45. Розвиток меркантилістської доктрини. Теорія грошового та торговельного балансу.

Меркантилізм - це направлення економічної думки, прибічники якого бачили у зовнішній торгівлі джерело багатства в результаті здійснення активного торгового балансу (перевищення експорту над імпортом товарів).

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що меркантилізм виник на основі узагальнення первісного нагромадження капіталу.Меркантилістські методи застосовувались державою для розвитку мануфактурної промисловості, для вирішення виникаючих проблем. Вчення захищало торговця, і тому Голандія в результаті розквіту та збагачення за рахунок розвитку судноплавства, зовнішньої торгівлі та колоніальної експансії, була проголошена ідеалом меркантилізму. Тобто меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки. Він був однозначно і теорією, і керівництвом до дії тогочасного суспільства.

Відповідно до меркантилістів:

• багатство – це гроші, а гроші – це золото та срібло

• товар має вартість, так як він купується за гроші

• джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Це зараз у 20 столітті патріарх маркетингу Ф. Котлер стверджує, що прибутковість капіталовкладень у виробництво, вище, ніж в сферу обігу – торгівлю.

Але в свій час меркантилізм мав реальну базу, відзначався практицизмом і вирішував актуальні проблеми свого часу.

Основні положення економічної теорії меркантилізму.

• Предмет дослідження у меркантилістів.

Тут доцільно порівняти це вчення з поглядами античного світу. Основним принципом давніх теорій був арістотелівський поділ господарства на економіку і хремастику . Основне значення з точки зору античних економістів належало саме хремастиці.

Меркантилістська концепція багатства:

• багатство це гроші

• виробництво створює умови для росту багатства і тому його потрібно розвивати

• джерелом багатства є зовнішня торгівля

• прибуток утворюється в сфері обігу, тому що товари продаються по вищій ціні, ніж купуються. Таким чином ціна продажу більша за ціну купівлі.

• джерелом збагачення є тільки зовнішня торгівля. Національна торгівля не збільшує національного багатства, але може забезпечити процвітання окремих осіб.

• баланс зовнішньої торгівлі повинен бути активним, тобто імпорт повинен бути менший за експорт

Головні напрямки політики меркантилізму.

• Сприяння збільшенню виробництва товарів для експорту, за рахунок розвитку промисловості, особливо мануфактурної.

• Активний протекціонізм, що захищав власного виробника, “охороняв” національний ринок від імпортних товарів. Це ставало можливим в результаті підтримки експансії торгового капіталу, особливо при сприянні створення монопольних торговельних компаній. Логічним наслідком цих дій держави з’явився ще один напрямок політики меркантилізму – розвиток судноплавства та захват колоній.

• Необхідність мати кошти для реалізації цієї політики призвало до різкого підвищення податків.

Розглядаючи суть меркантилізму, слід зазначити, що у своєму розвитку він пройшов дві стадії.

Перша стадія - ранній меркантилізм (16 століття), пов’язаний з утвердженням монетарної системи (монетаризм).

Ранній меркантилізм зародився до великих географічних відкриттів. Представниками цього напрямку були: в Англії – В. Стаффорд, в Італії – Г. Скаруффі.

Для монетарної системи характерна теорія грошового балансу.

Відповідно цієї концепції завдання накопичення грошових багатств в країні вирішувалась головним чином адміністративним шляхом, що забезпечував жорстку регламентацію грошового обігу, зовнішньої торгівлі. Монетаристи розглядали золото, як скарб, абсолютну форму багатства, шукали шляхи його притоку з-за кордону. При цьому намагались зберегти гроші в своїй країні. При цьому слід пам’ятати, що гроші у цей час були представлені у вигляді грошових металів – золота та срібла. Тому вочевидь, що функція грошей, як накопичення скарбів, мала дуже велике значення.

По тому передбачалось регулювання руху грошей. Заборонялось вивозити золото та срібло з країни. Це каралось засудженням до смерті. Купці-експортери повинні були частину виручки, отриманої за кордоном повертати в країну готівкою. Іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на купівлю товарів місцевого виробництва.

Поряд з цим встановлювались високі ціни на експортні товари.

З точки зору грошової системи, слід відзначити, що меркантилізм характеризувався біметалізмом (встановлювалось фінансове співвідношення між золотими та срібними монетами).

Друга стадія - розвинутий меркантилізм, який одержав назву мануфактурний або власне меркантилізм (17 століття). Як і монетаристи, представники мануфактурної системи вважали, що багатство країни – це золото, джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Основним положенням мануфактурного меркантилізму була теорія активного торгового балансу

В зв’язку з цім дозволявся вивіз грошей за кордон. При цьому висувався принцип – купувати дешевше в одній країні та продавати дорожче в інший.

Меркантилісти нового напрямку відмовились від заборони вивозу золота за кордон, від жорстокої регламентації грошового обігу.

Меркантилісти нового напрямку пропонують заходи для стимулювання зовнішньої торгівлі, яка повинна була забезпечити постійний приток золота в країну. Замість системи біметалізма вводиться монометалізм, тобто золото виступає єдиним грошовим металом.

Слід звернути увагу на ту обставину, що розвинутий меркантилізм в якості головної функції грошей признавав функцію грошей як засобу обігу.

Основним правилом зовнішньої торгівля вважалось перевага вивозу над ввозом.

Цьому сприяло меркантилістське піклування:

• розвитком мануфактурного виробництва,

• внутрішньою торгівлею,

• ростом не тільки експорту, але і імпорту товарів,

• закупками сировини за кордоном,

• раціональним використанням грошей.

У відповідність торгового балансу проводилась політика протекціонізму.

Значення теорії “торгового балансу” полягало у тому, що вона давала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо“торгового балансу” дійсно було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж, постійним і надійним, не пов’язаним з випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів ще не прийшов.

46. Зародження класичної політичної економії. Ідейно-теоретичні та методологічні засади класичної політичної економії, основні етапи її еволюції. Концепція економічного лібералізму – основа класичної політичної економії.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб´єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної". 

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомий дослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі "Економічна теорія в ретроспективі" відносить до класиків політичної економії "всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) — розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) — завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Першою комплексною теорією, яка пояснювала суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами суспільного життя, була теорія економічного лібералізму англійського вченого А.Сміта (1723-1790), в якій він дав всебічний аналіз капіталізму як економічної підсистеми суспільства. На його думку, основним джерелом суспільного багатства є індивідуальне прагнення до добробуту, а також властиве кожному індивіду бажання досягти якомога вищого становища 6 суспільстві. Головною умовою процвітання держави Сміт вважав:

• панування приватної власності;

• невтручання держави в економіку;

• відсутність перешкод для розвитку особистої ініціативи.

Він поділяв суспільство на три класи — найманих робітників, капіталістів і великих землевласників — і зазначав, що інтереси робітників протилежні інтересам імущих класів, однак вважав такий стан речей неминучим і природним.

Теорія Сміта значною мірою зорієнтована на розробку суто економічних проблем (вартості, багатства, капіталу, заробітної платні, ренти), але містить і опис загальносоціаль-них підвалин економічної діяльності. Для нього економіка є самодостатньою. Вона не потребує зовнішнього впливу і втручань з боку політики й держави. Водночас економіка не існує поза суспільством: так, урівноважений стан економіки зумовлений гарантією з боку держави свободи підприємництва, безперешкодної конкуренції, відсутністю протекціонізму (тобто державного покровительства) у торгівлі тощо. Соціальний вміст має і теорія вартості Сміта: джерелом вартості товару є всезагальна праця, яка передбачає соціальну рівність виробників.