73.Міжнародні стандарти виборів:

До визначення поняття «міжнародних стандартів» є різні підходи, основною ідентифікаційною ознакою яких є визначення джерел міжнародних стандартів. 

Під міжнародними стандартами виборів будемо розуміти загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою якнайповнішої реалізації виборчих прав громадян. Міжнародні стандарти виборів не варто ототожнювати виключно з міжнародним правом, оскільки джерелом міжнародного права як загальнообов’язкових норм поведінки держав є рішення Організації Об’єднаних Націй; проте міжнародно-правові норми, що врегульовують питання виборчого права, є складником міжнародних стандартів виборів. У розвитку міжнародного права в регулюванні виборчих процесів можна виділити два рельєфних періоди:  1) 50—60-ті роки ХХ століття, коли з падінням колоніальної системи виникла потреба встановити для новоутворених держав зі слабкими демократичними традиціями і слабкою політичною культурою населення своєрідний «мінімум» правоздатності особи і громадянина в управлінні державою;  2) 90-ті роки ХХ століття — час вивільнення з-під російсько-радянського окупаційного режиму, а також з-під сателітних Радянському Союзу режимів держав Східної Європи й Азії. У цей період необхідність втручання міжнародного права у виборчі процеси була пов’язана з посттоталітарними рецидивами — централізацією і концентрацією влади в руках олігархічних кланів і, як наслідок, використання останніми виборчих процедур у власних інтересах.  Першим документом, який закладав основи міжнародного виборчого права, була Загальна декларація прав людини (прийнята 10 грудня 1949 року). Стаття 21 Декларації визначала, що «воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування». Тобто Декларація містила такі виборчі стандарти: 1) періодичність виборів; 2) загальне і рівне виборче право; 3) рекомендація таємного голосування як найоптимальнішої форми реалізації виборчого права (але не абсолютизуючи останню). 7 березня 1966 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 січня 1969 року). Статтею 5 Конвенції було визначено, що країни-підписанти зобов’язалися заборонити й ліквідувати расову дискримінацію при реалізації політичних прав, у тому числі права брати участь у виборах — «голосувати і виставляти свою кандидатуру — на основі загального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною, так само як і в керівництві державними справами на будь-якому рівні, а також права рівного доступу до державної служби».  Поняття расової дискримінації в даній Конвенції мало широке трактування, оскільки документ запобігав обмеженню політичних прав не лише за ознакою кольору шкіри чи іншими расовими ознаками. Відповідно до Конвенції, під расовою дискримінацією розумілося будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [11]. Щоправда, обумовлювалося, що дані відмінності, винятки, обмеження чи переваги не застосовуються, коли йдеться про різницю між громадянами і негромадянами держав. Даний міжнародний документ був підготовлений для країн зі змішаною расовою і етнічною структурою і мав урегулювати питання рівності волевиявлення й доступу до державної служби країн постколоніального світу (як колоній, так і метрополій). Конвенція передбачала створення спеціального Комітету, який би відслідковував випадки расової дискримінації у країнах-підписантах Конвенції.  16 грудня 1966 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (цей Міжнародний пакт був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19 жовтня 1973 року). Даний пакт є примітним з того погляду, що документ не лише окреслив міжнародно-правове розуміння громадянських і політичних прав, установив їх перелік, а й запропонував Факультативним протоколом (Україна приєдналася до Факультативного протоколу відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 року N582-XII) механізм контролю за їх дотриманням у країнах-підписантах: Комітет з прав людини ООН отримував повноваження приймати від окремих осіб письмові повідомлення про порушення прав; далі за визначених умов Комітет мав доводити повідомлення до відома держав-учасниць, які порушують визначені пактом права. Останні, у свою чергу, протягом шести місяців мали подати Комітету письмові пояснення чи заяви з даного питання. Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року визначала, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації… і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно вибраних представників; б) голосувати і бути вибраним на дійсних періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного виборчого права при таємному голосуванні і що забезпечують вільне волевиявлення виборців» [10]. Положення 25 статті Пакту, фактично, повторювали норми, закладені Загальною декларацією прав людини і Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, щоправда, розширюючи коло антидискримінаційних характеристик. Наступним етапом формалізації міжнародних виборчих стандартів став Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ, учасники якого віднесли вільні вибори до «числа елементів справедливості, що істотно необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості, і рівних і невід’ємних прав усіх людей» [3], а волевиявлення людей на вільних, чесних, періодичних і непідроблених виборах є основою легітимності влади. Документ Копенгагенської наради повторював засвідчені вищезгаданими міжнародними актами загальні вимоги до інституту виборів. Згідно з актом, вибори мали проводитися «через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, що забезпечують на практиці вільне вираження думки виборцями при виборі своїх представників». Розділ 7 Документа Копенгагенської наради визначив такі умови виборів, за яких їх можна вважати підставою для формування легітимної державної влади, «основою влади уряду»:

8. вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, що встановлюється законом (проте поняття «розумної періодичності» наразі не деталізовано);

9. усі мандати хоча б однієї палати національного законодавчого органу мають бути об’єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів. (Даний пункт Копенгагенського документа є новим у міжнародних стандартах і означає, що в разі, якщо у країні законодавчий орган є двопалатним, одна з палат має вибиратися на основі загального виборчого права; у разі, якщо парламент є однопалатним, то дана норма зобов’язує, щоб він вибирався всенародним голосуванням); 

10. гарантування повнолітнім громадянам загального та рівного виборчого права (ця зобов’язуюча норма встановлює виборчу правосуб’єктність громадянина, але не конкретизує обмежень, які можуть запроваджуватися до певних категорій повнолітніх);

11. забезпечення проведення голосування таємно або із застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів;

12. повага до права громадян добиватися політичних чи державних посад особисто чи в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації (знову ж таки акт не дає визначення «дискримінації»);

13. повага до права окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надання таким політичним партіям і організаціям необхідних юридичних гарантій, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади;

14. забезпечення проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, яку дозволяє закон та державна політика, і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували б партії та кандидатів від вільного висловлення власних поглядів і оцінок, а також не заважали б виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань покарання;

Копенгагенська нарада вперше у виборчій практиці задекларувала введення у практику виборчих процесів конкретних держав інституту іноземних і національних спостерігачів. Даний інститут, на думку держав-учасниць Наради, здатний підвищити авторитетність виборчого процесу в державах, де проводяться вибори. Даний документ не визначає умов функціонування спостерігачів, їх статусу — повноважень, відносин з органами державної влади, правову силу висновків міжнародних і національних спостерігачів, вказуючи лише, що держави-підписанти Документа Копенгагенської наради «запрошують спостерігачів від будь-яких інших держав-учасниць КБСЄ та будь-яких відповідних приватних установ та організацій, які цього забажають, спостерігати за ходом їхніх національних виборів в обсязі, що допускається законом». Отже, тут можна вести мову про такі засади спостереження: 1) підставою для участі у спостереженні є запрошення; 2) запрошення видається від імені держави; 3) участь у спостереженні можуть брати недержавні організації.  У Парижі 26 березня 1994 року на 154-й сесії Ради Міжпарламентського союзу було прийнято «Декларацію про критерії вільних і справедливих виборів», за яку проголосувало 112 країн. Ця Декларація деталізує критерії і принципи вільних виборів, урегульовуючи правила поведінки у виборчому процесі таких його суб’єктів: особи, кандидата та партій, держави.

Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав. Відповідно до Конвенції, стандартами демократичних виборів є закріплені в національних конституціях і законах право громадянина обирати і бути обраним в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, в інші органи народного (національного) представництва, принципи періодичності й обов’язковості, справедливості, правдивості і свободи виборів на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, що забезпечують свободу волевиявлення виборців, відкритий і гласний характер виборів, здійснення судового й іншого захисту виборчих прав і свобод людини і громадянина, суспільного і міжнародного спостереження за виборами, гарантії реалізації виборчих прав і свобод учасників виборчого процесу. Правовою базою для визначення стандартів виборів є Конституції і закони держави. Крім того, цілий розділ Конвенції присвячений правам ЗМІ у висвітлені ходу виборчого процесу. У тому числі документ надає такі права ЗМІ у відносинах з виборчими органами: представники ЗМІ мають право бути присутнім на засіданнях виборчих органів, знайомитися з документами й матеріалами відповідних виборчих органів про підсумки голосування чи результати виборів, виготовляти або одержувати від відповідного виборчого органу копії зазначених документів і матеріалів, передавати їх для опублікування в засоби масової інформації і телекомунікацій. Крім того, ЗМІ мають право бути присутніми на публічних агітаційних заходах, висвітлювати в засобах масової інформації хід їх проведення, бути присутніми при проведенні голосування, підрахунку голосів виборців, при встановленні підсумків голосування і результатів виборів.

Наступним блоком механізмів реалізації виборчих принципів у Конвенції можна виділити питання ведення виборчої агітації (хоча в самому документі цей розділ відсутній). Щоправда, дані пункти Конвенції є дуже нечіткими. Вони лише встановлюють, що суб’єкти ведення агітаційної діяльності мають свободу діяти в будь-яких формах, що допускаються законом, і законними методами, в умовах плюралізму думок і відсутності цензури; усім кандидатам і партіям надаються рівні умови доступу до ЗМІ і телекомунікацій для проведення своєї передвиборної агітації. При цьому останні не мають допускати «зловживання свободою слова і свободою масової інформації». Фактично, норми, які становлять даний блок, повторюють загальні положення будь-якої конституції держави, не додаючи жодного нового принципу, не подаючи жодного реального механізму забезпечення чесного ведення виборчої кампанії. У цьому зв’язку Конвенція повністю відносить дані питання до предмета регулювання національного законодавства: «Перелік порушень умов і порядку проведення кандидатами, політичною партією (коаліцією) своєї агітаційної діяльності, а також участь засобів масової інформації в інформаційному висвітленні виборчої кампанії, що є підставою для настання відповідальності, установлюється законами». Це тим більше шкода, якщо зважити, що Конвенція СНД містить пункт про недопустимість «засобу масової інформації і телекомунікацій однієї держави — учасника дійсної Конвенції …використовуватися з метою участі в агітаційній діяльності при проведенні виборів на території іншої держави — учасника дійсної Конвенції» [9]. На пострадянському просторі досі спостерігається подібна практика, особливо з боку проімперськи налаштованих російських ЗМІ, тому розшифровка цього положення, у тому числі про відповідальність таких ЗМІ, була б суттєвою підпорою забезпечення чесних і правдивих виборів.