1.4.8. Яким чином здійснюється урядове втручання в діяльність валютних ринків?

Уряди можуть впливати на обмінний курс своїх валют: а) купуючи і продаючи на валютному ринку великі партії іноземної валюти; б) прово­дячи економічну політику, яка впливає на зміну попиту і пропозиції наці­ональної валюти; в) укладаючи міжнародні договори, що мають відношен­ня до обмінних курсів.

Підтримку обмінного курсу на певному рівні може здійснити цент­ральний банк за допомогою валютної інтервенції. Для цього центральний банк повинен вести торгівлю валютою за фіксованим курсом з приватни­ми агентами міжнародного валютного ринку. Наприклад, щоб втримати курс долара до гривні на рівні 4,00 гривні за долар, Національний банк України повинен мати можливість і купувати гривні за цим курсом на свої доларові резерви в будь-яких обсягах, що диктуються ринком. Якщо ж потрібно запобігти зростанню вартості національної валюти, централь­ний банк повинен продавати достатню її кількість, щоб задовольнити над­лишковий попит.

Щоб мати можливість проводити валютні інтервенції, країна повинна мати достатні резерви іноземної валюти, золотого запасу, міжнародних грошей (спеціальні права запозичення, євро). Центральні банки, проводя­чи валютні інтервенції, прагнуть уповільнити зміни валютного курсу, щоб запобігти різких змін конкурентоспроможності експортних секторів еко­номіки, запобігти коливанню рівня зайнятості та інфляційних тенденцій.

Впливати на валютний курс уряди можуть, використовуючи два типи державної макроекономічної політики:

<* кредитно-грошову, котра впливає на обмінний курс через механізм

зміни грошової пропозиції; *J* податково-бюджетну, котра впливає на валютний курс шляхом зміни

державних витрат і податків.

Тимчасовий приріст пропозиції грошей викликає знецінення валюти і зростання випуску продукції. Швидке знецінення валюти призводить до здешевлення національної продукції у порівнянні з імпортною. Відтак ви­никає приріст сукупного попиту на неї, котрий повинен покриватися при­ростом випуску продукції. Постійне зростання пропозиції грошей справ­ляє на валютний курс і випуск продукції більш сильний вплив.

Недоліком застосування кредитно-грошової політики для впливу на валютний курс є те, що великі коливання грошової пропозиції в країні мо­жуть призвести до інфляції або дефляції. Це обмежує можливість викори­стання кредитно-грошової політики для регулювання валютних курсів.

Податково-бюджетна (або фіскальна) політика — це політика зміни рівня оподаткування й урядових витрат, котра викликає бюджетні дефіцити або перевищення.

Податково-бюджетна політика може бути обмежувальною і екс­пансіоністською.

Обмежувальна фіскальна політика проводиться шляхом зниження вит­рат уряду або шляхом підвищення податків, або шляхом використання цих двох методів. Проведення обмежувальної податково-бюджетної політики призводить до збільшення вартості валюти. Зниження витрат уряду і збіль­шення податків скорочує бюджетний дефіцит. Відбувається також зниження попиту на товари і послуги, що відображається на зменшенні імпорту, яке, відповідно, викликає зменшення пропозиції валюти і зростання її вартості.

Експансіоністська податково-бюджетна політика у формі збільшення державних витрат або збереження податків, або будь-якої комбінації цих двох напрямів призводить до збільшення сукупного попиту. Це призво­дить до зростання імпорту і, відповідно, до більшої пропозиції валюти, що викликає зниження обмінного курсу.

З метою досягнення макроекономічної стабілізації центральний банк за фіксованих валютних курсів не може використати кредитно-грошову політику. Однак податково-бюджетна політика за фіксованих курсів більш ефективна, ніж за плаваючих.

Впливати на величину валютного курсу уряд може також шляхом офіційних заяв про свої наміри проводити певну стратегію щодо валютно­го курсу. Мета цих заяв — вплинути на очікування і поведінку учасників валютного ринку. Ефективність таких заяв залежить від ступеня довіри учасників валютного ринку заявам уряду.

В країнах, де курс валюти фіксується, уряд час від часу приймає рішення про негайну зміну ціни національної валюти, вираженої в одини­цях іноземної валюти.

Коли центральний банк підвищує ціну одиниці іноземної валюти в національній валюті, то існує девальвація, коли центральний банк змен­шує валютний курс, — маємо ревальвацію. Девальвація або ревальвація означає готовність центрального банку необмежене торгувати національ­ною валютою в обмін на іноземну за новим валютним курсом.

Зміна величини обмінного курсу за плаваючого валютного курсу, як результат спільного впливу ринкових сил та уряду, визначають термінами «знецінення» і «подорожчання» валюти [Див. додатково: 48, с. 333-399].

1.4.9- Що таке ринок евровалют?

У міжнародній валютній термінології розрізняють:

»«» валютні ринки, тобто продаж і купівлю валюти в країні її походження; <• євровалютний ринок — ринок депозитних операцій в іноземній валюті за межами країни походження цієї валюти.

Наприклад, якщо банк Франції бере кредит в доларах у США, то це — операція на міжнародному валютному ринку, а якщо отримує такий кре­дит у банку в Лондоні, то угода вкладена на ринку евровалют. Євродо­лар — це валюта на рахунках банків, котрі знаходяться не в США, тобто не «на батьківщині» цієї валюти, а в іншій країні. Отже, долар в пасиві банку у Франції є євродоларом. Банки, які проводять ці операції, є євро-банками в тій частині своєї діяльності в іноземній валюті, котру вони про­водять на своїй території. На євроринку відбувається швидке переміщен­ня грошей з однієї країни до іншої в залежності від величини відсоткової ставки і співвідношення валютних курсів.

Євробанківська діяльність приваблива з двох причин: відносною відсутністю регулювання і величезними розмірами ринку евровалют. На євробанки зазвичай не розповсюджуються вимоги відносно наявності необхідних резервів, а також вимоги щодо структури капіталу і виплат надбавок за страхування депозитів.

Ринок евровалют виник у 1950-х роках. Передумовами розвитку цьо­го ринку були:

*»» по-перше, можливість філій американських банків в Європі і євро­пейських банків сплачувати за доларові депозити більш високі відсот­ки, ніж в США. Крім того, доларові кредити, які видавались в Європі, коштували дешевше;

»> по-друге, надлишок коштів в доларах у країн-експортерів нафти з Близького Сходу і країн, які віддавали перевагу розміщенню в євро­пейських банках;

* по-третє, попит на доларові кредити збоку країн, що розвиваються; *J* по-четверте, зняття валютних обмежень у просуванні капіталу західноєвропейськими країнами.

Це призвело до встановлення на національних європейських валютних ринках сприятливих умов для здійснення операцій з депозитами нерези­дентів. Країни Західної Європи відчували гострий доларовий дефіцит і всіляко заохочували приплив коштів на рахунок нерезидентів у своїх бан­ках, оскільки такі депозити слугують валютним кредитом для країн, що приймають ці депозити. Відтак рахунки іноземців звільнялись від оподат­кування і обов'язкового резервування частини коштів в місцевому цент­ральному банку. Щоб відрізнити припливаючі на рахунки нерезидентів в європейські банки «безгоспні» валюти від грошових одиниць, контроль­ованих емітуючими їх центральними банками, вони отримали приставку «евро», котра вперше стала додаватись до доларів США, а вже потім, в міру їх освоєння євроринком, і до інших вільно використовуваних валют.

Відхід від валютного регулювання і податкового законодавства даної країни спонукав міжнародні банки до всебічного сприяння розвитку рин­ку евровалют. В наші дні він набув величезних масштабів (обсяг його близько 700 трлн. дол. на рік) і охоплює всі великі міжнародні банки, фінансові центри всього світу і всі конвертовані валюти.

На Європу припадає близько 50% операцій ринку евровалют. Голо­вним фінансовим центром евровалютного ринку є Лондон (понад 20% світового обсягу операцій в евровалют!). Зараз нараховується понад 35 центрів евровалютного ринку. До числа найбільших, окрім Лондона, відносяться Токіо (близько 20% обсягу угод ринку), Нью-Йорк, Франк-фурт-на-Майні (по 10%), Париж (7%), Цюріх — Женева (6%), Люксем­бург (4%), Амстердам, Брюссель (по 3%).

Європейська валютна система (ЄВС) була створена у 1979 році, її створення було викликане прагненням країн ЄС встановити взаємно фіксовані валютні курси з метою розвитку спільного європейського рин­ку, проведення єдиної сільськогосподарської політики ЄС і отримання більшої ваги в міжнародних економічних переговорах.

Нині ЄВС переростає в Європейський валютний союз з єдиною євро­пейською валютою (ЄВРО), яка випускається Європейською системою центральних банків під керівництвом Європейського центрального банку.

Б. Міжнародний кредитний ринок: вартість кредиту та зовнішній борг

Формування вартості міжнародного кредиту 1.4.10. В чому суть відсоткової ставки?

Рух капіталу між країнами викликається відносним рівнем відсотко­вих ставок, котрі є виплатою грошового доходу приватного бізнесу поста­чальникам грошового капіталу. Хоча гроші самі по собі не можуть виготовляти ні товарів ні послуг, однак підприємці, купуючи гроші, купують мож­ливість використання їх для придбання засобів виробництва, тобто купу­ють врешті-решт можливість придбання реальних засобів виробництва*. Ставка позичкового відсотка — це ціна, що виплачується за використання грошей. Відсоткова ставка є основною частиною вартості кредиту на світо­вому ринку позичкових капіталів. Крім неї, до вартості кредиту входять різні комісії (за управління, переговори, страхування кредиту та ін.).

Позичковий відсоток звичайно розглядають не як абсолютну величину (хоча ставка позичкового відсотка — це кількість грошей, котрі потрібно заплатити за використання однієї грошової одиниці на рік), а як відсоток від кількості позичених грошей. Це полегшує порівняння позичкового відсотка, сплачуваного за надання в кредит різних за абсолютною величи­ною сум. Наприклад, виплата 432 грн. при кредиті з суми 2880 грн. і випла­та позичкового відсотка 1800 грн. на рік з 12000 грн. становитимуть 15%.

Відсоткові ставки на світовому ринку формуються на базі відсоткових ставок країн — провідних кредиторів (США, Японія, Німеччина та ін.).

Розрізняють номінальну і реальну відсоткові ставки. Реальна відсот­кова ставка — це номінальна ставка за вирахуванням темпу інфляції за певний період. Диференціація по країнах номінальних відсоткових ставок відображає відмінності в темпах інфляції. Звичайно говорять про очіку­вані відсоткові ставки (ґ), котрі дорівнюють номінальним відсотковим ставкам (/?) мінус очікуваний темп інфляції (л'')> тобто т" = R — р'.

На євроринку відсоткові ставки відносно самостійні порівняно з національними ставками. Відсоткова ставка евровалют в якості змінної включає ЛІБОР (LIBOR) — Лондонську міжбанківську ставку пропозиції по короткострокових міжбанківських операціях в евровалютах — і надбав­ку до базисної ставки, тобто премію за банківські послуги. Міжбанківська відсоткова ставка попиту за короткостроковими операціями на євроринку в Лондоні називається ЛІБІД (LIBID). Оскільки євробанки не підпадають під дію місцевого законодавства і не обкладаються прибутковим податком, вони можуть знижувати відсотки зі своїх кредитів, зберігаючи високі при­бутки. Ставки відсотка з євродепозитів вищі, а з єврокредитів нижчі, оскільки на євродепозити не розповсюджується система обов'язкових ре­зервів в центральному банку, а також прибутковий податок на відсотки.

Діапазон відсоткових ставок досить широкий (в середньому від 7 до 18%). Різниця відсоткових ставок визначається: <* ступенем ризику на позику; »J* строком, на який видається позика;

•J* розміром позики (більш висока — на меншу з двох, за інших рівних умов);

•J* величиною оподаткування (наприклад, переважно 7-процентна ставка позичкового відсотка на облігацію, що не обкладається податком, ніж 9-процентна ставка на облігацію, що обкладається податком);

»> умовами конкуренції на ринках позичкового капіталу.