118. Конституційний контроль. Правовий статус ксу за ку

Однією з особливостей державного ладу багатьох країн є наявність конституційного контролю. Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний контроль визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійснення конституційного контролю самим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Основою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. І хоч і сьогодні тут дискутуються питання обсягу повноважень судів у сфері конституційного контролю, реальність цих повноважень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція конституційного контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад.

До кінця XIX ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався після першої світової війни. Зокрема, в деяких країнах у 20-і роки XX ст. були утворені конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Характер і зміст конституційного контролю багато в чому визначаються природою органів, які його здійснюють. Існує дві основні моделі організації конституційного контролю. Одна з них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди загальної юрисдикції, Наприклад, у США рішення будь-якого загального суду з питань конституційності закону або окремих його положень стає обов'язковим у межах його територіальної юрисдикції. За умов апеляції остаточне рішення приймає верховний суд. Воно є обов'язковим на всій території держави.

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або «дифузивною» моделлю. її характеризує тлумачення конституційного контролю як суто правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань, пов'язаних із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зво­диться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв'язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи.

У реальному житті суди, здійснюючи функцію конституційного контролю, впливають на існуючий у країні політичний «клімат». Особливо це стосується вищого суду. Як свідчить досвід США, рішення верховного суду істотно впливають на зміст регламентації прав і свобод особи та механізмів їхнього захисту. Крім США, відповідна модель прийнята в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Японії та в деяких інших країнах.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу — конституційного суду — є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Видатну роль в обгрунтуванні європейської моделі організації конституційного контролю відіграв відомий теоретик права Ганс Кельзен. Він був і одним з творців конституційного суду в Австрії.

Про співвідношення конституційного судочинства і конституційного контролю слід зазначити таке.

По-перше, зважаючи на перелік повноважень органу конституційної юстиції, повноваження, пов’язані з відправленням конституційного судочинства, ширші за конституційний контроль. Конституційний контроль полягає в основному у встановленні відповідності Конституції держави певного акту. Предмет конституційного судочинства ширший. Повноваження конституційних судів поширюються і на питання щодо тлумачення конституційних положень, імпічменту глави держави.

По-друге, коло державних органів, уповноважених здійснювати конституційний контроль, широке. Повноваження контролю мають і глава держави, і представницькі органи, і загальні суди, і спеціалізований суд. Відправлення конституційного судочинства належить тільки до компетенції спеціалізованого органу конституційної юстиції, повноваження якого закріплюються Конституцією держави і конкретизуються відповідним нормативно-правовим актом.

За такого підходу критерієм визначення початкового етапу становлення конституційного судочинства можна було б назвати законодавче закріплення функціонування органу конституційної юстиції та надання йому повноважень з вирішення конституційно-правових спорів.

У наукових дослідженнях конституційне судочинство пов’язують із законодавчо встановленим механізмом правового захисту конституції (Ж. Овсепян, Л. Лазарєв [6]). Сам механізм правового захисту конституції визначають як систему правових інститутів і процедур, що забезпечують її дію [2].

Виникнення конституційного контролю відзначають з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи розглядали спори між правителями. Згадується і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції із середини ХІІІ ст. У Португалії судово-конституційний розгляд був запроваджений Кодексом Філіпа (Philips Code) у ХVІІ ст. [3, с. 18].

М. Вітрук, розкриваючи сутність конституційного правосуддя, називає загальний термін упровадження конституційного контролю – епоха середньовіччя. Як приклад початкової форми конституційного контролю він наводить діяльність Таємної ради у Великій Британії у ХVІІ ст., яка визнавала закони законодавчих зборів (легіслатур) американських колоній нечинними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту або загальному праву [1, с. 13].

Дослідники проблем конституційної юстиції визначають і більш ранні строки її витоків – Стародавня Греція, або називають першоджерелом конституційні ідеї Лассаля. В. Гергелійник, у свою чергу, пропонує досліджувати конституційну юстицію, починаючи з періоду становлення й розвитку державних органів у країнах стародавньої цивілізації [4, с. 12]. Зокрема, він указує на найдавнішого попередника сучасного інституту конституційної юстиції – раду старійшин (герусію), яка існувала у Спарті на межі ІХ–VІІІ сторіч до н. е. і мала повноваження припиняти рішення Народних зборів у разі відхилення народу «від прямого шляху».

За часів Київської Русі про витоки конституційного судочинства можна говорити лише значною мірою узагальнено, зважаючи на те, що боярські думи приймали рішення, які мали великий (хоча інколи і незначний) вплив на суспільне життя [7].

Якщо звернутися до історії запровадження конституційної юрисдикції у Речі Посполитій, то О. Мироненко виокремлює «Генріхові артикули» 1572 р., якими було закріплено за кожним депутатом парламенту право щодо скасування постанови усього сейму [7, с. 76, 77]. Називають також «конституції» Стефана Баторія, якими було врегульовано функціонування органів з контрольними функціями збереження стародавніх звичаїв (наприклад, Ради січових старшин) [9, с. 77, 78, 81].

О. Мироненко правильно зазначає, що історію конституційної юстиції доцільно розглядати концептуально від первісних уявлень про демократію, справедливу державу, право та законність тощо, а в практичному аспекті – від народження держави, елементів політичного, квазісудового та судового контролю за дотриманням стародавніх звичаїв [8, с. 48].

З часу розпаду Радянського Союзу як державного утворення та початку демократичних змін у колишніх радянських державах Центральної та Східної Європи почала активно впроваджуватися конституційна юстиція у формі конституційного судочинства, здійснюваного спеціалізованими конституційними судами.

Створення нового для нашої країни державного органу - Конституційного Суду України - безпосередньо пов’язане з прийняттям нової Конституції України. У розділі “Перехідні положення” записано, що “Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності”. На пленарному засіданні Верховної Ради України 18 жовтня 1996 р. шістнадцять суддів Конституційного Суду України склали присягу. Цей день вважається початком діяльності Конституційного Суду України.

Шлях до цього був тривалий і непростий. В Україні не було власного досвіду в цій справі. Тому наприкінці 80 - на початку 90-х років минулого століття українська теорія і практика звернулися до досвіду зарубіжних країн у питаннях організації конституційного контролю.

Питання утворення спеціального контрольно-наглядового органу за додержанням конституції в нашій країні реально постало у другій половині 80-х років у процесі перебудови і демократизації всіх сфер суспільного життя. Верховна Рада УРСР 27 жовтня 1989 р. внесла зміни і доповнення до ст. 112 Конституції України, передбачивши утворення Комітету конституційного нагляду Української РСР. На той час вже існував відповідний комітет на союзному рівні.

Практично ідея утворення Конституційного Суду України була реалізована шляхом внесення змін та доповнень до чинної тоді Конституції (статті 97, 103, 108, 110, 112, 114-6, 114-9). Конституція регламентувала завдання і порядок формування цього органу, його кількісний склад, вимоги до осіб, що мали обиратися до Конституційного Суду, деякі інші питання. Ця регламентація, проте, виявилась недосконалою.

Повнішою мірою повноваження і структура Конституційного Суду були визначені прийнятим 3 червня 1992 р. Верховною Радою України Законом України “Про Конституційний Суд України”. Відповідно до цього Закону основною метою діяльності Конституційного Суду визнавалося забезпечення конституційної законності й верховенства Конституції України. Конституційний Суд України визначався як незалежний орган у системі судової влади, покликаний забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції, охорону конституційних прав і свобод особи. Він мав здійснювати свої повноваження шляхом розгляду в судовому засіданні відповідних справ, а також давати висновки з питань, передбачених Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Зазначений Закон не регулював у повному обсязі процедурні питання здійснення судочинства. Передбачалося, що з цього приводу будуть прийняті окремий закон про конституційне судочинство та Регламент Конституційного Суду України.

Нині статус, завдання, організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України (розділом XII і окремими статтями інших розділів), Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. та Регламентом Конституційного Суду України - актом, що регламентує організацію внутрішньої діяльності Конституційного Суду України відповідно до Закону України “Про Конституційний Суд України”.

Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні (стаття 147 Конституції України та стаття 1 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Це означає, що він є єдиним органом, який уповноважений Конституцією вирішувати питання щодо відповідності конституційним приписам законів та інших нормативно-правових актів, а також дій відповідних посадових осіб (тобто уповноважений здійснювати конституційний контроль).

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду України:

шість суддів призначаються Президентом України після консультації з Прем'єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України.

Призначеною на посаду судді Конституційного Суду України вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції України;

шість суддів призначаються Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

шість суддів призначаються з'їздом суддів. При цьому з'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення до бюлетенів для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від загалу обраних делегатів з'їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, кількість яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.