8. Методологія макроекономіки. Макроекономічні моделі: суть, види та особливості використання в макроекономічному аналізі.

Для виконання макроекономікою своїх функцій (пізнавальну та прикладну) вона має спиратися на певні методи, які в сукупності складають її методологію. Згідно з методом сходження від абстрактного до конкретного процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування економіки можна розкласти на два етапи.

Перший етап – використання фактів економічної практики з метою обгрунтування теоретичних положень про поведінку економіки.

Другий етап – використання теоретичних положень про поведінку економіки з метою цілеспрямованого впливу на економічну практику. На даному етапі сукупність теоретичних положень, отриманих в процесі узагальнення фактів або перевірки гіпотез за допомогою фактів, використовується при виробленні економічної політики, тобто заходів, спрямованих на вирішення певних проблем і досягнення поставлених цілей.

Головним методом узагальнення та відображення реальних макроекономічних процесів є моделювання. Модель – це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ. Моделювання дає можливість нехтувати несуттєвими, другорядними деталями і зосереджуватися на головних, принципових зв’язках, які спостерігаються в реальному житті.

В

Екзогенні змінні

МОДЕЛЬ

Ендогенні змінні

макроекономічних моделях використовуються два види змінних: ендогенні та екзогенні. Ендогенні змінні – це чинники, поведінку яких потрібно пояснити в процесі побудови моделі. Екзогенні змінні – це чинники, поведінка яких визначається за межами даної моделі. В процесі моделювання з’ясовується як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Це можна виразити таким чином:

Застосовуються різні типи моделей: графічні, математичні, табличні. В процесі моделювання головним є не тип моделі, а її здатність адекватно відобразити взаємозв’язки, які існують в реальній економіці. В макроекономіці найбільше застосовуються математичні та графічні моделі.

В графічних моделях, як правило , відображається залежність між двома змінними, одна з яких є ендогенною, а інша – екзогенною. Оскільки ці змінні формують конструкцію моделі, то їх можна назвати базовими змінними. Але крім базових можуть існувати інші змінні , які здатні впливати на базові змінні.

В процесі побудови графічної моделі, коли визначається залежність між двома базовими змінними, застосовується припущення “за інших незмінних умов ” або “ceteris paribus”. Таке припущення означає, що всі інші змінні за винятком базових, залишаються незмінними. Це спрощує аналіз і дає можливість зосередити увагу лише на дослідженні залежності між базовими змінними.

Переважна більшість макроекономічних змінних характеризує відповідні процеси та результати кількісно. Наприклад, кількісно вимірюється обсяги товарів, грошей, робочої сили, інвестицій тощо. Але одна частина таких змінних кількісно відображає процеси, а інша – результати певних процесів. Тому в макроекономіці розрізняють два типи кількісних змінних: запаси і потоки.

Запас – це кількість будь-чого виміряна в даний момент часу. Потік – це кількісна визначеність зміни будь-чого за певний проміжок часу. Запасові і потокові змінні часто взаємопов’язані між собою. Так, наявний в економіці на певну дату обсяг капіталу – це запас, а обсяг інвестицій за певний проміжок часу – це потік. Ідентифікація змінних як запасових або потокових дає можливість правильно оцінити результати функціонування економіки і визначити можливості суспільства щодо їх покращення. Наприклад, обсяг капіталу як запасу залежить від обсягу інвестицій як потоку. Звідси висновок – для збільшення обсягів капіталу слід збільшувати обсяги інвестицій.

9. Теоретичні засади та принципи побудови СНР. Макроекономічні показники потоку (ВВП і ВНД) і методи їх обчислення. Національне багатство як показник запасу: суть та структура.

Система національних рахунків (СНР) – це сукупність категорій, які відображають загальні умови і сукупні результати функціонування кожної національної економіки. СНР спирається на ряд методологічних принципів. До основних можна віднести такі:

• продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам.

• в основі економічної рівноваги лежить тотожність між виробленим продуктом і доходом, одержаним від його реалізації.

• в процесі відтворення економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень витрат у доходи, а доходів у витрати.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них – інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Виділяють 5 секторів СНР:

1. Нефінансові корпорації: інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів і не фінансових послуг на ринкових засадах, тобто з метою їх продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток.

2. Фінансові корпорації: інституційні одиниці, які на комерційній основі займаються фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю. До них відносяться комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо.

3. сектор загального державного управління: інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і здійснення регуляторної діяльності в економіці надають також неринкові послуги для індивідуального чи колективного споживання та перерозподіляють доходи і багатство.

4. Домашні господарства: інституційні одиниці, що можуть складатися з однієї або групи фізичних осіб, основною функцією яких є споживання а також некорпоративна виробнича діяльність (дрібні ферми, невеликі магазини, майстерні тощо).

5. Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства”: інституційні одиниці, що створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг. Основними ресурсами цих установ є добровільні внески домашніх господарств.

Усі операції в СНР поділяються на чотири групи: операції з товарами та послугами; розподільчі операції; операції; операції з фінансовими інструментами; інші операції.

Серед показників, які характеризують результати економічної діяльності країни в цілому, центральне місце займає валовий внутрішній продукт (ВВП). За своєю сутністю ВВП – це ринкова вартість кінцевої продукції виробленої резидентами країни за відповідний період.

Методи обчислення ВВП

Валовий внутрішній продукт можна обчислювати трьома методами: виробничим методом, розподільчим методом (за доходами) і методом кінцевого використання (за видатками).

Виробничий метод. Згідно з цим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс чисті продуктові податки:

ВВП = (2.1)

Розподільчий метод (за доходами). За цим методом ВВП являє собою суму первинних доходів, створених резидентами за певний період на географічній території країни. При цьому до первинних доходів відносяться доходи, що утворюються внаслідок первинного розподілу виробленого ВВП між факторами виробництва, тобто між трудом, капіталом, а також урядом, який за свої послуги отримує податки. Виходячи з цього, згідно з розподільчим методом величина ВВП обчислюється за формулою:

Зарплата найманих працівників

Валовий прибуток

Змішаний дохід

Податки на виробництво та імпорт

Субсидії на виробни-цтво та імпорт

=

ВВП

+ + + + + – (2.2)

Метод кінцевого використання (за витратами). У відповідності до цього методу ВВП визначається як сума всіх видів кінцевого використання (кінцеве споживання , валове нагромадження, чистий експорт).:

Y = C + I + G + NX

де, Y – валовий внутрішній продукт,

C – приватне споживання;

I – валові приватні внутрішні інвестиції;

G – державні закупівлі

Найбільш повною характеристикою національного доходу країни є валовий національний наявний дохід, який визначається за формулою:

GNDI = GNI + NTR_f

де NTR_f – чисті поточні трансферти, отримані із-за кордону, які охоплюють чисті поточні податки на доходи, майно тощо, одержані від інших країн; чисті соціальні виплати та інші чисти поточні трансферти, що отримані із-за кордону.

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство - це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал. Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

10. Характеристика споживання та заощадження як функцій доходу. Гранична і середня схильність до споживання і заощадження. Теоретичні моделі споживання Дж.М. Кейнса, І. Фішера, Ф. Модільяні та М. Фрідмена.

Споживання представляє собою індивідуальне і спільне використання споживчих благ, направлене на задоволення матеріальних і духовних потреб людей. У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.

Споживання населення – один з головних компонентів, які визначають розвиток економіки. На споживчі витрати припадає від 2/3 до 3/4 валового внутрішнього продукту.

Для оцінки споживчої поведінки використовується показник – індекс споживчих настроїв (ІСН). Він входить до числа основних макроекономічних показників, на основі яких складають прогнози економічного циклу. Це важливо як для короткострокового планування будь-якого бізнесу, так і для визначення економічної політики держави.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням. Заощадження – це процес, пов’язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Особисте споживання домашніх господарств (С) утворює найважливішу складову частину. Але якщо згадати, що заощадження (S) представляють собою перевищення доходу над споживчими витратами, то стане зрозумілим, що аналізуючи фактори, які визначають споживання, ми одночасно розглядаємо і фактори, від яких залежить заощадження:

Y = C + S,

де Y– доход; C – споживання; S – заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:S = S(Y).

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Гранична схильність до заощадження – це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:

11. Сукупний попит, його структура, цінові та нецінові чинники. Крива сукупного попиту.

Сукупний попит (AD) — це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв’язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

YAD = C + I + G + NX. (4.1)

На сукупний попит впливає багато чинників. Але за базову екзогенну змінну функції сукупного попиту приймається лише ціна. Це пояснюється тим, що сукупний попит є категорією ринку, на якому ціна відіграє головну регулювальну роль — пов’язує між собою сукупний попит і сукупну пропозицію. Інші чинники сукупного попиту враховуються в його функції як зовнішні екзогенні змінні.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. При цьому під ціною розуміється загальний рівень цін в економіці, тобто ціна ВВП. Виразимо залежність між сукупним попитом і ціною за допомогою графіка (рис. 4.1). На горизонтальній осі відкладемо обсяг реального ВВП, який відображує сукупну кількість товарів і послуг (Y), а на вертикальній — загальний рівень цін на товари та послуги (Р).

Рис. 4.1. Крива сукупного попиту

Таким чином, між сукупним попитом і ціною немає безпосередньої залежності. Проте між ними існує опосередкована залежність, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші.

Ефект багатства пов’язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується. Це стосується, зокрема, активів із фіксованою грошовою вартістю: строкових депозитів, облігацій.

Ефект чистого експорту відображує вплив загального рівня цін на результати зовнішньоторговельної діяльності країни. Вплив цього чинника на сукупний попит проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають або зменшуються порівняно з цінами на аналогічні іноземні товари, тобто коли змінюються відносні ціни. Якщо ціни на вітчизняні товари піднімуться вище за ціни на іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам. Це

Розглянуті вище чинники є ціновими чинниками сукупного попиту. Їх особливість полягає в тому, що вони опосередковано реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни. На графіку вплив цінових чинників на сукупний попит відбивається за допомогою переміщення точки сукупного попиту вздовж його нерухомої кривої. Так, згідно з рис. 4.1, коли ціни знижуються від Р1 до Р2, сукупний попит переміщується по його кривій з точки А в точку Б.

Нецінові чинники сукупного попиту

Крім ціни на сукупний попит впливають й інші чинники, що не пов’язані зі зміною цін. Усі такі чинники називаються неціновими чинниками сукупного попиту. Вони є зовнішніми екзогенними змінними функції сукупного попиту. Тому на графіку вплив нецінових чинників на сукупний попит викликає переміщення його кривої у відповідний бік (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Вплив нецінових чинників на сукупний попит

Як видно з рис. 4.2, збільшення сукупного попиту унаочнюється переміщенням його кривої вправо — з положення AD1 у положення AD2. Таке переміщення показує, що сукупний попит збільшується за незмінних цін., Зменшення сукупного попиту зображується переміщенням його кривої вліво — з положення AD1 у положення AD3. Це означає, що економічні суб’єкти готові купувати меншу кількість товарів і послуг за незмінних цін.

Нецінові чинники є неоднорідною сукупністю. Визначаючи їх, слід враховувати, що сукупний попит складається з таких чотирьох компонентів: споживчий попит (С), тобто попит домашніх господарств на споживчі товари і послуги; інвестиційний попит (І), тобто попит підприємств на приватні інвестиції; урядовий попит (G) і попит іноземців (NX). Тому нецінові чинники сукупного попиту слід поділити на відповідні чотири групи (табл. 4.1).

Як видно з табл. 4.1, на кожний компонент сукупного попиту впливають різні нецінові чинники. Їх детальний аналіз наведено в розділах підручника, присвячених споживанню домогосподарств і приватному інвестуванню (розд. 7, 8), фіскальній політиці (розд. 12) і зовнішньоторговельній діяльності країни (розд. 15).

НЕЦІНОВІ ЧИННИКИ СУКУПНОГО ПОПИТУ

Компонент сукупного попиту	Неціновий чинник
1. Споживчий попит	Особистий дохід домогосподарств, Податки на доходи фізичних осіб, Багатство домогосподарств, Запозичення домогосподарств,Очікування домогосподарств
2. Інвестиційний попит	Процентна ставка, Технічний прогрес, Рівень забезпеченості основним капіталом, Податки на прибуток підприємців, Ділові очікування
3. Урядовий попит	Державні закупівлі
4. Іноземний попит	ВВП інших країн, Валютний курс, Торговельна політика