5.2. Економіка Китайської Народної Республіки

Китай є найбільшою країною світу за численністю населення і третьою за розмірами території. В останню чверть віку Китай показав надзвичайно високі темпи розвитку й стрімко наблизився до найпотужніших в економічному відно­шенні країн. Зростає його геополітична вага. Є підстави вважати, що вже в найб­лижчі десятиліття Китай перетвориться на один з визначних факторів у розвит­ку світової економіки.

Місце у світовій економіці

За розмірами ВВП, розрахованими за поточним курсом, Китай посідає сьоме місце в світі (991 млрд. дол. в 1999 р.); в розрахунку ж за паритетом купівельної спроможності валют (ПКС) він вже вийшов на друге місце після США (4 500 млрд. дол. в 2000 р.), на цілий трильйон доларів обігнавши Японію. За цією методикою розрахунку частка Китаю в світовому валовому продукті становила в 2000 р. 10% (США — 21%, Японія — 7%). За обсягом промислового вироб­ництва Китай також посідає друге місце в світі після США, його частка становить 11,5%, а за обсягом сільськогосподарської продукції він випереджає всі країни світу - 24% (Індія - 11%, США - 7%).

Китай займає перше місце в світі за видобутком вугілля, виробництвом чор­них металів, цементу, велосипедів, зерна (в тому числі риса), бавовни, м'яса, міне­ральних добрив, бавовняних тканин, одежі, взуття, за поголів'ям свиней, виловом риби. Друге місце він посідає за виробництвом електроенергії, хімічних волокон, вовняних тканин. Третє — за виробництвом шовкових тканин, сої, вантажообро-том залізничного транспорту. Китай також знаходиться серед лідерів за вироб­ництвом металорізальних верстатів, устаткування для гірничошахтної та мета­лургійної промисловості, локомотивів та вагонів, цукру, чаю.

Водночас Китай відрізняється поки що дуже низькими економічними показ­никами в розрахунку на душу населення. Розмір ВВП на душу населення стано­вить всього лише 3571 дол. Виробітка ВВП на одного зайнятого (за ПКС) — 10,2 тис. дол. (США — 83,3 тис., Японія — 57,4 тис., Росія — 19,5 тис.), що є свідоцтвом низької продуктивності праці.

Китайська Народна Республіка: коротка довідка

Площа території.................................................... 9,6 млн. кв. км.

Населення (2001 p.)................................................. 1273 млн. чол.

Столиця............................................................... Пекін

ВВП (за ПКС, 2000 p.)............................................. 4500 млрд. дол.

ВВП на душу населення (за ПКС, 2000р.)..................... 3571 дол.

ВВП (за поточним курсом, 1999 р.)............................ 991 млрд. дол.

ВВП на душу населення (за поточним курсом, 1999 p.)... 787 дол.

Експорт (2000 р.).................................................... 232 млрд. дол.

Імпорт (2000 р.)...................................................... 197 млрд. дол.

Численність робочої сили (1998 р.)............................. 700млн. чол.

Рівень безробіття (2000 р.)........................................ 10%

Зовнішній борг (2000 р.)........................................... 162 млрд. дол.

Національна валюта................................................. юань

Курс юаня до долара................................................ 8,3 : 1

За межею бідності проживає 10% населення Китаю або 126 млн. чол. Понад половину населення має душовий доход не більше 2 доларів на день.

Інтерес до Китаю з боку бізнесменів провідних країн активізується великою потенційною ємністю китайського ринку; за оцінкою фахівців, вона становить 300 млрд. доларів. Китай вже сьогодні притягує значну кількість прямих за­рубіжних інвестицій.

Китай є сильною країною у військовому відношенні, має ядерну зброю, во­лодіє потужним військово-промисловим комплексом. При цьому він не приєднався до жодного військового блоку, здійснює цілком самостійну зовнішню і внутрішню політику. Політичний авторитет Китаю досить високий і дедалі зро­стає. З 60-х років компартія й уряд Китаю намагаються сформувати й зміцнити образ держави як лідера «третього світу», тобто країн, що розвиваються. Проте ясно, що Китай не належить до цієї групи країн ні в соціально-економічному відношенні (це країна з перехідною економікою), ні в політичному (бо це країна з комуністичним режимом). Втім, за класифікацією деяких міжнародних ор­ганізацій Китай відносять саме до цієї групи; критерієм тут виступає низький по­казник ВВП на душу населення.

Авторитет Китаю серед країн, що розвиваються, в 60-х — 80-х роках ґрунту­вався саме на його самостійності як потужної держави й умисному дистанціюван-ню від двох «наддержав» світу. Поширення політичного впливу Китаю на регіон Південно-Східної Азії сприяє також значна кількість етнічних китайців, що меш­кають тут, так званих «хуацяо».

Уряд Китайської Народної Республіки офіційно вважає Тайвань своєю тери­торію; формально це визнано майже всіма державами (в тому числі США) і міжнародним організаціями. Фактично ж Тайвань є самостійною державою зі своїм урядом й особливостями соціально-економічного устрою.

Особливий статус у складі Китаю має Сянган (Гонконг). До 1997 р. він був британською колонією, після чого був офіційно переданий до китайської юрис­дикції. Сянгану надано високий ступінь самоуправління: право здійснювати адміністративне управління, законодавчу й судову діяльність, самостійну імміграційну й податкову політику. До 2047 р. Сянгану гарантується незмінність його соціально-економічного устрою. Це має важливе значення, оскільки еко­номіка Сянгану розвивається на чисто капіталістичних засадах на відміну від соціалістичної економіки Китаю. Збереження особливого статусу Сянгану вигідне китайському уряду через надзвичайно глибоку зануреність цього неве­личкого анклаву у світовий ринок. Як побачимо далі, Китай ще навіть до 1997 р. вдало використовував цей фактор у своїх інтересах.

Структура і динаміка розвитку економіки

Китай належить до числа країн з багатогалузевою економікою. Провідна роль належить промисловості, частка якої у ВВП становить 50%; частка сільського господарства — 15%, послуг — 35%.

В промисловості Китаю сполучаються традиційні «старі» галузі (текстильна, вугільна, металургійна) з новими (нафтопереробка, хімія, авіаційна, космічна, електронне машинобудування). У важкій промисловості працює понад 60% всіх промислових робітників, тут виробляється половина промислової продукції.

Основою енергетики є кам'яне вугілля, запасами якого Китай забезпечує се­бе повністю. За видобутком вугілля Китай займає перше місце в світі; 80% вугілля видобувається шахтним способом. Переважна частина вугілля спожи­вається промисловістю, особливо легкою і харчовою промисловістю. Це означає, що в основному вугілля спалюється в заводських печах, а не на електростанціях. Панування вугілля в паливно-енергетичному комплексі спричиняє сильне за­бруднення довкілля. Останнім часом зростає видобуток нафти.

За виробництвом електроенергії Китай вийшов на друге місце в світі (в 1999 р. було вироблено 1173 млрд. кВт — год. електроенергії). Тепловими електростанціями виробляється 80% електроенергії, ГЕС — 19%, атомними — 1%. Незва­жаючи на високі абсолютні обсяги виробництва електроенергії, її все ще не вис­тачає для потреб народного господарства.

Чорна металургія Китаю забезпечена всіма видами власної сировини. За ви­робництвом чорних металів Китай посідає перше місце в світі. Проте виробля­ються переважно рядові сорти металу; високоякісна сталь, прокат, легіруючі ме­тали імпортуються в значній кількості. Технічний рівень металургійних заводів Китаю поки що невисокий.

Кольорова металургія розвивається високими темпами, проте країні невиста-чає алюмінію, міді, свинцю й цинку, вони імпортуються. На експорт йде понад половину виробленого олова, ртуті, сурми й вольфраму.

Машинобудування характеризується великою кількістю підприємств, серед яких значну частину являють дуже дрібні, напівкустарні заводи. В цілому Китай забезпечує себе основною продукцією машинобудування. Проте щодо верстато­будування, електротехніки, приладобудування, авіабудування — то тут рівень якості недостатній. Багато типів такої техніки імпортуються. Це стосується та­кож і деяких видів устаткування. Останнім часом швидко зростає виробництво електронної техніки, як виробничої, так і побутової. За виробництвом радіоприй­мачів і телевізорів Китай посідає перше місце в світі. Випускається велика кількість електронно-обчислюваних машин, калькуляторів. Китай знаходиться серед провідних країн за виробництвом пральних машин і холодильників.

В хімічній промисловості відзначається виробництво мінеральних добрив, за яким Китаю належить перше місце в світі; переважає виготовлення азотних до­брив (близько 80%). Продукція органічної хімії (полімери тощо) не покриває по­треб промисловості Китаю. Проте виробництво деяких видів цієї продукції має вже значні обсяги: за виробництвом пластмас і синтетичних смол Китай посідає четверте місце в світі. Китай є також одним з найбільших світових виробників фармацевтичної продукції.

Легка промисловість орієнтується як на широкий внутрішній ринок, так і на зовнішній. Вона добре забезпечена власною сировиною і дешевою робочою си­лою. В текстильній промисловості пануючу позицію має бавовняна промис­ловість. Китай виробляє бавовняних тканин більше, ніж разом узяті Індія, США та Японія — країни, що також відзначаються розвитком цієї галузі. За випуском шовкових тканин в цілому (із натуральної та синтетичної сировини) Китай посідає третє місце в світі, але за виготовленням натурального шовку — перше. Китай є світовим експортером дешевої й зручної одежі й взуття.

В харчовій промисловості Китаю провідні ролі відіграють рисоочисна й бо­рошномельна промисловість; за обсягом виробництва вони є найбільшими в світі. Китай вийшов на перше місце за виробництвом м'яса, обігнавши США. Він випередив Японію за виловом риби й також посів перше місце в світі.

Сільське господарство Китаю, як вже відзначалося, за обсягом виробництва продукції сьогодні не має рівних у світі. Провідною галуззю залишається земле­робство, на яке припадає понад половину всього виробництва в сільському госпо­дарстві. В землеробстві переважає вирощування зернових: на рис припадає 35% вартості продукції, на пшеницю — 19%, на кукурудзу — 20% (станом на 2000 рік). Китай займає перше місце в світі за виробництвом рису і пшениці, друге місце — за виробництвом кукурудзи (після США).

Китай виробляє більше всіх в світі бавовни. Він є одним з найбільших вироб­ників сої (третє місце) й арахісу. Із цукрових культур вирощуються як буряк, так і тростина. За виробництвом тютюну Китай займає перше місце в світі, за вироб­ництвом чаю — друге (після Індії).

Китай набагато обігнав інші країни за поголів'ям свиней і увійшов до лідиру­ючої групи за поголів'ям великої рогатої худоби, овець і кіз. Проте продук­тивність скотарства поки що невисока.

За роки реформи сільське господарство увійшло у багатогалузеву структуру економіки села, куди входять промисловість, торгівля, транспорт, послуги та ін. Питома вага несільськогосподарських галузей у 1995 р. досягла 80%. Наразі так звана «сільська промисловість» Китаю є не лише одним з основних постачаль­ників споживчих товарів, але й енергоносіїв, деталей та вузлів для обробної про­мисловості, хімічних добрив і ядохімікатів для сільського господарства, їх частка становить понад 50% у виробах з шовку і трикотажу, 95% цегли, черепиці та дрібних сільгоспзнарядь, 35% шкіряного взуття, 40% цементу і вугілля.

Наявним є загострення суперечностей між зміненою структурою суспільного попиту на сільгосппродукти і існуючою виробничою структурною сільського гос­подарства. Іншими словами, намітилася тенденція до скорочення споживання низькосортових видів зерна і розширення попиту на високоякісне зерно рису і пшениці, а також продукцію тваринництва. Відтак стає злободенною потребою проблема вдосконалення виробничої структури сільського господарства у відповідності з реальним ринковим попитом.

Зростаючу роль в умовах реформування економіки Китаю відіграє сфера по­слуг, зокрема торгівельних. За рахунок приватних і кооперативних організацій у повсякденному житті громадян Китаю обсяг відповідних послуг зростає, з'яв­ляються нові торгівельні послуги, ринки. Так, за 1973-1997 pp. обсяг роздрібно­го товарообігу зріс більш ніж в 9 разів.

Економічна реформа неминуче торкнулась і сфери фінансів, оскільки вона як складова дореформеної економіки Китаю відставала від чинників міжнародних стандартів, у зв'язку з нерозвиненістю фінансово-кредитних механізмів.

В умовах економічної реформи ситуація поступово змінювалася на краще в частині нарощування обсягів кредитно-грошових операцій, наповнення їх якісно новими інструментами і механізмами, операціями і послугами, котрі не за­стосовувалися раніше.

Внаслідок цього протягом 90-х років в економіці Китаю помітне місце зайняв фондовий ринок з двома основними біржами в Шанхаї і Шеньчжені. Функціону­ють трастові інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, з'явились державні спеціалізовані банки, які реформуються в комерційні банки. Розвиваються нові ви­ди кредитно-грошових операцій, зокрема ринок короткострокового і міжфілійного кредитування, трастові операції, використання в розрахунках кредитних карток, операції з цінними паперами. Ринок цінних паперів втратив своє периферійне зна­чення і перетворився в центр економічних процесів в народному господарстві.

Фінансовий стан Китаю виявився достатньо міцним. Саме цим багато в чому можна пояснити те, що фінансова криза в Азії, яка болюче вдарила по економіці багатьох країн Південне-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю. Справа в тому, що високе позитивне сальдо платіжного балансу Китаю (40 млрд. у 1997 р.) і великі золотовалютні резерви (140 млрд. дол. у Китаї і близько 100 млрд. дол. у Сянгана) не дозволили втягти китайську економіку у вир фінансової кризи. До того ж певна закритість китайського фондового рин­ку від зовнішніх ринків капіталу, наявність сильного державного контролю над фінансами сприяли його малосприйнятності до спекулятивних комбінацій на ва­лютному і фондовому ринках азіатських країн.

Динаміка економічного розвитку Китаю відзначається позитивними макро-економічними показниками в цілому. Проте вони не завжди віддзеркалюють якісний стан економіки. Так, навіть в роки економічної розрухи часів «великого стрибка» промисловість показувала «плюс» в динаміці за рахунок зростання не­якісної продукції (металу, машин), що була практично непридатна до викорис­тання. Але й за цих умов китайська статистика зафіксувала зниження темпів рос­ту в 60-ті роки, що відповідало наслідкам авантюрної політики Мао Цзедуна.

Приріст ВВП за підсумками виконання державних планів розвитку економіки КНР (в %)

Період	1952-1957	1958-1965	1966-1970	1971-1980	1981-1985	1986-1990	1991-1995	1996-2000
Приріст ВВП Пересічні темпи за рік, %	71 11,8	38 4,6	46 9,2	83 8,3	66 13,2	46 9,2	76 15,2	49 9,8

[Джерело: МЭ и МО, №8, 2001, с. 123.]

Як бачимо, найвищих темпів приросту в економіці Китаю було досягнуто у першій половині 90-х років. В другій половині цього десятиліття темпи уповільнилися, що було, зокрема, наслідком політики стримання економічного росту, щоб запобігти «перегріву економіки».

Основні показники ІХ-Ї п'ятирічки Китаю (%)

	1996	1997	1998	1999	2000
ВВП*	9,6	8,8	7,8	7,1	8,0
Промисловість	12,5	11,3	8,5	8,5	9,9
Сільське господарство	5,1	3,5	3,5	2,8	2,4
Інвестиції	14,8	8,8	13,9	5,2	9,3
ПІ І	П,2	8,5	0,4	-11,4	1,0

[Джерело: МЭ и МО, №8, 2001, с. 126.]

Внутрішньоекономічна політика

Реформування економіки Китаю здійснюється еволюційними методами, без рішучого руйнування старих економічних структур. Проте програма рефор­ми, що накреслена, виконується послідовно. Особливістю перехідного етапу еко­номічного розвитку Китаю є, як вже відзначалося, те, що ринкові перетворення здійснюються під головуванням Комуністичної партії Китаю.

Реформування розпочалося у 80-ті роки зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки передавалися селянам у довгострокову оренду на правах сімейного підряду. Вже в середині 80-х років підрядна система охопила майже 97% всіх господарств. Селянам було по­вернено присадибні ділянки, які у роки «великого стрибка» були у них відібрані до комун, їм було надано право займатися підсобним промислом, продавати над­лишки продукції на ринках. По суті, це означало деколективізацію сільського господарства й розвиток товарно-грошових відносин на селі. Проте земля зали­шилася в державній власності, не стала об'єктом купівлі-продажу.

Господарська самостійність селян, їх зацікавленість у результатах праці при­звела до суттєвого підвищення продуктивності праці (порівняно з епохою комун) і різкого збільшення обсягів сільськогосподарської продукції.

Виявилося, однак, що наприкінці 80-х років сільське господарство вичерпало свої можливості для виробництва продукції. Знадобилися нові підходи, які б за­безпечили нове зростання якісних показників виробництва на селі. На думку ки­тайських економістів, шлях до вирішення цієї проблеми — це розвиток різного роду кооперування селян у сфері виробництва і обігу, концентрація землі в руках господарників з використанням найму робочої сили. Щоправда, за умови належ­ного рівня техніко-технологічного оснащення [54,с.347].

Після того, як реформування аграрних відносин дало перші позитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі. В1984 р. була прийнята постанова «Про реформу господарської системи». Вона передбачала роз­ширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери директивно­го планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Також реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати, забезпечувалася гнучкість цих скла­дових економічного процесу. Було офіційно проголошено про доцільність викорис­тання різноманітних форм власності — державної, колективної та приватної.

Промислові підприємства одержали досить широкі можливості для са­мостійної діяльності. Вони могли обирати різні форми власності, самостійно вирішувати оперативні питання (виробництво, постачання, збут), здійснювати кадрову політику, встановлювати систему заробітної плати і в певних межах (що визначалися державою) самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. По­ступово формувалася ринкова система ціноутворення.

Враховуючи, що ці економічні перетворення йдуть врозріз з догматами класич­ної комуністичної теорії про недопустимість приватної власності в соціалістичному суспільстві, уряд і комуністичні лідери Китаю обґрунтували положення про особли­вий, перехідний етап соціально-економічного розвитку країни. В 1987 р. XII з'їзд КПК відзначив, що країна знаходиться лише на початковому етапі будівництва соці­алізму; цей етап буде тривалим, не менше 100 років. За цей період необхідно створи­ти матеріально-технічну базу соціалізму, на високому рівні забезпечити умови жит­тя людей. На перехідному етапі, як заявлялося на з'їзді, при різноманітності форм власності домінуючою залишається державна власність; її приватизація небажана, а в окремих сферах — недопустима. Планові важелі управління (директивне плану­вання) сполучаються з ринковими. Держава здійснює регулювання на макрорівиі, ринок — мікрорівні. Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) сполу­чається з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістичний прин­цип). Ця концепція отримала назву моделі «соціалістичної ринкової економіки».

Заходи по реформуванню економіки прискорили темпи її розвитку. Пе-ресічнорічний темп зростання ВВП в п'ятирічку 1981-1985 pp. був одним з найвищих за всю історію післявоєнного Китаю, він становив 13,2%. Проте форсуван­ня розвитку промисловості мало й негативні наслідки. Розпочалася інфляція, на­копичилося багато незавершеного капітального будівництва, загострилися міжгалузеві диспропорції. Економіка увійшла до стадії «перегріву». До того ж, в країні почали поширюватися корупція й зловживання з боку чиновників і робітників партійного апарату.

В цих умовах в 1988 р. було взято курс на «гальмування» реформ і посилен­ня ролі державних органів регулювання економіки. В наступній п'ятирічці (1986-1990 pp.) темпи росту промисловості і в цілому ВВП помітно скоротили­ся. Були прийняті заходи щодо встановлення більш жорстких умов кредитуван­ня, скорочено бюджетні витрати й грошову емісію. Наприкінці 1991 р. з наслідка­ми «перегріву» економіки було в цілому покінчено, і з 1992 р. реформам було на­дано нового імпульсу.

Головна увага приділялася реформуванню державного сектора економіки. Суттєво розширювалися права державних підприємств щодо виходу їх на ринок. Активізувалася інфраструктура ринку: розширилася мережа товарних і фондо­вих бірж. Прийнято заходи по лібералізації цін. В державному секторі залишали­ся великі й середні підприємства, а малі були здебільшого продані. До середини 2000 р. половина надлишкового 35-мільйонного персоналу була звільнена й по­повнила лави безробітних. Щоб запобігти соціального вибуху, уряд розробив план допомоги звільненим робітникам. Цей план містить такі заходи: * підтримка розвитку приватного сектору економіки, особливо малих і се­редніх підприємств, що створюють нові робочі місця; *»* розробка програми тимчасової допомоги в містах; *> проведення реформи соціального захисту населення.

В 1999 р. була прийнята програма підтримки розвитку приватного сектора. Розроблено й затверджено закони по охороні прав приватних підприємств. За­охочується кредитування приватного сектора банками; в банках створюються відділи по роботі з малими й середніми підприємствами.

Ці заходи дали позитивні наслідки. Темпи ВВП в п'ятирічці 1991-1995 pp. ма­ли високий пересічнорічний показник, який становив 15,2%. На XV з'їзді КПК (1997 р.) було вирішено продовжити реформування державного сектора еко­номіки. Головним напрямком стало акціонування держпідприємств при зберіганні контрольного пакету акцій за державою. Було визнано бажаним збільшити частку недержавного сектора в економіці. Зверталася увага на необхідність створення сприятливого клімату для залучення іноземних інвестицій. Одним із найваж­ливіших напрямків в розвитку економіки визначалося використання досягнень на­уково-технічного прогресу, прискорене запровадження їх у виробничі процеси.

За роки реформування економіки значно зросли обсяги капіталовкладень, їх частка у ВВП має чітку тенденцію до збільшення, перевищуючи вже третину.

Частка капіталовкладень у ВВП (%)

П'ятирічки	1952-1957	1958-1965	1966-1970	1971-1980	1981-1985	1986-1990	1991-1995	1996-2000
Частка капіталовкладень	12,2	16,4	12,6	17,2	24,8	28,4	33,9	35,1

[Джерело: МЭ и МО, №8, 2001, с. 123.]

Реформування поширилося також на кредитно-фінансову сферу. Народний банк Китаю залишається центральним банком країни, він відповідає за стабільність національної валюти. НБК адміністративне прямо підпорядко­вується Державній раді КНР. Втручання в його діяльність з боку центральних і місцевих влад зведено до мінімуму. Комерційні банки мають бути прибутковими і відносно незалежними від центрального уряду; проте уряд встановлює обов'яз­кові для всіх банків орієнтири процентних ставок по кредитам і депозитам.

Гострою проблемою банківської системи Китаю є прострочені або безнадійні кредити. Для вирішення цієї проблеми було створено 4 компанії по управлінню активами, яким в 1999 р. було передано 157 млрд. дол. прострочених кредитів. Для їх погашення ці компанії обмінюють заборгованість по кредитам на участь в майні підриємства-боржника, стають, таким чином, його акціонером.

В 90-ті роки були проведені реформи податкової системи. В 1994 р. ставка по­доходного податку для підприємств усіх форм власності була уніфікована й вста­новлена на рівні 33%. Центральне місце в непрямому оподаткуванні займає пода­ток на додану вартість (ПДВ). Базова ставка ПДВ складає 17%, для деяких кате­горій товару (основні продукти харчування, електроенергія) встановлена пільго­ва ставка в 13%.

Китай складає п'ятирічні плани розвитку народного господарства. Сьогодні діє П'ятирічний план на 2001-2004 pp. Наголос в цьому плані робиться на якісні (а не кількісні, як до цього) показники зростання економіки, на збалансованість розвитку. Посилюється орієнтація на використання ринкових механізмів. Стра­тегічними цілями Десятої п'ятирічки є: •* подальша орієнтація на ринкові реформи й інновації; ** підтримка розвитку недержавного сектору; »» захист навколишнього середовища; ** поліпшення якості життя населення; »« ліквідація диспропорцій між бідними західними та багатими східними

провінціями Китаю.

Зовнішньоекономічна політика

Реформування економіки охопило також і зовнішньоекономічну сферу. Було проголошено відкриту політику, орієнтовану на розширення економічних зв'язків із зарубіжними країнами, залучення іноземного капіталу в економіку Китаю, ство­рення спеціальних економічних зон і відкритих економічних регіонів.

Основою зовнішньоекономічних зв'язків Китаю є зовнішня торгівля. За її обсягом Китай наприкінці 90-х років вийшов на 10-е місце в світі. Досягнуто це було за рахунок надзвичайно високих темпів зростання експорту та імпорту.

Темпи зростання зовнішньої торгівлі Китаю (%)

	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Експорт Імпорт	15,8 19,6	18,1 26,3	8,0 29,0	31,9 11,2	22,9 14,2	1,5 5,1	21,0 2,5	0,5 -1,6	6,1 16,2	27,8 35,8

[Джерело: МЭ и МО, №8, 2001, с. 126.]

Зниження темпів росту зовнішньої торгівлі в 1996-1998 pp. було пов'язане з кризовими явищами, що охопили країни Південно-Східної Азії в той час.

Обсяг-товарообігу зовнішньої торгівлі Китаю перевищив вже 400 млрд, дол.; частка експорту у ВВП становить 20%.

Обсяги зовнішньої торгівлі Китаю, млрд. дол.

	1990	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Оборот	115,4	165,5	194,1	236,7	277,9	290,1	325,1	323,9	361,0	429,0
Експорт	62,1	84,9	91,0	121,0	148,8	151,2	182,9	183,6	195,2	232,0
Імпорт	53,3	80,6	103,1	115,7	129,1	138,9	142,2	140,3	165,8	197,0
Сальдо	8,8	4,3	-12,1	5,3	19,7	12,3	40,7	43,3	29,4	35,0

[Джерело: Статистичний щорічник України за 2000 рік, с. 565; www.odci.dov\cia р.320].

Звертає на себе увагу наявність позитивного сальдо зовнішньої торгівлі Китаю майже все десятиліття 90-х років. Це сприяє накопиченню золотовалют­них резервів країни і покращенню її платіжного балансу.

Основними партнерами Китаю в експорті є: США (26% всього експорту в 2000 p.), Сянган (21%), Японія (15%), Німеччина (4%), Республіка Корея (3%).

Імпорт Китаю географічне розподіляється таким чином: Сянган (17%), Японія (17%), Республіка Корея (9%), США (9%), Німеччина (4%), Росія (3%). Щодо Сянгану, то, як вже зазначалося, це особлива територія Китаю, яка здійснює значні за обсягом посередницькі операції в зовнішній торгівлі Китаю.

В структурі зовнішньої торгівлі Китаю поступово зростає частка готової про­дукції, в тому числі машин і устаткування як в імпорті, так і в експорті.

Товарна структура зовнішньої торгівлі Китаю (2000 p., %)

Товарні групи	Експорт	Імпорт
Машини і устаткування Напівфабрикати Продукти харчування Продукція хімічної промисловості Мінеральне паливо Сировина Інші товари	33,1 17,1 4,9 4,9 3,2 1,8 35,0	40,8 18,6 2,1 13,4 9,2 8,9 7,0

[Джерело: ADB Publication — Key Indicators of Developing Asia and Pacific Countries People's Republic of China, 2001 - p. 127.]

В 2002 p. Китай став членом Світової торговельної організації (СТО). Ця подія вимагає від уряду Китаю здійснення подальшої лібералізації зовнішньої торгівлі, зокрема зниження тарифних і нетарифних обмежень. З одного боку, членство у СТО сприятиме нарощуванню обсягів китайського експорту; з іншо­го боку, потенційно величезний внутрішній ринок Китаю стане більш доступним для іноземних товарів, що загострить конкуренцію національним виробникам.

Орієнтуючись на перспективи освоєння китайського ринку, іноземні бізнес­мени активно залучаються до нього, вкладаючи прямі й портфельні інвестиції. Китай посідає друге місце в світі (після США) за щорічним залученням інозем­них інвестицій.

За 22 роки реформ (1978-2000 pp.) в Китай надійшло понад 500 млрд. дол. іно­земного капіталу, тому числі 347 млрд. дол. у формі прямих інвестицій. В 1999 р. в країні нараховувалося 212 тис. підприємств з іноземним капіталом, в які було вкла­дено загалом 779 млрд, дол.; 68% капіталу складали кошти іноземних інвесторів.

Найбільше іноземного капіталу вкладено в обробну промисловість. Завдяки цьому в країні виникли нові галузі промисловості, надійшли сучасні техніка й технології, ноу-хау, управлінський досвід і знання.

Іноземний капітал зайняв важливі позиції у зовнішній торгівлі Китаю. В 1999р. частка підприємств з іноземним капіталом становила 45% в експорті країни і 52% в імпорті.

Залученню іноземних інвестицій сприяє політика створення спеціальних еко­номічних зон. До кінця 90-х років в Китаї діяло близько 120 спеціалізованих зон.

Зовнішня заборго аііість КНР становила в 2000 р. 162 млрд. Дол. На 70% во­на складається з довготермінової заборгованості. Відсоткові ставки, за якими за­лучалися кошти, мають тенденцію до зниження (з 8% в 1990 р. до 6% в 1999 p.), що говорить про довіру іноземних кредиторів до Китаю.

Золотовалютні резерви Китаю мають тенденцію до зростання; в 2000р. їх об­сяг становив 166 млрд. дол. В період 1990-2000 pp. золотовалютні резерви Китаю збільшувалися пересічно за рік на 18,8%.

Особливості ділової етики

Специфічні риси ділової етики китайців формувалися під впливом трьох чинників: етнічних норм конфуціанства, комуністичної ідеології й світових стан­дартів ділового спілкування.

Визнання своєї причетності до великої китайської цивілізації породжує у ки­тайців почуття переваги над представниками інших культур. Тривала імперіалістична агресія щодо Китаю сформувала у китайців недовіру і неприязнь до іноземців. Проте в діловому спілкуванні китайські урядовці й бізнесмени вміють ці почуття приховувати. В цьому їм допомагають принципи конфуціансь-кої етики. Згідно з конфуціанською філософією серед найголовніших цінностей, яких повинна прагнути людина, є: скромність, терпимість, поштивість, поважан­ня старших, щирість, відданість, добросовісність, почуття обов'язку, вдячність за послуги [44, с. 272].

Найголовнішим принципом в діловому спілкуванні китайці вважають недо­пустимість «втрати обличчя». Тому вони й самі уникають незручних для себе си­туацій, а також намагаються не ставити в ніякове положення й партнера. Підчас переговорів китайці ввічливі і стримані.

В Китаї стиль ведення переговорів відзначається значно меншим динамізмом у порівнянні із західними країнами. Переговори можуть тривати від декількох днів до декількох місяців і навіть більше. До того ж вони можуть часто перерива­тись, що інколи дуже дратує їх партнерів, котрі цінують свій час. Китайці ніколи не приймають рішень без досконального вивчення всіх аспектів і наслідків про­позицій своїх партнерів і прагнуть вилучити найдокладнішу інформацію стосов­но майбутньої угоди. В переговорах з представниками Китаю слід мати на увазі, що прийняття рішень з важливих питань здійснюється колегіальне. Причому та­ке рішення неодмінно мусить бути скоординованим з державними зовнішньотор­говельними компаніями всіх рівнів, починаючи з провінціального рівня і закінчуючи Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі Китаю. Звісно, що будь-яке таке рішення проходить численні погодження і потребує багато часу.

В інтересах підвищення рівня оперативності і ефективності можливих перего­ворів необхідно ці моменти враховувати і намагатись попередньо надати китайсь­кому партнеру свої конкретні пропозиції (щодо цін, проспектів на пропоновані то­вари, а також побажання щодо способу оплати тощо). Разом з тим бажано (залеж­но від ситуації) сповістити китайському партнеру інформацію про свої можли­вості і стосовно своїх пропозицій, що саме вимагається від китайської сторони.

Важливо мати на увазі й те, що китайці ніколи не відмовляються від обгово­рення неконкретних пропозицій. Але обидві сторони в кінці кінців повинні пере­конатись в корисності і перевагах пропозицій не лише своїх, але й своїх партнерів по переговорам. Делегація для переговорів мусить бути досить представницькою і включати добрих фахівців, а також бездоганних перекладачів, що прискорить переговори і отримання бажаного їх результату.

Слід добре пам'ятати, що ділові стосунки не обмежуються рамками службо­вих кабінетів. А це означає, що у ділових стосунках використовуються певні ділові прийоми, які мусять враховуватись діловими партнерами китайців. Так, китайці люблять смачно поїсти, і за час перебування в Китаї з діловим візитом можна багаторазово в цьому переконатись, а також оцінити достоїнства китайсь­кої кухні. Запрошення на такі неформальні заходи робляться заздалегідь в усній формі в ході переговорів або по телефону. Час початку таких заходів повідомля­ються зразу ж. Запрошений повинен з'явитись своєчасно. На початку обіду гос­подар проголошує тост, а через деякий час потрібно бути готовим виголосити тост у відповідь. Потрібно враховувати, що в багатьох сім'ях Китаю взагалі не вживають спиртних напоїв. Тому не варто пити багато за банкетним столом, не­зважаючи на те, що тостів може бути проголошено чимало. Зовсім не обов'язко­во допивати кожну чарку до дна. Краще лише пригубити.

Під час привітання зазвичай прийнято обмінюватись рукостисканням. При­чому в першу чергу стискають руку найбільш високопоставленій особі. При діло­вому знайомстві потрібно вручити партнеру свою візитну картку. Бажано і кра­ще якби ваші реквізити на одній із сторін були надруковані по-китайськи.

Під час спілкування з партнером не варто ображатись, якщо партнер з Китаю задасть питання особистого характеру. Наприклад, китайський партнер може за­питати вас про вік, сімейний стан, наявність дітей, онуків тощо. Такого характе­ру запитання можуть витлумачитись китайським партнером як такі, котрі цілком вміщуються в рамки освячених традицією проявами щирого до вас інтересу. Вза­галі треба мати на увазі, що в Китаї надають важливого значення налагоджуван­ню дружніх, неформальних відносин з іноземними партнерами.

Бізнесменам партнерам, які пов'язані з китайськими партнерами або мають намір встановити ділові стосунки з китайськими бізнесменами, слід знати, що правила Китаю можуть забороняти приймати особисті подарунки. Тому інозем­цям належить бути максимально обережними і обачливими у своїх рішеннях, як­що виникне спокуса подарувати що-небудь гостинним господарям. Звідси можна зробити для себе висновок, що не треба наполягати, якщо китайський партнер за­вагається і зніяковіє. В такому випадку можна продемонструвати свої дружні по­чуття і зацікавленість у подальшому співробітництві з організацією, фірмою, яка приймає вас.

Інтереси України в Китаї

Із розглянутих питань видно, що КНР є одним з лідерів світу. Ці реалії Україні неминуче слід враховувати при визначенні орієнтирів та пріоритетів зовнішньое­кономічної політики. Іншими словами, сама логіка розвитку ситуації після прого­лошення Україною незалежності вимагає від України забезпечення як політич­них, так і економічних інтересів завдяки посиленню співробітництва з Китаєм.

Наразі між Україною і Китаєм ухвалено понад 50 міждержавних, міжурядо­вих та міжвідомчих документів, які створюють необхідне правове підґрунтя для активного і плідного співробітництва між Україною і Китаєм.

У січні 1995 р. завершено розробку «Державної програми розвитку відносин України з КНР». В ній викладено принципові засади та пріоритети у китайсько­му напрямі. У серпні 1996 р. українською частиною Міжурядової українсько-ки­тайської комісії з питань торгівельно-економічного співробітництва ухвалено «Концепцію розвитку економічних відносин України з КНР». В ній викладено принципові засади та пріоритети у китайському напрямі. У серпні 1996 р. укр­аїнською частиною Міжурядової українсько-китайської комісії з питань торгівельно-економічного співробітництва ухвалено «Концепцію розвитку еко­номічних відносин України з КНР». Але намічені заходи, на жаль, не реалізова­но через те, що робота Міжурядової комісії фактично була зведена до рівня міжвідомчих відносин двох держав. Не вдалось Україні залучити значні інвес­тиційні ресурси, які виникли у зв'язку з поверненням Гонконгу під юрисдикцію Китаю. Не реалізовано також товарний кредит, який надано Китаєм Україні ще у 1993 р. Діяльність нечисленних українсько-китайських спільних підприємств утруднюється через недосконалість механізму двостороннього співробітництва. На думку фахівців, серед причин негативних тенденцій в українсько-ки­тайських відносинах називають:

* труднощі, пов'язані з суперечностями етапу визначення зовнішньоеко­номічних пріоритетів України; •«• віддаленість між країнами; «> брак коштів для розвитку представницьких інфраструктур нашої країни всіх

форм власності у Китаї; *«* брак кадрів зі знанням китайської мови;

*J* недостатнє усвідомлення керівників міністерств і відомств місця і ролі «китай­ського вектора» у зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних стосунках; »І* незацікавленість третіх країн у розвитку українсько-китайського співробітниц­тва в таких галузях, як ракетно-космічна, авіабудівельна, радіотехнічна та ін. Отже, наразі можна стверджувати, що «китайський вектор» української зовнішньої політики і міжнародного економічного співробітництва залишається одним з найперспективнішим і найсуперечливішим. З одного боку, Україна має в Китаї солідну базу у вигляді активного міждержавного діалогу, у тому числі і на найвищому рівні, а також традиційні дружні відносини між народами України і Китаю. Водночас в 1997 та на початку 1999 pp. посилилась тенденція до згортан­ня українсько-китайських відносин. Так, за даними китайської сторони, обсяг двосторонньої торгівлі України і Китаю в 1994 р. становив 837 млн. дол., у 1995 — 613 млн. дол., у 1996 p. — 566 млн. дол., у 1997 р. — 456 млн. дол.

Згідно з українською статистикою, товарообіг між Україною й Китаєм мав та­ку динаміку:

Торгівля України з Китаєм (млн. дол.)

Експорт України Імпорт України Обіг Сальдо	1996	1998	1999	2000
	768,1 90,2 858,3 + 677,9	734,4 123,1 857,5 + 614,3	730,4 110,4 840,8 + 620,0	628,9 131,9 760,8 + 497,0

[Джерело: Статистичний щорічник України за 2000 рік. С. 277.]

Злободенним питанням двосторонніх відносин між Китаєм і Україною є вдо­сконалення структури експорту і імпорту двох країн.

Справа в тому, що український експорт до КНР має яскраво виражений напо­ловину сировинний характер. Так, у 1996 р. він складався на 66% з продукції ме­талургії та металообробки та на 28% — з продукції хімічної промисловості.

Китай же нам експортує в основному товари народного споживання. Нині в економічних зв'язках України і Китаю переважають прості форми торгівлі, в то­му числі і бартер (30-40%).

Останнім часом Китай значно скоротив імпорт сталевого прокату і хімічних добрив з України. Не виключено, що тенденція до зменшення імпорту ук­раїнської металопродукції спостерігатиметься і надалі. Китай має намір вжити запобіжних заходів проти «перегріву» економіки завдяки зменшенню обсягів промислового будівництва. А це означає, зокрема, скорочення імпорту конст­рукційних виробів, арматури, катанки і т.п. Китай сподівається також орієнтува­тись на власні можливості та на залучення іноземних інвестицій. А відтак подаль­ше нарощування експорту української продукції до Китаю може статися лише за рахунок збільшення частки продукції машинобудування та надання послуг, особ­ливо транспортних.

Китай і Україна мають цілком реальні шанси для якісного і кількісного поліпшення взаємовигідного широкомасштабного співробітництва насамперед у названих вже пріоритетних галузях. Звідси випливає нагальна необхідність суттєвих корективів щодо втілення в життя «китайського вектора» зовнішньої політики України. При цьому слід мати на увазі, що українсько-китайські відно­сини можуть успішно розвиватися лише за умови доброго усвідомлення Ук­раїною, що Китай реалізує один з небагатьох наших зовнішніх резервів швидко­го нарощування експортних можливостей за рахунок продукції машинобудуван­ня, ракетно-космічної, суднобудівної промисловості, ядерної та теплової енерге­тики, продукції ВПК. Найбільш перспективними є види співробітництва, які доз­воляють поєднувати продаж Україною високотехнологічної продукції й техно­логій з розвитком відповідно виробництва в Китаї. Саме з урахуванням цієї об­ставини можна, на думку фахівців, сміливо прогнозувати співробітництво, яке враховує імперативи XXI століття.

Однак не можна не відзначити обставини, які відіграють негативну роль у розвитку українсько-китайських відносин. ТІ То це за обставини? Ними є: <• відсутність у Китаї розгалуженої інфраструктури представництва державно­го сектора економіки України; «> значна територіальна віддаленість між країнами; *> брак людської ініціативи через відсутність належної мотивації; •!• слабка координація діяльності різних відомств;

* невизначеність порядку втілення в життя державної програми розвитку

відносин з Китаєм.

Все це звужує можливості України на китайському напрямку. Відтак існує нагальна потреба посилення державного контролю та впливу на діяльність у сфері зовнішньоекономічних зв'язків нашої держави.

Поглиблюється співробітництво України і Китаю у виробничій сфері, зокре­ма, в галузі сільськогосподарського машинобудування. У 2000 р. успішно прове­дено польові випробування нового кукурудзозбирального комбайну «Херсо-нець-200» — трьохрядного самохідного маневреного комбайна. Успішні випробу­вання цієї машини відкрили шлях для створення спільного виробництва в м. Га-очен (Китай). Навесні 2002 р. з України до Китаю поставлено комплектуючі вуз­ли й деталі для першої промислової партії в 50 кукурудзозбиральних машин.

Успішно розвиваються відносини у сфері науки і техніки, в якій, як відомо, і в Україні, і в Китаї досягнуто чимало успіхів світового рівня. Відтак уряди обох країн надають великого значення розвитку фундаментальної та прикладної науки.

Показово, що першою угодою між Україною і Китаєм, підписаною після прого­лошення Україною своєї незалежності і визнання ЇЇ Китаєм, була угода про науко­во-технічне співробітництво між двома країнами. Згаданий документ, зокрема, пе­редбачав проведення спільних досліджень і розробок, обмін їх підсумками, науко­во-технічною інформацією, ноу-хау і ліцензіями на компенсаційній основі, підго­товка кадрів та ін. З 1992 р. діє Угода про співробітництво між НАН України та Академією наук Китаю. Здійснюється співробітництво 14 установ НАН України з науковими центрами і промисловими підприємствами Китаю. Лідером у науково-технічному співробітництві з Китаєм є Інститут електрозварювання ім. Є. Патона. Ця установа підтримує прямі зв'язки з інститутом зварювання м. Харбіна, Всеки-тайською імпортно-експортною компанією точного машинобудування, Хейлунц-зянською компанією «Сай-Де», Пекінською корпорацією «Чжу Ке», Міністерст­вом машинобудування Китаю, Міністерством залізниць Китаю та ін. Діють також прямі угоди між Інститутом електродинаміки НАН України та Інститутом елект­ромеханіки Китаю, Інститутом технічної теплофізики НАН України та Інститутом технічної теплофізики Китаю, Інститутом ядерних досліджень України з Інститу­том ядерної науки і технологій Сичуанського університету та ін.

Таким чином, багатогранне співробітництво між Україною і Китаєм нині на­бирає дедалі більше обертів і зростаючого значення для обох країн. Це співробітництво спирається на ґрунтовний політико-правовий і економічний фундамент, що визначає основну сучасну тенденцію до якісно нового рівня відносин між нашими країнами. Однак обом країнам належить докласти ще чи­мало зусиль, щоб ця тенденція стала рушієм взаємин цих країн.