7.2. Шлюб. Права та обов’язки подружжя. Шлюбний договір

Поняття шлюбу. Порядок одруження. Недійсність шлюбу. Термін шлюб походить від старослов'янського шлюб (обіцянка). Згідно ст. 21 Сімейного кодексу, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Право на шлюб органічно пов'язане із досягненням шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (для жінок – 17, а для чоловіків – 18 років). Судом право на шлюб може також бути надано особі, яка досягла 14 років, за умови відповідності такого рішення її інтересам. Право на шлюб не обмежується максимальним віком або віковою різницею осіб, які бажають одружитися. Згідно із Сімейним кодексом (ст.25) права на шлюб не має особа, яка уже перебуває в іншому шлюбі (принцип моногамії).

Шлюб є добровільним союзом. Ст. 51 Конституції України, як і ст. 24 Сімейного кодексу, передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Ця вимога закону означає відсутність щодо них фізичного насильства та психологічного тиску з приводу укладення шлюбу, а також усвідомлення цими особами значення своїх дій та спроможність керувати ними на момент вчинення ними волевиявлення щодо одруження. Особа, визнана судом недієздатною, не має права на укладання шлюбу.

Свобода шлюбу включає право вступу в шлюб, вибір другого з подружжя, а також свободу розлучення. На укладення шлюбу особам, що не досягли повноліття не потрібна згода батьків чи піиклувальників. Але ст.26 Сімейного кодексу встановлює і певні межі такої свободи: у шлюбі між собою не можуть перебувати родичі прямої лінії споріднення, рідні (повнорідні, неповнорідні), двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Державна реєстрація шлюбу є вимогою для правоздатності шлюбу і виникнення прав та обов 'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу має такі ж правові наслідки лише у випадках, якщо він відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Сімейний кодекс окремо регулює правовідносини між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Такі особи не вважаються подружжям.

З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими. Заручини - це домовленість про укладення в майбутньому шлюбу. Вона не створює обов'язку одружитися, але особа, яка її порушила без поважних причин, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати на весілля. Поважність відмови від шлюбу може бути обумовлена, зокрема, протиправною, аморальною поведінкою другої сторони, приховуванням обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

За загальним правилом, реєстрація відбувається через місяць після подання заяви у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану лише за особистої присутності осіб, що одружуються. Представництво не допускається. В разі, якщо шлюб все ж таки був зареєстрований у відсутності одного або обох наречених, за рішенням суду запис про такий шлюб анулюється. Неукладений шлюб слід відрізняти від недійсного.

Недотримання вимог закону щодо правозгідності шлюбу є підставами для його недійсності. Враховуючи правову природу кожної із підстав, законодавець класифікував їх на три групи:

– перша група об'єднує підстави, за наявності яких шлюб є недійсним, якщо він зареєстрований з недієздатною особою або такою, що вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а також між родичами прямої лінії споріднення, рідними братом та сестрою. При наявності однієї із таких обставин за заявою заінтересованої особи орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про такий шлюб;

– до другої групи закон відносить відсутність вільної згоди та фіктивність шлюбу, при встановленні яких в судовому порядку шлюб визнається недійсним;

– до третьої групи належать ті факти, за яких шлюб може бути визнаний недійсним у судовому порядку, а саме: недосягнення шлюбного віку, приховання тяжкої або небезпечної для членів сім'ї хвороби одним із подружжя, укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, двоюрідними братом та сестрою, тіткою, дядьком та племінником, племінницею.

Отже, презумпція дійсності (правозгідності) шлюбу може бути спростована в судовому порядку, і шлюб вважатиметься недійсним з моменту його укладення.

Загальні правові наслідки недійсності шлюбу є особистого та майнового характеру. Анулюються усі подружні права та обов'язки. Майно, набуте за цей період, вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Одержані однією із осіб аліменти підлягають поверненню, але не більше ніж за останні три роки. Набуте у зв 'язку із реєстрацією шлюбу прізвище підлягає зміні на дошлюбне. Також особа може бути виселена із житлового приміщення другої сторони. Щодо добросовісної особи, яка, вступаючи у шлюбні відносини, не знала і не повинна була знати про наявні перешкоди, закон містить особливі правові наслідки недійсності укладеного нею шлюбу, аналогічні наслідкам розірвання шлюбу, а саме:

– поділ майна за правилами про поділ спільної сумісної власності подружжя;

– залишається право на вибір прізвища (набутого в шлюбі чи дошлюбного);

– залишається право на аліменти та на житлове приміщення, в яке ця особа вселилася у зв'язку із вступом у шлюб.

Права та обов'язки подружжя. Шлюбний договір. Шлюб є підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. До особистих немайнових відносин належать право на материнство, батьківство, зміну дошлюбного прізвища, повагу до своєї особистості, на особисту свободу, спільне вирішення питань життя сім'ї та обов'язок піклування про членів сім'ї.

Майнові відносини подружжя регламентовані нормами Сімейного кодексу, Цивільного кодексу, Закону України "Про власність". На сьогодні розширено і можливості договірного їх врегулювання. Майновими є права та обов'язки жінки та чоловіка щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном, а також щодо його взаємного утримання.

Повноваження власника щодо особистого майна одружена особа реалізує самостійно, без згоди другого подружжя, однак закон задекларував принцип врахування при цьому інтересів сім'ї. Сімейний кодекс містить вичерпний перелік майна, що може належати на праві особистої приватної власності кожному із подружжя. До нього належить майно, набуте до шлюбу, за договором дарування або успадковане кожним із подружжя, або набуте за особисті кошти, а також речі індивідуального користування, у тому числі й коштовності. Такий же правовий режим встановлено і для премій та нагород, одержаних за особисті заслуги, а також кошти, одержані за договорами особистого страхування та відшкодування моральної чи майнової шкоди.

Будь-які об'єкти права приватної власності, за винятком тих, що виключені з цивільного обігу, можуть перебувати у спільній сумісній власності подружжя. Сімейний кодекс вирішує і певною мірою дискусійне питання щодо моменту виникнення у подружжя права спільної власності на заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи одного із них, визначивши таким момент внесення їх до сімейного бюджету або на особистий рахунок в банківську (кредитну) установу.

Особисте майно може бути визнане спільним, якщо за час шлюбу істотно збільшилась його вартість внаслідок трудових чи грошових затрат другого із подружжя або ж спільних (ст.62 СК). І навпаки, майно подружжя може бути визнане особистою приватною власністю одного з них за умови, що воно було набуте ним, нею за час роздільного проживання та фактичного припинення шлюбних відносин (п. 6 ст. 57 СК).

Об'єктами спільної власності жінка та чоловік розпоряджаються за взаємною згодою. При укладенні договору одним із них діє спростовна презумпція щодо згоди другого на розпорядження спільним майном. Однак, при вчиненні угод щодо цінних речей та угод, щодо яких закон вимагає письмову форму з нотаріальним посвідченням, згода другого із подружжя має бути у письмовій формі. Недотримання такої вимоги є підставою для визнання договору недійсним. Жінка та чоловік мають право укладати угоди й між собою із дотриманням визначених Цивільним кодексом умов дійсності угод.

При поділі майна частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не передбачено шлюбним договором чи іншою домовленістю між ними.

Шлюбний договір – це угода між: подружжям, спрямована на встановлення, зміну чи припинення майнових прав та обов 'язків між ними.

Умови укладання шлюбного договору:

– право на укладення мають наречені або подружжя;

– для неповнолітнього(-ої) нареченого(ої) на його укладення необхідна згода батьків;

– договір не повинен зменшувати обсягу прав людини;

– договір не повинен ставити одну із сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

– повинен включати тільки майнові права й обов^язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей.

Основне призначення шлюбних контрактів у світовій практиці полягає у встановленні правового режиму набутого в шлюбі майна, відмінного від того, що встановлений законом, зокрема, таке майно можна вважати спільною частковою власністю подружжя або особистою власністю кожного з них. Може передбачатися порядок використання належного їм майна, користування житловим приміщенням однієї із сторін. Подружжя також має можливість обумовити на майбутнє відмінні від встановлених законом умови, порядок і строки сплати аліментів один одному.

У договорі може встановлюватися чинність його в цілому або окремих умов і після припинення шлюбу. Питання зміни його умов, розірвання чи визнання його недійсним врегульовані не лише нормами Сімейного, а й Цивільного кодексу України, які властиві будь-якої цивільно-правової угоди.

Наступну групу становлять майнові права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання. Правило утримання одними членами сім'ї інших випливає із самої суті сімейних відносин, які будуються не лише на почуттях взаємної любові та поваги, а й на взаємній матеріальній підтримці.

Зобов'язанням по утриманню є таке зобов'язання, в якому особа за визначених законом чи шлюбним договором підстав, зобов'язана надавати утримання членові своєї сім'ї чи родичу, а останній має право вимагати виконання такого обов'язку.

Особливості зобов'язань по утриманню:

– підстави їх виникнення визначені законом чи договором;

– сторонами можуть бути лише фізичні особи, які знаходяться між собою у відносинах кровного споріднення, усиновлення, є або були подружжям, проживали або проживають однією сім'єю;

– особистий характер. Неможливою є переміна осіб в цьому зобов'язанні, відповідні права та обов'язки не успадковуються;

– триваючий характер. Особа, яка має право на утримання, може вимагати їх виплати незалежно від часу виникнення у неї цього права;

– безвідплатність. Особа, яка отримала допомогу у вигляді аліментів, не зобов'язана вчиняти відплатних дій;

– аліменти мають цільове призначення, а саме, систематичне утримання управомоченої особи.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується як під час шлюбу, так і до його реєстрації. У першому випадку він набере чинності з моменту нотаріального посвідчення, у другому – з моменту реєстрації шлюбу.

Залежно від суб'єктного складу, виділяють зобов'язання по утриманню між подружжям, батьками та дітьми (синами, дочками), іншими членами сім'ї та родичами.

Ст.75 Сімейного кодексу передбачає підставу виникнення загального зобов'язання по утриманню між подружжям, а саме, непрацездатність, потребування матеріальної допомоги одного з них та спроможність іншого надавати таку допомогу. Непрацездатними закон визнає осіб, які досягли пенсійного віку (за загальним правилом, 60 років – для чоловіків, 55 років – для жінок) або є інвалідами І, II чи III групи.

Особою, яка потребує матеріальної допомоги, є така, усі доходи якої в сукупності не складають прожиткового мінімуму, що встановлюється законом щороку.

Якщо на момент виникнення спору про утримання особи перебувають у шлюбі, то час виникнення непрацездатності значення не має, якщо ж на той час шлюб між ними розірвано, то до загальної підстави виникнення права на аліменти закон додає вимогу щодо встановлення непрацездатності ще до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня його розірвання. Зазначений строк не застосовується, якщо буде встановлено, що інвалідність чоловіка (жінки) є результатом протиправної поведінки під час шлюбу другого з подружжя. Якщо шлюб тривав не менше десяти років, один із колишнього подружжя з досягненням пенсійного віку (якщо він потребує матеріальної допомоги) може вимагати аліменти від іншого з них, спроможного надавати таке утримання, якщо після розірвання шлюбу йому залишилось не більше п'яти років до пенсії. Право на утримання припиняється в разі поновлення працездатності аліментоуправомоченої особи, укладення нею повторного шлюбу, неспроможності платника надалі надавати матеріальну допомогу чи відсутності потреби у її наданні одержувачу.

Окремо Сімейний кодекс врегульовує засади існування спеціального обов'язку по утриманню, підставами виникнення якого є вагітність дружини, проживання дружини (чоловіка) із дитиною. Право на утримання в цьому випадку триває до досягнення дитиною трьох років, якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку – шести років, якщо дитина-інвалід – протягом усього строку інвалідності. Це право не залежить від працездатності управомоченої особи, але існує за умови спроможності зобов'язаної особи надавати таку матеріальну допомогу.

Сімейний кодекс вирішив істотні для даних відносин питання, а також передбачив й нові види зобов'язань по утриманню між колишнім подружжям. Зокрема, той з них, який є працездатним, але за час шлюбу виховував дитину, вів домашнє господарство, піклувався про членів сім'ї, хворів чи за інших істотних обставин не одержав освіту, не працював, має право вимагати утримання протягом трьох років з дня розірвання шлюбу, якщо інший з колишнього подружжя спроможний його надавати.

Утримання може надаватися не лише у грошовій, але й у натуральній формі. У примусовому порядку аліменти сплачуються, як правило, грошима і присуджуються рішенням суду від дня подання позовної заяви, або ж за минулий час, але не більше року, якщо платник ухилявся від добровільного виконання обов'язку, незважаючи на усі його спонукання одержувача. Розмір аліментів визначається судом у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі, враховується також можливість утримання від дочки, сина, батьків.

Примусове стягнення може ґрунтуватись не лише на рішенні суду, а й на виконавчому написі нотаріуса, який вчиняється у випадку невиконання аліментного обов'язку стороною договору, укладеного у письмовій формі та нотаріально посвідченого. Така угода подружжя про утримання має містити підстави, розмір, строки сплати коштів. Сімейний кодекс відкриває нові перспективи договірного регулювання відносин між членами сім'ї, насамперед між подружжям.

Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (Ст.89 СКУ). Якщо така угода містить умову про передачу у власність саме нерухомого майна, то закон вимагає її нотаріального посвідчення і державної реєстрації.

На жінку та чоловіка, що проживають разом, але без реєстрації шлюбу, поширюються загальні правила зобов 'язань по утриманню, розглянуті вище, за умови, що ці особи проживають однією сім 'єю тривалий час.