37.Конституційні ознаки України як демократичної держави

Конституція України закріпила низку принципів та положень, які спрямовані на формування української держави саме як демократичної. Держава, яка проголосила намір стати демократичною, має набути перш за все таких головних ознак: формування представницьких органів публічної влади шляхом проведення періодичних вільних виборів на демократичних засадах; визнання та забезпечення на практиці широкого спектру демократичних за змістом прав і свобод людини; ухвалення будь-яких рішень державними інституціями з дотриманням встановлених демократичних процедур; функціонування системи демократичного контролю (перш за все недержавних інституцій за діяльністю держави). Як вірно зазначає В. Заблоцький, «демократії властиве систематичне оновлення влади шляхом виборів та наявність норм, які забезпечують розподіл влади та непорушність певної сукупності громадянських прав і свобод» [1, с.30].

Демократичною є та держава, в якій єдиним джерелом влади визнається народ, органи публічної влади формуються та функціонують на демократичних засадах і в межах демократичних за змістом процедур, а громадяни контролюють владу за допомогою демократичних засобів і беруть участь в управлінні державними справами на підставі демократичних прав і свобод, що за нимивизнаються і гарантуються на практиці.

Переважна більшість головних ознак сучасної демократичної держави передбачені в Конституції України.

По-перше, визнання народу єдиним джерелом влади в Україні (ст.5 Конституції України). Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 6-рп/2005 від 05.10.2005 року наголосив: «Положення частини другої статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України» [2].

По-друге, закріплення на конституційному рівні демократичних засад безпосереднього здійснення народовладдя, зокрема, демократичних принципів проведення референдумів та виборів органів державної влади, представницьких органів влади автономії та торганів місцевого самоврядування (Розділ ІІІ Конституції України). Вказані принципи на-бувають необхідної деталізації в поточному законодавстві про референдуми та виборчому законодавстві. Проте слабкість демократичних традицій та відсутність належної політичної волі неодноразово призводили до того, що практично кожні нові вибори (і парламентські, і президентські, і органів місцевого самоврядування) проводилися за новим законодавством (або повністю новим законом, або істотно зміненим). Інколи зміни до виборчого законодавства вносилися навіть за кілька днів до виборів. Так, 14.03.2006 року зміни були внесені до дев’яти статей Закону«Про вибори народних депутатів, а опубліковані в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» – 18.03.2006 року, тобто лише за тиждень до чергових парламентських виборів.

По-третє, проведення виборів і референдумів в Україні в основному з дотриманнямдемократичних конституційних принципів та демократичних процедур упродовж усього періоду її існування як незалежної держави. Хоча й були спроби вплинути на вибір громадян різними позаправовими та недемократичними способами. Інколи такий вплив набував значного поширення. Так, наприклад, між першим та повторним голосуванням на виборах Президента України у 1999 р. Верховна Рада України, заслухавши та обговоривши інформацію Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань забезпечення виборчих прав громадян України під час підготовки і проведення виборів Президента України, навіть змушена була ухвалити своєю Постановою № 1217-XIV Заяву від 5 листопада про те, що «підсумки першого туру, як і вся передвиборна кампанія, ще раз засвідчили: майбутнє України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави – під загрозою. Під тиском глави держави виконавча влада усвідомлено пішла на згортання гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на вільне і свідоме волевиявлення, грубо порушила основні принципи виборчого процесу». При цьому парламентарі звернули увагу на «численні факти порушення виборчого законодавства. Насамперед, це: використання вертикалі і структур виконавчої влади, включаючи силові структури, для забезпечення перемоги Л.Д. Кучми; узурпація більшості засобів масової інформації, в тому числі й загальнодержавних радіо- і телеканалів, та використання їх в інтересах нинішнього Президента України і придушення незаангажованих та опозиційних засобів масової інформації; поширення неправдивих відомостей про кандидатів у Президенти; силовий тиск на значну частину виборців, їх залякування, шантаж та підкуп; зловживання у фінансуванні передвиборної кампанії». Спроби спотворити вибір громадян і дещо «скорегувати» волевиявлення виборців за допомогою різноманітних неправових засобів та використання адміністративного ресурсу здійснювалися й у 2004 році. Так, Верховний Суд України у Рішенні від 03.12.2004 р. встановив, що «факти системного і грубого порушення принципів і засад виборчого процесу при повторному голосуванні з виборів Президента України від 21.11.2004 року є такими, що унеможливлюють достовірно встановити результати волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України» [3]. Проте, незважаючи на численні спроби вплинути на результати виборів позаправовими методами, в Україні до останнього часу вдавалося відстоювати право громадян обирати, а вибори насправді були вільними. На практиці в Україні протягом багатьох років вдавалося реалізувати й демократичні процедури обрання представницьких органів влади автономії (йдеться про Верховну Раду Автономної Республіки Крим), представницьких органів місцевого самоврядування та міських, селищних і сільських голів. Разом з тим подеколи використання адміністративного ресурсу, підкуп виборців та інші порушення демократичних принципів виборчого процесу набували значного поширення, що становить загрозу запровадженню демократичних перетворень в Україні та забезпеченню їх невідворотності.

Однак новий Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010 року дає кілька підстав для занепокоєння й передусім тому, що у ньому не знайшлося місця для деяких обмежень щодо проведення передвиборної агітації, що передбачалися у попередніх законах про місцеві вибори. Так, наприклад, відповідно до п.3 ч.1 ст.53 цього Закону посадовим і службовим особам забороняється участь у передвиборній агітації лише «у робочий час» [4]. Так само у ч.2 вказаної статті, що буквально відтворила аналогічну норму попереднього Закону, чомусь з’явилося невеличке доповнення до заборони посадовцям використовувати підлеглих (а також службовий транспорт, засоби зв’язку, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи) у вигляді словосполучення «уробочий час». Зрозуміло, що такі формулювання істотно змінюють зміст цих заборон та відкривають широкі можливості для використання адміністративного ресурсу. Тобто, під гаслом удосконалення законодавства відбулося згортання перевірених часом демократичних здобутків та демократичних процедур проведення виборів.

По-четверте, запровадження на практиці конституційно передбачених демократичних процедур формування вищих органів державної влади. Так, наприклад, процедура формування уряду в Україні є демократичною, оскільки передбачає реальну участь, взаємодію та узгодження політичних позицій з боку парламенту, так і з боку глави держави, спонукає їх до пошуку політичного компромісу. Причому, якщо з травня 2006 року до вересня2010 року головна роль у формуванні Кабінету Міністрів належала парламенту (а роль Президента України в цей час залишалася суто технічною), то з часу ухвалення Основного Закону України і до травня 2006 року, а також з 30.09.2010 р. визначальною стає роль глави держави у формуванні уряду. Разом із тим, не можна однозначно стверджувати, що процедура формування уряду, передбачена конституційною реформою 2004 року, була більш демократичною, ніж та процедура, що закріплена у початковій редакції Основного Закону і є чинною тепер після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від30.09.2010 року. Положення ч.2 ст.114 Конституції України в початковій редакції («Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України») складає основу для політичних консультацій, політичних домовленостей та політичного компромісу між парламентською більшістю та главою держави не лише щодо особи глави уряду, але й щодо персонального складу урядовців. Навіть за умови, коли більшість у парламенті за результатами виборів складатимуть політичні сили, що є опонентами тієї політичної партії, від якої було висунуто і згодом обрано главу держави, парламентська більшість за наяв-ності відповідної політичної волі, рішучості та наполегливості може обумовити підтримку кандидатури на посаду Прем’єр-міністра певними політичними умовами і саме таким чином примусити його дослухатися до побажань (або навіть вимог) з боку парламенту.

По-п’яте, наявність демократичних процедур прийняття рішень на різних рівнях та щаблях публічної влади. Ф.К. Шміттер та Т.Л. Карл підкреслюють, що «процедури не визначають демократії, проте необхідні для її збереження» [6, с.85]. Конституція та поточне українське законодавство регулюють різні аспекти ухвалення рішень колегіальними органами державної влади. Зокрема, парламентом рішення приймаються виключно на пленарних засіданнях шляхом голосування (ч.2 ст.84 Конституції України), закони, постанови та інші акти ухвалюються парла-ментом більшістю від його конституційного складу (ст.91 Конституції України). Разом із тим, народні депутати, відповідно до демок- ратичної процедури та вимог ч.3 ст.84 Конституції України, мали б голосувати на засіданнях тільки особисто й не допускати голосування за інших парламентарів, а також не передовіряти свій голос. Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення від 07.07.1998 р. визначив свою правову позицію з цього питання таким чином: «Аналіз положення частини третьої статті 84 Конституції України дає підстави для висновку, що особисте голосування народного депутата на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування. В Конституції України відсутні положення, які надавали б право народному депутату України голосувати за іншого народного депутата на засіданнях Верховної Ради України. Таке право суперечило б природі представницького мандата народного депутата України, закріпленого в Конституції України» [7, с.259].

У резолютивній частині вказаного Рішення Конституційний Суд України однозначно і категорично визначив, що «закони, постанови, інші акти, а також рішення Верховної Ради України щодо прийняття (відхилення) постатейно законопроектів, поправок до них приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні» [7, с.262], а також наголосив, що «народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України» [7, с.263]. Проте насправді голосування за інших парламентарів (інколи за кількох інших голосує один) уже стало звичним явищем в українському парламенті, що спотворює волевиявлення парламенту і ставить під сумнів результати таких голосувань через порушення засадничих постулатів демократії, адже в такому разі навряд чи можна стверджувати, що рішення було ухвалене більшістю.

Не менш кричущим порушенням демократичних принципів прийняття рішень є го-лосування без обговорення та попереднього ознайомлення з законопроектом чи проектом іншого рішення. Саме так остаточно ухвалювався 08.12.2004 року Закон України «Про внесення змін до Конституції України». Ухвалення законів без обговорення чи майже без обговорення увійшло в практику діяльності українського парламенту й у 2010 році та набуло значного поширення. Досить сказати, що саме таким чином ухвалено Верховною Радою України Закон про Державний бюджет на 2010 рік.

По-шосте, наявність широкого спектру демократичних за змістом конституційних прав і свобод людини і громадянина (передусім ст.21-54 Конституції України), а також правових та інституційних гарантій їх реалізації саме на засадах рівноправності (ч.3 ст.8; ст.55-64; п.17 ч.1 ст.85; п.1 ч.1 ст.92; 101; ч.2 ст.102; п.2 ст.116 Конституції України). На думку А.М. Колодія, «демократія – це не тільки формальна рівність правових можливостей, але насамперед їх всебічне забезпечення» [8, с.41].

Разом із тим створення організаційноправового механізму здійснення деяких з зазначених прав, що є своєрідним індикатором і одночасно одним з головних критеріїв демократичного поступу суспільства і держави, в Україні невиправдано затягнулося. Так, до останнього часу Верховна Рада України так і не ухвалила Закон «Про мирні зібрання», що створює надмірне напруження та ускладнює реалізацію права громадян збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Крім того, обмеження деяких прав і свобод є надмірними, обтяжли вими та невиправданими у демократичному суспільстві.

По-сьоме, конституційне визнання та втілення в повсякденне життя суспільства політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а також свободи політичної діяльності (ст.15 Конституції України). Це вимагає від органів публічної влади не перешкоджати проявам багатоманітності та вибору суб’єктами політичного процесу форм політичної діяльності на власний розсуд. По-восьме, визнання можливості функціонування опозиції. Такий висновок випливає зі змісту та системного аналізу передусім ст.15, 36, 80 Конституції України. Зокрема, свобода політичної діяльності в умовах політичної та ідеологічної багатоманітності означає можливість вільного існування в державі різних ідей, поглядів, уявлень щодо шляхів подальшого розвитку суспільства і держави, їх можливого реформування та трансформації, а також вільний вибір форм поширення, пропагування та втілення в життя таких ідей та поглядів. Тобто, це передусім розмаїття ідей, в основу якого покладено свободу інтелектуальної діяльності та духовного життя. Серед зазначених форм можуть бути і створення політичних партій (котрі відповідно до ч.2 ст.36 Конституції України «сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах»), і обстоювання альтернативних шляхів (варіантів) подальшого розвитку суспільства і держави, і відповідно створення опозиційних фракцій та депутатських груп у складі представницьких органів публічної влади, і заснування опозиційних видань та інших засобів масової інформації тощо.

Відповідно до ч.2 ст.80 Конституції України «народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування та висловлювання у парламенті та його органах», що безумовно слід розуміти як право депутата не лише мати власне бачення з будь-якого питання, що обговорюється та вирішується в парламенті, але й обстоювати його, а отже і як можливість організувати та здійснювати опозиційну діяльність чи долучитися до неї.