чинність на території певної адміністративно –територіальної одиниці:

– рішення і нормативні ухвали місцевих рад;

– рішення виконавчих комітетів місцевих рад;

– нормативні накази управлінь і відділів обласних державних адміністрацій;

4) локальні – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників. Це нормативні накази і інструкції адміністрації державних підприємств, установ і організацій.

Закони і підзаконні акти є головними елементами системи законодавства.

Нормативні акти мають часові, просторові та суб’єктивні межі свого функціонування.

Дія нормативного акту у часі обумовлена вступом його в силу і втратою сили. Відповідно ст.94 Конституції України закон вступає в силу через 10 днів з часу його офіційного обнародування, якщо інше не обумовлене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Важливо враховувати принцип, згідно якому закон зворотньої сили не має, тобто не повинен поширюватися на відносини, які виникли до моменту вступу його в юридичну силу. Надання закону зворотної сили можливо в двох випадках:

– якщо в самому законі про це сказано;

– якщо закон пом’якшує або зовсім скасовує відповідальність.

Нормативні акти втрачають свою силу (припиняють дію) на таких підставах:

– у зв’язку із спливом часу, на який він був прийнятий;

– у зв’язку із виданням нового акту, що заміняє діючий;

– на підставі прямої вказівки конкретного органу про відміну діючого акту.

Дія нормативного акту у просторі визначається територією, на яку поширюються владні повноваження органу, що його видав.

Нормативні акти діють також за колом осіб. Одні нормативні акти діють відносно всіх громадян, державних органів, суспільних організацій, іноземців, осіб без громадянства, інші – поширюють свою дію на окремі категорії громадян, посадових осіб тощо. Наприклад, Закон України «Про державну службу».

Для забезпечення доступності законодавства, для зручності користування ним проводять систематизацію нормативних актів – тобто, їх впорядкування, приведення до певної системи.

Основні види систематизації нормативних актів:

– інкорпорація – форма систематизації шляхом об’єднання нормативних актів без зміни їх змісту в збірках, де кожний з актів зберігає своє самостійне юридичне значення. Інкорпорація відбувається за принципами: хронологічним (по часу їх прийняття), тематичним, предметним тощо. Вона буває офіційною (проводиться за завданням державних органів) і не офіційною (за ініціативою приватних осіб);

– кодифікація – форма систематизації шляхом об’єднання нормативних актів в єдиний, логічно цілостний акт із зміною їх змісту. В процесі кодифікації усувається застарілий правовий матеріал, протиріччя в нормах права, утворюються нові правила поведінки, забезпечується їх узгодженість, логічність. Так, 16.01.2001 року в Україні були прийняті нові цивільний, господарський, митний кодекси, на часі прийняття нового трудового кодексу. Кодифікацію здійснює вищий орган законодавчої влади – Верховна Рада України.