102.Правові акти президента України:

Укази — це рішення Президента, що мають нормативний характер, тобто містять загальні правові приписи невизначеному колу суб'єктів, розраховані на довготривале і багаторазове засто сування. Укази Президента у теорії конституційного права поділяють на:

• нормативні укази — це укази, в яких коло суб'єктів, що підпадають під дію положень указу, є невизначеним, а час дії тривалим (тобто якщо хоча б одне з положень акта розраховане на багаторазову або постійну дію). Необхідність прийняття нормативних указів у повсякденному житті визначається передусім значним відставанням вітчизняного законодавчого регулювання у сфері економіки, соціального і державного розвитку. Щодо розмежування предмета закону і нормативного указу Президента, то обмеження нормотвор-чої компетенції глави держави полягає у тому, що він не може видавати укази з питань, які вже регламентовані законом чи щодо яких Конституція містить прямі вказівки про те, що вони мають бути регламентовані законом. Крім того, предмет і сфера «указного» регулювання мають базуватися на компетенції Президента, яка визначена Конституцією; • ненормативні укази — це укази, в яких визначено коло осіб, на яких поширюється дія акта, статус дії за територією є локальним, а за часом — обмеженим.

Розпорядження — це владний акт Президента, виданий у межах його компетенції, що має обов'язкову силу для фізичних та юридичних осіб, яким його адресовано. Розпорядження можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки для конкретного виконавця. Це організаційно-оперативні акти, які мають допоміжне значення в правовому регулюванні діяльності глави держави¹.

Вимоги щодо порядку підготовки та внесення на розгляд глави держави проектів актів Президента України — указів і розпоряджень — визначені Положенням про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженим Указом Президента України від 15.11.2006 р. № 970/2006².

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5,18,21, 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання (це повноваження щодо призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав; головування у Ради національної безпеки і оборони України; прийняття у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; утворення судів у визначеному законом порядку). Таке скріплення називається контрасигнатурою (контрасигнуванням). Підтримуючи позицію В. Ф. Мелащенка, вважаємо, що де-факто і де-юре контрасигнування має своїм завданням зняти політичну (але не юридичну — Авт.) відповідальність за прийняті рішення з глави держави і покласти її на особу, що підписала відповідний акт¹.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України звертається з посланнями до народу та з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Питання про юридичну силу та правову природу зазначених актів Президента є дискусійним у конституційній теорії та практиці. Погляди на це питання зводяться до такого: послання — це нормативний акт, за своєю силою прирівняний до закону; послання — це офіційний документ, який не є нормативним актом, обов'язковим для громадян і посадових осіб, оскільки не містить правової норми; президентські послання мають характер політичного акта з елементами розпорядчих функцій. Вони слугують орієнтиром законодавчої діяльності парламенту².

Отже, значущість президентських послань є безспірною, оскільки вони, як і інші акти, направлені на врегулювання конкретних суспільних відносин, однак питання щодо їх юридичної сили потребує проведення самостійного ґрунтовного дослідження.

Окрім названих актів, Президент України має право вносити конституційні подання (статті 150, 151 Конституції України), підписує різного роду листи, запити тощо, які не є нормативно-правовими актами, а отже не можуть визнаватися джерелами конституційного права.

Відповідно до абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України належить до повноважень Конституційного Суду України. Цьому положенню Конституції України дано офіційне тлумачення у Рішенні Конституційного Суду України від 27.03.2002 р. № 7-рп/2002\ відповідно до якого перевірці на предмет конституційності Конституційним Судом України підлягають будь-які правові акти Президента України незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер. У той же час вирішення питання про суперечність їх нормам законів (законність) має здійснюватися судами загальної юрисдикції України.