69.Поняття,система і види гарантій реалізації та захисту конституційних прав та свобод л. І гр.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина — це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Конституційно-правові гарантії конституційних прав та сво-бод людини і громадянина поділяють на дві основні групи;

нормативно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина — це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав і свобод особистості, порядок їх охорони і захисту;

організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина — це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні право-ілхисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами¹. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу².

До нормативно-правових гарантій відносять норми-прин-ципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені Конституцією³.

У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі норми-прин-нмни:

3. неможливість зміни Конституції України, якщо зміни пе-ін'дбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і і ромадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

4. покладення на державу обов'язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);

5. визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);

встановлення в нормах Конституції та чинного законо-Вавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав та свобод людини і громадянина в Україні;

3. конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань усіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

4. конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

5. конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);

6. закріплення в Конституції та чинному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 58—63, 129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 28—29 Конституції України);

7. конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України, омбудсман);

10) закріплення в Конституції України інших видів гаран тій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямків соціально-економічної політики України як соціаль ної держави).

Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості Конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов'язані і взаємо-обумовлені¹.

Поряд із поділом гарантій прав і свобод людини та громадянина на нормативно-правові та організаційно-правові існують і інші класифікації. Так, Б. М. Габрічідзе та А. Г. Чернявський поділяють конституційні гарантії на загальні, до яких відносять конституційний лад, державний захист прав і свобод людини та громадянина, самозахист прав і свобод, судовий захист, міжнародний захист та гарантії правосуддя.

С. Ю. Кашкін пропонує ділити гарантії прав і свобод людини і громадянина на внутрішньодержавні та міжнародно-пра нові. Перші, у свою чергу, включають судові та позасудові гарантії¹.

Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини у сучасній демократичній державі і суспільстві є конституційне правосуддя².

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено особливості провадження у справах, що стосуються захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав Та свобод людини і громадянина є:

10. наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

11. виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;

12. виникнення спірних питань щодо конституційності прані тих актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх .іастосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності.

У разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється.

За таких умов відкривається конституційне провадження у справі, і справа розглядається Конституційним Судом України Невідкладно.

Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулю-ВТЬСЯ порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, Визнаних обов'язковими на території України, що встановлюютьрізний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання.

У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого — неконституційними і нечинними.

Суб'єктами права на конституційне подання у зазначених справах є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

У резолютивній частині висновку Конституційного Суду України офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення.

У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Розрізняють універсальний та регіональний міжнародний захист прав людини. Універсальний захист здійснюється в межах ООН та її спеціалізованих установ, а регіональний — в ме жах міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система вважається найбільш досконалою; заснована вона на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод¹.

Органом, який розглядає скарги, відповідно до згаданої Європейської конвенції, є Європейський суд з прав людини. Протягом часу свого існування суд постановив понад 500 рішень, пов'язаних з порушенням прав і свобод в європейських державах. Судовий процес торкнувся практично всіх прав та свобод, передбачених Конвенцією, що призвело до змін національних законодавств².

Спеціалізованою установою ООН, на яку покладався захист прав та основних свобод людини, донедавна була Комісія з прав нодини при ООН. Сьогодні її замінено Новою Радою, на яку покладається обов'язок здійснювати моніторинг ситуації щодо прав людини та допомагати окремим державам щодо вдоскона-киня законодавства у цій галузі³.

Аналіз нормативної бази України в галузі гарантій прав та свобод людини і громадянина, на думку деяких авторів, дає підстави дійти висновку про необхідність прийняття Кодексу прав і а свобод людини і громадянина в Україні та видання систематизованого законодавчого збірника чинних законів з цієї проб-іеми⁴.

Серед механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні від свавілля державних органів та посадових осіб при здійсненні ними владних повноважень особливе місце посідає інститут омбудсмана, який було вперше запроваджено в 1809 р. у Швеції. На початку 50-х pp. XX ст. даний інститут існував лише у двох країнах — Швеції та Фінляндії. Нині пін є у понад 40 країнах світу. Практично у кожній державі ця посада має свою назву: Адвокат народу — в Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації — у Великобританії, Посередник (Медіатор) — у Франції, Захисник народу — в Іспанії тощо.

У багатьох державах омбудсман наділений правом законодавчої ініціативи.

У зв'язку зі збагаченням та універсалізацією каталогу прав та свобод людини на міжнародному й національному рівнях дедалі помітнішою стає необхідність спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмана. Запроваджується омбудсман з питань рівноправ'я чоловіків і жінок (Фінляндія), у справах національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів і контролю за конкуренцією (Фінляндія), з питань нагляду за станом справ в армії (ФРН, Данія)¹.

Призначає омбудсмана і Європейський парламент. Він наділяється повноваженням приймати скарги від будь-якої особи, яка знаходиться під юрисдикцією держави—члена ЄС або зареєстрованої в ньому юридичної особи, що стосуються випадків поганої організації інститутів та органів ЄС (крім Суду ЄС). Генеральною Асамблеєю ООН призначається близький за функціями Верховний комісар з прав людини².

Отже, до сфери діяльності Уповноваженого належать відносини між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До його компетенції не належать справи, в яких громадяни взаємодіють між собою.

Згідно із ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений). Порядок його діяльності визначається Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р.

Відповідно до зазначеного Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його діяльність доіювнює існуючі засоби захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг сорока років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість непогашена і а незнята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлює несумісність посади Уповноваженого з представницьким мандатом, зайняттям іншою оплачу-напою чи неоплачуваною роботою або політичною діяльністю, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних дого-порів України стосовно прав та свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної! влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагу-наїпія до Конституційного Суду України щодо вирішення пи-і.піня про відповідність Конституції України (конституційнос-11) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного і вумачення Конституції України та законів України.

І Іодання Уповноваженого — це акт, який вноситься Упов-

ніженим до органів державної влади, органів місцевого само-

иридування, об'єднань громадян, підприємств, установ, органі зацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав та свобод людини і громадянина, які отримує:

1. за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2. за зверненнями народних депутатів України;

3. за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав та свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжено Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

Уповноважений не вивчає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо зацікавлена особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права та свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав та свобод людини і громадянина.

За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України ухвалює постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом із прийнятою постановою Игрховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Обмеження прав та свобод людини і громадянина зумовлені перш за все необхідністю поважати права та свободи інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Але будь-які обмеження допустимі ■мине в тому випадку і тією мірою, в яких вони передбачені кон-С і итуцією. Так, ч. 1 ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обмеження прав і свобод можуть бути загальними, тобто і госуватися реалізації всіх прав та свобод, та конкретними, тоб-пі такими, що належать до окремих прав і свобод¹.

Наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України передбачається загальне обмеження, відповідно до якого кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей.

Конкретні обмеження прав та свобод людини і громадянина ні іановлюються, наприклад, ч. З ст. ЗО, ст. 31 (друге речення), •і 1 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. З ст. 34 Конституції України тощо.

Крім того, в конституціях досить часто передбачається мож-іивість тимчасового обмеження прав і свобод в умовах ВОЄННОГО або надзвичайного стану. Так, відповідно до ч. 2 ст. 64 Кон-с іитуції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватися окремі обмеження прав і свобод із за-ІНаченням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені прана і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27—29, 40, 47, 51, 12, 55—63 Конституції України.

Таким чином, обмеженню не підлягають:

6. принцип рівності конституційних прав та свобод громадин та самих громадян перед законом (ст. 24 Конституції України);

7. право громадян України змінити громадянство, а також принцип неможливості позбавлення громадян України громадянства України, вигнання або видання громадян України за мі и держави або іншій державі відповідно (ст. 25 Конституції України);

3. право на життя (ст. 27 Конституції України);

4. право на повагу до гідності (ст. 28 Конституції України);

5. право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України);

6. право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів (ст. 40 Конституції України);

7. право на житло (ст. 47 Конституції України);

8. принцип вільної згоди чоловіка та жінки на укладення шлюбу та рівності прав та обов'язків кожного із подружжя у шлюбі (ст. 51 Конституції України);

9. рівність прав дітей, заборона вчинення насильства над ними та експлуатації (ст. 52 Конституції України);

7. комплекс прав у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України);

8. право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);

9. право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції України);

10. норми, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх учинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58 Конституції України);

11. право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

12. право кожного не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції України);

13. процесуальні гарантії, передбачені статтями 61—63 Конституції України.

Порядок введення в Україні надзвичайного стану визначається Конституцією України та Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 p., зі змінами і доповненнями. Відповідно до п. 31 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвер дження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану п Україні або в окремих її місцевостях.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні над-ішічайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть при-.тести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом на-( пльства. Цей режим передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і ідоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням надзвичайного стану, встановлюється в Указі Президента України про введення надзвичайного стану та повинен бути вичерпним (п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану**).

Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на ЗО діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України. А відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону строк застосування обмежень конституційних прав і свобод громадян не може перевищувати строку, на який вводиться надзвичайний стан. Дія режиму надзвичайного стану припиняються у зв'язку зі спливом максимально встановлених строків його застосування, а також у випадку видання Указу Президента України про скасування надзвичайного стану.

Контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в умовах дії надзвичайного стану здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 32 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану»).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 p., зі змінами і доповненнями, воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначається Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 06.04.2000 p., зі змінами і доповненнями.