29. Конституційно-правові санкції

Конституційно-правова санкція – це структурний елемент конституційно-правової норми який встановлює наслідки дотримання або порушення даної норми, а також самі ці наслідки.

Залежно від змісту конституційно-правової норми можуть бути позитивні, нестравні, негативні.

Позитивний зміст - передбачені нормами конституційного права міри схвалення та заохочення застосування яких тягне для суб’єкта сприятливі наслідки (визнання праці державних органів, переобрання на новий строк, відзначення державною нагородою).

Нейтральні конституційно-правові санкції констатують настання певних юридичних наслідків не схвалюючи і не засуджуючи поведінку, яка їх спричинила (різні способи набуття спеціального конституційно-правового статусу (отриманням органів державної влади владних повноважень, отримання громадянства)).

Негативна конституційна-правова санкція – це передбачені нормами конституційного права заходи застосування яких тягнуть негативні наслідки на факт даної поведінки.

Негативні санкцій за способом законодавчого примусу, цілями та наслідками застосування поділяються на:

• Правопоновлюючи.

• Санкції припинення (правоприпиняючи).

• Штрафні або каральні санкції.

30. Сутність та призначення конституції, основні теорії, види

Конституція (в ст. 16 французької декларація прав і свобод громадянина 1789 р.) – принцип розподілу влад.

Передумови прийняття конституції:

• Обмеження меж влади держави та її органів, посадових осіб в суспільстві.

• Запровадження механізмів і процедур здійснення владних функцій.

• Фіксація визначення юридичних меж між сферою державної влади та сферою політичної, економічної та сферою функціонування суспільствах на засадах.

Шуменський кодекс (2300 р. до н. е.)

Кодекс Ур-наму (2800 р. до н. е.)

Закони 12 таблиць (

Японська конституція 17 статей (

Мединська конституція (622 р.).

Золота булла (1922 р.).

Правда Ярослава (1017 р.).

Велика Хартія Вольностей (1215 р.).

Конституція Сан-Маріна (1600 р.)

Конституція П. Орлика (

Перша конституція Певнічно-американських держав (1636 р.)

Перша номінально конституція США (

Акти УНР.

Маніфест про удосконалення державного порядку та основні державні закони.

Радянські конституції.

Конституція 1996 р.

Конституція 2004 р.

Конституція в юридичному значенні – це юридичний факт.

Конституція в суспільному значенні – фактичні основи існуючого ладу, система соціально-економічних відносин, які реально існують в суспільстві.

Об’єктами конституційного модулювання є:

• Політична організація суспільства.

• Устрій держави.

На зміст конституції впливають такі фактори:

• Політичні установи економічно-пануючої соціальної групи. Її оцінки соціальних інститутів та перспектив розвитку держави і суспільства.

• Конкретні умови, що визначають зміст та співвідношення соціальних сил на даному етапі розвитку.

• Рівень суспільної свідомості.

• Рішення постановчих зборів, законодавчих органів.

• Властивості конституції як правового документу.

Конституційне регулювання охоплює 3 системи:

• Система вищих органів державної влади.

• Компетенція та характер взаємовідносин між ними.

• Основи правового положення особи.

Сучасними тенденціями розширення конституційного регулювання є:

• Розширення прав і свобод особи і громадянина.

• Більше детальне регулювання питань територіального Устрою.

• Зміщення балансу розподілу влад в сторону посилення законодавчої влади.

• Більше детальне регулювання економічної діяльності держави.

• Регулювання діяльності інституту конституційного контролю.

• Встановлення правил співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права.

Конституція – це писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які проголошують, регулюють та гарантують права й свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного або конституційного ладу, форми правління, територіального устрою, основи організації державних та місцевих органів влади, їх компетенція та взаємовідносини, їх символіку і столицю.

6 наукових теорій:

1. Нормативістський підхід. Суто юридичні ознаки. (Кельзинг, Ієрінг).

2. Природничо-правова теорія. (Россо, Родіщев, Гібс). Конституція – це прояв

3. Соціологічний підхід. (Андрій Пасаль). Відповідно до цього напрямку сутність конституції відображається в поділі її на фіктивні та реальні. Причини фіктивності: історична (неспівпадінням в часі появи фактичної і юридичної); прийняття за відома фіктивної конституції під тиском політичних, суб’єктивних поглядів; виникнення розбіжностей між фактичною та юридичної конституцією через певний час коли фактична змінюється, а юридична залишаться.

Способи подолання фактичної конституції:

• Оновлення.

• Модернізація (за допомогою судових прецедентів).

• Нове законодавче регулювання на базі старої конституції.

4. Класова-вольова (марксистська-ленінська). Економічна зумовленість конституції та класовий підхід.

5. Інституціональний напрямок (Макс Оріо).Конституція це не тільки статус держави але й нації. Виділяється суттєва риса конституції – обмеження державної влади.

Конституція має специфічні риси та юридичні властивості.

Специфічні риси конституції:

• Вища юридична сила.

• Відмінна від інших законів назва.

• Особливий статус закону.

• За формою це письмовий документ і представлений як моно акти.

• Пряма дія норм конституції.

• Тривалий час дії (є винятки: наприклад Польща).

• Діє на всій території України.

• Є ядром правової системи.

Функції та види.

Функції:

• Юридична (акт правової системи, який має вищу юридичну систему).

• Політична (є політичним документом).

• Ідеологічна (відображення певного світогляду).

• Установча.

• Організаторська.

• Зовнішньо-політична.

Види:

В залежності від прийняття та внесення змін.

• Гнучкі.

• Жорсткі.

• Змішані (в кожному розділі по різном).

За способом систематизації:

• Кодифіковані.

• Не кодифіковані.

За способом вираження конституційних норм:

• Писана.

• Не писана (з писаних актів та не писаних джерел права).

За способом прийняття:

• Конституції, прийняті законодавчим органом.

• Конституції, прийняті установчими зборами (суверенні та не суверенні).

• Конституції, прийняті на референдумі.

• Октройовані конституції (даровані конституції).

За періодом дії:

• Постійні.

• Тимчасові.

За формю правління:

• Монархічні

• Республіканські.

Основні теорії конституції.

Нелегкий процес перетворення пострадянської України в сучасну демократичну національну державу, утвердження в ній нової конституційно-правової системи привертає увагу як науковців, так і широкої громадськості до цілого спектра проблем, пов’язаних із явищем “конституція держави”. Зокрема це проблеми, як визначення сутності та змісту конституції держави, причин її виникнення, характеристики її як нормативно-правового акта, її особливостей як політичного та ідеологічного документа, визначення її місця і ролі в процесі утвердження конституційної держави та громадянського суспільства. Однією з таких проблем є проблема її походження (виникнення) конституції держави. Такий інтерес є цілком закономірним, оскільки, визначившись у причинах виникнення даного явища, можна якнайкраще зрозуміти його первинну сутність та зміст, простежити процес утвердження (становлення) конституції держави як політико-правового інституту, а щодо нині чинної Конституції України, то можна також зробити спробу з урахуванням конституційного досвіду інших європейських народів спрогнозувати перспективи її подальшого розвитку.

У науковій юридичній та політологічній літературі знаходимо різні підходи як щодо розуміння сутності та змісту конституції держави, так і бачення її основних теорій (у тому числі і питання виникнення конституції). У підручниках з конституційного права, монографічних працях, наукових статтях найчастіше згадуються теорії конституції як суспільного договору, марксистсько-ленінська теорія конституції, дещо рідше – теологічна, природничо-правова теорії конституції (В.Ф.Мелащенко, К.І.Козлова та О.Є.Кутафін, Ю.М. Тодика та ін.). Також є пропозиції розглядати питання теорій конституції як комплексне крізь призму розвитку трьох наукових правничих шкіл – юридичної, соціологічної та політологічної шкіл права (В.М.Кампо).

Історично першою за часом появи вважається теорія конституції як суспільного договору. Вона загалом виступає похідною від загальної теорії “суспільного договору”, за якою, як відомо, публічна влада ґрунтується на вільній згоді всіх між собою, при цьому саме згода членів суспільства виступає основою законності та легітивності самої влади, а в кінцевому підсумку – суспільна згода стає загальним благом (Руссо). Ідеологами теорії “суспільного договору” були такі знані мислителі минулого, як Гуго Гроцій, Гобсс, Локк, Монтеск’є і особливо Руссо з його працею “Суспільний договір” (1762). З появою конституції як такої досить поширеною і популярною у різні часи, і ще й на сьогодні, є трактування конституції як своєрідного загальносуспільного договору (угоди) – договору всіх членів суспільства (громадян) між собою. Предметом такої угоди є згода всіх членів суспільства щодо переліку й змісту прав, свобод і обов’язків громадян, порядку організації та форм діяльності органів державної влади тощо. Формою укладення такого договору, на думку його ідеологів, мала б стати персональна участь усіх членів суспільства у прийнятті (затвердженні) такої конституції.

Порівняно з теорією конституції як суспільного договору теологічна теорія конституції поширена значно менше. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава, право і все інше, – є творінням Божим. Бог як творець для людини, для її загального блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї вищої справедливості, розуму (К.І.Козлова, О.О.Кутафин). На думку Ю.М.Тодики, подібний підхід у розумінні сутності конституції можна побачити в позиціях відомих мислителів не тільки кінця середньовіччя, а й недалекого минулого, зокрема у Гегеля.

Звичаєво-природниче розуміння (тлумачення) сутності конституції виходить з того, що в ній втілюється багатовіковий досвід народу, зокрема досвід щодо організації публічно-державних форм співжиття громадян, при цьому широко повинні бути враховані традиції народу, його ментальність та ін. Відомий український правник та громадсько-політичний діяч доби УНР-ЗУНР Сергій Шелухін з цього приводу писав, що конституцію “відірвати від вже пережитого народом шляху історії не можна”, вона виходить “з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, стремлінь і ідеалів народу”, в іншому противному випадку, конституція може стати “плагіатом, … шаблоном … державним делітантським експериментом для насильства над життям, волею і бажанням народу”.

В основі теорії конституції представників юридичної школи права лежить уявлення про конституцію як вираз ідеї вищого і всемогутнього закону, закону, який має силу верховенства над усіма нормативно-правовими актами в державі. У цьому випадку тут певною мірою виявляється подібність, явна наближеність до “теологічної теорії конституції” в частині розуміння “конституції як всемогутнього закону”. Відмінність полягає у природі появи конституції: за теологічною теорією, конституцію створює Бог; за уявленнями представників юридичної школи – держава в особі органів влади, або народ (як безпосередньо, так і через представницькі органи).

Представники соціологічної школи права, (цей напрям правової науки виникає на початку ХХ ст. передусім як критика поглядів представників юридичної школи права) найперше вбачали в конституції держави втілення ідеї соціальної солідарності. Один із заcновників цього напряму в юридичній науці, французький правознавець Леон Дюгі чітко визначив, що саме конституція має бути втіленням ідеї соціальної солідарності, яка в свою чергу виступає “універсальним законом розвитку суспільства”. Він вважав, що будь-який закон юридичний, який перебуває в очевидній і абсолютній опозиції до елементів соціальної справедливості, ніби не існує, водночас держава пов’язана конституцією в тією мірою, якою конституція відповідає соціальній справедливості.

В рамках соціологічної школи права в першій чверті ХХ ст., крім напряму конституціоналістів-солідаристів, набув певного розвитку і популярності в наукових колах інший напрям – інституціоналізм, одним із теоретиків, якого був М.Оріу. Інституціоналісти бачили в державі, її органах, партіях, організаціях – “інституцію” (установу, заклад), призначенням яких є розв’язання політичних, соціальних, економічних проблем суспільства, а в самій конституції держави – “формальний статут” інституції”, при цьому на думку М.Оріу, саме цей статут держави (конституція) повинен створювати перепону захопленням уряду шляхом всемогутньої сили встановлення права. Яскравим представником соціологічної школи права, зокрема інституціоналізму, був професор Львівського університету Станіслав Дністрянський. В своїй роботі “Теорія Конституції” (бл.1920 р.) він писав: “Хотячи зрозуміти, що належить до змісту Конституції, мусимо уявити собі, що держава є нічим іншим, як великою публичною корпорацією. Тому образово є найліпше представити собі, що конституція є у великому те, що статут якогось товариства (товариства з обмеженою відповідальністю. – П.С.) в малому”.

Політологічна школа права, і відповідно, її теорія конституції належать до одних з наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави представниками цієї школи покладена теза про те, що конституція передусім є документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних громадських сил та інститутів, своєрідним збірником правил політичних режимів, що сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу. Відомий німецький конституціоналіст Теодор Маунц у 50-тих роках ХХ ст. про конституцію писав, як про “сукупність правил про керівництво державою, про порядок формування і коло завдань вищих органів державної влади, про основні державні установи і про положення громадянина в державі”.

Окремі автори в сучасних державах пострадянського простору говорять і про “марксистсько-ленінське вчення про конституції” як окрему її теорію. Відразу ж зауважимо, що ця теза сприймається неоднозначно, хоча б з огляду на те, наскільки коректним загалом може бути твердження “конституція тоталітарної держави”. Стисло, зміст “марксистсько-ленінської теорії конституції” полягає в тому, що вона, за задумом її творців, мала виражати волю не всього суспільства, не всього народу, а тільки пануючого класу, тобто іншими словами, “ця конституція” є класовою за своєю суттю. В основі цієї концепції лежить теза про сутність конституції, висловлена свого часу В.Ульяновим (Лєніним), за яким “суть конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції і т.д., виражають дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі”. Відповідно у будь-якому радянському підручнику з державного права, в монографічних дослідженнях чи наукових статтях присвячених проблемам конституції, визначалась вона на взірець “основного закону держави або системи законів, які закріплюють відповідно до інтересів пануючого класу принципи суспільного ладу країни і її державний устрій, систему органів держави, основні засади їх організації і діяльності, систему основних прав і обов’язків громадян і її гарантії”. Виходячи з такого уявлення про конституцію, можна було “обгрунтувати” правомірність і насильства, і репресій, і масового знищення людей. Зрозуміло, що за таких підходів розуміння сутності конституції (“марксистсько-ленінського вчення про конституцію”), так звані “радянські конституції” нічого спільного ні з конституцією як політико-правовим явищем зокрема, ні з конституціоналізмом взагалі, не мають.

Ознайомлення із викладеними теоріями конституцій, на жаль, не дає відповідей на більшість питань, пов’язаних безпосередньо із причинами виникнення конституцій. Зокрема, залишаються без відповіді запитання на взірець: “Чому саме Англія (“стара” – як Британські острови, “нова” – як поселення колоністів на північно-американському континенті), чи та ж Франція, наприклад, стали місцем появи (народження) перших конституцій? Чому саме в той час (друга половина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.), а не в якийсь інший виникають конституції як такі ?”

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо (схема 8).

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили відносно до інших законів.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади1. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

- менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо