Корупція як соціальне явище

Корупція в Україні перетворилася на одну з загроз національній безпеці. Вплив корупції на українське суспільство і державу має комплексний та системний характер, зокрема, йдеться про соціальні, економічні, владні, політичні, та міжнародні аспекти цього впливу.

Існування корупції призводить до того, що у суспільстві ніби паралельно функціонують дві соціальні підсистеми – офіційна та неофіційна: перша з них дотримується правових і моральних норм, друга – використовує протиправні методи. Суб’єкти корупції функціонують у неофіційному середовищі, де панує своя система цінностей, свої цілі і методи їх досягнення [1]. Корупційна діяльність базується на відносинах, що складаються між людьми з приводу використання та розпорядження офіційним правовим статусом керівника чи господарника за рахунок не властивої цьому статусу ролі ринкового з метою задоволення приватного інтересу.

Рівень корупції в державі безпосередньо залежить від рівня корупції у її регіонах. Різниця між регіонами у корупційних діяннях підкріплюється різницею в оцінці корупційних діянь з боку мешканців регіонів. Рівень корупції прямо залежить від ставлення громадян до цього явища. Чим більше людей вважають корупційну діяльність нормою, тим вищий рівень корупції буде спостерігатися. Тому корупція – це соціальне явище, а для її подолання потрібно змінити думку громадян і держслужбовців стосовно корупційних діянь.

У грудні 2010 р. на замовлення Управління державної служби Головного управління державної служби України в Донецькій області автором було проведено соціологічне опитування з метою виявлення оцінок корупційної діяльності мешканцями і держслужбовцями м.Донецьк (результати опитування представлені на сайті замовника) [2]. Найгострішою суспільною проблемою кожен другий респондент назвав корупцію в органах місцевого самоврядування та органах виконавчої влади, що свідчить про безперечну її наявність в даних установах. Кожен другий опитаний державний службовець вважає корупційною діяльністю використання посадових повноважень в особистих цілях, а хабаром  будь-яку суму отриманих поза офіційною заробітною платнею грошей. Працівники або службовці часто натякають або створюють такі ситуації, які змушують громадян дати їм хабар,  це теж респонденти вважають причиною хабарництва. А причиною того, що офіційні особи беруть хабар, вважають традиційність цієї процедури.

На думку опитаних держслужбовців, для викорінення корупції позитивні наслідки будуть мати такі заходи: підвищення заробітної плати службовцям; система моніторингу можливих точок виникнення корупційних дій; розподіл і ротація державних службовців [2].

Література: 1.Про корупцію в Україні [Електронний ресурс] – Доступно на http://korupzia.org.ua/papers/s1_ukr.htm. 2.Звіт соціологічного дослідження [Електронний ресурс] – Доступно на http://guds.gov.ua/sub/data/upload/publication/donetska/ua/

Бойко Марія

Запорізький національний університет

(Україна, м. Запоріжжя)

Проблематика дослідження соціальної пам’яті у соціогуманітарному знанні

В сучасному строкатому інформаційному середовищі актуальним стає питання виділення значущої інформації, її збереження та передача наступним поколінням. Це, в свою чергу, актуалізує дослідження функціонування соціальної пам’яті, яка забезпечує утримання та ретрансляцію важливої для певної спільноти інформації. Дослідження соціальної пам'яті веде свою історію від класичних робіт давньогрецьких вчених Платона та Аристотеля. Досліджуючи феномен пам’яті, Платон зосереджував увагу, перш за все, на евристичних аспектах пам’яті, забуванні та омані. Платон уперше проаналізував механізм функціонування пам’яті через алегоричне запам’ятовування найважливіших подій у житті людини та їх забування через витиснення більш актуальною інформацією. Аристотелю належить трактат «Про пам'ять та пригадування», в якому він вказує на таку властивість людської свідомості як «відчуття часу».

Ренесанс досліджень соціальної пам’яті припадає на першу половину ХІХ ст., коли французька соціологічна школа виходить на дослідження колективних уявлень. Засновник цієї школи Е. Дюркгейм, пов’язував смисловий зміст соціальної реальності з наявністю колективної свідомості та підкреслював, що колективні уявлення підкорюються законам, які є відмінними від законів існування індивідуальних уявлень [1, с. 20]. М. Хальбвакс в книзі, що також стала класичною для даного напрямку «Соціальні рамки пам'яті» (1925) уперше вводить обґрунтування поняття «колективна пам'ять». У роботі «Колективна пам'ять» він аналізує співвідношення індивідуальної та колективної пам’яті, яку також співставляє з простором та часом [2]. В 90-ті роки ХХ ст. ідеї М. Хальбвакса одержали друге народження й зробили резонанс у франкомовному соціологічному світі. Так, Ж. Кандо були розглянуті механізми функціонування соціальної пам'яті та метапам’яті; П. Сабурін акцентував на значенні соціалізації в процесі конструювання соціальної пам'яті; Ж. Марсель досліджував соціальну пам’ять через аналіз теорій соціальної пам'яті М. Хальбакса та М. Мосса. П. Штомпка аналізує соціальну пам'ять через функціонування традицій і виділяє два види пам’яті: індивідуальну та колективну. Індивідуальна пам’ять, на його думку, формується на основі особистісного виховання, тобто через соціалізацію, і охоплює значно менший соціальний пласт. Колективна пам’ять, роль якої значно зростає з появою писемності, функціонує через архіви, бібліотеки та музеї [3, с. 88]. Проблематика соціальної пам'яті пов'язана також з роботами Я. Ребане, що розглядає соціальну пам'ять, як певний соціальний інститут, в якому реалізується інформаційне забезпечення суспільства [4]. Соціальну пам'ять він досліджує не тільки на рівні аналізу її змісту та функцій, але й визначає її структуру і здатність до обробки інформації. Цікавими є також дослідження, присвячені визначенню форм соціальної пам’яті: етносоціальної, культурної, конфесійної тощо (К. Молдобаєв).

Таким чином, питання дослідження феномена пам’яті було поставлено ще у давньогрецькій філософії, де основна увага зосереджувалась на евристичному потенціалі пам’яті. Значний поштовх дослідженням соціальної пам’яті надала французька соціологічна школа: Е. Дюркгейму належить перша спроба описати своєрідний механізм соціальної детермінації свідомості людини, тоді як М. Хальбвакс першим в своїй роботі виокремив колективну пам'ять як предмет дослідження. Щодо вітчизняних досліджень соціальної пам’яті, слід зазначити, що вивчення соціальної пам'яті має виражений культурологічний і філософський характер.

Література: 1.Дюркгейм Э. Социология. Её предмет, метод, предназначение / Пер. с фр. – М.: Канон, 1995. — 121 с. 2.Halbwachs M. La mémoire collective. – Paris : Les Presses universitaires de France, 1950 — 105 р. 3.Штомпка П. Социология социальных изменений. – М.: Аспект Пресс, 1996. — 416 с. 4.Ребане Я. К. Принцип социальной памяти // Философские науки. – 1977. – № 5. — С. 35-47.

Борисов Роман

Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)