49. Розвиток теорії ринкової економіки та промислового перевороту представниками класичної політичної економії. Економічні погляди ж.-б. Сея, т.Мальтуса і д.Рікардо.

Історичними передумовами еволюції класичної теорії в І половині 19ст. були (соціальні протиріччя):

- завершення промислового перевороту та подальший розвиток капіталізму

- поява періодичних економічних криз надвиробництва ð це призвело до загострення економічних протиріч капіталізму

- вихід на історичну арену робітничого класу

- завоювання буржуазією політичної влади

В економічній думці – виникнення критичного напряму та пролетарської політичної економії.

В цілому класична політична економія спричинила великий вплив на подальший розвиток економічної науки.

У І половині 19ст. ідеї класиків, перш за все Сміта та Рікардо, розвивають економісти нового етапу в розвитку економічної думки – такі як Т.Мальтус, Д. та Дж. Міллі, Насао Сеніор, Ж.Б.Сей та Ф.Бастіан. І це цілком природно, бо теорія класичної школи – це теорія ринкової економіки зі спробами визначення її економічних законів, а також таких категорій, як цінність, ціна, капітал, зарплата, прибуток, рента тощо; з проголошенням підприємницької діяльності.

Ці історичні умови 1 половини 19ст. безумовно знайшли відображення в економічних поглядах названих вчених - економістів.

В своїх дослідженнях вони визнають, що значну роль у процесі суспільного виробництва відіграє суб’єктивний фактор; все більше уваги приділяється проблемам відтворення, реалізації та криз, нагромадження.

У таких країнах як США та Німеччина більш значний вплив на розвиток економічної думки справили національні особливості розвитку цих країн.

Особливості економічного розвитку кожної країни сприяли тому, що класичні ідеї адаптувалися авторами для вирішення теоретичних та практичних ідей соціального розвитку окремих країн.

Видатним представником нової хвилі КПЕ в 1 половині 19ст. в Англії був Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834).

Він в першу чергу захищає інтереси землевласників.

Найбільш відомою його працею є “Дослідження про закон народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства”(1798р.):

У всіх роботах викладені економічні погляди, які становлять певну теоретичну систему. Основне місце в ній займають його теорії: народонаселення, ренти, реалізації або 3-їх осіб.

Найбільш видатним вченим - економістом Франції у І половині 19ст. був Жан Батіст Сей (1767 – 1832).

В своїх працях він розвивав класичні політекономічні ідеї перш за все Адама Сміта. Його роботи прискорили і остаточно довершили розклад меркантелізму та фізіократії.

Основною працею є: “Трактат політичній економії”(1803).

В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “Повний курс практичної політичної економії” в 6 томах. На думку Сея політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що спричиняють його зникнення.

Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВОðРОЗПОДІЛðСПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини.

Основними в теоретичній системі Сея є:

- теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом корисності

- теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.

- теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок цього кожний продавець є в той же час і покупцем.

Сей сформулював три закони ринку:

1) чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту;

2) кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток;

3) імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої.

Завданням гарного уряду є стимулювання виробництва, а поганого уряду – стимулювання попиту, тому що проблема вирішується розам з отриманням засобів для придбання продукту6 а ці засоби дає виробництво.

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.

Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів.

Гроші. Теорію грошей Рікардо будує на засадах своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото, цінність котрого, як і будь-якого іншого товару, визначається затратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії, як уже зазначалось, Рікардо вважає розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти.

Заробітна плата в Рікардо — це дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. Природна ціна визначається цінністю засобів існування робітника і його сім'ї. Вона змінюється з часом і є різною в різних країнах. Рікардо притаманна тенденція обмежувати природну ціну праці ціною мінімуму засобів існування.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першо-початковими й такими, що не руйнуються, силами ґрунту». Ренту він пов'язує з приватною власністю на землю. Основний постулат Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням кількості населення починається обробіток і менш родючих та гірше розміщених земельних ділянок. У такому разі зростатимуть витрати виробництва сільськогосподарської продукції. Це відбуватиметься доти, доки на найгіршій земельній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ринковою ціною.

50. “Маржинальна революція” в економічній думці. Теоретико-методологічні ознаки маржиналізму. Основні школи маржиналізму (австрійська школа граничної корисності, математична, “кембріджська”, американська).

Маржиналізм, відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Характерні ознаки маржиналізму :

Суб´єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумачення перебігу подій на основі їх суб´єктивної оцінки господарюючими індивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивчає схильності, бажання, інтереси та очікування суб´єктів господарювання. 

Маржинальна теорія означає не просто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою інший підхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення, стійко утвердились психологічні фактори.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Водночас основні ідеї попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінці XIX ст. В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції 

1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "суб´єктивного напряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) — започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб´єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та ін.

Кембріджська і американська школи Лідер кембріджської школи – А. Маршалл (“Принципи економічної науки”, 1890). Гранична корисність і рецидив виробництва – рівноправні чинники, які обумовлюють ціну. Рівновага досягається з допомогою зміни випуску продукції. У короткостроковому плані ціни залежить від динаміки попиту, в довгостроковому – від динаміки пропозиції. Розробка категорії еластичності попиту. “Рента споживання " як надлишок корисності, достающийся споживачеві, бо на блага масового споживання нижче їх цінності, обумовленою корисністю. Глава американської школи – Д Б. Кларк. Оцінку корисності дають не індивідууми, а класи покупців. Будь-яке благо – зв'язка цінностей. Закони граничною, специфічної і зменшення производитель-ности. Розподіл економіки на статику і надасть динаміки. Підприємницький дохід – премія за технічний прогрес, існуючий лише у динамике.

Австрійська школа Основоположник – До. Менгер (“Підстави політичної економії”, 1871). Цінність одиниці блага для суб'єкта визначається найменш важливою потребою, удовлетворяемой при даному кількості одиниць блага. Функція корисності дискретна. Цінність виробничих благ (благ вищих порядків) залежить від цінності створюваних з допомогою споживчих благ (благ нижчого порядку). Субституция і комплементарність виробничих благ. О.Бем-Баверк пов'язує корисність лише з задоволенням потреби, але й визволенням від тяганини. Він визнає конкретне вимір корисності благ (кардиналистский підхід). Капітал – необхідна умова обхідних методів задоволення потреб. Єдина форма прибутку – відсоток породжується різною оцінкою нинішніх і майбутніх благ. Ф. Візер – автор “Закону витрат виробництва”: цінність производитель-ных благ визначається найменшої граничною корисністю з набору блага, які може бути здано цими продуктивними благами. У. слід за позиціях порядкового порівняння вигод (ординалистский підхід). Їм закладено основи теорії вменения.

Зародження математичного напрями Математичний аналіз взаємозв'язку цін, і попиту у французького вченого А. 0. Курно (1838). Попит як функція ціни. До. впровадив поняття «еластичності попиту». Функція ціни безупинна, для перебування максимуму валового доходу використовується диференціальний літочислення. Німецький поміщик І. Р. Тюнен – основоположник теорії розміщення, попередник ідей економетрики. Модель оптимального розміщення галузей з різною інтенсивністю господарювання з урахуванням витрат транспортування готової продукції до єдиному ринку збуту. Німецький дослідник Р. Госсен – попередник австрійської школи. У основі теорії – аналіз споживчого попиту. «Закони Госсена» (1854). По Р., корисність благ убуває зі зростанням їх кількості. Поняття «граничні витрати». Рівновага економіки можливо лише за рівний доступ всіх причетних до ресурсів, землі, образованию.

51. Неокласичний напрям в економічній теорії та його теоретико-методологічні особливості.

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл. На противагу класичній політичній економії, спрямованій на аналіз глобальних динамічних процесів та закономірностей розвитку ринкової економіки, неокласики прагнули сформулювати закономірності оптимального господарювання та визначити принципи рівноваги на мікрорівні за умов вільної конкуренції. Ці завдання вирішувались на шляху кардинального перегляду методу економічної науки та розширення предметного поля наукових досліджень

Оголосивши предметом економічної науки так звану "чисту економіку", незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки "економічної людини" (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля). Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані "природні" закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві. Термін "неокласична теорія" першим запровадив у науковий вжиток видатний американський економіст Т. Веблен, який звертав увагу на те, що представники нового напряму економічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.

Неокласична школа дійшла майже того самого висновку, що і класична школа, а саме, що абсолютна свобода конкуренції реалізує максимум задоволення для кожної приватної особи, і в цьому пункті вона відновлює... велику класичну традицію.

Обґрунтовуючи внутрішню стійкість капіталістичної економіки, заснованої на дії конкурентних сил, неокласики висунули теорію загальної економічної рівноваги. Вони стверджували, що механізм вільної конкуренції та ринкового ціноутворення забезпечує "алокаційну ефективність" (повне використання економічних ресурсів) і "справедливу" винагороду факторів виробництва. Водночас у рамках неокласичної теорії було започатковане дослідження нових явищ, породжених "провалами ринку" (екстерналій або зовнішніх ефектів, монополій, виробництва суспільних благ тощо), які викликають необхідність державного втручання в економічне життя.

Характерні риси методології неокласиків:

Функціональний аналіз, відмова від казуального (причинно-наслідко-вого) методу класичної школи та гіпертрофованого суб´єктивізму представників австрійського маржиналізму.

Мікро економічний підхід, дослідження ринкової рівноваги на основі аналізу поведінки окремих економічних суб´єктів; трактування макрорівно-ваги як результату взаємодій мікроодиниць.

Аналіз статичних рівноважних господарських систем, заснованих на досконалій конкуренції; абстрагування від суперечностей виробництва та споживання, проблем еалізації та економічних криз.

Широке застосування математики та економічних моделей не лише як ілюстративного матеріалу, але і як важливого інструменту теоретичного аналізу.

Синтетичний підхід, спрямований на поєднання протилежний наукових підходів, традицій, методів та прийомів наукових досліджень.

Особливе місце у системі неокласичних концепцій посідають теоретичні розробки кембриджської школи, заснованої видатним англійським економістом А. Маршаллом (1842—1924) та його послідовниками А. Пігу (1877— 1959) та Ф. Еджуортом (1845—1926).

52. Індустріальний розвиток провідних країн Європейської цивілізації в кінці XIX – початку XX ст. Перехід від економіки вільної конкуренції до ринкової структури недосконалої конкуренції.

53. “Кейнсіанська революція” в економічній теорії. Економічне вчення Дж. М. Кейнса про макроекономічну рівновагу та способи її досягнення. Теорія мультиплікатора інвестицій і зайнятості.

Свою видатну книгу «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», в якій викладено революційну економічну концепцію кейнсіанства, Дж. М. Кейнс видав в 1936 р., однак основні її ідеї визрівали раніше, під впливом бурхливих подій в розвитку ринкової економіки кінця 20-х - початку 30-х років. За визнанням багатьох сучасних економістів, ця книга багато в чому визначає економічну політику ринкових країн і сьогодні — на початку ІІІ тисячоліття.

Головна ідея кейнсіанства полягає в тому, що ринкова система зовсім не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити тільки активне втручання держави а економіку.

Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані проявилось насамперед в двох основних моментах:

• по-перше, в наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним;

• по-друге, в обгрунтуванні концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою сукупного попиту.

Дж. М. Кейнс відхилив ряд основоположних методологічних положень неокласичної економічної теорії і «реанімував» окремі постулати класичної школи. Зокрема, не заглиблюючись особливо в суть категорії «вартість», він трактував працю «основним фактором виробництва», що діє «за наявності певної техніки, ресурсів, засобів виробництва і ефективного попиту». До ресурсу праці англійський теоретик відніс і «особисті послуги підприємців та їх помічників», тобто підприємницьку діяльність.

Кейнс погоджувався з думкою неокласиків, що ринкові ціни сприяють зростанню продуктивності праці і капіталу, зменшенню витрат виробництва і раціональному розподілові доходів між власниками виробничих факторів. Однак, на відміну від неокласиків, він прийшов до висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не в пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, продуктивності тощо), а в сукупному попиті на товари, який забезпечує реалізацію виробленого продукту і виробничих ресурсів. Тому Кейнс не згодився з відомими висновками Ж. Б. Сея, який доводив, що пропозиція сама, автоматично створює свій попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного сукупного попиту і його основних компонентів — споживчого і інвестиційного попиту, а також проблему чинників, що визначають їх динаміку.

В своєму аналізі Кейнс центральне місце відводив проблемі зайнятості, адже безробіття в 30-х роках набуло катастрофічного характеру. В неокласичній теорії зайнятість залежить від двох чинників: граничної продуктивності праці, яка визначає попит на неї, і «граничних страждань праці», що оцінюється заробітною платою працівників і зумовлює пропозицію праці. Чим нижча заробітна плата, на яку згоджуються наймані робітники, тим вищий рівень зайнятості, і навпаки.

Звідси виникає два основних постулати неокласичної теорії:

1) пропозиція праці реагує на пропозицію реальної заробітної плати;

2) рух реальної заробітної плати тотожний зміні номінальної.

Це привело неокласиків до висновку: рівень зайнятості визначається самими працівниками, їх вимогами стосовно реальної заробітної плати — згоджуючись на зниження реальної заробітної плати, робітники сприяють зростанню зайнятості, а опираючись цьому зниженню, вони прирікають значну кількість працівників на муки безробіття.

Дж. М. Кейнс відхилив неокласичні твердження і висунув положення про те, що масштаби і коливання зайнятості не залежать від поведінки осіб найманої праці. Він стверджував, що «готовність працівників згодитись на зниження заробітної плати зовсім не є ліками від безробіття».

Особливого значення в кейнсіанській теорії відводиться питанню про державне регулювання ринкової економіки. Дж. М. Кейнс обгрунтовано стверджував, що закономірності мікроекономіки — сфери функціонування окремого господарюючого суб'єкта, тобто підприємства — не співпадають із закономірностями макроекономіки — економіки як цілого, а тому виникає потреба активного втручання держави в процеси відтворення, щоб узгодити інтереси суспільства з інтересами фірм. Заклик до активного втручання держави в економічні процеси з часів Дж. М. Кейнса став однією із характерних особливостей сучасної економічної думки. Він був настільки сильним і переконливим, що з ідеєю державного економічного регулювання сьогодні погоджуються, хоча й частково, навіть активні опоненти кейнсіанства, представники сучасного економічного лібералізму— неокласики, неоліберали і монетаристи.

У зв'язку із формуванням ефективного сукупного попиту Дж.М.Кейнс формулює концепцію мультиплікації інвестицій — найбільш оригінальної в його теоретичній системі. В ній він встановлює зв'язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії.

Між приростом інвестицій (чистими інвестиціями) і приростом національного доходу, як довів Кейнс, існує визначене і стійке співвідношення

— коефіцієнт мультиплікатора інвестицій. Мультиплікатор інвестицій грунтується на тому, що кожна одиниця застосованих чистих інвестицій приносить більший приріст національного доходу, і навпаки, зменшення інвестицій обертається масштабнішим зменшенням національного доходу. Так само інвестиції впливають і на зайнятість, тому мультиплікатор інвестицій є також мультиплікатором зайнятості.

Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина коефіцієнта мультиплікатора, залежать від того, у якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженнями (доходом, що уникає споживання), тобто від показників граничної схильності до споживання (частка приросту споживання в прирості національного доходу, або МРС) і граничної схильності до заощаджень (частка приросту заощаджень в прирості національного доходу, або МРS).

Мультиплікаційний ефект полягає в тому, що приріст національного доходу, зайнятості і споживання відбувається в більшій пропорції, ніж приріст первинних інвестицій, які через мультиплікатор продукують вторинні, третинні і наступні інвестиції із спадним ефектом. Мультиплікаційний цикл завершується тоді, коли чергові інвестиції вже не виявляють мультиплікаційного ефекту, що відбувається за ситуації повної зайнятості, коли не збільшується сукупний попит.

При цьому коефіцієнт мультиплікатора буде тим більшим, а мультиплікаційний ефект тим сильнішим, чим більшою буде МРС і чим меншою буде МРS. Отже, збільшуючи МРС, можна досягти зростання мультиплікатора разом з сукупним попитом, зайнятістю і національним доходом, тоді як збільшення МРSпризведе до мультиплікаційного зменшення доходу, попиту і зайнятості.

Це дало змогу Кейнсу відкрити так званий парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домашніх господарств можуть призвести до скорочення чистих інвестицій, зменшення національного доходу, сукупного попиту і зайнятості, тобто до збідніння нації.

Водночас Кейнс сформулював і інший «закон», який він назвав скоріше психологічним, ніж економічним. Суть «закону Кейнса» полягає в тому, що із зростанням доходу схильність до споживання зменшується, а схильність до заощаджень зростає, що зрештою призводить до зменшення мультиплікатора, зниження доходу, сукупного попиту і зайнятості та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати споживання і тим самим й сукупний попит.

Кейнсіанська теорія мультиплікатора інвестицій, зайнятості і економічного зростання виявила величезний вплив на розвиток економічної теорії в цілому, змусила економістів різноманітних спрямувань по-новому оцінити роль споживання і заощаджень, розгорнути широкі дослідження умов макроекономічної рівноваги.

54. Сутність та методологічні основи неолібералізму. Основні школи неолібералізму: “нова австрійська школа” (Л. Мізес, Ф. Гайек), німецький неолібералізм (В. Ойкен, В. Рьопке, А. Рюстов, Л. Ерхард), французький неолібералізм (Ж.П. Рюер, Ж. Алле).

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб´єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

• обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

• заперечення будь-якого розширення державного втручання;

• захист конкурентних принципів господарювання;

• обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

• розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

• підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об´єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926—1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об´єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом.

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб´єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.

55. Національні моделі ринкової економіки в 50 – 80-х роках ХХ ст.: соціально-орієнтована (німецька), ліберальна (американська), соціал-демократична (шведська), корпоративна (японська).

Сучасна ринкова економіка є складною системою господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності і численні регулюючі інститути, що постійно змінюються. В силу об’єктивних і суб’єктивних причин, країни з ринковою економікою по-різному будували свою систему господарювання і сьогодні знаходяться в різних умовах в плані забезпечення свого ефективного розвитку. Результатом цього процесу стало виникнення різноманітних моделей ринку.

Під ринковою економічною моделлю розуміють спрощене відображення реальності, певного економічного явища. В межах моделі робиться спроба описати всі сторони дійсності. Іншими словами, ринкова модель – це умовний образ ринкової економіки, побудований з метою спрощення процесу його дослідження. Сила моделі – в усуненні деталей, які не мають відношення до справи, що дозволяє досліднику зосередити увагу на суттєво важливих рисах економічної реальності, яку він спробує зрозуміти. Ринкові економічні моделі дають змогу виявити і проаналізувати особливості функціонування ринкового економічного об’єкту.

Серед різноманітних національних моделей ринкових економік вирізняють: американську, скандинавську, саксонську, японську, південнокорейську.

Американська модель – це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х роках, коли лідерство в економічному зростанні перейшло до США. Темпи росту ВНП тут у 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9% в рік (5,2% у 2000 р.), тоді як в ЄС – 22% [11, С.4].

Ця модель будується на системі сприяння усякому заохочуванню підприємницької активності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Господарське зростання в цей період було забезпечене також радикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунального секторів ( з 3,4 до 6,8% ВНП), підвищенням внутрішнього попиту (у середньому на 5,3 % щорічно), що перевищує динаміку ВНП, і гігантським притоком інвестицій.

Малозабезпеченим громадянам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомог. Забезпечується високий рівень соціальної диференціації. Цю модель характеризують високий рівень продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і економічної рівноваги.

Серед всіх інших моделей вона вважається найефективнішою. Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох інших моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соціальною політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передбачає використання результатів приватнокапіталістичного підприємництва й економічного зростання на соціальне вирівнювання, а також установлення виробничої демократії. Це означає широке державне втручання в економіку в дусі кейнсіанських рецептів, установлення високих норм оподаткування, суттєве посилення перерозподільчої і соціально законотворчої ролі держави. Доходи розподіляються на користь малозабезпечених громадян і розповсюджених різноманітних “вільних асоціацій”.

Свою назву ця модель отримала в зв’язку зі специфічним розвитком скандинавських країн, і в першу чергу Швеції, в 60-80 рр. ХХ століття. В цей період Швеція, Норвегія і Фінляндія досягли найвищих, серед інших розвинених країн, показників соціалізації економіки, особливо у розподілі: за часткою у ВВП соціальних витрат держави; за часткою в грошових доходах населення державних трансфертів; за ступенем рівномірності в розподілі доходів; за питомою вагою державного сектора соціальних послуг в загальній зайнятості; за часткою у ВВП кінцевого споживання держави, її послуг; за часткою соціальних внесків роботодавців в загальній масі податків; за зближеністю рівнів оплати праці; за меншою чисельністю осіб, які знаходяться нижче офіційної риски бідності[2, c. 205-207].

Скандинавська модель почала давати перебої уже в першій половині 80-х років, коли стала розпадатися централізована система колективно-договірного регулювання, до мінімуму зменшився вплив держави в царині формування заробітної плати. В кінці 80-х років рівень інфляції виявився значно вищим, ніж в інших розвинених країнах. Рівень безробіття збільшився від 2-3% у 70-80 роках до 6-8% у 90-і роки.

Темпи економічного зростання Швеції у 80-і – першу половину 90-х років були значно нижчими, ніж в інших розвинених країнах. За ВВП на душу населення серед 24 розвинених держав Швеція за 1970-1991 роки перемістилася з 3-го місця на 12-е; за рівнем життя з початку 70-х по кінець 90-х років – з 4-го до 17-го місця. За період 1970-1996 років держбюджет був бездефіцитним лише три роки. Державний борг досягнув у середині 90-х років 70% ВВП.

Все це викликає необхідність вдосконалення скандинавської моделі – лібералізації економіки, перегляду стратегії розвитку, дерегулювання, приватизації і посилення ролі ринку.

Саксонська (німецька) модель – модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфраструктури, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соціальної політики.

Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму. Підставою для виникнення розмов про цю модель стало те, що у 50-і та 60-і роки Японія демонструвала щорічний приріст ВНП в середньому на 9,4%, в той час як в Західній Німеччині ця цифра не перевищувала 6,3, в Італії – 5,6, а у Франції – 5% [МЭиМО. – 2002. - №1. – С.4].

Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку національної самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава забезпечує створення сприятливих умов для господарської діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання, висока конкурентоспроможність корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на виробництво продукції. Рівень заробітної плати, а, відповідно, і рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці[9, c. 203-204].

У кінці 90-х років на господарському просторі Японії ситуація змінюється. Скорочуються темпи економічного зростання, частіше почали виникати кризові ситуації. Повільно зникає внутрішньо корпоративний дух народу під впливом лібералізації економіки, проникнення елементів американської моделі господарювання. Одним із результатів цього є суттєве наближення рівня життя людей до найбільш розвинених країн Європи.

56. Формування нової класичної теорії та нової економічної політики в 1970-1980 рр. Теорія монетаризму та рецепти стабілізації економіки М.Фрідмена. Теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гільдер). Теорія раціональних очікувань (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес).

Монетаризм необхідно розглядати у вузькому і широкому сенсі цього слова.

У першому варіанті: монетаризм (англ. мonetary – грошовий) – це економічна теорія в структурі неокласичного напряму економічної думки другої половини ХХ ст. (економічного неоконсерватизму), яка пов’язана насамперед з іменем Мілтона Фрідмена. В її основі лежить модифікований варіант кількісної теорії грошей, яка визнає вирішальну роль грошового чинника в реалізації макроекономічних процесів та досягненні макроекономічної стабільності, а також розглядає грошову політику як основу державного регулювання господарських процесів.

У другому, широкому тлумаченні: монетаризм – сукупність економічних концепцій, що надають грошам вирішального значення в економічній структурі суспільства та виступають теоретичною основою розробки ефективної грошово-кредитної політики, яку монетаристи розглядають як найважливіший інструмент стабілізації ринкової економіки та здійснення регуляторної політики держави.

Сучасні засади монетаризму базуються на кількісній теорії грошей, згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей знаходиться в обігу.

Формалізований виклад кількісної теорії грошей, що пропонується різними групами економістів, хоча і відрізнявся в деяких аспектах, але в цілому є близьким за змістом. Зокрема, І.Фішер, аналізуючи величину грошової маси, необхідної для економіки, сформулював так зване «рівняння обміну»:

MV = PY, в якому

M – грошова маса;

V – швидкість обігу грошової одиниці;

P – рівень цін;

Y – обсяг річного суспільного (валового або чистого) продукту.

Згідно цього рівняння, обсяг грошової маси прямо пропорційний обсягу річного суспільного продукту та рівню цін і обернено пропорційний швидкості обігу грошей.

Подібні ідеї, гіпотези та розрахунки знайшли подальший розвиток у працях представників так званої «Чіказької школи» в 50-70-тих рр. ХХ-го ст., зокрема у відомому історико-статистичному дослідженні М.Фрідмена та А.Шварц “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867 – 1960".

Основні теоретичні положення кількісної теорії грошей, що були сформульовані в першій половині ХХ-го ст., можуть бути викладені наступним чином:

• активна та причинна роль грошей у визначенні рівня цін, і, відповідно, номінального національного доходу;

• нейтральність грошей за умов довгострокової рівноваги, тобто довгострокова пропорційність між грошами та цінами, яка заснована на стабільності грошового попиту або оберненої до неї величини – швидкості обігу грошей;

• відсутність нейтральності грошей в короткостроковому та середньостроковому періодах;

• екзогенність пропозиції грошей;

• недовіра до дискреційного управління пропозицією грошей та надання переваги певним правилам, таким як жорстка привязка грошової емісії до золота, примушення банків до 100% забезпечення своїх депозитів чи резервів, фіксація щорічного темпу зростання грошової пропозиції на рівні, що відповідає довгостроковому зростанню.

Під впливом інтернаціоналізації національних економік, посилення господарських звязків та розвитку інформаційних технологій сучасні монетаристи дещо переглянули власну позицію щодо ролі державних інститутів в економіці. Зокрема, сьогодні ними визнається теза про посилення ролі державних інститутів в організації обліку, здійсненні контрольних, управлінських рішень. Держава розглядається як вагомий виробник суспільних благ, важливий інвестор в ключові галузі постіндустріального суспільства тощо. Проте, визнаючи необхідність політики державного регулювання, сучасні монетаристи висувають ряд вимог до її реалізації. Зокрема, на їхню думку, вона:

• не повинна обмежувати економічну свободу (непряме регулювання);

• має орієнтуватися на показники, що піддаються контролю (обсяги грошової маси, валютний курс, але не рівень безробіття, норма проценту);

• має носити стабільний і передбачуваний характер, бути орієнтованою на довгострокову перспективу (градуалізм);

• повинна запобігати дефіциту державного бюджету;

• має сприяти процесам дерегулювання економіки (приватизації, лібералізації податків, зниженню соціальних витрат).

На початку ХХІ-го ст. монетаризм як течія сучасної економічної думки почав втрачати свої позиції. Ідеї лібералізму сьогодні вже не є такими привабливими і переконливими, як у 80-х – на початку 90-х років минулого століття. І хоча не можна стверджувати, що інфляційні процеси більше не залежать від грошової пропозиції, час, коли за рахунок грошової емісії відбувалося стимулювання економічного зростання вже відійшов у минуле.

Теорія “економіки пропозиції” (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

Основні положення теорії економіки пропозиції:

• орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;

• повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

• крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

• обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;

• о бґрунтування інфляції витрат.

Гіпотеза раціональних очікувань (РО) вперше була запропонована у 1961 р. Дж. Ф. Мутом в статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів. Мут зацікавився питанням, чому жодне правило, жодна формула або модель ніколи не могли успішно прогнозувати рух цін на фінансових ринках., який дійсно нагадує те, що прийнято називати процесом “випадкових блукань”, на який накладається “шум”. Фактично, його відповідь зводилась до того, що уся наявна інформація, яка здатна максимізувати точність цінових прогнозів, майже миттєво інкорпорується в поточні рішення спекулянтів. Таким чином їх передбачення, а відповідно, й очікування є “раціональними” у точному розумінні цього слова. Економічні суб’єкти діють так, начебто вони знають модель, тобто очікування індивідів відповідають прогнозам, одержаним на основі моделі.

Через десятиліття Р. Лукас та його однодумці плідно використали гіпотезу раціональних очікувань для обґрунтування неефективностідержавного регулювання економіки.

Як відомо, монетаристи оперували поняттям “адаптивні очікування”, які економічні суб’єкти формують поширюючи минулі тенденції, досвід на майбутнє. Тому їх інколи називають очікуваннями, орієнтованими на минуле. Нові класики вводять поняття “раціональних очікувань”. Вони вважають, щоекономічні суб’єкти формують очікування, виходячи із усієї доступної інформації, а також знань про закономірності функціонування економіки, уявлень, стосовно майбутньої політики уряду та її наслідків. Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації[1].

На противагу адаптивним очікуванням, раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж на минуле. Р.Лукас виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні пасивно очікувати змін економічного курсу. Опираючись на широку інформацію, вони передбачають імовірні наслідки грошово-кредитної та фінансово-бюджетної політики; приймають раціональні рішення, здатні врівноважити дії державних структур. Підприємці і домашні господарства не просто екстраполюють процеси і тенденції, а прагнуть осягнути суть і логіку тих, хто здійснює регулювання економіки. Вчений вважає, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише об'єктами макрорегулювання[2].

З теорії РО випливають два суттєвих висновки:

• гроші є не просто нейтральними (по відношенню до реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними. Якщо монетаристи визнавали нейтральність грошей лише в довгостроковому періоді, то нові класики стверджують, що вони є нейтральними й в короткостроковому періоді;

• раціональні очікування економічних суб’єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах – чи то бюджетне, чи то грошово-кредитне.

57. Світова економічна криза 1929-1933 рр. і становлення різних систем макроекономічного регулювання. Використання методів державного регулювання в “Новому курсі” Ф.Рузвельта (США), “Плані економії Дж. Мея” (Великобританія), “Народного фронту” (Франція).

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.

Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня, притаманного кінцю XIX - початку XX ст.

Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання. Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотен тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави.

Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності.

Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і ді держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговя ми зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростанм американської економіки і перетворила США у світового кредиі тора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати реї парації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економікЛ стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було.

Новий курс — заходи із запровадження централізованого планування і стимулювання економіки США, які здійснювались адміністрацією президента США Франкліна Делано Рузвельта задля подолання Великої депресії в період між 1933 і1940 рр.

Заступивши на посаду, Рузвельт закликав країну до «сміливих і наполегливих експериментів», до пошуку «нових способів подолання труднощів». Президент неодноразово заявляв своє кредо:

Президент негайно вніс до Конгресу і дістав cхвалення 70 законодавчих актів, направлених на порятунок грошово-кредитної і банківської системи, оздоровлення промисловості, сільського господарства і торгівлі. Всі ці заходи отримали назву «першого Нового курсу» (англ. First New Deal), суть якої полягала в проведенні державно-монополістичного регулювання економіки.

У березні 1933 р. банківська система США була на краху. 5 березня 1933 р. на наступний день після інагурації Рузвельт оголосив на тиждень банківські канікули (англ. Bank holiday). А вже 16 березня був прийнятий банківський закон . Закон розділив інвестиційні і комерційні банки (в такому вигляді система проіснувала до 1999 р.). Комерційним банкам було заборонено гарантувати інвестиційні позики, займатись розміщенням та також іншими операціями з цінними паперами. Були посилені регуляторні функції ФРС. Розпорядженням президента було заборонено вільний оббіг золота в країні. Під страхом позбавлення волі на 10 років і штрафу в $100,000 американців примусили обміняти золото на паперові купюри за встановленим державою курсом.

За ініціативою президента була створена Національна Адміністрація Відновлення Промисловості (НАРА), якою були запроваджені «Кодекси чесної конкуренції». У відповідність з цим в американській промисловості, розділеній на 17 груп, встановлювалися монопольні ціни, визначалися умови торгового кредиту, обсяг продукції, розподілялися ринки збуту. Основна умова «Кодексів чесної конкуренції» полягала в забороні продажу товарів нижче встановлених «Кодексами» цін. Закон передбачав встановлення мінімуму заробітної платні, максимум тривалості робочого дня, укладення колективних договорів, право на створення профспілок, надання допомоги багатомільйонній армії безробітних. Для виходу з сільськогосподарської кризи був прийнятий в травні 1933 р. закон про допомогу фермерам і установлена Адміністрація з регулювання сільського господарства (ААА). Цей орган регулював ціни на сільськогосподарські продукти, встановлював обсяг виробництва. Заохочувалося скорочення фермерами посівних площ.

В цілому заходи скоротили безробіття з 24,9% в середині 1933 р. до 20,1% в середині 1935 р.

Другий етап «Нового курсу» розпочався зі звернення Франкліна Рузвельта до Конгресу 4 січня 1935 р. в якому він запропонував створити систему соціального страхування та збільшити обсяги суспільних робіт для безробітних. Найпродуктивнішою щодо прийняття рішень виявилась середина 1935 р. Якщо на першому етапі впровадження Нового курсу уряд намагався управляти економікою за допомогою федеральних агенств і регламентування промисловості, то «Другий Новий курс» цілком сприймав реалії ринкової економіки, заснованої на підприємницькій ініціативі[16]. Уряд прагнув регулювати господарську діяльність за допомогою антитрестових законів і державного регулювання. Тим не менше уряд продовжував регулювати аграрний сектор, втановлючи розміри квот, щоб обмежити виробництво, на федеральній владі також лежала відповідальність за дотримання паритету товарних цін. Характерною особливістю Другого Нового курсу стало законодавче запровадження і значне розширення соціальних прав і гарантій найманих працівників.

План економії англійського банкіра Дж. Мея і його реалізація урядом країни. В умовах економічної кризи, що почалася, уряд Англії шукав можливості додаткових доходів державного бюджету. З цією ці­лю Міністерство фінансів вже в бюджеті 1930 р. значно збільшило прямі податки, включаючи податок на прибуток, а також непрямий податок на пиво. Подальше погіршення фінансового положення країни і наростаюча нестійкість фунта стер­лінгів привели до того, що іноземні утримувачі короткострокових внесків в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту. А це привело до зменшення золотого запасу країни. Природно, все це вимагало від уряду рішучих дій.

Але, на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта, направлено­го на державне втручання в економіку, уряд Англії не ставив задач збільшення зайнятості або порятунок промисловості. Єдиною функцією його вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі і кредиту, що створився. Ідеї Кейнса про державне регулювання економіки, які в цей час тільки розроблялися, ще не оволоділи урядом Англії, який відкидав експерименти в області суспільних витрат. Та і сам Кейнс ще не був готовий відкрито відстоювати незбалансований бюджет.

В цих умовах в березні 1931 р. була створена королівська Комісія з національної економії на чолі з крупним бан­кіром Дж. Меєм. Комісія повинна була вивчити економічне положення країни і виробити відповідні рекомен­дації. В липні 1931 р. була опублікована доповідь Комісії.

Приступивши до реалізації наміченого Комісією плану економії і раціоналізації бюджетних витрат, уряд збільшив прямі і непрямі податки, зменшив ставки державних службовців і вчителів, різко скоротив суспільні роботи. Зросли внески населення на соціальне страхування, виплати зменшилися. Був прийнятий закон про перевірку злиденності, що забороняв видачу допомог безробітним, які знаходилися на утриманні своєї сім'ї. В цілому допомоги з безробіття були зменшені на 10 %.

Разом з регулюванням державних витрат уряд Англії проводив інші заходи з оздоровлення економіки країни. У вересні 1931 р. був відмінений золотий стандарт фунта стерлінгів, що привело до знецінення паперового фунта і ро­сту роздрібних цін на внутрішньому ринку. [1] Курс девальвованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках.[2] Відбулося це тому що низка країн, до числа яких відносяться США, Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Італія і ін., не відмовилися від золотого паритету.

В роки світової економічної кризи англійський уряд вжив заходів по відмежуванню внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з боку США, Японії і Німеччини, що відродилася. Він відмовився від традиційного фритре­дерства і став проводити ефективну політику протекціо­нізму, підвищивши мита на ввезення іноземних товарів на 10, 33 і 100 %. Це позитивно позначилося на розвитку англійської промисловості і дозволило поліпшити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту. [1]

У 1931 р. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв’язку з створенням „стерлінгового блоку” 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Аргентина, Бразилія та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни „стерлінгового блоку” зберігали свої резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

В 1934 р. країна остаточно вийшла з кризи. Об'єм про­мислового виробництва цього року досяг рівня 1929 р. [1]

Антикризові заходи уряду Франції. Політика Народного фронту .

Запекла боротьба між різними політичними силами в свою чергу визначила особливості антикризової політики і вплинула на тривалість кризи.

Придушені комуністами і соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, спричинили помітний ріст впливу двох лівих партій, соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), які об’єдналися в Народний фронт, і відповідно падіння уряду.

Такі зміни в політичних настроях громадян свідчили про неприйняття антикризових заходів буржуазних кабінетів. Скорочення бюджетного дефіциту і відновлення порушеної рівноваги за рахунок дефляції, зниження заробітної плати, скорочення соціальних витрат, підвищення рівня аналогів. [4]

Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була направлена на задоволення потреб ши­роких прошарків країни і передбачала зміцнення демокра­тичних свобод. Вона припускала обмеження влади фі­нансового капіталу, націоналізацію Французького банку і об'єктів військової промисловості. Передбачався ряд заходів соціального характеру: реформа податкового обкладення, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, створення національної фундації безробіття, збільшення числа робочих місць, в основному за рахунок зниження пенсійного бар'єру. Крім того, намічалися широка організація суспільних робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську про­дукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.

Висунута програма Народного фронту дозволила йому перемогти на весняних виборах 1936 р. В країні розвернувся загальнонаціональний рух за здійснення програми: в кінці травня - початку червня в страйках брало участь близько 2 млн чоловік.

В червні 1936 р. був створений уряд Народного фронту на чолі з прем'єр-міністром Леоном Блюмом (1872-1950). До складу уряду ввійшли 12 соціалістів, 9 радикалів і пред­ставники дрібних республіканських груп. Вслід за цим в Па­рижі була підписана угода між Загальною конфедера­цією праці і підприємцями про збільшення заробітної плати і визнання профспілок. Угода передбачала введення 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваних двотижневих відпусток, визнавала принцип колектив­них договорів. Ці і ряд інших положень Народного фронту були законодавчо закріплені рішенням французького пар­ламенту.

Уряд Блюма здійснив ряд пунктів програми Народного фронту. Була підвищена заробітна плата гірникам і державним службовцям, збільшені пенсії колишнім фрон­товикам, відмінені надзвичайні декрети направлені про­тив державних службовців. Для безробітних були органі­зовані суспільні роботи, а допомоги з безробіття звільнювалися від податків. Був заборонений примусовий розпродаж за борги власності дрібних торговців і ремісників, їм надавався кредит на пільгових умовах.

В 1937 р. була проведена податкова реформа, що вводила для дрібних підприємств податок у розмірі двох відсотків з обороту, а для крупних - шість відсотків. Збільшувалися податки на крупні спадки і високі доходи, у тому числі на прибутку акціонерних компаній. Це полегшило положення дрібних і середніх підприємств. Виділялися додаткові кредити на розвиток освіти, науки і культури. Уряд Народ­ного фронту встановив державний контроль над діяль­ністю Французького банку, провів часткову націоналіза­цію військовій промисловості і повністю націоналізува­в залізниці. Держава регулювала ціни на зернові продукти, було створено Національне зернове бюро, яке скуповувало зерно у селян за твердими цінами, що іноді перевищували низь­кі кризові ціни в 2-3 рази.

Ці і інші заходи уряду Народного фронту становили серйозні соціально-економічні завоювання трудящих Франції. Проте закріпити ці завоювання не вдалося. В другій половині 1937 р. країну охопила нова економічна криза. Уряд зіткнувся з пробле­мою дефіциту державного бюджету, що примусило піти на згортання програми Народного фронту.

Досвід Народного фронту довів можливість і необхідність проведення політики рефор­мування економічних відносин на користь суспільства, активної соціальної політики в поєднанні із заходами державного антикризового регулювання економіки. Державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, додавши йому соціальну на­правленість, покласти початок трансформації самої капіта­лістичної системи.[1] Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929р. [2]

58. Інституціональний напрям економічної думки як обґрунтування суспільного контролю над економікою. Теоретичні основи та методологія інституціоналізму. Ранній інституціоналізм та його течії (Т.Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчел, Дж. Гобсон). Економічні ідеї пізнього інституціоналізму А. Берлі, Г. Мінза, С. Чейза, Дж. М. Кларка.

Інституціоналізм — один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.

Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв’язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

Велике значення в інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів – так званим процесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленні і ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, які регулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.

Крім інститутів, в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висувається соціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет і навіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях і повсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології при аналізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.

Слідуючими характерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатності капіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідність державного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх, принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методи при аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.

Таким чином, можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:

По-перше, інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, ця наука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя – правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являють собою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін

По-друге, інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування, скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати. Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурної незбалансованості.

По-третє на думку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій – техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, а виробник.

По-четверте, інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій проти диктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.

Як течія економічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення і формування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму одержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс, У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).

Другий етап продовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологи інституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячи із досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійснення реформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію, розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).

З початку 70-х років розпочинається новий і поки що останній етап в розвитку інституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком або неоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен, У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).

В ранньому американському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:

1)соціально-психологічний

2)соціально-правовий

3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)

Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.

У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури. Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.

Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.

В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.

Засновником імперичного (кон’юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв’язків між його членами.

В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит.

59. Постіндустріальна економіка та основні тенденції в її розвитку. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства. Вчення М.Кастелса. Нова економіка як економіка знань.

Концепція постіндустріального суспільства

Вперше поняття постіндустріального суспільства в широко визнаному тепер значенні - для позначення соціуму, в якому індустріальний сектор втрачає провідну роль внаслідок зростаючої технологізації, а основною продуктивною силою стає наука, вжив професор Гарвардського університету Д. Белл, в 1959 році, виступаючи на міжнародному соціологічному семінарі в Зальцбурзі.

Теорія постіндустріального суспільства сформувалася в результаті всебічного аналізу якісно нової ситуації, що склалася в 60-і і 70-і роки в розвинених індустріальних країнах. Саме на виявлення характерних рис народжуваного нового суспільства і були спрямовані зусилля основоположників теорії. Основу цих змін більшість дослідників бачили в підвищенні ролі науки і безпрецедентних технологічних зрушеннях. Переважна більшість дослідників називали в якості головних ознак радикальне прискорення технічного прогресу, зниження ролі матеріального виробництва, що виражалося, зокрема, у зменшенні його частки у сукупному суспільному продукті, розвиток сектору послуг та інформації, зміна мотивів і характеру людської діяльності, поява нового типу тих, хто в виробництво ресурсів, істотну модифікацію всієї соціальної структури.

Одне з найбільш розгорнутих визначень постіндустріального суспільства дано Д. Беллом: «Постіндустріальне суспільство - це суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя; у якому клас технічних фахівців став основною професійною групою і, що найважливіше, у якому впровадження нововведень ... у все більшій мірі залежить від досягнень теоретичного знання ...Постіндустріальне суспільство ... передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів ». 1

Белл, сформулював основні ознаки такого суспільства: створення великої сфери «економіки послуг», різке збільшення шару кваліфікованих науково-технічних фахівців, центральна роль наукового знання як джерела нововведень і політичних рішень, можливість самопідтримки технологічного зростання, створення нової «інтелектуальної» техніки.

Розуміння того, що сучасне суспільство може і повинно розглядатися саме як постіндустріальне, зміцнюється в міру аналізу логіки розвитку цивілізації, якою вона представлена ​​в рамках постіндустріальної теорії. Згідно з її прихильникам, в історії досить суворо простежуються три великі епохи, що утворюють тріаду «доіндустріальне - індустріальне - постіндустріальне суспільство». Така періодизація соціального прогресу заснована на кількох критеріях, а постіндустріальне суспільство протиставляється індустріального і доіндустріальному за трьома найважливішими параметрами:

- Основного виробничого ресурсу (у постіндустріальному суспільстві ним є інформація, в індустріальномуенергія, в доіндустріальному - первинні умови виробництва, сировина);

- Типу виробничої діяльності (він розглядається в постіндустріальному суспільстві як послідовна обробкана противагу виготовлення та видобутку на більш ранніх щаблях розвитку);

- Характером базових технологій (визначаються у постіндустріальному суспільстві як наукоємні, в епоху індустріалізму - як капіталомісткі і в доіндустріальний період - як трудомісткі).

Саме ця схема дозволяє сформулювати відоме положення про три товариства, згідно з яким доіндустріальне суспільство базується на взаємодії людини з природою, індустріальне на взаємодії з перетвореною їм природою, а постіндустріальне суспільство на взаємодії між людьми.

2.2 Концепція інформаційного суспільства

Акцент, який був зроблений постіндустріалістамі на технологічному прогресі і кодифікації теоретичного знання як визначальні фактори формування нового суспільства, закономірно привів до становлення теорій, в яких саме ці чинники підкреслювалися ще більш явно і переходили в розряд єдино гідних уваги рис сучасного суспільства. Серед подібних теорій найбільш помітною стала концепція інформаційного суспільства. У подальшому, у своїх роботах Белл, Тоффлер, Бжезинський, підтримали цю теорію.

Інформаційне суспільство, формується в сучасній постіндустріальній фазі історичного розвитку цивілізації і характеризується всебічною інформатизацією та відображає вплив, перш за все, на управлінську сторону інтенсивно розвиваються економіки та інформаційного виробництва.

Пік її популярності припав на початок 70-х років, коли багато соціологів погодилися з висновком, що в нових умовах «культура, психологія, соціальне життя і економіка формуються під впливом техніки та електроніки, особливо комп'ютерів і комунікацій, виробничий процес більш не є основним вирішальним чинником змін, що впливає на звичаї, соціальний лад і цінності суспільства ».

Термін «інформаційне суспільство» був введений у науковий обіг на початку 60-х років фактично одночасно в США і Японії Ф. Махлуп і Т. Умесао. Виникнення поняття тісно пов'язане з розвитком інформатики, кібернетики, інформаційної теорії управління, інформаційної теорії вартості, які в постіндустріальному світі визначають соціальні рамки інформаційного суспільства. Вартість людської діяльності та її продуктів визначається вже не тільки і не стільки витратами праці, скільки втіленої інформацією, що стає джерелом додаткової вартості.

Теорія інформаційного суспільства суттєво збагатила уявлення про сучасному етапі суспільного прогресу, проте велика частина запропонованих в її рамках тез носила досить приватний характер. Найбільшим значенням володіє проведений її прихильниками аналіз ролі інформації в господарському розвитку західних країн. Результатом його стала трактування інформації як специфічного ресурсу, який не володіє більшістю характеристик, властивих традиційних факторів виробництва. Серед іншого було відзначено, що поширення інформації тотожне її самозростання, що виключає застосування до цього феномену поняття рідкості, а її споживання не викликає її вичерпності як виробничого ресурсу, тому прихильники теорії інформаційного суспільства приходили до справедливого в цілому тези про те, що «в сучасній економіці рідкість ресурсів замінена на їх поширеність ».

Таким чином, прибічники теорії інформаційного суспільства на відміну від постіндустріалістов цілком усвідомлено звернулися до дослідження більш приватних проблем, і тому дана концепція навряд чи може претендувати на статус цілісної соціологічної доктрини. Акцентуючи увагу на дуже поверхневих рисах сучасного суспільства, вони повністю відмовляються від аналізу попередніх стадій соціальної еволюції, фактично протиставляючи інформаційне суспільство всіх відомих форм господарської організації. Якщо, наприклад, Д. Белл підкреслював спадкоємність постіндустріального суспільства по відношенню до індустріального, то в теорії інформаційного суспільства протистояння цієї нової соціальної форми всім попереднім підкреслено набагато різкіше.

Однак у силу зазначених обставин концепція інформаційного суспільства в той же час може і повинна розглядатися як складова частина постіндустріальної теорії. У контексті постіндустріальної методології багато конкретні тези, запропоновані в ході дослідження інформаційного суспільства, здатні поглибити наші уявлення про сучасний світ. У той же час, підкреслимо ще раз, доктрина інформаційного суспільства підтверджує, що і сьогодні концепції, намагаються визначити формується суспільство на основі однієї з його характерних рис, мають набагато меншими прогностичними можливостями, ніж розглядають його в комплексному протиставленні попереднім історичним етапам.

Як теоретик М. Кастельс починав із використання марксистського підходу до питань урбанізації ("The Urban Quеstion" (1977)). Потім були книги "The City and the Grassroots" (1983), "The Informational City" (1989), "The Collaps of Soviet Communism: a View from the Information Society" (1995) та інші. Поступово предметом наукового інтересу М. Кастельса ставали глобальні процеси, що відбуваються у сучасному світі під впливом швидкого розвитку усіх видів інформаційних технологій.

Результатом цієї зацікавленості і стало фундаментальне дослідження "Information Age: Economy, Society and Culture" Vol. I-III. Oxford: Blackwell Publishers, 1996-1998. Ціллю книги є спостереження та аналіз процесу переходу людства в інформаційну епоху. Цей перехід заснований на революції інформаційних технологій, яка у 1970-х роках заклала основу для нової технологічної системи, що поширилася по всьому світі.

Одночасно зі змінами в матеріальній технології революційні зміни відбулися і в соціальній та економічній структурі: відносно жорсткі та вертикально орієнтовані інститути замінюються гнучкими і горизонтально орієнтованими мережами, через які здійснюється влада та обмін ресурсами. Для М. Кастельса формування міжнародних ділових і культурних мереж і розвиток інформаційної технології - явища нерозривно пов’язані і взаємозалежні.

Усі сфери життя, починаючи з геополітики крупних національних держав і закінчуючи повсякденням звичайних людей, змінюються, виявляючись поміщеними в інформаційний простір і глобальні мережі. Революція в інформаційній технології є відправним пунктом при аналізі труднощів становлення нової економіки, суспільства та культури.

У сучасному суспільстві інформаційні технології на невідому досі висоту піднімають значення знання та інформаційних потоків. Зростання ролі знання у свій час зазначали Д. Белл, А. Турен, Е. Тоффлер та інші теоретики постіндустріального суспільства. М. Кастельс розмежовує відомі концепції "інформаційного суспільства" (information society) і власне концепцію "інформаціонального суспільства" (informational society).

У концепціях інформаціонального суспільства підкреслюється визначальна роль інформації у суспільстві. На думку М. Кастельса, інформація та обмін інформацією супроводжували розвиток цивілізації протягом усієї історії людства і були критично важливими у всіх суспільствах. У той же час "інформаціанальне суспільство" будується таким чином, що генерування обробка та передача інформації стали фундаментальними джерелами продуктивності та влади.

Однією із визначних рис інформаційного суспільства є мережева логіка її базової структури. До того ж інформаційне суспільство розвивається на фоні прискорення та протиріч процесів глобалізації, процесів, що зачіпають усі точки земної кулі.

М. Кастельс твердить, що ядро трансформацій, які переживає сучасний світ, пов’язане з технологіями обробки інформації і комунікацією. М. Кастельс пропонує соціологічний опис і розуміння основних моментів історії становлення таких технологій, приділяючи багато увани Силіконовій долині у розвитку комп’ютерної індустрії. Дух вільного підприємництва, університетський інтелектуалізм і урядові замовлення зробили Силіконову долину лідером у комп’ютерній сфері.

Спираючись на роботи ряду теоретиків, М. Кастельс окреслює межі інформаційно-технологічної парадигми, що має декілька головних рис:

По-перше, інформація у рамках пропонованої парадигми є сировиною технології і, відповідно, у першу чергу технологія впливає на інформацію, але аж ніяк не навпаки.

По-друге, ефекти нових технологій охоплюють усі сфери людської діяльності.

По-третє, інформаційна технологія ініціює мережеву логіку змін соціальної системи.

По-четверте, інформаційно-технологічна парадигма заснована на гнучкості, коли здатність до реконфігурації стає вирішальною рисою суспільства.

По-п’яте, важливою характеристикою інформаційно-технологічної парадигми стає конвергенція конкретних технологій у високоінтегрованій системі, коли, наприклад, мікроелектроніка, телекомунікації, оптична електроніка та комп’ютери інтегровані в інформаційні системи.