2. Техніка планування. Форми планів

Техніка планування – це діяльність, яка передбачає складання планів, робочих записів, схем, нотаток тощо (документів планування), за допомогою яких планування як розумовий процес стає робочою програмою розслідування.

Єдиної форми плану, як і загальнообов’язкових правил його складання, не існує. У будь-якому випадку план, який є концентрованим виразом розумового процесу планування, виконує певні функції, повинен відповідати його принципам та умовам.

У практиці розслідування злочинів використовуються різні форми планів, які поділяють на такі:

1. Основний план – це весь комплекс заходів у справі, що розслідується, модель розкриття і розслідування в цілому. Форма основного плану залежить від складності кримінальної справи, що розслідується.

2. Допоміжні плани, які є доповненням до основного плану.

У нескладних для розслідування, «очевидних» справах основний план розслідування складається у вигляді перерахування слідчих, процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів із зазначенням термінів їх виконання. У складних справах план складається з трьох частин: вступної, основної та версійної.

У вступній частині вказуються: назва «план розслідування» (вказується номер кримінальної справи, номер статті КК України, за якою порушена кримінальна справа); коротка фабула справи; дані про рух справи; перелік версій, висунутих у даній справі.

Основна частина складається з п’яти елементів: обставини, які підлягають встановленню; слідчі, оперативно-розшукові, організаційні та інші дії; виконавці цих дій; терміни виконання; примітки.

При послідовному викладенні план складається оперативніше і компактніше, у вигляді ж таблиці він виходить громіздким, але більш наглядним. У будь-якому-варіанті викладення ця форма план називається основним планом розслідування.

Допоміжні плани є доповненням до основного плану. Вони охоплюють заходи щодо встановлення і доказування окремих обставин скоєного злочину. Наприклад, встановлення мотивів злочину, злочинних зв’язків, отримання окремих доказів тощо. Такими планами є плани тактичних операцій, окремих слідчих дій, план-картка на обвинуваченого, план-«шахматка» тощо. План-«шахматка» – це допоміжна форма плану, що зазвичай застосовується у справах про розкрадання, які характеризуються багатоепізодністю та великою кількістю обвинувачених. Призначення плану–«шахматки» – дати наглядне уявлення про те, хто, з ким і в яких злочинних епізодах брав участь; який ступінь доведеності вини різних учасників одного й того ж епізоду тощо.

Тема 12. Тактика допиту

План лекції

1. Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину.

2. Загальні тактичні прийоми допиту на різних його етапах (стадіях).

3. Особливості тактики допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, неповнолітньої особи.

4. Поняття, завдання очної ставки, її тактика.

1. Поняття, види, завдання допиту, значення показань для розкриття і розслідування злочину

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Допит класифікується за різними підставами на види:

1) за процесуальним становищем допитуваної особи і регламентацією порядку допиту в КПК України: допит свідка (ст.ст. 68-71, 167-170), потерпілого (ст.ст. 49, 72, 171), підозрюваного (ст.ст. 43¹, 73, 107), обвинуваченого (ст.ст. 43, 74, 143-146), експерта (ст.ст.  75, 201), підсудного (ст. 300);

2) за віком допитуваної особи: допит дорослої, неповнолітньої (малолітньої, ст.ст. 168, 438 КПК України) особи;

3) за обсягом отримуваних відомостей: основний і додатковий (метою додаткового допиту є з’ясування й уточнення обставин справи, які були упущені під час первинного допиту або висвітлені недостатньо повно й конкретно);

4) за послідовністю проведення: первинний і повторний (повторний допит проводиться, коли після первинного допиту в результаті перевірки отриманої інформації виникають сумніви в правильності показань допи таного);

5) за характером слідчої ситуації: а) допит у безконфліктної ситуації, що характеризується прагненням того, хто допитує, і допитуваної особи встановити істину, їх взаємодією, співробітництвом, відсутністю супротиву (допит особи, яка дає правдиві показання чи добросовісно помиляється); б) допит у конфліктній ситуації з несуворим чи суворим суперництвом, що характеризується розбіжністю інтересів того, хто допитує, і допитуваної особи. Це виявляється в першому випадку у свідомому викривленні реальних подій шляхом давання неповних, неточних показань (наприклад, у разі часткового визнання обвинуваченим своєї вини); в другому різновиді ситуації – у відмові давати показання, запереченні достовірних фактів, небажанні співробітничати зі слідчим, активній протидії встановленню істини (допит особи, яка відмовляється від давання, або дає свідомо суперечливі чи повністю неправдиві показання). (Фактично наведеними ситуаціями охоплені п’ять видів типових ситуацій допиту, що названі В.Ю. Шепітьком);

6) за складом учасників – допит без участі (присутності) й за участю інших осіб, які за КПК України мають бути присутні під час допиту обов’язково чи на розсуд слідчого.

За іншими критеріями: залежно від судимості – допит раніше судимої та раніше не судимої особи; за місцем проведення – в кабінеті слідчого, іншому місці.

Метою (завданням) допиту є отримання повних і достовірних (таких, що відповідають дійсності) відомостей про розслідувану подію та її окремі обставини. Все, що з’ясовується під час допиту, становить його предмет.

Фактичні дані, які повідомляє допитувана особа, є доказами, показання і протоколи допиту, носії інформації щодо цієї слідчої дії, на яких з допомогою технічних засобів зафіксований допит, – джерелами доказів (ст.ст. 65, 82 КПК України). Як такі вони є важливими засобами встановлення обставин, що підлягають доказуванню у справі (ст.ст. 23, 64 КПК України). У цьому полягає процесуальне (доказове) значення допиту і показань.

Формування показань складається зі сприйняття, запам’ятовування й відтворення фактів. На формування показань у стадії відтворення впливають численні суб’єктивні й об’єктивні чинники. А саме:

• психоемоційний стан особи, що допитується, в момент відтворення (схвильована вона чи спокійна, переживає почуття радості, страху, горя тощо;

• дія так званої захисної домінанти, яка найбільш часто проявляється в обвинуваченого чи підозрюваного, хоча буває і у свідків та потерпілих;

• темперамент і характер особи, що допитується.