Середньострокові хвилі – особливо рельєфно виражені, мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. Їх ще називають базисними.

Виділяють:

• період 7-11 років - цикли Жуглара, або класичні чи інвестиційні цикли;

• період 10-12 років – найчастіше зустрічається у класифікаціях;

• іноді ще говорять про17 - 18-річний будівельний цикл (цикл Кузнеця).

Історія середніх економічних циклів бере початок з кризи перевиробництва, яка розгорнулася в 1825 р. у Великій Британії. Цей цикл тривав 12 років і завершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразила економіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважають першою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталістичних країн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921,1929-1933, 1937-1938 років. Після другої світової війни з різним ступенем інтенсивності розвивалися кризи в 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1970, 1974-1975, 1980-1982, 1991-1992 (в окремих країнах) роках. Кожна з цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторні за своїми характеристиками. У зв'язку з цим їх не можна пояснити за допомогою якої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність не виключає можливості виділення ряду спільних закономірностей.

Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною. Це фази кризи, депресії, пожвавлення і піднесення.

За своїм змістом середні цикли - це економічні цикли процесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюється багатомірність циклічних коливань. Її розвиток характеризують такі показники динаміки: валового внутрішнього продукту; промислового виробництва; зайнятості; завантаженості виробничих потужностей; реальних доходів населення.

Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибутку (рентабельності), а також інших показників, що характеризують економічну ефективність відтворювального циклу. Матеріальна основа циклічності відтворювального процесу (середніх циклів) - фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці.

ІІІ. Довгострокові хвилі.

Однією з перших спроб наукового осмислення їх став опублікований у 1878 р. відомим англійським економістом У.С. Джевонсом статистичний аналіз, у якому поряд із середньо- і короткостроковими циклами аргументувалася наявність довгочасних коливань ділової активності. Про існування довгочасних циклів писали у своїх працях інші економісти, які займалися теоретичними проблемами економічної динаміки, зокрема наш співвітчизник М. І. Туган-Барановський. (робота “Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя”). У своїй теорії М.І.Туган-Барановський узяв за основу ідею Маркса про зв'язок промислових коливань з періодичним відновленням основного капіталу і заклав основи тенденції - перетворити теорію криз надвиробництва в теорію економічних коливань. З повною підставою можна сказати, що М.І.Туган-Барановський першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів: фази промислового циклу визначаються законами інвестування. Порушення ж ритму економічної активності, що приводить до кризи, випливає, на думку М.І.Туган-Барановскою, через відсутність паралелізму на ринках різних сфер у період економічного підйому, розбіжності між заощадженнями й інвестиціями, через диспропорційності в русі цін на капітальні блага і споживчі товари. Основна ідея М.І.Туган-Барановского полягає в тому, що в основі загального товарного надвиробництва лежить часткове надвиробництво, непропорційний розподіл “народної праці”. Таким чином, перше являє собою своєрідне вираження другого. Досліджував М.І.Туган-Барановський і роль позичкового капіталу в процесі циклічних коливань економіки. Він відзначав, що підвищення позичкового відсотка є вірною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні занадто мало для нестатків промисловості і роблячи звідси висновок, що безпосередньою причиною криз є не надлишок позичкового капіталу, що не знаходить собі застосування, а його недолік.

Водночас створення наукової теорії довгих хвиль в економіці справедливо пов'язують з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який опублікував на початку 20-х років XX ст. ряд важливих аналітичних досліджень з цієї проблеми.

У наступні роки теорія довгих хвиль дістала розвиток у працях таких відомих учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон. Проте це анітрохи не применшує науковий внесок М. Кондратьєва. Визнанням цього є назва довгих хвиль в економіці «циклами Кондратьєва», яка стала загальноприйнятою.

Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлений технологічного способу виробництва. Цей процес здійснюється двояко: еволюційно, коли поступово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та революційно, коли відбуваються докорінні якісні зміни в матеріалізації наукових знань, часткові (в окремих галузях) або загальні технічні революції.

За теорією довгих хвиль Кондратьєва науково-технічний прогрес розвивається хвилеподібно з циклами 50-60 років. Упродовж останніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції було 5 хвиль, в результаті яких утворилося 5 технологічних укладів.

Перший уклад (1780-1830 pp.) спирався на нові технології у текстильній промисловості.

Другий (1830-1890 pp.) пов'язаний з розвитком залізничного транспорту та механізацією виробництва практично усіх видів продукції на базі парового двигуна.

Третій (1880-1930 pp.) засновувався на використанні у промисловості електроенергії, розвитку важкого машинобудування і електротехнічній промисловості на базі використання стального прокату, досліджень у галузі хімії.

Четвертий (1930-1990 pp.) передбачав подальший розвиток енергетики, яка ґрунтується в основному на використанні нафти та нафтопродуктів, газу, засобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів. Галузеві лідери четвертого укладу - масове виробництво автомобілів, тракторо- і літакобудування, виробництво зброї.

П'ятий, започаткований у середині 80-х років, спирається на досягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, генної інженерії, нових видів енергії, освоєнні космічного простору, супутникової технології.

У структурі великих циклів виділяють дві ланки розвитку - низхідну і висхідну хвилі.

Низхідна хвиля великого циклу триває приблизно 20-25, а іноді й більше років - період зміни усталених базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства. В межах цього періоду особливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільш значних вкладень у нагромаджені попереднім розвитком технічні вдосконалення і одночасно бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, що є адекватною технологічному оновленню виробництва.

Висхідна хвиля триває приблизно 25-30 років. Фаза тривалого піднесення також не виключає циклічних криз, пов'язаних з оновленням виробничих фондів. Однак ці кризи відбуваються, як правило, на рівні високої кон'юнктури.

Іноді виділяють наддовгі (зверхдовгі) економічні цикли. Так, зокрема, існує поняття вікових логістичних циклів, що охоплюють період від 150 до 350 років.

54. Причини та можливі наслідки кризових проявів у світовій фінансовій системі.

У сучасних умовах світова економіка входить у нове русло глобальної інтеграції та інтернаціоналізації, де усе чіткіше проявляється нова якість взаємозалежності, яка не дуже була помітна при старих правилах функціонування.

Кризи XIX і перших десятиріч XX століття відбувалися в умовах золотого стандарту, що надавало їм особливих рис, водно­час загострюючи і обмежуючи деструктивні процеси. В резуль­таті Першої світової війни і особливо після Великої депресії 1930-х років гроші втратили зв'язок із золотом, що в свою чергу змінило форми криз і, разом з тим, створило можливості для не­бачених раніше фінансових потрясінь. Стрижнем проблеми є ви­сокі коливання (висока волатильність) обмінних курсів і валютні кризи. Інфляція різними темпами і в різних формах розвиваєть­ся у багатьох країнах, що залишається однією із головних причин валютних криз, які можна вважати особливим різновидом і скла­довою частиною криз фінансових.

Термін “фінансова криза” використовується зараз як найбільш загальне і широке поняття. За традицією колись часто говорили про «грошові кризи», особливо коли мова йшла про явища, що супроводжували чи передували циклічним економічним кризам. Кризи, центр яких – зовнішньо фінансова сфера, нерідко називають “валютними”. Елементом фінансової, як правило, є “бан­ківська криза”.

Хроніка найбільш суттєвих світових криз:

1825 -Перша міжнародна фінансова криза. На початку 1820-х років європейські інвестори (переважно вихідці з Великої Британії) вкладали в розробку золотих і срібних копалень у Латинській Америці. Видобуті в регіоні дорогоцінні метали постачали до Англії, зокрема на фондову біржу в Лондоні. Масові спекуляції із золотом та сріблом виснажили резерви Банку Англії, вибухнула фондова криза, що викликала паніку в банківській системі Великої Британії. Криза перекинулася на Латинську Америку, оскільки золотошукачі втратили основний ринок збуту.

1847- Фондова криза в Європі. На початку XIX століття найпопулярнішим активом на фондовому ринку Європи були акції залізничних компаній. Багато залізничних компаній не виправдали сподівань інвесторів, деякі з них лопнули. Почалася фондова криза, що перекинулася на банківську систему Англії, Німеччини та Голландії.

1857 - Перша світова економічна криза. Почалася в США. Причина – масові банкрутства залізничних компаній та обвал ринку акцій. Колапс на фондовому ринку спровокував кризу американської банківської системи. Того самого року криза перекинулася на Англію, а потім на всю Європу. Біржові хвилювання прокотилися навіть Латинською Америкою.

1914 - Міжнародна фінансова криза. Була викликана початком Першої світової війни. Причина – тотальний розпродаж паперів іноземних емітентів урядами США, Великої Британії, Франції та Німеччини для фінансування воєнних дій.

1920-1922 - Світова економічна криза. Післявоєнна дефляція і рецесія. Явище було пов’язане з банківськими і валютними кризами в Данії, Італії, Фінляндії, Голландії, Норвегії, США та Великій Британії.

1929-1933 - Велика депресія. 29 жовтня 1929 року (Чорний четвер) обрушилися всі фондові індекси на американських біржах. Кризі передувало скорочення виробництва у країнах, що розвиваються: бум фондового ринку в США у 1927-1928 роках призвів до відпливу капіталу з Європи та Латинської Америки, спровокував кілька валютних криз в Австралії, Аргентині, Бразилії, Уругваї.

1973- Перша енергетична криза. Почалася з подачі країн – членів ОПЕК, що знизили обсяги видобутку нафти. Таким чином добувачі чорного золота намагалися підняти вартість нафти на світовому ринку. 16 жовтня 1973 року ціна барелі нафти підвищилася на 67% – з $3 до $5. У 1974 році вартість нафти сягнула $12.

1997 - Азійська криза. Наймасштабніше падіння азіатського фондового ринку з часів Другої світової війни. Криза стала наслідком відходу іноземних інвесторів з країн Південно-Східної Азії. Причина – девальвація національних валют регіону і високий рівень дефіциту платіжного балансу країн ПСА. За підрахунками економістів, азійська криза знизила світовий ВВП на $2 трлн.

1998 - Російська криза. Одна з найважчих економічних криз в історії Росії. Причини дефолту – величезний державний борг країни, низькі світові ціни на сировину (Росія – великий постачальник нафти й газу на світовий ринок) і піраміда державних короткострокових облігацій, за якими уряд РФ не зміг розплатитися вчасно. Курс рубля щодо долара в серпні 1998-го – січні 1999-го знизився втричі – з 6 до 21 руб. за долар.

2001 - Криза.com. Крах інтернет-компаній (доткомів) спочатку зачепив дрібні інтернет-компанії. Потім хвиля банкрутств прокотилася великими компаніями, що спеціалізувалися на послугах b2b (бізнес для бізнесу). Причина кризи – невиправдано високий рівень інвестицій у підприємства IT-сектору і низькі фінпоказники багатьох із них. Після кризи доткомів у США почалася рецесія.

2008-2009 – Світова фінансова криза. Почалася із іпотечної кризи в США в кінці 2006 року і досить швидко її вплив відчули глобальна банківська система та світові фінансові ринки.

В середньому в світі відбувається сім валютних криз на рік. З моменту (періоду переходу) на плаваючі курси велика частина криз припадала на період 1975 — 1986 років

Для оцінки частоти фінансових криз МВФ досліджував макроекономічну результативність групи з 53 країн з 1975 по 1997 рік (22 країни були високорозвинені, а 31 – слаборозвинені). За цей період відбулося 158 валютних криз, в тому числі 55 епізодів, у яких валюта країни знецінювалися більш як на 25 відсотків. Відбулося й 54 банківські кризи. З даних МВФ випливає, що слаборозвинені країни у порівнянні з високо розвиненими більше ніж у двічі частіше переживають валютні й банківські кризи. Недивно, що основна частина позико­вих операцій МВФ із середини 1970-х років була спрямована на країни, що розвиваються. Значно менша кількість криз спостері­галась у період з 1987 по 1999 роки.

Слід зазначити, що частота валютних криз збільшувалась вдвічі: в середині 1970-х років під впливом зовнішніх нафтових шоків, а потів в середині 1980-х під час боргової кризи країн, що розвиваються. Характерним є те, що у період з 1975 по 1986 роки під шквал криз потрапляли в основному промислове розвинені країни, а у 1987-1999 рр. країни, що розвиваються. Однак тенденція криз на затухання/зменшення аж ніяк не означає вирішення проблеми міжнародної фінансової стабільності, оскільки масштаби криз з точки зору темпів девальвації чи знецінення національної валюти неймовірно зросли. На відміну від ранніх криз сучасні набули складної і не передбачуваної природи, в результаті чого захист від них і прогнозування стають все менше і менше реалістичними та ефективними. Для вирішення проблеми світової фінансової стабільності з моменту розпаду Бреттон-Вудської системи було запропоновано велику кількість проектів щодо реформування світової валютної системи.

Причини кризових проявів у світовій фінансовій системі:

- зростаюча залежність економік країн світу

- неефективна валютна політика та регулювання валютних курсів (різкі зміни валютного курсу, зменшення золотовалютних резервів країн)

- значні коливання цін на сировинні товари

- зростання зовнішньої заборгованості держав

- недостатня координація зусиль з боку провідних країн та світових організацій

- спекуляції на фондових ринках, ринках іпотечного кредитування

- значний розрив у розвитку найбагатших та найбідніших країн

- інша фактори (політичні, природні катаклізми та ін.)

Наслідки криз:

падіння ВВП, скорочення інвестицій і відтік капіталу, зростання інфляції, зменшення доходів населення, падіння фондових індексів, накопичення державного боргу, зниження ліквідності банківської системи, банкротство компаній, політична криза.

55. Причини та механізми глобальної фінансової кризи 2008-2009 р.

Фінансова криза 2008-2009 почалася із іпотечної кризи в США, що почалася в кінці 2006 року і набула гострих форм у серпні 2007 року. Досить швидко її вплив відчули глобальна банківська система та світові фінансові ринки. За словами Рейчл Ломакс, заступника управляючого Банка Англії, сучасна криза є найбільшою кризою ліквідності у мирний час.

На думку дослідників Міжнародної торгової палати, остаточно подолати кризу вдасться лише у 2010-2011 роках. Серед країн, які прийняли на себе найбільший удар кризи, слід назвати, крім США, Францію, Великобританію, Ірландію, Ісландію, Швейцарію, Люксембург, Іспанію, а також Таїланд та Японію.

За даними BBC, у Європі найбільші втрати в результаті кризи понесли наступні банки: UBS - $13,5 млрд., Deutsche Bank - $3,2 млрд., Barclays - $2,6 млрд., Royal Bank of Scotland - $2,6 млрд., BNP Paribas - $2,1 млрд., Credit Suisse - $1 млрд., Wachovia - $1,1 млрд., IKB - $1 млрд.

Фінансова криза почалася з іпотечної кризи у США наприкінці 2006 року. Головною її причиною було зростання обсягів неповернених житлових кредитів ненадійними позичальниками. Криза стала помітною і почала набирати міжнародних масштабів навесні 2007 року, коли New Century Financial Corporation, найбільша іпотечна компанія США пішла із Нью-Йоркської фондової біржі у результаті заборони, накладеною на торги її акціями. Компанія перестала видавати кредити, і крім того, виявилися неспроможною виплачувати заборгованість кредиторам. І хоча доля кредитів, виданих ненадійним позичальникам, була незначною у загальній масі іпотечних кредитів, це спричинило паніку на ринку житла. Іпотечні банкрутства добралися і до надійних позичальників. На хвилі банкрутств американських агенцій із іпотечного перекредитування ненадійних позичальників, інші кредитні організації перестали видавати іпотечні позики навіть позичальникам із хорошим кредитним рейтингом, хто не мав підтвердженого офіційного доходу, або початкового внеску. Протягом наступних кількох місяців зазнали збитків або збанкрутували десятки компаній.

Головні причини виникнення іпотечної кризи у США.

1. Обвал цін на ринку житла.

2. Зниження прибутковості іпотечного бізнесу й підвищення ризиків іпотечних операцій.

3. Відсутність власних коштів у кредиторів для покриття збитків.

4. Загострення проблеми кредитоспроможності домогосподарств.

Іпотечна криза в США спровокувала іпотечні кризи в Європі та країнах Азії, де мали місце схожі схеми кредитування. Причому, кризи зачепили як високорозвинені країни, на зразок Великобританії, Іспанії, Японії, так і країни що розвиваються, на зразок Казахстану. Відповідно, збитки почали зазнавати не лише банки світового масштабу, а й локальні банки. За оцінками експертів інвестиційного банку Goldman Sachs, фінансові установи всього світу зазнали за 2 роки кризи 5 трлн. дол.. збитків.

Такі значні збитки призвели до обвалу фондових ринків світу. За 2007 рік цінні папери на світовому фондовому ринку подешевшали на 5 трлн. доларів США. В результаті, інвестори переключили свою увагу з фондового ринку на товарний ринок, що призвело спочатку до зростання цін на нафту та інші сировинні товари, а потім до обвалу цін.

Таким чином, світова фінансова криза мала наступні наслідки:

1. Криза ліквідності у банківському секторі та банкрутство банків

2. Обвал цін на нерухомість та згортання будівництва

3. Обвал фондових ринків

4. Падіння цін на сировинні товари

5. Валютні шоки, знецінення долара

6. Призупинення кредитування та посилення вимог щодо позичальників

7. Рецесія у розвитку багатьох країн Європи та зростання темпів інфляції

Механізми подолання кризи:

- Державне втручання в регулювання діяльності фінустанов. Націоналізація проблемних банків.

- Солідарність фінансових інститутів. Прикладом таких дій є запропоновані банками Banque Populaire и Caisse d'Epargne $ 1,5 млрд. страховику зобов’язань CIFG.

- Подолання асиметрії інформації. Фінансовим інститутам рекомендовано оперативно й повно сповіщати про свої збитки. А аудиторським фірмам пропонується деталізувати ризики від інвестицій, здійснюваних банками.

- Жорсткіші умови надання іпотечних кредитів банками.

- Зупинення стрімкого росту курсу євро та падіння долару, зниження ставки ЄЦБ.

- Боротьба проти різких коливань цін на сировину – нафту, метали, руди.

- Консолідація світових зусиль, зокрема, в межах СОТ та групи 20.

Лондонський саміт G-20 (групи 20) щодо світової фінансової кризи

1 квітня 2009, рішення:

- збільшення на 750 мільярдів доларів кошти Міжнародного валютного фонду та Світового банку, що є найбільшим позичальником коштів країнам, які опинилися у надзвичайній ситуації.

- загальний пакет допомоги для подолання кризи становить нечувані досі 5 трильйонів доларів. Всесвітній банк отримає 100 мільярдів для надання допомоги найбіднішим країнам світу.

- призначення 250 мільярдів доларів на стимулювання міжнародної торгівлі упродовж наступних двох років.

- запровадження санкції проти країн і територій у світі, які надають дах для уникнення від сплати податків та відмивання грошей

- Покладено край банківській таємниці у тій формі, як вона існувала в минулому.

Нові правила, які регулюватимуть винагороду для банкірів (не повинно існувати премій для працівників банків, які працюють невдало)

Висновки. Світова фінансова криза розпочалась у 2007 році з обвалу ринку іпотечних кредитів у США. Обвал ринку нерухомості, стрімке зростання кількості неповернених кредитів, банкрутство кредитних фондів, списання світовими банками сотень мільярдів доларів збитків, обвал фондових ринків, ріст цін на енергоносії, прискорення темпів світової інфляції та зниження темпів росту світової економіки – всі ці події є взаємопов’язані і відбулися за період менше 1 року. Фактично, надзвичайно тісна взаємопов’язаність та переплетеність фінансових систем призвела до того, що криза на американському ринку переросла у кризу світової економіки.

56. Проблема природних ресурсів економічного розвитку.

В умовах сучасного науково-технічного прогресу, швидкого розвитку продуктивних сил, які ведуть до значного споживання природних ресурсів, глобального характеру набувають проблеми забезпечення та їх захисту.

Тривалий час проблема обмеження природних ресурсів не розглядалася, однак з розвитком науки і техніки вона постала як проблема економічна, технологічна і світоглядна. В більшості країн сформувався такий устрій життя, коли розвиток їх досягається за рахунок дедалі більшого залучення у виробництво природних благ, що й зумовило значне виснаження природних ресурсів і виникнення енергетичної кризи.

Після детального вивчення вичерпності природних ресурсів вчені прийшли до висновку, що основна проблема не в недостатку природних ресурсів, а в їх нераціональному використанні і забрудненні. Для економіки природокористування найголовнішими є два аспекти проблеми використання природних ресурсів:

1) виснаження природного середовища і природних ресурсів

2) заповнення цього середовища непотрібними компонентами, що робить його непридатним для споживання.

Природа переживає вплив суспільства по наступним напрямкам: - використання компонентів навколишнього середовища в якості ресурсної бази виробництва; - дія виробничої діяльності людей на навколишнє природнє середовище (її забруднення); - демографічний тиск на природу (сільськогосподарське використання земель, збільшення кількості населення, ріст крупних міст). Тут переплітаються в одне багато глобальних проблем людства – ресурсна, продовольча, демографічна – всі вони мають в тій чи іншій мірі вихід на екологічну проблематику. Але вона має великий вплив на ці та інші проблеми людства.

Міжнародний аспект проблеми екологічної безпеки пов`язаний з двостороннім або багатостороннім співробітництвом і часто орієнтується на розв`язанні регіональних екологічних проблем як на урядовому так і на неурядовому рівні. При чому в глобальному масштабі важливу координаційну роль відіграє Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Відгуком міжнародного співтовариства на появу паростків екологічного руху стала Конференція ООН із навколишнього середовища в Стокгольмі в 1972 р. Це була перша всесвітня екологічна конференція, яка і поклала початок формуванню основи концепції охорони здоров’я на міжнародному рівні. У Декларації цієї конф робиться великий акцент на роль науки і техніки у вирішенні екологічних проблем. В свою чергу тут вже помітний зв’язок екон та соц. розвитку з проблемами навкол середовища.

Важливим внеском у таке розуміння розвитку стали доповіді Римського клубу, а особливо «Межі розвитку» 1972р., в якій висунуто тезу про обмеженість економічного зростання внаслідок виснаження природних ресурсів, та присутня ідея про перехід цивілізації до стану глобальної динамічної рівноваги, від кількісного зростання – до якісного, нового світового екон порядку.

У 1980році була розроблена «Всесвітня стратегія охорони природи», де обґрунтовувалося значення живої природи для виживання людства і стійкого розвитку.

У Найробській декларації у 1982р. за результатами Асамблеї ООН, вперше дана оцінка екологічним проблемам з погляду їх соц.-екон наслідків і м/н співтовариство визнало, що причини еколог проблем в соц.-екон організації суспільства, яка посилюється бідністю і марнотратним споживанням.

У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з питань навколишнього середовища та розвитку. Вона є 1 з найбільш значущих,так як на ній було прийняте істор рішення про зміну курсу розвитку всього світового суспільства. Воно було спричинене катастрофічним станом навколишнього середовища та загрозою загибелі всього живого вже у 21 ст. Результатом стало 5 документів:

«Декларація Ріо-де-Ж по навк середовищу»

«Рамкова конвенція про зміну клімату»

«Конвенція про біо розмаїття»

«Заява з приводу лісових принципів»

«Порядок денний на 21 ст.»- обємний документ, що містить детальні робочі плани з досягнення сталого розвитку, цілі , фінан забезпечення. Найб важливий.

Через 5 р. у 1997р. у Нью-Йорку відбувся форум «Спеціальна сесія ГА ООН по оцінці і аналізу підсумків виконання «Порядку денного на 21ст» (Саміт Землі + 5), що приніс суцільне розчарування, оскільки більшості завдань не було досягнено і заплановане фінансування не здійснено.

У 2000 р. на Саміті тисячоліття ГА ООН прийняла документ «Цілі розвитку тисячоліття» - що містить цілі розвитку як програма поліпшення життя людей і вирішення насущних проблем початку 21 ст., яких повинно бути досягнено до 2015р. Ціковим у цьому документі є те, що встановлюються принципи: свобода, рівність, солідарність, терпимість пошана до природи, загальний обов’язок, виділення них свідчить про спробу розширення етичної складової концепції стійкого розвитку у теоретичному аспекті.

Іншою помітною подією був Саміт Землі в Йоганнесбурзі у 2002р. , що чітко показав,що суспільство рухається в нестійкому розвитку.

На 1й план вийшли проблеми подолання бідності, що є основоположними для формування нового суспільства.В свою чергу визначенна проблема байдужості країн, що є перешкодою для формування подальшої стійкості розвитку.

На даний момент ситуація з впровадженням цілей розвитку тисячоліття є критичною і доки всі крани не обєднають свої зусилля та не візьмуться за їх впровадження, результат буде вкрай негативним.

57. Проблеми ціноутворення в міжнародній торгівлі.

Ціни в міжнародній торгівлі є результатом взаємодії мікро- і макропроцесів у світовій та національних економіках. Процес ціноутворення можна найповніше дослідити, аналізуючи експортні ціни і ціни ТНК. Функції ціни: 1) одержання прибутку фірмі; 2) комунікативно-інформаційна ф-ція. Ц.повинна забезпечити зв’язок виробника з потенційним споживачем, надати інфо для скл-ня планів фірми щодо обсягу, стр-ри вир-ва, динаміки попиту, умов торгівлі; 3) щодо трансфертних цін (ц.за якими здійснюється обмін товарами і послугами між материнською компанією та зокордонними філіалами), то вони крім загальних ф-цій, стимулюють зменшення податкових стягнень у країні діяль-ті фірми, забезпечують заощадження за рахунок тарифних і кількісних обмежень у власній країні та за рубежем, ефективно управляти рухом потоків готівки. Процес формування експортної ціни визначається тими ж завданнями і факторами, що й процес ціноутворення на внутрішньому ринку. Ц.має забезпечити початкове входження на новий ринок, своєчасно мінятися відповідно до змін в умовах конкуренції та в загальному попиті на товари.

Початкова ціна – «зняття вершків», встановлення високої ціни на новий удосконалений продукт, розв’язує лише часткові завдання, вимагає точної ринкової орієнтації і швидкої реакції на конкурентні умови ринку. Інший тип цієї ц.грунтується на встановленні її з урахуванням того, що на даному ринку вже є товари, які пропонуються експортером. Тоді Ц визначається умовами конкуренції на ринку; вирішальними є витрати на вир-во і життєвий цикл товару; експортер повинен точно знати обсяг продажу для забезпечення достатнього доходу; цей тип ц ризикований дя експортера.

Ціна проникнення вимагає масового споживання і покупця, чутливого до рівня цін; їй характерний низький рівень; низька доходність одиниці товару буде компенсована сукупною виручкою, прибутковістю; несе в собі великий ризик, бо немає певності, що всі передумови успіху на ринку можуть бути забезпечені.

На ц.товарів і її перегляд впливають ек-на пол-ка нац-них урядів, м.орг-цій, міждержавних об’єднань через субсидування експорту, «маркетинг», урядові закупки, валютне рег-ня.

На ціноутворення у світовій економіці поряд із державними нац. структурами впливають інститути м/н співробітництва та інтеграції. Серед них насамперед треба виділити Європейське економічне співтовариство, ГАТТ, МВФ та Світовий банк; рішення і рекомендації G7. Крім того, всілякі торговельні та економічні міжнародні об’єднання, на зразок Асоціації вільної торгівлі, економічних вільних зон, митних союзів тощо, теж накладають свій відбиток на міжнародне ринкове ціноутворення.

На ціноутворення у сфері діяль-ті м.корпорацій (монополій) впливає ряд факторів: цілі корпорації, обсяг витрат, ринкова ситуація і поведінка споживачів, ринкова стр-ра, обмеження з боку зовн.середовища. Внаслідок того, що ці фактори діють у різних країнах неоднаково, цінова пол-ка корпорацій значно відрізняється на ринках окремих держав.

М.ц., які встановлюють м.корпорації на певних ринках є тим орієнтиром, що формує загальні параметри трансфертних цін. Ц.м-них корпорацій – це зовнішні м ціни, трансфертні – внутрішні м.ціни. Трансфертні ціни спроможні впливати відчутною мірою на сукупний результат господарювання м.корпорацій. Проводячи цінову по-ку, м.корпорації і ТНК, важливо не допустити конфліктів з нац.і зарубіжним урядами, для цього вони повинні координувати цінову пол-ку в межах всієї окремої організації. Фактори, що формують у кожному регіоні трансфертні ціни: ринкові умови в зарубіжній країні, конкурентоздатність товару, розумний прибуток для зарубіжного філіалу, податкова система у власній нац.ек-ці, ек-ні умови в зарубіжній країні, обмеження імпорту, митні тарифи, ціновий контроль, оподаткування в зарубіжній країні, режим валютних операцій.

Існує кілька методів ціноутворення: 1) затратне, ціни визначають на на основі всіх витрат; 2) «двоїсте» – на цінах граничних витрат, і внаслідок цього експортні ціни нижчі внутрішніх. Цей метод полягає у врахуванні всіх прямих витрат на виробництво і реалізацію експортного продукту + на внутрішні продукти податки вищі, ніж ті, що йдуть на експорт; 3) ринково-диференційоване: головне – зібрати найповнішу інфо про зовнішні ринки і діяти відповідно, а якщо інфо обмаль, то ціни формуються на основі граничних витрат.

Установлюючи ціну на свої товари, експортер прагне по можливості включити в неї витрати, пов’язані з експортом, що підвищують ціну: дослідження зарубіжного ринку, страхування, транспортування, зв’язок із зарубіжними споживачами, витрати на просування товару, тарифи і податки, ризик, пов’язаний з використанням іноземної валюти, політичний і комерційно-кредитний ризик. Цей процес називається ескалацією ціни.

Отже, Ціна - це грошова сума, яку має намір одержати продавець, пропонуючи товар чи послугу, і яку готовий заплатити за даний товар чи послугу покупець. Збіг зазначених двох вимог залежить від багатьох умов, що одержали назву "ціноутворюючих факторів". По характеру, рівню і сфері дії вони можуть бути розмежовані на п'ять нижчеперелічених груп.

Загальноекономічні, тобто діючі незалежно від виду продукції і конкретних умов її виробництва і реалізації. До них відносяться: економічний цикл; стан сукупного попиту та пропозиції; інфляція.

Конкретно економічні, тобто обумовлені особливостями даної продукції, умовами її виробництва і реалізації. До них відносяться: витрати; прибуток; податки і збори; пропозиція та попит на цей товар чи послугу з урахуванням взаємозамінності; споживчі властивості: якість, надійність, зовнішній вигляд, престижність.

Специфічні, тобто діючі тільки у відношенні деяких видів товарів і послуг: сезонність; експлуатаційні витрати; комплектність; гарантії й умови сервісу.

Спеціальні, тобто пов'язані з дією особливих механізмів і економічних інструментів: державне регулювання; валютний курс.

Позаекономічні - політичні; військові.

Що стосується встановлення цін на ряд товарів масового попиту, то тут мають застосовуватися ті ж підходи, що й при зміні початкової ціни, тобто на одні продукти ціна має забезпечити максимальну прибутковість за короткий строк, на інші – захистити ринок від вторгнення конкурентів, гарантувати збереження або розширення ринкової частки.

58. Проблеми формування зони вільної торгівлі України з єс.

Насьогодні Україна та ЄС взаємодіють на основі "Східного партнерства", ініційованого Польщею і Швецією та офіційно затвердженого Європейською Радою 19-20 березня 2009 року та введене в дію на саміті "Східного партнерства" 7 травня в Празі. Воно спрямоване на посилення двостороннього та багатостороннього співробітництва Європейського Союзу (ЄС) із східноєвропейськими партнерами та між ними самими. До них входять: Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна та Білорусь. Не визначаючи членство в ЄС як остаточну мету партнерства, ця ініціатива покликана забезпечити активне співробітництво у дво- та багатосторонньому форматі як із ЄС, так і між країнами-партнерами, з метою приведення їх законодавства, економіки і адміністративного управління та інших сфер до європейських стандартів. Однак, "Східне партнерство", як продовження Європейської політики сусідства (ЄПС), має і ряд недоліків, пов’язаних з нечіткою інституційною структурою та низьким рівнем фінансування для реалізації амбіційних цілей.

Україна розглядає даний механізм співробітництва лише як вдале доповнення до успішних двосторонніх відносин. Україна уже перебуває в процесі переговорів щодо Угоди про асоціацію, включаючи Угоду про ЗВТ. Вже набули чинності угоди про спрощення візового режиму і реадмісію, ведуться переговори про скасування візового режиму ЄС з Україною. Тривають переговори з ЄС стосовно членства України в Енергетичному співтоваристві, одночасно відбувається підготовчий процес щодо інтеграції енергетичного ринку України з енергетичним ринком ЄС. Активно розвивається інтеграція і за іншими напрямами. Це дає підстави вважати Україну лідером серед країн-партнерів.

Україна та ЄС тим не менша зараз ведуть переговори, спрямовані на створення тісних економічних та політичних зв'язків у рамках нової посиленої угоди. Угода про ЗВТ покликана сприяти розвитку торгівельних відносин між Україною та ЄС. Угода про ЗВТ є частиною Угоди про асоціацію, що прийде на зміну чинній у 2005-2008 роках між Україною та Євросоюзом Угоді про партнерство та співробітництво (УПС). Три інші частини Угоди про асоціацію стосуються:

1) політичного діалогу, зовнішньої та безпекової політики;

2) юстиції, свободи та безпеки;

3) економічного та секторального співробітництва.

ЄС допускає можливість переходу до вільної торгівлі з Україною за наявності 3х передумов: 1) просування ринкових реформ в Україні, 2) повне виконання положень УПС та 3) вступ України до СОТ (що вже здійснено).

Переговори щодо Зони вільної торгівлі почалися після вирішення питання щодо членства України у Світовій організації торгівлі (СОТ) у лютому 2008 року.

Головна мета ЗВТ полягає у досягненні регуляторного зближення, тобто гармонізацію українського законодавства до європейських норм, а не лише саме зниження митних тарифів і квот. Масштаби та сфери охоплення Зони вільної торгівлі:

1. тарифи та бар'єри у торгівлі, інструменти торгівельного захисту; 2. правила визначення походження товарів; 3. сприяння торгівлі; 4. технічні регламенти (це – нормативно-правові акти, у яких визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим); 5. санітарні та фітосанітарні заходи; 6. торгівля послугами; 7. антимонопольна політика; 8. інтелектуальна власність; 9. державні закупівлі; 10. питання торгівлі енергоносіями; 11. торгівля та сталий розвиток.

Зараз ЄС акцентує увагу на двох питаннях: прискоренні економічних реформ в Україні та перспективах і можливих наслідках створення зони вільної торгівлі для обох сторін.

У ході вирішення першого питання розглядаються дії України щодо подальшої лібералізації торгівлі. Завдання є досить актуальним, адже Україна ще не завершила процесс лібералізації відповідно до вимог СОТ. З іншого боку, більш глибока лібералізація може потребувати додаткового часу, що затягне процес утворення ЗВТ. Виконання цього завдання потребує дотримання вимог режиму найбільшого сприяння, здійснення митної оцінки, дотримання формальностей проведення експорту та імпорту, пом’якшення наслідків кількісних обмежень на імпорт.

Для розв’язання другого питання вивчаються фактори, що мають безпосереднє відношення до утворення зони вільної торгівлі. Проблема полягає в високоякісному прогнозуванні економічних і соціальних наслідків створення зони вільної торгівлі між Україною і країнами ЄС.

Одразу після вступу України до СОТ подальший рух до найпростіших форм вільної торгівлі з ЄС на думку експертів є цілком виправданим, оскільки в середньому тарифи, пов’язані зі вступом до СОТ, є порівняно низькими, а правила цієї організації виключають обмеження через квоти як загальний принцип. Крім того, найпростіша ЗВТ додасть до вже виконаних Україною вимог СОТ тільки рух до нульових тарифів на торгівлю товарами, проте за можливих винятків, таких як сільське господарство.

Більші вигоди від співпраці можна чекати за умови поглибленої інтеграції України та ЄС, зокрема через підписання угоди про поглиблену ЗВТ (так звану "ЗВТ плюс"). Вона передбачає ширше охоплення секторів економіки та скасування не лише митних тарифів, але і суттєве зменшення нетарифних бар’єрів торгівлі. Скасування нетарифних бар’єрів вимагатиме адаптації українського законодавства, а також адміністративних та регуляторних процедур до законодавства та процедур ЄС. Хоча впровадження такої форми інтеграції може бути пов’язане із значними витратами, саме така поглиблена інтеграція принесе більше користі для України, адже стане стимулом до запровадження глибоких внутрішніх реформ.

Поглиблена вільна торгівля могла б у принципі включати такі складники:

- підтримка реформи митної служби;

- узгодження і взаємне визнання стандартів, що зменшує нетарифні бар’єри у торгівлі;

- прийняття стандартів щодо сільськогосподарських продуктів (це може зменшити бар’єри для торгівлі, сприяти розвитку внутрішнього сільськогосподарського ринку);

- усунення обмежень для мобільності капіталу та відкриття українського ринку фінансових послуг;

- ефективніше впровадження конкурентної політики – наближення до стандартів ЄС;

- підтримка впровадження вищих стандартів корпоративного управління;

- супровідна політика, що включає технічну допомогу, інвестиції в інфраструктуру [3].

Наразі існують ознаки того, що "ЗВТ плюс" могла б дати важливі переваги і від вищого ступеня лібералізації, і від проведення внутрішніх регуляторних реформ у головних секторах економіки. Зменшення тарифів на імпорт за найпростішої ЗВТ не призведе до відчутного зростання доходів і поліпшення добробуту, хоча зміни у структурі торгівлі будуть великими. Український експорт до країн ЄС може подвоїтися, що означатиме покращання умов для українських підприємців. Експорт з ЄС до України також може суттєво зрости. Експерти відзначають, що створення ЗВТ між Україною та ЄС сприятиме здешевленню продукції ЄС для українських споживачів і підприємств, що планують імпортувати проміжні товари. Україна має великий потенціал як експортер аграрної продукції та промислових товарів, а ЄС стане для України найбільшим ринком для обох цих категорій. Залучення більших обсягів іноземних інвестицій теж має стати важливою частиною економічного розвитку України, особливо у плані розбудови потужної сфери послуг.

Реалізація положень про вільну торгівлю потребуватиме витрат як з державного бюджету, так і коштів українського бізнесу. Насамперед, це витрати на гармонізацію українського законодавства з Acquis communautaire (спільна нормативна база ЄС) та на розбудову ринкової інфраструктури.

Незважаючи на перехідний період, на думку фахівців не всі українські компанії зможуть витримати тиск конкуренції з боку ЄС. Тому можливе зникнення компаній та скорочення робочих місць, зокрема у довгостроковій перспективі в так званих "старих секторах" (промисловість, сільське господарство). Натомість виникатимуть можливості в "нових секторах" (високих технологій). Тому важливо буде приділити увагу перепідготовці фахівців, щоб скористатися з нових можливостей та мінімізувати негативні наслідки.

Перешкоди для створення ЗВТ:

• Присутність у товарній структурі українського експорту до ЄС переважно сировини та товарів першого ступеню обробки, що не сприяє інноваційному розвитку української економіки. Враховуючи те, що вступ до СОТ передбачає зниження імпортних тарифів, ця негативна тенденція може зберегтись та поглибитись.

• Використання в Україні застарілої системи класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД). З 1 січня 2008 року впроваджена гармонізована з ЄС система класифікації, що базується на європейській системі класифікації товарів 2002 року. Очевидно, що прогрес у цій сфері відбувається занадто повільно, оскільки в Євросоюзі вже використовується система класифікації 2007 року.

• Невиконання частини умов щодо приєднання України до Угоди про оцінку відповідності та прийнятності промислових товарів (АСАА) (що також є однією з основних умов створення ЗВТ+) а саме: передача частини повноважень Держспоживстандарту України (тестування, сертифікація, випробування продукції) безпосередньо виробникам промислової продукції, а також забезпечення сприятливих умови для створення недержавного органу для нагляду за ринком.

• В Укр потрібно побудувати правову державу

• Тінізація економіки, корупція

• Нерозвиненість транспортних мереж

• Недостатнє інституційне забезпечення по співробітництву з ЄС.

59. Профіль експортної спеціалізації України.

Починаючи з другої половини XX століття спостерігаються процеси поглиблення міжнародних економічних відносин між країнами, групами країн та наддержавними утвореннями, посилюється міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя.

Набуття членства у СОТ створює значні додаткові можливості для реалізації Україною своїх інтересів у торговельній сфері.

Необхідність активного інтегрування України в світове товариство визначає особливу важливість формування її зовнішньоекономічних зв’язків із країнами світу, серед яких одне із провідних місць належить зовнішньоторговельним зв’язкам.

Дослідження динаміки торгівлі України товарами у 2001-2008 роках дозволяють виділити 2 етапи:

- перший етап (2001-2004 рр.): позитивні тенденції у товарній торгівлі, Україна мала у торгівлі товарами позитивне торговельне сальдо, максимальна величина якого склала у 2004 році - + 3,68 млрд. дол. США;

- другий етап(починаючи з 2005 р.): постійне перевищення імпорту товарів над експортом. У 2008 році величина негативного сальдо балансу товарної торгівлі досягла максимального значення і склала -18,6 млрд. дол. США.

2001-2008

Дослідження географічної структури експорту України дозволяє зробити наступні висновки:

- по-перше, протягом 2001-2008 років мало місце звуження регіональної структури експорту товарів із України: так, якщо в 2001 році сукупна частка регіону СНД та Єврорегіону у експорті товарів із України становила 59,8%, то вже в 2008 році на їх частку припадало 65,0%;

- по-друге, варто підкреслити різновекторні тенденції у структурі українського експорту: протягом 2001-2008 років частка в експорті країн СНД стабільно зростала, в результаті чого вона збільшилась із 24,1% у 2001 році до 35,6% у 2008 році, що є свідченням поглиблення співпраці у експорті із регіонами СНД. У той же час частка експорту до країн Європи зростала лише протягом періоду 2001-2003 років – із 35,7% до 39,7% (у т.ч. частка експорту до ЄС зросла із   31,6% до 35,7%). Протягом 2004 -2008 рр. спостерігалось скорочення частки українського експорту до країн Європи – із 39,7% у 2002 році до 29,5% у 2008 році, у т.ч. скорочувалась і частка ЄС – із 35,7% у 2003 році до 27,1% у 2008 році.

Таким чином, можемо констатувати, що поступово Україна втрачає свої експорті ринки як в Європі взагалі, так і в ЄС зокрема. 

У той же час варто зазначити, що Україна має певні перспективи на ринку країн ЄС, що обумовлено існуванням низки значимих конкурентних переваг, а саме: високий експортний та науково-технологічний потенціал (який створює можливості для виробництва та експорту високотехнологічних товарів), вигідне географічне положення та порівняно низькі виробничі витрати (що забезпечує перевагу, передусім, перед європейськими виробниками).

Таким чином, проведене дослідження дозволяє нам сформулювати 3 групи стратегічних зовнішньоторговельних пріоритетів України в сучасному глобальному середовищі:

1.    відновлення домінуючих позицій на ринках країн СНД, що може бути досягнуто за рахунок реалізації інтеграційних та коопераційних стратегій українських компаній, підвищення рівня конкурентоспроможності українських товарів;

2.    зайняття нішевих позицій на ринках країн ЄС, що може бути досягнуто передусім за рахунок адміністративної, організаційної та інформаційної  підтримки компаній експортерів;

3.    регіональна диверсифікація зовнішньоторговельних зв’язків за рахунок налагодження співробітництва із компаніями країн Азії у високотехнологічних сферах, в яких Україна володіє науково-дослідним та кадровим потенціалом, а саме − електроніка, електротехніка, приладобудування, авіаційна промисловість.

2009 (Держкомстат)

В Україні за січень-жовтень 2009 р. експорт товарів становив 31 млрд 651,6 млн дол., імпорт - 35 млрд 907,6 млн дол., що складало 53,5% і 47,6% від обсягів відповідного періоду попереднього року, за даними Держкомстату. Від'ємне сальдо становило 4 млрд 256 млн дол.

На формування від'ємного сальдо вплинули окремі товарні групи: енергетичні матеріали, нафта і продукти її перегонки, фармацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси.

Коефіцієнт покриття експортом імпорту становив 0,88 (за цей період 2008 р. - 0,78).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 209 країн світу.

Обсяги експорту в країни СНД становили 34% від загального обсягу експорту, Азії - 31,2%, Європи - 25,4% (в т.ч. в країни Європейського Союзу - 23,4%), Африки - 6,4%, Америки - 2,8%. Найбільші експортні постачання здійснювалися в Російську Федерацію - 20,8% від загального обсягу експорту, Туреччину - 5,3%, Китай - 4%, Казахстан - 3,9%, Білорусь - 3,3%, Італію - 3,1% і Німеччину - 3%.

Зменшились обсяги експорту товарів в країни Америки, Європи, СНД, Африки, Азії.

В жовтні 2009 р. експорт товарів склав 4 млрд 173,7 млн дол., імпорт - 4 млрд 337,8 млн дол., що в порівнянні з жовтнем 2008 р. становило 74,2% і 57,2% відповідно. Від'ємне сальдо склало 164,1 млн дол.

За січень-жовтень 2009р. експорт товарів становив 31651,6 млн. дол. США, імпорт – 35907,6 млн. дол. США, що складало 53,5 % та 47, 6 % від обсягів відповідного періоду попереднього року. Від’ємне сальдо становило 4256 млн. дол. на формування від’ємного сальдо вплинули окремі товарні групи: енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, фармацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси.

Збільшився експорт товарів до Китаю у 2,6 рази (за рахунок збільшення поставок чорних металів, а також руд, шлаків та золи). Зменшився експорт до Італії, Туреччини, РФ, Білорусі, Німеччини та Казахстану.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-жовтнем 2008р. збільшилась частка зернових культур – з 5,1% до 9%, механічних машин – з 5% до 6,9%, електричних машин – з 4,1% до 5,4%, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 2,7% до 4,5%. Натомість зменшилась частка чорних металів – з 35,9% до 26,2%, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 6,1% до 4,9%, добрив – з 3% до 2,2%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 4% до 1,8%.

Якщо узагальнити, то з року в рік частка того чи іншого товару змінюється, але головними статтями експортної спеціалізації України є та залишаються: метал та металопродукція, хімічна продукція; мінеральні продукти та добрива; зернові культури; деревина та продуктів з неї; алюміній та товари з нього; механічне обладнання.

Протягом 2005-2008 років структура експорту була майже незмінною. Домінантною складовою частиною була торгівля чорними металами, яка знаходиться в межах 41-43%. На другому місці серед експортних товарів була сільськогосподарська продукція — 12-16%. Інші важливі продукти займають у структурі експорту: продукція хімічної галузі — 9-11%, машини та обладнання — 9-11%, транспортні засоби — 5-6%. Сумарно вищезгадані товарні категорії у загальній структурі експорту мають тенденцію до зростання: з 77% у 2005 році до 83% у 2008 році.

Перші п'ять товарних груп разом сформували у червні-грудні 2008 року 83% загального експорту. Такі статистичні показники свідчать, що загальні доходи українського експорту формуються за рахунок наступних галузей: металургії, сільського господарства, хімічної промисловості, машинобудування та транспортних засобів. Така залежність має і негативний відтінок, бо зменшення експорту даних товарних позицій може призвести до відчутного зменшення валютних надходжень до країни і, як наслідок - до уповільнення розвитку економіки, що і сталося у 2008 році.

За перші сім місяців після вступу України до СОТ експортерам вдалось збільшити постачання на зовнішні ринки на 36% порівняно з аналогічним періодом 2007 року, а саме: продукція металургії — на 29%, сільського господарства — на 98%, хімічної промисловості — на 15%, машин та обладнання — на 19% та транспортних засобів — на 21%. Тут слід сказати, що збільшення вартості експортних постачань на зовнішні ринки спостерігалося лише в перші п'ять місяців після приєднання до Організації, але вже у листопаді експорт товарів з України зменшився на 38% у порівнянні з жовтнем 2008 року. Таке різке скорочення вартості експорту пов'язано, в першу чергу, з падінням попиту та погіршенням цінової кон'юнктури на традиційну українську продукцію: металургійну, хімічну та сільськогосподарську.

60. Регулювання світових товарних ринків: опек.

Щодо регулювання м. торгівлі товарами, в більшості сировинними, то уряди та окремі компанії різних країн можуть вводити торговельні обмеження шляхом узгодження своїх дій.

Істотним фактором, який впливає на формування кон’юктури ринків промислової сировини та палива, є політика асоціацій експортерів сировинних товарів, побудованих на міжурядовій основі, які здійснюють політику контролю над виробництвом, торгівлею і цінами на різноманітні види паливно-сировинних товарів. Історія зафіксувала багато міжнародних картелів та угод, які обмежували конкуренцію продавців. Так у 60-ті роки ХІХ ст. м/н компанії картелізували тютюнову торгівлю. У ХХ ст. З 1929 року Угода з нафти працювала до початку 2 світ. війни. Між війнами діяла Угода з сталі. У 80-90-ті нараховується 26 міжнародних товарних асоціацій.

Ці асоціації переслідують наступні цілі:

• регулювання цін по окремих товарах, а також обсягів виробництва та зовн. торгівлі;

• запобігання падінню експортних цін;

• стабілізація надходжень від експорту;

• обмеження цінової конкуренції.

М/н угоди з приводу сировинних товарів мають декілька особливостей, серед яких слід виділити:

• формуються і підписуються переважно у галузі сировини і с/г продукції;

• підписуються між урядами та фірмами окремих країн-учасниць;

• є по суті м. картелями, які ведуть до отримання монопольного прибутку в наслідок елімінування цінової конкуренції.

Серед м. угод з сировинних товарів виділяються:

• М. угода з пшениці (1933), зараз з 1992 – М. рада з пшениці. Ця угода встановлює квоти експорту-імпорту; м. розміри закупівель; min ліміт цін; в свою чергу, це встановлює розмір поставок з кожної країни-учасниці.

• М. організація з кави (1992): встановлення експортних квот; обмеження імпорту кави з країн, які не є членами угоди.

• М. угода з цукру: встановлення експортних квот, річних цін за цукор, запаси цукру не повинні перевищувати 20% його річного виробництва в країнах-учасницях.

• М. угода з оливкового масла (1955): діє без механізму регулювання цін і квот; має переважно інформаційний характер.

• М. організація з олова (1953): встановлює ліміт цін; експортні та імпортні квоти встановлюються лише в разі падіння цін.

Міжнародні товарні організації мають за мету спостереження за реалізацією міжнародних товарних угод, а також вивчення стану світових товарних ринків і обговорення проблем, пов'язаних з співвідношенням попиту і пропозиції на конкретних ринках, і продукування рекомендацій урядам країн-учасниць (Міжнародні консультативні організації та Міжнародні дослідницькі групи). Діяльність Міжнародних товарних організацій певною мірою обмежує можливості для односторонніх дій деяких країн – виробників сировини, перешкоджає створенню міжнародних об'єднань експортерів картельного типу.

Важливою міжнародною організацією картельного типу є Організація виробників та експортерів нафти (ОПЕК). Вона контролює більшу частину ринку нафти, і домовленості країн ОПЕК про розміри добування практично визначають ціни світового ринку. Розвинуті країни-імпортери нафти постійно чинять тиск на ОПЕК з метою спонукання її до рішень про збільшення видобутку. Членами даної організації є країни, чия економіка багато в чому залежить від доходів від експорту нафти. Основна мета організації — контроль над світовими цінами на нафту.

ОПЕК як постійно діюча міждержавна організація була створена на конференції в Багдаді 10—14 вересня 1960. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія й Венесуела (ініціатор створення). До цих п'ятьох країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962-2008, 1.11.2008 вишла зі складу ОПЕК), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973—1992), Габон (1975-1994), Ангола (2007).

Насьогодні,в ОПЕК входить 12 членів, із врахуванням зміненого складу в 2007 р.: поява нового члена Анголи і повернення Еквадора. Штаб-квартира ОПЕК спочатку перебувала в Женеві (Швейцарія), потім 1 вересня 1965 перемістилася у Відень (Австрія).

Метою ОПЕК є координація діяльності й вироблення загальної політики відносно видобутку нафти серед країн учасників організації, з метою підтримки стабільних цін на нафту, забезпечення стабільних поставок нафти споживачам, одержання віддачі від інвестицій у нафтову галузь.

Міністри енергетики й нафти держав членів ОПЕК двічі в рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти й прогнозу його розвитку на майбутнє. На цих зустрічах приймаються рішення про дії, які необхідно почати для стабілізації ринку. Рішення про зміни обсягу видобутку нафти відповідно до зміни попиту на ринку приймаються на конференціях ОПЕК.

Країни члени ОПЕК контролюють близько 2/3 світових запасів нафти. На їхню частку доводиться 40% від всесвітнього видобутку або половина світового експорту нафти.

За останні роки посилилась тенденція до здійснення міждержавного регулювання ринків сировинних товарів. У цьому напрямі діє така м. організація як Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). Під її егідою розробляються м. стабілізаційні угоди, які укладаються між експортерами і імпортерами сировини та передбачають підтримання цін на сировину у погоджених межах головним чином за допомогою встановлення експортних квот та створення так званих буферних запасів, стабілізаційних фондів.

Також важливу роль грає ВТО (ГАТТ), особливо після Уругвайського раунду. В Європі діє Європейська енергетична хартія (1991), яка створила в Європі єдиний енергетичний ринок. На торгівлю сировинними товарами значний вплив здійснюють окремі великі країни, як Росія, Канада, США.

61. Самміт землі в Йоганнесбурзі про Цілі тисячоліття розвитку.

У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, що стала надзвичайно важливою подією в рамках загострення екологічних проблем та зростаючої стурбованості ними світової спільноти. Ця конференція є 1 з найбільш значущих,так як на ній було прийняте істор рішення про зміну курсу розвитку всього світового суспільства. Воно було спричинене катастрофічним станом навколишнього середовища та загрозою загибелі всього живого вже у 21 ст. Результатом стало 5 документів:

1. «Декларація Ріо-де-Ж по навк середовищу»

2. «Рамкова конвенція про зміну клімату»

3. «Конвенція про біо розмаїття»

4. «Заява з приводу лісових принципів»

5. «Порядок денний на 21 ст.»- обємний документ, що містить детальні робочі плани з досягнення сталого розвитку, цілі , фінан забезпечення.

Цими документами, а особливо Декларацією та Порядком денним визначалися чіткі кроки, які необхідно прийняти людству для подолання майб екологічної катастрофи.

Своєрідним проміжним етапом підведення підсумків виконання прийнятих в Ріо рішень за 10 років став Саміт Землі в Йоганнесбурзі у 2-11 вересня 2002р., який називають «Ріо+10».

На нього були винесені питання:

• Чи вдалося досягти розвитку з 1992р.?

• Які зусилля були здійснені країнами?

• Чи схвалені національні стратегії?

• Чи ратифікована м/н конвенція з захисту довкілля?

І основним висновком стало те, що дії здійснюються набагато повільніше, ніж очікувалося.

Основними перепонами на цьому шляху є:

1. фрагментарний підхід до існуючих проблем економічного, соціального та екологічного характеру

2. використання більшої кількості ресурсів, ніж може витримати екосистема

3. слабка, або навіть відсутня політика, що б регулювала фінансування, торгівлю, інвестиції та технології на тривалий час

4. нестача ресурсів, передусім фінансових.

Члени Саміту визначили виклики, що стоять перед людством:

• зниження показників бідності (особливо в селах)

• збільшення можливості для країн зустрічати виклики глобалізації, що передбачає створення і трансфер технологій, що не шкодять довкіллю

• сприяння споживанню і виробництву з метою зменшеня використання природних ресурсів

• вільний доступ до енергоносіїв

• зменшення проблем зі здоров’ям

• доступ до чистої води.

Отже, основний результат Саміту стало націлення на подолання диспропорцій сталого розвитку, причому диференційовано по країнам!

Були прийняті План виконання рішень по сталому розвитку та Невідкладні заходи на 2002-2012 роки.

Отже, Саміт Землі в Йоганнесбурзі чітко показав, що суспільство рухається по сценарію нестійкого розвитку.

На 1й план вийшли проблеми подолання бідності, що є основоположними для формування нового суспільства. В свою чергу визначена проблема байдужості країн, що є перешкодою для формування подальшої стійкості розвитку.

62. Світове господарство: тенденції розвитку в сучасних умовах.

Поняття світове господарство непросто сума національних економік. Його суть визначається тим універсальним зв’язком між національними господарствами, який відбувається на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами, які являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу.

Посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій, створення міжнаціональних виробничих комплексів та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин; вивіз капіталу державою, тощо – такі основні напрями включення національних економік у світове господарство, які розвиваються післяДругої світової війни.

В другій половині ХХ ст., особливо у 70-80-ті роки, характерними процесами і тенденціями стали: перехід промислово розвинутих країн до постіндустріальної моделі енерго- і ресурсозберігаючого виробництва інтенсивного типу з широким використанням досягнень НТР; під впливом НТР відбулося формування соціально орієнтованого ринкового господарства, заснованого на принципово нових характеристиках (інтелектуалізації, дематеріалізації, мініатюризації) матеріально-речових факторів виробництва; ринкова модель господарювання набула універсального характеру; суттєві коливання на світових ринках товарів і послуг породжені перманентними енергетичною, валютною, сировинною та іншими світовими кризами, тощо.

Водночас міжнародна спеціалізація і кооперації виробництва, всесвітній поділ праці породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах. Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація в умовах НТР привели до трансформації міжнародних компаній, виникнення ТНК. Їх діяльність базується на внутріфірмовому поділі праці. Вони спільно беруть участь у виробництві готової продукції ТНК, всебічно сприяють зміцненню і розвитку економічної інтеграції.

В умовах НТР регіоналізація зумовила створення економічних союзів на усіх континентах, зокрема, таких, як: Союз незалежних держав (СНД); ОрганізаціяАзійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС); Асоціація країнПівденно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. На початку ХХІ ст. існує єдиний міжнародний економічний простір ЄС як найбільший торговельний блок світу, який відіграє значну роль у вивозі капіталу і міжнародному кредиті.

У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції: по-перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування; по-друге, відбувається активізація ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства; по-третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90-х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань. А найкрупнішими позичальниками стають США(27%), Великобританія, Мексика та Саудівська Аравія. У вигляді приватних і державних позик здійснюється вивіз позичкового капіталу через систему міжнародного кредиту.

Ще однією тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міжнародного регулювання зовнішньоторгових операцій. У післявоєнний період міжнародне регулювання світової торгівлі одержало подальший розвиток. Як приклад – це виникнення СОТ.

Міжнародне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом створення спеціальних організацій, найбільшою популярністю серед них користується організація країн-експортерів нафти (ОПЕК). Світова торгівля розвивається водночас з міграцією робочої сили.

Характерною тенденцією розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян з країн Східної Європи. У розвитку світової валютної системи спостерігається така основна тенденція: відбувається поступовий процес перетворення колективних валют типу СДР у головний резервний засіб. Проявлення цієї тенденції на регіональному рівні пов’язано з функціонуванням з 1979 року Європейської валютної системи країн ЄС.

Щеоднією закономірною тенденцією є відмова від фіксованих курсів національних валют і перехід до режиму плаваючих курсів, що найбільше відповідає характеру сучасної динамічної світової економіки.

Отже, сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

*   зміна структури світового господарства; *  посилення інтеграційних процесів; *  ринкова уніфікація економічного розвитку країни; *  зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин; *   посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва є:

• розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах вивезення-ввезення капіталу, роб. сили і технології;

• зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на підприємствах, розташованих в декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

• ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і факторів вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждерж. об’єднань;

• зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить до виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до поділу СГ на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих торг.-ек. блоків та інтеграц. угруповань;

• поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

63. Світове фінансове середовище: загальна характеристика, тенденції та сутність.

Світове фінансове середовище — це середовище, яке визначає умови зростання світового фінансового ринку і впливає на рішення, що приймаються керівниками банків, керівниками фінансів корпорацій та інвесторами.

Розвиток світового фінансового середовища тісно пов’язаний зі змінами у світовому економічному середовищі.

Виділяють такі компоненти світових фінансів. Це:

1. світовий фінансовий ринок (забезпечує акумуляцію та перерозподіл м/н фінан потоків, включає:валютний ринок, ринок боргових зобов’язань, ринок деривативів, ринок титулів власності(акції, депоз розписки);

2. міжнародна банківська справа (ТНБ);

3. фінанси транснаціональних корпорацій (ТНК);

4. міжнародні портфельні інвестиції (вкладення капіталу в іноземні ЦП, що не дають інвесторові права реального контролю над об’єктом інвестування);

Названі чотири складові світових фінансів об’єднує, по суті, світове фінансове середовище. Адже саме у фінансовому середовищі функціонують перелічені складові і між ними існує фінансовий зв’язок.

У світовому фінансовому середовищі оперують такі провідні суб’єкти, як ТНК, ТНБ, портфельні інвестори, міжнародні офіційні позичальники (нац. Держави і міжнародні урядові та неурядові агенції). Саме вони опосередковують основну частину міжнародних фінансових потоків.

І якщо розглядати глобальне фінансове середовище в географічно-територіальному аспекті, то воно охоплює практично всі країни і території Земної кулі: промислово розвинуті країни, країни, що розвиваються, нові індустріальні країни та країни з перехідною економікою.

Основиною тенденцією, що проходить через всі ланки світового фінансового середовища, є процес глобалізації, а саме фінансова глобалізація.

Ознаки фінансової глобалізації: величезні фінан ресурси ТНК і ТНБ, небачені за рівнем інтенсивності транскордонні фінансові трансакції цих суб’єктів, поява нових механізмів та інструментів м/н фінансових операції і формування глобального фінансового ринку, через який здійснюється перерозподіл колосальних фінансових ресурсів.

Фінан глоб-я, з одного боку, дає країнам змогу отримати більше потрібних їм ресурсів грошей і капіталу, а корпораціям – здобути додаткові прибутки від ефективного інвестування вільгих коштів. З іншого боку, вона приховує потенційну небезпеку збільшення глобальної фінансової нестабільності, а отже – значних витрат для суб’єктів, що оперують у глобальному фінан середовищі.

Чинники глобалізації фінан середовища:

• наявність вільного руху капіталу між країнами

• інтернаціоналізація господарського життя

• поширення науково-технічних досягнень

• лібералізація м/н валютно-кредитних відносин та фінансових ринків!!! (зменшення втручання держави)

• зростання інтеграції національних ринків грошей та капіталу

• стандартизація фінансових продуктів.

Наслідки фінансової глобалізації неоднозначні. До позитивних можна віднести:

• значне зростання фінансових потоків

• поява нових фінан інструментів ТНБ

• виникнення світових фінансових центрів

• вихід на нові ринки

• глобальні фінансові структури

Негативні: слабшає роль держави у контролі фінансових потоків, «ланцюгова реакція» поширення криз, нерівномірний розподіл вигід глоб-ї та ін..

64. Світовий ринок капіталів: динаміка розвитку, структура, регулювання.

Ринок капіталів - це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньо- і довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього.

З функціональної точки зору ринок капіталів - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення процесу відтворення: з інституційної - сукупність кредитно-фінансових установ, фондових бірж, через які рухається позиковий капітал.

1.Динаміка розвитку. Ринок капіталів пройшов еволюцію від зародження на ринку простого товарного виробництва у формі обігу лихварського капіталу до широкого розвитку ринку позикових капіталів на загальному ринку (об'єкт угоди - наданий у позику грошовий капітал на основі співвідношення попиту і пропозиції на цей товар і ставки позикового (кредитного) відсотка).

У післявоєнний період система експорту капіталу зазнала значних змін. Це стало наслідком зрушень, що відбулися у світі, таких як розпад колоніальної системи, розвиток державно-монополістичних процесів. Вирішальний вплив справив НТР й істотні структурні зрушення в світовій економіці, посилення інтернаціоналізації господарського життя, інтеграційні процеси, становлення транснаціонального капіталу.

США протягом усього післявоєнного періоду займають домінуючі позиції в експорті капіталу (особливо у 50-60 рр.). Значні маси відносно вільних капіталів накопичилися у таких країнах, як Канада, Швейцарія, Швеція, однак маса вивезених ними капіталів була набагато меншою за американські. На іншому полюсі опинилися країни Західної Європи та Японії, які відчували нестачу капіталів і змушені були імпортувати їх, передусім із США. Вже на початку 70-х співвідношення сил змінилося. Монополії країн Зх.Європи та Японії почали активніше вивозити капітал, витискаючи США. Розширюється капіталообмін між самими західноєвропейськими країнами, зростає експорт їх капіталів до США, Канади, Японії.

Значні зміни сталися у співвідношенні різних форм вивозу капіталів. В післявоєнний період відбувається одержавлення вивозу капіталів, розвивається державно-монополістичне регулювання їхнього руху. Це виявляється, по-перше, що держава сама стає крупним інвестором за кордон, в основному шляхом надання позик. По-друге, західні держави всіляко підтримують і стимулюють зовнішньоекономічну експансію своїх ТНК. По-третє, у післявоєнний період держави почали часто вдаватися до прямого контролю над міграцією капіталів з метою пом’якшення суперечностей, породжуваних цим процесом. По-четверте, широко використовувалися м\н організації як для стимулювання вивозу капіталів, так і для створення сприятливих умов для діяльності іноземних інвесторів.

Для еволюції форм вивозу приватних капіталів характерна істотна зміна у співвідношенні між підприємницькою та позичковою формами вивозу капіталу. Значний період часу переважав вивіз капіталів у підприємницькій формі, наприкінці 70-х років відбувається поворот до переважно позичкової форми вивозу капіталу. Особливе місце у русі капіталів зайняв вивіз підприємницьких капіталів у формі ПЗІ.

Відбулися серйозні зміни в географічному розподілі закордонних інвестицій. До другої світової війни основна маса експортованих капіталів спрямувалася у колонії та залежні країни. В сучасних умовах приблизно ¾ закордонних інвестицій припадають на розвинені країни. Відбувається своєрідний міжнародний капіталообмін.

Особливо швидко прямі іноземні інвестиції зростали у 1980-2000 рр., коли їх темпи в 10 разів перевищували ріст світового виробництва і торгівлі. Співвідношення суми залучених прямих іноземних інвестицій до світового ВВП зросло з 0,5% до 5%. У 2001-2003 р., у зв’язку з процесами рецесії в світовій економіці темпи росту прямих ін..інвестицій дещо знизились.. у 2003 р. обсяг залучених ПІІ знизився до рівня 1997. Потім спостерігалося деяке пожвавлення,але у зв’язку з глобальною фінансовою кризою темпи ПІІ почали стрімко падати.

Нині капітал вивозять і провідні промислово розвинуті країни, і середньорозвинуті, і навіть країни, що розвиваються, перш за все “нові індустріальні країни”. Серед найбільших експортерів капіталу — США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія, Гонконг. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше ніж 90 % припадає на розвинуті країни світу, які одночасно є й основними його імпортерами. Про це свідчить той факт, що майже 70 % загального обсягу міжнародного інвестування припадає на тріаду США — Європейський Союз — Японія.

2.Структура. Ринок капіталів - це складова частина фінансового ринку, що розпадається на ринок цінних паперів і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Це також найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів для уряду, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах. Він охоплює оборот позикового і банківського капіталів, комерційного і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів.

Форми м/н руху капіталу:

1. За джерелом походження капіталу є офіційний і приватний.

Офіційний (державний) капітал – це кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон, або ті, що приймаються в країну з-за кордону, за рішенням уряду, чи міжурядових організацій.

До офіційного відносять:

• Всі державні позики

• Гранти

• Міждержавна допомога на основі міжурядових угод

• Кредити від м/н організацій

Джерелами є кошти державного бюджету, кошти, що сплачують громадяни.

Приватний капітал – це кошти приватних фірм, банків, недержавних організацій та установ, що переміщуються за кордон, або приймаються з-за кордону за рішенням керівних органів підприємств.

До цієї категорії відносять:

• Інвестиції за кордон приватними фірмами

• Надання торгових кредитів

• Міжбанківське кредитування

2. За характером використання:

Підприємницький капітал – це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. До підприємницького капіталу найчастіше можна віднести приватний капітал. Офіційним капіталом є тоді, коли держава вкладає гроші для створення іноземних підприємств в іншій країні.

Позичковий капітал – це кошти, що позичаються з метою отримання відсотків.

3. За строком вкладання:

Короткостроковий – це кошти, вкладені на термін до 1 року. В основному це – позичковий капітал.

Середньостроковий – від 1 до 7 років. Довгостроковий – понад 7 років. Середньостроковий і довгостроковий це в основному підприємницький капітал.

4. За метою вкладання це портфельні і прямі іноземні інвестиції.

До складу ПІІ входять:

• Внесок компаніями за кордон власного капіталу

• Реінвестування прибутку

• Внутрікрпораційні переводи капіталу.

Учасники:

- первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, які мобілізовані банками і перетворені у позиковий капітал;

-спеціалізовані посередники - кредитно-фінансові організації, які здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) коштів, перетворення їх у позиковий капітал і подальшу тимчасову передачу його позичальникам на зворотній основі за плату у формі відсотків;

- позичальники - юридичні і фізичні особи, а також держава, що відчувають нестачу у фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посереднику за право тимчасового користування ними.

3.Регулювання.

Виділяють 2 механізми регулювання руху капіталів:

• ендогенний (внутрішній або ринковий);

• екзогенний (зовнішній або адміністративний).

4 Основні фактори, які впливають на міжнародний рух капіталу у межах ендогенного механізму:

1. попит,

2. пропозиція,

3. обсяги капіталу,

4. ціна капіталу.

До основних факторів зовнішнього механізму міжнародного капіталообміну можна віднести:

1) Фірми – інвестори. Впливають на розміри та пропорції руху капіталу, за допомогою таких інструментів, як механізм трансфертних цін, підрядні коопераційні угоди, участь в угодах про розподіл ринку тощо;

2) Держава. Впливає на сфери руху капіталу (експорт чи імпорт), а також на попит/пропозицію капіталу. Державний вплив буває 3-х видів: стимулювання², обмеження (захист), нейтральний характер (контроль).

3) Міжнародні організації. Впливають шляхом координації національного регулювання руху капіталів різними державами на міждержавному рівні. Елементи наднаціонального регулювання лише починають формуватися.

4) Суспільні організації.

За визначенням ЮНКТАД (ООН) існує 59 секторів регулювання руху капіталів.

Основні сектори регулювання державою руху капіталу (10 основних груп):

1) сфера діяльності іноземних фірм, власність і контроль за виробництвом та реалізацією політики (наприклад, визначення заборонених для іноземного капіталу галузей; галузей пріоритетного заохочення; обмеження долі іноземного інвестора у статутному фонді; обмеження щодо реалізації продукції);

2) валютно-фінансові відносини (валютний курс - офіційний і інші види курсів; можливість внесків у статутний фонд іноземної валюти; можливість виплати заробітної плати в іноземній валюті; конвертованість валют по капітальних операціях; обмеження на переказ дивідендів);

3) передача технологій (обмеження на експорт технологій подвійного призначення, наприклад, тих, які використовуються у військовій сфері; вибухових пристроях; обмеження імпорту застарілих технологій);

4) питання конкуренції та обмежувальної ділової практики (умови вступу в галузь; обмеження по обсягу капіталу; регулювання розподілу продукції);

5) цінові питання (контроль над цінами; амортизація);

6) оподаткування (податкові канікули; податкові пільги);

7) митне регулювання (ставки мита на продукцію, яку ввозить і вивозить фірма з іноземним капіталом; система квотування та ліцензування);

8) трудові відносини (механізм встановлення заробітної платні; соціальні відрахування; умови контракту; обмеження при наймі на роботу);

9) використання природних ресурсів (питання концесії – право використовувати певну сировину протягом певного терміну; регулювання охорони довкілля; право власності);

10) процедурні механізми (система реєстрації та система дозволів; перелік документів, які вимагаються від інвестора; підтвердження платоспроможності).

Характер бар’єрів для руху іноземних інвестицій:

1. формальні (або офіційні, сюди відносяться державні заходи, регулювання законодавством),

2. неформальні (адміністративні перепони, негласна політика, структурна жорсткість ринку, форми власності³, заходи, що не описані в нормативно-правових актах).

4 основні рівні регулювання іноземних інвестицій державою:

1. національний (субрегіональний): наприклад, в США кожний штат має свій закон щодо регулювання діяльності компанії з іноземними інвестиціями,

2. двосторонній: в світі існує більше 600 угод про захист іноземних інвестицій тільки за участі розвинених країн,

3. регіональний (до 400 угод) – ЄС, АСЕАН, НАФТА тощо.

4. Глобальний, де відбувається регулювання глобальної економіки або її певних елементів, наприклад, СОТ, МВФ, група СБ, ЮНКТАД, ОЄСР, МОП.

Основні тенденції розвитку механізму регулювання міжнародного руху капіталу на сучасному етапі

1) Лібералізація руху іноземних інвестицій – процес зменшення перешкод у розвитку ринкових тенденцій на світових ринках капіталу та одночасне створення позитивних стандартів та вимог до міжнародного руху капіталів.

Цей процес має три основні напрями:

а) усунення обмежень та дискримінації, які порушують ринкові умови руху капіталу (вхід на ринок та створення підприємств, власність та контроль, обмеження руху прибутку);

б) зменшення впливу негативних факторів, які деформують ринкові умови руху капіталів (пільги);

в) створення позитивних стандартів поведінки іноземних інвесторів (національний режим функціонування, звернення до міжнародних засобів вирішення спорів, переказ коштів, прозорість регулювання, охорона довкілля, здоров’я людини та ін.).

2) Рух від обмежень та контролю до стимулювання припливу іноземних інвестицій.

За останні 50 років відбулася зміна стратегії відношення до іноземних інвестицій приймаючих країн.

а) 1940-60 рр. - період конфронтації між ТНК та приймаючими країнами,

б) 1970-80 рр. – період пошуку компромісів, в 1973 р. було здійснено 83 націоналізації іноземного капіталу (пік націоналізації). Остання націоналізація з порушенням права власності відбулася у 1984 р.

в) з 1990 рр. - початок періоду співробітництва та заохочення інвесторів.

3) Перехід від розподілу зобов’язань фірм-інвесторів та прав урядів приймаючих країн через встановлення прав фірм та зобов’язань урядів до формування системи зобов’язань та прав фірм та урядів.

Якщо раніше чітко визначалося, що “уряд має право” (напр., у сфері націоналізації), а іноземні інвестори мали лише зобов’язання, то внаслідок процесу визначення прав фірм та конкретних зобов’язань урядів (напр., забезпечити економічне середовище для інвестицій) була створення система прав та зобов’язань фірм та урядів.

4) Посилення міжнародного рівня регулювання інвестицій шляхом початку створення глобальної системи регулювання руху іноземного капіталу, пошук компромісів, створення глобальної системи ставлення до іноземного капіталу, перехід до багатосторонньої міжнародних рамкових угод, гармонізація національних режимів.

ГАТТ/СОТ розробляє загальні правила регулювання глобальної торгівлі, а також інвестицій у тій мірі, у якій вони пов’язані з торгівлею.

5) Розвиток системи стимулювання експорту капіталу з розвинених країн у другій половині 90-х років, після локальних фінансових криз у країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою. Експорт капіталу потрібен для запобігання зменшення відсоткової ставки при поверненні грошей після інвестицій за умов кризових явищ.

Національні системи стимулювання та заохочення іноземних інвесторів.

3 Складові заохочення та стимулювання іноземних інвестицій на національному рівні:

1. Лібералізація руху капіталу:

1.1. країни з ліберальними системами імпорту капіталу (країни ОЕСР). Для цих країн характерно те, що:

а) дозвіл замінено на реєстрацію інвестицій,

б) значна відкритість секторів та галузі для іноземних інвестицій(крім добувної, нафтогазової, транспортної, туризму, інформації, кіноіндустрії, банківської справи, страхування). Туреччина, Норвегія, Австрія, Японія – ліберальні країни, але є обмеження в певних галузях. США, Австралія, Нова Зеландія не мають обмежень, і вони є найбільш ліберальними країнами.

в) практично немає обмежень щодо формування статутного фонду, переказу прибутків та трансферу капіталів.

1.2. Країни із значними обмеженнями:

а) вхід до ринку обмежений. В Індонезії закон перераховує галузі, які закриті для іноземних інвестицій. Мексика, Р. Корея, Судан мають критерії, на основі яких приймаються рішення щодо іноземних інвестицій. Бразилія, Судан мають системи попереднього розгляду крупних іноземних інвестицій. В Бразилії 500 млн. дол. є порогом для розгляду крупних інвестицій.

б) обмеження долі іноземного інвестора у статутному капіталі.

У Малайзії, наприклад, 49%, раніше такі обмеження мали Мексика, Індія, СРСР.

в) наявність пільг (сьогодні іноземний інвестор не має мати пільг, так як це призводить до деформації інвестиційного клімату – бар’єри, звуження інвестицій): зменшення податкової ставки; автономне встановлення терміну амортизації капіталу; податкові канікули; різні пільги у соціальних виплатах; цінові пільги; пільги по відсотках по кредитах (пільгові кредити). Всього існує до 60 видів різних пільг для іноземних інвесторів

Закон України „Про іноземні інвестиції”(1996 р.). Пільги:

1. звільнено від оподаткування митом внески до статутного фонду;

2. на підприємства з іноземними інвестиціями не розповсюджується ліцензування експорту та імпорту товарів;

3. можуть бути надані інші пільги за спеціальними програмами (пропонує уряд, приймає Верховна Рада України)

г) Обмеження трансферу валютних коштів:

- контроль за валютними операціями з боку центральних банків (Бразилія, Чілі, Колумбія, Індія);

- дозвіл на переказ суми більше певної (Малайзія – дозвіл на суму більше 2 млн.);

- переказ коштів не повинен перевищувати певного відсотку від загальних інвестицій щорічно (Р. Корея);

- заборона переказу коштів протягом певного часу (Чілі, Аргентина – 3 роки після вкладення капіталу, Єгипет – 5 років (до 1999 р.);

- заборона переказу протягом дії певних пільг, наприклад, під час дії податкових канікул – Індонезія.

Двосторонні та регіональні схеми регулювання руху капіталу.

5 основних регіональних моделей „входу та заснування” у міжнародних договорах:

1. Модель інвестиційного контролю визначає обмеження та контроль за вступом іноземного інвестора на основі існуючої системи національного регулювання приймаючої сторони. (Угода про інвестиції та вільний рух арабського капіталу, 1970 р. – перша редакція, 1980 р. – друга редакція;

Угода про сприяння та захист інвестицій країн АСЕАН (1987 р.); Рішення 11/94 Ради МЕРКОСУР 1994 р.).

2. Модель вибіркової лібералізації передбачає відкриття окремої галузі та сфер для іноземних інвесторів (ГАТС – 1994 р.; Хартія (1991р.) та Угода про співробітництво в галузі енергетики (1994 р.).

3. Модель розвитку регіональних індустріальних програм базується на розробці режимів транснаціонального інвестування для регіонально інтегрованих підприємств та проектів. Угода Контагена (1969 р.); Угода про спільний ринок Східної та Південної Африки (1996 р.); Угода про економічне співробітництво Західноафриканських країн (1993 р.).

4. Модель взаємного національного режиму передбачає рівні права національного та іноземного інвесторів з країн – учасниць. (Угода про Європейське економічне співтовариство (1957 р.); Кодекс лібералізації руху капіталів ОЕСР (1984 р.); Угоди про асоціацію Центрально- та Східноєвропейських країн з ЄС (1994 - 1999 рр.); КАРІКОМ, Економічне співтовариство країн Центральної Африки (1972 р.); АСЕАН передбачає впровадити до 2010 р. (1998 р.).

5. Комбінована модель національного режиму та режиму найбільшого сприяння основана на поєднанні вільного входу інвесторів та національного режиму їх функціонування (НАФТА; Угода про вільну торгівлю між Колумбією, Мексикою, Венесуелою (1994 р.); АПЕК).

Основні двосторонні регуляторні механізми

Угоди про взаємний захист та заохочення іноземних інвестицій.

Договір між ФРН та Пакистаном (1959 р) про взаємний захист та заохочення іноземних інвестицій – перший інвестиційний договір між країнами. Тільки за участю розвинених країн до 1988 р. підписано 308 договорів, до 1995 р. – 570, до 1998 – 1800, до 2004 р. – 2392 двосторонніх договорів, в яких брали участь приблизно 180 країн.

Угоди про запобігання подвійного оподаткування.

У США 170 угод, Великобританії 160, Франції 140, Україна підписала 70 угод.

Принципи запобігання подвійного оподаткування:

1. принцип резиденції – оподаткування здійснюється там, де зареєстрована компанія,

2. принцип територіального оподаткування – оподаткування здійснюється там, де виникає база оподаткування.

Посилення ролі міжнародних організацій в регулюванні світового інвестиційного процесу.

Перша спроба – Гаванська Хартія про іноземні інвестиції (1948 р.)., друга спроба – початок 60-х років – Конвенція Абс-Шавкроса: захист інтересів експортерів капіталу. Зазначені вище документи не були підписані і не діють.

1. ООН – ЕКОСОР: Універсальний кодекс поведінки транснаціонального бізнесу

ЮНКТАД, Кодекс поведінки у галузі передачі технологій, Центр по ТНК: кодекс поведінки ТНК (проект).

2. Світовий банк має 3 основні документи:

   1. «Конвенція про розв’язання спорів у сфері інвестицій

      2. «Багатостороння угода з гарантій у сфері інвестицій» (схема страхування):

3. «Директиви відносно політики прямого іноземного інвестування» (1991р.) (не прийняті)

   3. ОЕСР

«Кодекс лібералізації руху капіталів» (1961 р., ост. редакція 1984 р.);

«Кодекс лібералізації поточних невидимих операцій

«Багатостороння угода з інвестицій» (1995-98 рр., не прийнята).

«Конвенція ОЕСР з боротьби з хабарництвом закордонних офіційних осіб» (1999 р.).

4. СОТ

Угода з інвестиційних заходів, пов’язаних з торгівлею (TRIM, 1994 р.) –регулює опосередковано діяльність інвесторів (заборонено обмежуючі торгові заходи, які мають відношення до інвестицій: вимога участі національного власника; використання ліцензій; обмеження на переказ коштів тощо).

4 Основні сценарії розвитку глобального регулювання руху інвестицій:

1. продовження дискусії в межах ОЕСР та одночасне розширення механізмів СОТ, яке мають відношення до інвестицій;

2. переважний розвиток механізмів СОТ та прийняття багатосторонніх угод з інвестицій;

3. координація переговорних процесів між 2-ма організаціями, розподіл функцій та сфер;

4. створення спеціальної глобальної організації з інвестицій

65. Світовий ринок послуг: динаміка розвитку, структура, регулювання.

70 – 75 % ВВП розвинених країн створюються в сфері послуг. Темпи зростання випереджають темпи росту світової торгівлі товарами, на послуги – 20% світової торгівлі. 50% прямих іноземних інвестицій у сферу послуг на США, Францію, Італію, ФРН, Великобританію та Японію.

В умовах глобалізації економіки світовий ринок послуг розвивається більш динамічно, ніж інші сегменти світового ринку, що пов’язано з прискореним ростом сфери послуг у більшості країн світу, а також процесами лібералізації, розширенням відкритості національних економік, зростанням інтенсивності потоків інвестицій. Міжнародна торгівля послугами подвоюється кожні 7–8 років, в порівнянні з 15 роками, необхідними для аналогічного збільшення обсягу експорту товарів.

Сектор послуг набув динамічного розвитку в економіці багатьох країн світу. У розвинених країнах світу він забезпечує суттєву частку надходжень до ВВП, які досягають 75%, та забезпечує роботою до 77% населення. Значного розвитку сектор послуг набув у найбільш розвинених країнах світу – США (73,9% ВВП і 75,1% робочої сили) та Великій Британії (72,6% і 70,4%, відповідно). Частка країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою та НРК, хоча поступово і збільшується у світовому обсязі торгівлі послугами, – все ж залишається незначною: Україна – 47,9% ВВП, Казахстан – 52,3%, Росія – 56,1% відповідно. Очікується, що в найближчому майбутньому вплив сектору послуг на розвиток економічних процесів в глобальному світі посилиться.

У структурі світової торгівлі послугами високим динамізмом відзначається розвиток транспортних та туристичних послуг, частка яких у світовому експорті відповідно складає близько 23% та 30% відповідно. Водночас, зростає кількість видів послуг, які є предметом міжнародної торгівлі, серед яких: комерційні послуги, послуги в сфері НДДКР, продаж й оренда нерухомості, послуги з лізингу, зв’язку, з будівництва та суміжні інженерні послуги, послуги дистриб’юторів, послуги у сфері освіти, фінансові, інформаційні, бізнес-послуги, аутсорсінг, офшорінг та ділові послуги, що надаються за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій.

1. Особливості механізму регулювання .

6 Основних особливостей регулювання обміну послугами на світових ринках:

1. об’єкт регулювання невідчутний;

2. обмеження об’єкту регулювання: значна частина послуг не є об’єктом торгівлі у міжнародній сфері;

3. регулювання виробництва послуги співпадає з регулюванням її наданням (в той момент, коли надається послуга, в той же момент вона і споживається);

4. значна залежність від стану регулювання міжнародних ринків товарів, робочої сили та капіталу (послуги, пов’язані з міграцією робочої сили, експортом та імпортом капіталу);

5. більший рівень захищеності національних ринків послуг від іноземної конкуренції у порівнянні з іншими ринками (виключенням є ринок робочої сили);

6. класифікація ринку послуг за ГАТС, які формують 4 форми міжнародного обміну послуг (всього 160 видів):можна розглядати як структуру!

   • поставка послуг через кордони (транспорт, голосові послуги – ТВ, радіо, зображення, інформація – Інтернет, музичні програми та ін.),

   • переміщення споживача послуг за кордон (турист, лікування за кордоном),

   • переміщення через кордон фізичних осіб – надавців послуг,

   • комерційна присутність надавців послуг в інших країнах (фірма відкриває представництво в іншій країні).

2.Національні рівні регулювання ринку послуг.

2 Основні критерії визначення структури механізму регулювання руху послуг:

1. Етапи надання послуг: (а) обмеження вступу на ринок послуг, (б) обмеження режиму надання послуг;

2. Регулювання окремих форм надання послуг.

Основні інструменти регулювання (для 1-ї та 2-ї класифікації ринку послуг):

1. Пряма заборона надання послуг іноземним фірмами в таких галузях як:

   • страхування

   • банківська справа

   • каботажне плавання (плавання між портами однієї країни)

   • виробництво фільмів тощо.

2. Кількісні квоти на імпорт іноземних послуг:

   • ефірний час

   • право на ретрансляцію

   • банківська діяльність тощо.

3. Заборона створення філій іноземних компаній у певних сферах послуг:

   • банківська справа

   • страхування тощо.

4. Ліцензування надання послуг:

   • медичні послуги

   • викладацькі

   • адвокатська практика

   • будівельні послуги

   • транспортні послуги

   • послуги зв’язку тощо.

5. Обмеження на пересування виробників послуг.

6. Обмеження на пересування споживачів послуг.

7. Надання цінових переваг місцевим виробникам або споживачам послуг (цінові субсидії, цінова дискримінація іноземних виробників послуг, державне замовлення, різна система ставок за проживання та відвідування культурних місць, попередні тарифи за право надання послуг).

8. Надання податкових пільг місцевим виробникам послуг.

9. Надання більш сприятливих умов місцевим виробникам послуг. (Національна система регулювання квитків (резервування), обслуговування в портах).

10. Право заснування представництв, фірм в сфері послуг.

3. Роль міжнародних організацій у створенні умов функціонування світових ринків послуг

Організації поділяються на:

1. Глобальні (ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, СОТ та ін.)

2. Регіональні (До регіональних відноситься 367 регіональних торгівельних організацій за станом на початок 2007 р.: ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР, тощо.)

3. Галузеві (приблизно 60 основних організацій)

Глобальні організації:

СОТ – ГАТС (GATS) Генеральна угода з торгівлі послугами:

1. Встановлюється 12 категорій послуг, основні сектори:

• ділові (комп’ютерні, оренда, професійні, дослідження),

• у галузі зв’язку,

• будівельні та інжинірингові,

• дистриб’юторські,

• у галузі освіти,

• фінансові,

• захист довкілля,

• охорона здоров’я людини,

• туризм,

• організація дозвілля, культурних та спортивних заходів,

• транспортні,

• інші.

2. Не розповсюджується на послуги держави (послуги ні на комерційній основі, ні на умовах конкуренції).

3. Постачання послуг:

• виробництво,

• розподіл,

• маркетинг,

• продаж,

• доставка.

4. Способи поставки послуг:

• транскордонна,

• споживання послуг за кордоном,

• комерційна присутність,

• переміщення фізичних осіб.

5. Національний режим надання послуг (недискримінаційний режим)

6. Угода скасовує:

• обмеження кількості постачальників (квоти, монополії, виключні права),

• обмеження загальної вартості операцій з послугами,

• кількість операцій з послугами,

• кількість фізичних осіб, що можуть бути зайняті в створенні послуги,

• вимоги до особливої форми юридичної особи,

• обмеження на участь іноземного капіталу.

7. Виключення з національного режиму:

• за умов включення до „національного списку”(з 2005 року ліквідовано),

• за умов наявності інтеграційних об’єднань,

• за умов наявності міждержавних угод про міграцію робочої сили,

• за умов наявності угоди про запобігання подвійного оподаткування,

• якщо не змінюють умов конкуренції,

• країни, що розвиваються, не мають переваг,

• не вимагає взаємності,

• крім урядових закупок,

• прикордонна торгівля.

8. Основні вимоги щодо регулювання руху послуг:

• прозорість внутрішнього регулювання,

• створення внутрішніх процедур захисту іноземних постачальників послуг,

• лібералізація валютних операцій по послугах,

• демонополізація та запобігання обмеження ділової практики,

• скорочення субсидування.

Виключення з основних принципів:

а) у цілях захисту публічного порядку,

б) у зв’язку з необхідністю забезпечення безпеки держави,

в) обмеження в цілях захисту платіжного балансу,

г) по відношенню до урядових закупок.

Додатки до цієї угоди:

а) авіакосмічні послуги,

б) послуги морського транспорту,

в) фінансові,

г) телекомунікаційні,

д) по руху фізичних осіб, які надають послуги.

Регіональні організації:

Європейський Союз. У 1957 році були підписані Римські угоди, відповідно до яких відбувається вільний рух 4-х факторів виробництва (капіталу, робочої сили, товарів та послуг). У 1992 р. створений Єдиний внутрішній ринок ЄС. В ЄС діє „принцип національного визнання”: якщо фірма має право надавати певні послуги на території окремої країни, вона має право надавати ці послуги і на території інших країн – членів Союзу.

Основні принципи надання послуг в ЄС:

1. Свобода заснування фірм та їх філій.

2. Свобода у наданні послуги на будь-якій території країн ЄС.

3. Свобода фінансових транзакцій.

Кожна сфера послуг описується певною кількістю регламентів (наднаціональний регламент регулювання). Амстердамські угоди частково включають послуги в спільну торгівельну політику, це також підтверджено Угодою про реформування ЄС (грудень 2007 р.).

Галузеві організації (приблизно 60 основних):

1. Повітряний транспорт - ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації). Варшавська конвенція (1929 р.), Чиказька конвенція (1944 р.): 6 свобод у сфері авіатранспорту, право на:

1. проліт цивільного літака над територією іншої країни без приземлення;

2. приземлення цивільного літака на території іншої країни з технічних причин;

3. виконання рейсу між країною реєстрації та іншою країною та навпаки;

4. виконання рейсу між іншими країнами, якщо він починається або закінчується у країні реєстрації;

5. здійснення рейсу через країну реєстрації як транзитну;

6. каботаж.

2. Морський транспорт - „Міжнародна морська організація”. Основний документ – Брюссельська конвенція про уніфікацію правил коносаменту (1924 р.) та наступні редакції.

3. Страхування:

• ЮНКТАД (рішення мають рекомендаційний характер),

• СОТ – ГАТС,

• Європейський комітет страхування – Перша, Друга, Третя, Четверта страхові Директиви ЄС (1973, 1974, 1986, 1992 рр.),

• ОЕСР – Кодекс з лібералізації невидимих операцій.

4. Міжнародний туризм – „Світова туристична організація” – Манільська декларація про туризм та мир (1980 р.)

5. Рекламна діяльність:

   • Міжнародна рекламна асоціація,

   • Європейська та міжнародна асоціація рекламодавців.

66. СДР – як форма світових грошей: проблеми функціонування.

В 1968 Спеціальні права запозичення (СДР) стали засобом міждержавних розрахунків. Емісія СДР проводиться лише за рішенням виконкому МВФ. Механізмом технічного функціонування СД,Р є кредитові записи на спеціальних рахунках країн-членів МВФ. З самого початку було закладено принцип – квоти країни визначають її питому вагу в СДР.

Сьогодні СДР має обмежену сферу використання таку, як резервний актив, також їх головна функція — служити як розрахункова грошова одиниця МВФ і деяких інших міжнародних організацій. СДР є ані валютою, ані вимогою на МВФ. Це, швидше, потенційна вимога на взаємокорисних валютах членів МВФ. Власники СДР можуть одержати ці валюти в обмін на їхні СДР двома шляхами:

• через угоду про добровільний обмін між членами,

• через переназначення членів МВФ з сильними зовнішньоекономічними позиціями, щоб розповсюдити СДР від членів із слабкими зовнішньоекономічними позиціями.

Право користуватися СДР мають:

1. МВФ

2. Країни-члени МВФ

3. Міжнародні організації, які мають право користування (10 організацій)

4. Країни – не члени МВФ

Головна функція СДР – поповнення ліквідних ресурсів країн-членів.

Відсоткова ставка СДР забезпечує базис для обчислення відсотків нараховуються для членів на регулярних (не концесійних) позиках МВФ, відсотки сплачувані і нараховані членам на їхні СДРкапіталовкладення, також відсотки, сплачувані членам на частки їх квотових внесків. Процентна ставка СДР визначається щотижня і базується на середньозваженій величині представляючих процентних ставок на короткострокових позиках на ринках грошей кошика валют СДР.

Проблема курсоутворення чи вартості СДР. Виділяють 3 етапи курсоутворення:

1. первісний етап: СДР визначається в певній кількості золота;

2. етап «великого кошика» (1976-1981): курсоутворення до великого кошика (16 країн). В 1979 році до кошику країн були приєднані країни-експортери нафти через значні обсяги фінансових ресурсів, які вони накопичили;

3. етап «малого» кошика: 5 країн (долар, фунт, франк, німецька марка, єна), з 1999 року – 4 країни (долар, фунт, євро, єна).

Питома вага валют в кошику переглядається кожні 5 років. Зараз ситуація виглядає наступним чином: долар (44%), єна (11%), євро (34%), фунт (11%).

Типи операцій з СДР:

• купівля будь-якої валюти;

• використання свопів;

• з 1981 року-дозволений форвард;

• надання кредитів;

• надання гарантій;

• надання дарів.

Останні 20 років спостерігається послаблення позицій СДР, яке проявляється в наступному:

• 1981 рік – до СДР прив’язують валюти 15 країн, пізніше їх кількість зменшилася до 8, потім до 4. Зараз таких країн лише 3;

• Скорочення використання в якості резервного засобу: в 1980 р. 9% світових резервів деномінувалися в СДР, в 1994 р. – 3,7%. Сьогодні – 2%;

• Обмеження використання в якості міжнародного платіжного засобу: використовується лише на рівні центральних банків під час міжнародних трансакцій;

• Ринок приватних операцій з СДР існує, але не розвинувся (його об’єм оцінюється в 10 мільярдів, в основному у формі банківських депозитів, інколи депозитних сертифікатів та міжнародних облігацій).

СДР існує лише як інструмент всередині МВФ, який використовується:

• як коефіцієнт для перерахунку валют;

• для розрахунку квот;

• для деномінування кредитів;

• для вираження всіх видатків та доходів МВФ.

67. Структура сучасної міжнародної валютної системи: загальна характеристика.

ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

У січні 1976 року підписується Кінгстонська угода, яка почала діяти з 1 квітня 1978 року. Цими документами була встановлена Ямайська валютна система – система плаваючих валютних курсів та багато валютного стандарту.

В преамбулі угоди міститься 3 головні цілі:

1. знизити темпи інфляції в країнах і вирівняти їх між країнами;

2. вирівняти платіжні баланси;

3. надати державі більше повноважень проводити незалежну внутрішню грошово-фінансову політику.

Риси сучасної міжнародної валютно-фінансової системи:

1. поліцентризм – існує декілька світових центрів;

2. повна демонетизація золота, яка набула декількох проявів:

• відміняється офіційна ціна на золото;

• ліквідуються золоті паритети;

• юридично припиняється конвертація долара в золото;

• золото перестає бути мірою вартості;

3. офіційне, юридичне введення стандарту СДР;

4. країни мають право самі вибирати режими валютних курсів;

5. ліквідуються всі обмеження на межі коливань валютних курсів: попит та пропозиція визначають межі цих коливань;

6. з центральних банків знімається забов’язання проводити інтервенції для підтримання валютних курсів, але право їх проводити за ними залишається;

7. розширення функцій МВФ внаслідок посилення міждержавного регулювання (система моніторингу, звітності).

Проблеми Ямайської валютної системи:

• Втрата доларом монопольної ролі( поява СДР)

• Проблема багатовалютного стандарту

Але ні один з трьох центрів (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) не має переваги над іншими у валютно-економічній сфері, щоб становити панування своєї валюти у світі.

Характерна риса розвитку світової валютної системи – тенденція розвитку до валютного поліцентризму.

• Проблема золота – зацікавленість країн Західної Європи в збереженні золота як реальних резервних запасів.

• Режим плаваючих валютних курсів.

• Він не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції, не вирішив проблему безробіття.

• Країни віддають перевагу режиму регульованого плавання валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики.

Проблеми Ямайської валютної системи породжують об’єктивну необхідність її подальшої реформи. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно–економічної політики ведучих країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.

+ питання №66!!!

68. Сутність і способи регулювання платіжного балансу.

Загальна теорія платіжного балансу була створена в ХVIII – XIX ст. британською науковою школою на хвилі критики меркантилізму. Меркантилістське вчення: доктрина платіжного балансу, яка передбачала забезпечення його позитивного сальдо у грошовій формі як важливого чинника національного добробуту. При цьому роль головного суб’єкта міжнародної торгівлі відводилась державі.

Платіжний баланс – співвідношення грошових платежів, що надійшли до країни з-за кордону, та платежів, здійснених нею за кордоном протягом певного періоду часу. Складається з платежів по зовнішньоторговельних операціях (торговий баланс), послугах, неторгових операціях, а також з платежів у вигляді процентів по кредитах та ін. Розрізняють ринковий та обліковий платіжний баланс. Ринковий платіжний баланс фіксує поточне співвідношення між внутрішніми і зовнішніми платежами. Обліковий платіжний баланс є статистичним звітом, що підсумовує всі зовнішні операції, в яких брала участь країна протягом даного періоду часу.

Стан платіжного балансу держави є одним із базових показників для визначення напрямів політики валютного регулювання. Він значною мірою характеризує міжнародні економічні позиції держави, дає уявлення про її фінансові можливості та потреби в кредитах зарубіжних фінансових організацій, зокрема в позиках МВФ.

У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерезидентами держави, за якими потоки товарів та капіталів перетинають кордони економічної території країни.

Операції платіжного балансу — це рух економічних цінностей, що відображає створення, зміну, обмін, безплатне передавання або втрату економічних цінностей.

Платіжний баланс складається з:

— поточного рахунку, в якому відображаються потоки товарів,послуг, прибутків і поточних трансфертів;

— рахунку операцій з капіталом та фінансових операцій, в якому відображаються капітальні трансферти і придбання/розміщення нематеріальних, нефінансових активів, а також фінансових активів і пасивів.

У загальному вигляді структуру платіжного балансу можна представити таким чином:

І. Поточний рахунок:

— товари,

— послуги,

— доходи,

— поточні трансферти.

ІІ. Рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій:

А. Рахунок операцій із капіталом

— капітальні трансферти

Б. Рахунок фінансових операцій

— прямі інвестиції,

— портфельні інвестиції,

— інші інвестиції,

— резервні активи: монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, інші зарубіжні активи.

Основні засоби регулювання платіжного балансу

Государственное регулирование платежного баланса — это совокупность экономических, в том числе валютных, финансовых, денежно-кредитных мероприятий государства, направленных на формирование основных статей платежного баланса, а также по­крытие сложившегося сальдо.

Материальной основой регулирования платежного баланса слу­жат: 1) официальные золото-валютные резервы; 2) национальный доход, перераспределяемый через государственный бюджет; 3) не­посредственное участие государства в международных экономичес­ких отношениях как экспортера капиталов, кредитора, гаранта, заемщика; 4) регламентация внешнеэкономических операций с по­мощью нормативных актов и органов государственного контроля.

При дефицитном платежном балансе:

1. Дефляционная политика - направленная на сокращение внутреннего спроса, в том числе ограничение бюджет­ных расходов преимущественно на гражданские цели, заморажива­ние цен и заработной платы. Одним из важнейших ее инструмен­тов служат финансовые и денежно-кредитные меры: уменьшение бюджетного дефицита, изменения учетной ставки центрального банка (дисконтная политика), кредитные ограничения, установле­ние пределов роста денежной массы.

2. Девальвация. Понижение курса национальной валюты на­правлено на стимулирование экспорта и сдерживание импорта товаров. Однако девальвация стимулирует экспорт товаров лишь при наличии экспортного по­тенциала конкурентоспособных товаров и услуг и благоприятной ситуации на мировом рынке. Кроме того, это действует лишь в краткосрочной перспективе (!)

3. Валютные ограничения. Основные методы: блокирование инвалютной выручки экспортеров, лицензирование продажи иностранной валюты им­портерам, сосредоточение валютных операций в уполномоченных банках.

4. Финансовая и денежно-кредитная политика: бюджетные субсидии экспортерам, протекционистское повышение импортных пошлин, от­мена налога с процентов, выплачиваемых иностранным держателям ценных бумаг в целях притока капитала в страну, денежно-кредитная политика, особенно учетная политика и таргетирование денежной массы (установление целевых ориентиров ее ежегодного роста).

5. Специальные меры государственного воздействия на пла­тежный баланс в ходе формирования его основных статей — тор­гового баланса, «невидимых» операций, движения капитала. Например: ограничение нормы вывоза валюты туристами данной страны; регулирование миграции рабочей силы.

Обычно применяется компенсационное регулирование платеж­ного баланса, основанное на сочетании двух противоположных комплексов мероприятий: рестрикционных (кредитные ограниче­ния, в том числе повышение процентных ставок, сдерживание роста денежной массы, импорта товаров, «бегства» капитала др.) и экспансионистских (стимулирование экспорта товаров, услуг, движения капиталов, девальвация и т.д.).

При активном платежном балансе государственное регулиро­вание направлено на устранение нежелательного чрезмерного ак­тивного сальдо. С этой целью финансовые, кредитные, валютные и другие методы, а также ревальвация валют используются для расширения импорта и сдерживания экспорта товаров, увеличения экспорта капиталов (в том числе кредитов и помощи развивающимся странам) и ограничения им­порта капиталов.

69. Сутність нової архітектури міжнародної валютно-фінансової системи.

Світова фінансова система сьогодні є малоконтрольованою і перебуває у стані хаотичної структуризації й оновлення. На часі — перегляд наявної системи контролю, яку має заступити координувальна архітектура. Роль інституцій у цій архітектурі полягає у напрацюванні й проведенні спільної стратегії регулювання та координації світового ринку на міжнародному рівні. Насамперед ідеться про розробку загальних правових норм, що мають регулювати функціонування фінансових структур.

Після фінансової кризи наприкінці 1990-х років набув широко застосовання термін „глобальна фінансова архітектура” (в визначенні МВФ - сукупність інституцій, ринків, норм та правил, а також практики, яку використовують урядові, підприємницькі кола та окремі громадяни для здійснення економічної та фінансової діяльності).

Інтенсифікація економічних зв'язків між країнами, національними компаніями та активізація міжнародного виробництва ТНК потребували нового фінансового середовища. Це викликало, по-перше, якісні перетворення в міжнародних валютно-кредитних відносинах; по-друге, переплетіння та доповнення національних ринків позичкових капіталів; по-третє, інтеграцію та глобалізацію фондових ринків; по-четверте, величезні темпи зростання міжнародних банківських операцій, створення всесвітньої мережі філій транснаціональних банків.

Міжнародне співтовариство, адекватно оцінюючи глобальні виміри кризи, посилило зусилля щодо зміцнення міжнародної валютної і фінансової системи. Загальна мета полягає в тому, що ринки мають функціонувати з більшою прозорістю, справедливістю та ефективністю, а загалом пропонується нова глобальна фінансова архітектура, характерними ознаками якої є:

• концентрація діяльності МФО на їхніх основних завданнях: МВФ - монетарна, фіскальна політика та політика обмінних курсів, нагляд за реформою фінансового сектору; Світовий банк - довгострокові структурні та соціальні аспекти розвитку, розбудова системи соціального захисту;

• фінансування МВФ на більш пільгових умовах країн, які вживають ефективних заходів для зменшення їхньої вразливості до криз, з публікацією оцінки цих заходів;

• здійснення країнами з перехідною економікою із нестійкою фінансовою системою прозорих і недискримінаційних заходів податкової політики для зменшення відтоку короткострокового капіталу та стимулювання руху довгострокового капіталу, насамперед, прямих іноземних інвестиції;

• стимулювання більш впорядкованої та своєчасної реструктуризації приватного боргу з використанням країнами “правила колективної відповідальності” в контрактах про суверенний борг, а у виняткових обставинах - для надання термінової фінансової допомоги МВФ - залучення дебіторів до практики “доброї волі” чи підтримка тимчасового призупинення виплат за зобов’язаннями;

• сприяння МВФ впровадженню системи страхування депозитів з відповідальністю за діяльність банку акціонерів, а не дрібних вкладників у країнах з перехідною економікою для зменшення національної “моральної небезпеки”;

• міжнародна фінансова підтримка здорової курсової політики без запровадження режиму “прив’язаного” обмінного курсу країнами з перехідними економіками;

• кредитування МВФ у звичайних межах країн у кризовому стані для зниження міжнародної “моральної” небезпеки, а у випадках систематичних криз - використання існуючих кредитних ліній (коли проблема полягає в самій країні та існує небезпека розповсюдження кризи) або до спеціального фінансування (коли країна стає невинною жертвою кризи);

• міжнародна політична підтримка фінансових реформ з посиленням мотивації та реального впливу національних урядів.

Рекомендації ЄС щодо побудови нової фінансової архітектури:

Першим принципом визначено те, що жодна фінансова інституція, жоден ринковий сегмент не повинні залишатися за межами регуляторного поля, другий принцип передбачає підвищення прозорості та звітності фінансового ринку, третій принцип передбачає можливість оцінювання ризиків з метою попередження криз, зокрема, шляхом проведення координованого моніторингу діяльності мультинаціоональних фінансових інституцій. Четвертий принцип полягає у наданні Міжнародному валютному фонду центральної ролі в більш ефективній фінансовій архітектурі шляхом модернізації його можливостей у наданні допомоги країнам, що її потребуватимуть, а також шляхом збільшення ресурсів МВФ.

"Велика двадцятка" стане головним світовим форумом, який вирішуватиме питання глобальної економіки, а Світовий банк повинен стати головним координатором у вирішенні таких глобальних проблем, як продовольча безпека і зміна клімату. Про це йдеться в проекті підсумкового комюніке саміту G-20.

• Велику увагу учасники G-20 приділили ризикам, які зберігаються у фінансовій галузі. Як один із заходів збереження стабільності "двадцятка" ухвалила рішення про обмеження бонусів для топ-менеджерів банків (точні цифри в підсумковому документі не вказуються). Також в комюніке рекомендується відстрочити грошові заохочення і передбачається можливість повернення бонусів фінансовим установам у разі потреби.

• В той же час глави провідних держав вже почали обговорювати, як не допустити нової кризи у фінансовій галузі. Зокрема, було висунуто декілька пропозицій із цього приводу. Так, учасники G-20 зазначили, що для уникнення ризиків банки повинні будуть збільшити свій грошовий капітал.

• Передбачається, що фінустановам також заборонять виконувати окремі ризиковані операції. Детальніше ці питання розглядатимуться на саміті G-20 2012 року.

• Як повідомлялося, країни "Великої двадцятки" також обговорювали діяльність Міжнародного валютного фонду. Так, учасники G-20 ухвалили рішення про збільшення частки країн, що розвиваються, в капіталі МВФ не менше ніж на 5% (з 43% до 48%).

Варто зазначити, що у доповіді Конференції ООН з торгівлі і розвитку (UNCTAD) міститься радикальний висновок про те, що валютна система, що склалася в світі, неефективна, гальмує розвиток світової економіки і є однією з основних причин фінансової та економічної кризи. Висновок - роль долара як світової резервної валюти повинна бути переглянута.

Низка країн, серед яких Китай і Росія, вже критикували світову фінансову архітектуру, яка базується на доларі як міжнародній резервній і розрахунковій валюті. Проте доповідь UNCTAD стала першим випадком, коли аналогічних висновків і рекомендацій дійшов багатонаціональний інститут.

Доповідь пропонує створити нову систему, схожу на Бреттон-Вудські угоди, яка регулювала б обмінні курси і зобов'язувала центробанки проводити інтервенції для підтримки або ослаблення своїх валют.

70. Сучасний етап розвитку економіки країн єс.

Экономика Европейского союза, по данным Международного валютного фонда, производит Валового внутреннего продукта, в расчёте по Паритету покупательной способности, на сумму свыше € 12 256 млрд.($ 16 523 млрд. в 2009 году).

У Люксембурга самый высокий уровень жизни и самый низкий у Болгарии (за данными лета 2009).

Доля ЕС в мировом валовом продукте (МВП) стабильно составляет примерно одну пятую часть. Темпы роста ВВП, сильны в новых государствах-членах, в настоящее время упали по причине вялого роста во Франции, Италии и Португалии.

Двенадцать новых государств-членов из Центральной и Восточной Европы, имеют более высокий средний процент роста, чем их западноевропейские партнеры. В частности, страны Балтии добились стремтиельного роста ВВП, в Латвии он составляет до 11%, что на уровне мирового лидера Китая, чей средний показатель равен 9% за последние 25 лет. Причины такого массового роста заключаются в проведении государством стабильной денежно-кредитной политики, экспортно-ориентированной политики, торговли, низкой фиксированной налоговой ставки и использование сравнительно дешевой рабочей силы. За последний год (2008), в Румынии был самый большой прирост ВВП среди всех государств ЕС.

Текущая карта роста ВВП в ЕС наиболее контрастна по регионам, где сильные экономики страдают от стагнации, в то время как в новых государствах-членах наблюдается устойчивый экономический рост.

В целом же влияние ЕС27 на увеличение валового мирового продукта сокращается в связи с появлением экономических держав, таких как Китай, Индия и Бразилия. В среднесрочной и долгосрочной перспективе, ЕС будет искать пути для увеличения темпов роста ВВП в странах центральной Европы, таких как Франция, Германия и Италия и стабилизации роста в новых странах Центральной и Восточной Европы для обеспечения устойчивого экономического процветания.

Европейский союз является крупнейшим экспортером в мире и вторым по величине импортёром. Внутренней торговле между государствами-членами способствует устранение барьеров, таких, как тарифы и пограничный контроль. В еврозоне, торговле также помогает, наличие единой валюты среди большинства членов. Соглашение Ассоциации Европейского союза делает нечто похожее для более широкого спектра стран, частично в качестве так называемого мягкого подхода ( 'пряник вместо палки'), чтобы влиять на политику в этих странах.

Европейский союз представляет интересы всех своих членов в рамках Всемирной торговой организации, и действует от имени государств-членов при решении любых споров.

Сезонно скорректированный уровень безработицы в странах Европейского союза (ЕС27) в марте 2009 года составил 8,3% по сравнению с 6,7% в марте 2008 года.

Сфера услуг является наиболее важным сектором в странах Европейского союза, что составляет 69,4% от ВВП, по сравнению с обрабатывающей промышленностью с 28,4% ВВП и сельским хозяйством с лишь 2,3% от ВВП.

71. Сучасні засоби зовнішньоторговельної політики промислово розвинутих країн.

Торговельна політика промислово розвинутих країн, як всіх інших поєднує принципи протекціонізму та свободи торгівлі, таким чином торговельна політика кожної країни являє собою унікальне поєднання цих принципів.

Всі промислово розвинуті країни є членами СОТ, що накладає суттєвий відбиток на торговельну політику цих країн, зумовлює характер взаємодії з країнами-членами СОТ та тими, що не є членами цієї організації. Загальною особливістю промислово розвинутих країн у зовнішньоторговельній сфері є:

• здійснення формального і неформального тиску на більш слабкі країни з метою просування своїх, як правило, невисокоякісних товарів на зовнішні ринки та отримання доступу до дешевих природних ресурсів

• політика протекціонізму щодо ключових галузей власної економіки

Щодо США, які займали лідируючі позиції в світовій економіці, то вони не цураються широко використовувати нетарифні заходи зовнішньоторговельної політики(напр.. субсидування національних виробників, квотування імпорту) навіть по відношенню до країн-членів СОТ. Приклад – конфлікт з приводу квотування імпорту сталі до США, а також конфлікт із ЄС з приводу непрямого субсидування США своїх промислових підприємств, який закінчився тим, що СОТ дозволила ЄС вжити заходи у відповідь.

До країн, що не є членами СОТ взагалі можуть застосовуватися санкції щодо повної заборони імпорту або імпорту певної групи товарів.

Отже в зовнішньоторговельній сфері США чітко відстоюють національні інтереси, особливо інтереси великих компаній, широко використовуючи як адміністративні, так і економічні методи впливу на інші держави.

Особливості торгової політики країн Європейського Союзу (ЄС) полягають у специфічних факторах, властивих даному регіону, таких як:

• вузькість власних ринків товарів, капіталів і робочої сили;

• обмеженість початкових можливостей розвивати НТП,

• висока значимість зовнішньоекономічних відносин у розвитку країни і її загальногосподарської стратегії;

Європа на зовнішній ринок вивозить більше 60% своєї продукції, що значно більше США і Японії, і її частка в експорті-імпорті світу складає 40%.

З метою боротьби з демпінгом і з експортними обмеженнями в ЄС можуть бути розподілені по окремих країнах-членах квоти на ввіз ряду товарів.

Зовсім очевидний той факт, що головною метою даного ринку є стимулювання вивозу товарів, що полягає в пільговому кредитуванні, страхуванні, субсидуванні експорту, податкових пільгах, інформаційному і консультаційному обслуговуванні, підготовці кадрів для всіх галузей, працюють експорт товарів.

Для підтримки дрібних і середніх підприємств були створені спеціальні експортні фонди. Ситуація була така, що стимулювання експорту охоплювало всі стадії руху товарів, аж до післепродажного обслуговування. Офіційною підтримкою експортери користуються на будь-якому рівні - від керівників локальних регіонів до послів, міністрів і глав держав. Більш того, значну частину експортних витрат уряду покривали за рахунок бюджету.

Особливу роль у процесі проникнення європейців на інші ринки зіграла кредитна політика (низькі процентні ставки, тривалі терміни надання). Мали місце приклади масштабного відкритого і схованого субсидування зовнішньоторговельних операцій. Така підтримка торкнулася не тільки експортерів, що й одержало місце кредитування покупців за рубежем. Це дозволило в результаті "кредитних воєн" і інших елементів зовнішньоекономічної політики зменшити частку американського експорту у світі. Немаловажну роль при цьому зіграли Великобританія, Франція й інші країни.

Загалом слід зазначити, що зовнішньоекономічна стратегія високорозвинених країн залежатиме від конкретних потреб економіки даної країни та наявних природних ресурсів. Ці пріоритети випливатимуть із зовнішньоекономічної стратегії, обраної урядом даної країни, на яку дуже часто значно впливають забов'язання конкретних країн за двосторонніми та багатосторонніми економічними угодами. Для розвинених країн відіграватиме також вплив ТНК.

Ці країни є економічно і політично найсильнішими у світі, виходячи з цього відповідно будується і їхня сучасна зовнішньоекономічна стратегія. Її головними рисами є використання економічного потенціалу, сили та примусу у стосунках із менш розвиненими країнами, поширення економічних інтересів розвинених країн на сусідів. Визначною рисою зовнішньоекономічної стратегї є значана лібералізація зовн. торгівлі, яка знаходить свої прояви у зниженні тарифів майже на всі товарні групи. Але потрібно відмітити, що все ж таки залишки протекціонізму залишаються у певних країнах, де позиції нац. виробників на свтовому ринку є досить слабкими (США - автоіндустрія, електроніка, ЄС - металургія, текстиль).

Велику роль у фінансуванні експорту розвинених країн відіграють програми допомоги іноземним, передусім слаборозвиненим, державам. Розглянемо, наприкладд, США, зовнішньоекономічна стратегія яких була викладена у "Новій економіці США" у 1996 році:

- пріоритет у зовнішніх стосунках США буде і надалі надаватися відносинам і подальшій інтеграції в рамках НАФТА;

- створення до 2010р. трансамериканської інтеграційної системи, куди уівйшли б усі країни американського континенту, що дало б можливість США контролювати весь внутрішньоамериканський ринок як лідеру цього об'єднання;

- співробітництво з ЄС;

- особлива увага - співробітництво з країнами Азії - НІК, Китай, Японія;

- традиційним регіоном уваги США є Близький Схід з його величезними запасами нафти та газу;

- особливі стосунки між США та ПАР, які отримала особливого пожвавлення після 1994р., коли з ПАР було знято усі санкції ООН;

- продовження надання економічної допомоги країнам, що розвиваютсья (1999р - було визнано пріоритетними стосунки з Індонезією, Нігерією, Україною);

- збереження впливу США в міжнародних економічних і особливо валютно-фінансових організаціях.

2 вариант

Характер зовнішньоторговельної політики промислове розвинутих країн змінюється на різних стадіях розвитку суспільства. У період становлення капіталістичного способу виробництва інтересам буржуазії, яка розвивалася, загалом відповідала система протекціонізму, тому ця система протягом десятиліть була характерна для багатьох країн, насамперед для найбільших торговельних країн того часу - Голландії, Англії та Франції.

У період домонополістичного капіталізму інтереси великого промислового капіталу вимагали свободи конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках. У сфері зовнішньоторговельної політики це знайшло свій відбиток у розвитку системи так званої вільної торгівлі. Ініціатором цієї системи стала буржуазія Англії. Сьогодні більшості країн із розвинутою економікою також властивий протекціонізм, але він суттєво відрізняється від протекціонізму на домонополістичній стадії. На домонополістичній стадії протекціонізм звичайно був спрямований на захист від іноземної конкуренції слабких галузей промисловості, відсталих, неконкурентоспроможних. Протекціонізм захищав ці галузі, сприяючи їх розвитку.

Сучасний протекціонізм спрямований ні підтримання найбільш розвинутих галузей промисловості і має регіональний характер, захищаючи інтереси великих регіональних угруповань Європи та Північної Америки, Південно-Східної Азії та Латинської Америки.

Засоби зовнішньоторговельної політики будь-якої країни набувають форми самостійних односторонніх актів її уряду, які встановлюють режим зовнішньої торгівлі даної країни, або форми угод з урядами інших країн, що регулюють торговельні взаємовідносини.

Звідси два основні правові джерела торговельно-політичних засобів: національне законодавство, котре встановлює режим експорту й імпорту товарів, і торговельні договори й угоди (дво-і багатосторонні) уряду однієї країни з урядами інших країн.

Митні тарифи. Митний тариф будь-якої країни являє собою перелік товарів, що обкладаються митом. Ці товари об'єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір мита, яким товар оподатковується. Для групування товарних позицій застосовуються класифікації, розроблені ООН.

Мито - це податок, що стягається у зв'язку із ввозом іноземного товару в країну. Воно стягується при випуску товарів митницями на внутрішній ринок. Економічна дія мита полягає в тому, що воно збільшує ціну іноземного товару, ввезеного в країну, і створює різницю в ціні того самого товару на світовому ринку й у межах даної країни.

Мито в тарифі встановлюються двома методами. Один із них - це визначення розміру (ставки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається митом від ціни, або адвалорним. Інший метод - це установлення розміру мита безпосередньо в грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, обсягу або штуки товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається специфічним митом.

У сучасних митних тарифах застосовуються обидва види мита. Проте адвалорні та специфічні мита по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. При підвищенні цін ефективнішим виявляється адвалорне мито, при зниженні - специфічне. Оскільки в повоєнний період ціни на товари постійно зростали, то у сучасній митній політиці розвинутих країн спостерігається тенденція до збільшення ролі адвалорного мита у тарифах.

У 1953 р. деякі промислово розвинуті країни уклали конвенцію про уніфікацію методів визначення митної вартості товарів. Відповідно до цієї конвенції адвалорне мито стягується з так званої нормальної ціни товару. Це - ціна, що існує в момент подання митної декларації. Вона включає усі витрати на доставляння товару до кордону. За своїм походженням мито може бути автономним або конвенційним. Автономне мито стягується згідно з рішенням державної влади даної країни незалежно від будь-яких угод з іншими країнами. Конвенційне мито установлюється в процесі укладання угоди або договору з іншою країною і фіксується в цьому договорі. Воно не може змінюватися протягом терміну його дії. Конвенційне мито зникає з митного тарифу, коли договори, за якими вони були надані, припиняють свою дію.

Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) і складні (багатоколонні) тарифи.

Прості митні тарифи встановлюють одну ставку мита для кожного товару, незалежно від походження цього товару.

Складний митний тариф передбачає для кожного товару дві й більше ставок мита. Звичайно найвища ставка складного тарифу називається максимальною, або генеральною. Вона застосовується щодо товарів тих країн, з якими немає торговельних угод. Більш низька, мінімальна, ставка, як правило, застосовується до товарів тих країн, з якими підписані торговельні договори й угоди і, що особливо важливо, яким надано режим найбільшого сприяння.

У сучасних умовах на світовому ринку існує кілька видів митних угруповань. Митний союз - це угода двох або кількох держав про скасування митних кордонів між ними. Територія держав, що входять у митний союз, являє собою єдину митну зону з загальним митним тарифом. Зона вільної торгівлі також передбачає ліквідацію митних кордонів між державами, котрі уклали угоду про її створення, але, на відміну від митного союзу, країни - учасниці зони не створюють єдиного загального митного тарифу для країн, що не беруть участі в цій угоді.

Кожна держава має свою національну структуру тарифу. Протягом багатьох років держави намагалися уніфікувати митні тарифи. До певної уніфікації тарифів спонукали численні багатосторонні угоди, укладені після Другої світової війни (ГАТТ - Генеральна угода про тарифи і торгівлю, ЄЕС - Європейське економічне співтовариство, НАФТА - Північно-Американська угода про вільну торгівлю та ін.), що вимагали зіставлення тарифів різних країн. У 1950 р. у Брюсселі була підписана конвенція про уніфікацію номенклатури митних тарифів і створена так звана брюссельська схема митного тарифу. Відповідно до цієї схеми в основу уніфікації було покладено поділ товарів за виробничим принципом. Товарні, що належать до певної галузі виробництва, починаючи з сировини і закінчуючи готовим продуктом, об'єднані в один розділ. За цією схемою нині установлені митні тарифи Англії, Франції, Німеччини, Італії й інших західноєвропейських країн, а також митні тарифи багатьох країн, що розвиваються, Азії, Африки і Латинської Америки.

Рівень митних ставок, як правило, зростає в міру підвищення ступеня обробки, науко- та техномісткості: сировина оподатковується низьким митом або взагалі не оподатковується ним, техномісткі, готові товари і послуги оподатковуються високим митом.

Кількісні обмеження. Необхідно зазначити, що поряд із митом у зовнішній торгівлі для боротьби за ринки застосовуються також кількісні обмеження. Основні форми кількісних обмежень імпорту - це так зване контингентування та ліцензійний порядок імпорту.

Контингентування - це обмеження державною владою ввозу товарів певною кількістю або сумою на встановлений період часу. Контингенти можуть установлюватися через укладення двосторонніх угод. У цьому разі контингенти дійсні тільки для країн, що уклали угоду. В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, який можуть використовувати всі країни. Загальний контингент дає імпортеру країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як двосторонній контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, котрій цей контингент надано.

Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, котрі дозволено імпортувати в країну, слід відрізняти так звані тарифні контингенти, які дозволяють ввозити певну кількість товарів за зниженим митом або безмитне. Товар, що ввозиться понад тарифний контингент, оподатковується звичайним митом, установленим у митному тарифі. Тарифні контингенти широко використовують країни Європейського співтовариства і США. При ліцензійній системі вільний ввіз тих або інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом - ліцензією.

Ліцензія - це дозвіл, що дає право імпортеру ввозити певну кількість товару в країну. Ліцензії, як правило, видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів. Вони звичайно застосовуються у формі генеральних або індивідуальних ліцензій.

Індивідуальна ліцензія - це здебільшого разовий дозвіл на ввіз певного товару, дійсний протягом обмеженого терміну.

Генеральна ліцензія являє собою список товарів, які дозволяється ввозити вільно протягом зазначеного в ній періоду. Генеральна ліцензія, як правило, публікується в офіційних виданнях країн. Багато країн світу застосовують кількісні обмеження і щодо експорту.

Поряд із прямими обмеженнями ввозу товарів у вигляді мита і кількісних обмежень розвинуті країни широко використовують цілу систему заходів непрямого протекціонізму. В їх число входять різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, що стосуються використання іноземних товарів, та ціла низка інших положень, котрі прямо не перешкоджають імпорту, але, по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів. Так, поширеними формами непрямого протекціонізму є внутрішні податки й акцизні збори.

Торговельно-політичні засоби розширення експорту товарів. Сьогодні існують два основні напрямки торговельно-політичних методів розширення експорту, які застосовуються розвинутими країнами.

Один із них - кредитування експорту в різних формах із метою розширення збуту товарів. У цю групу торговельно-політичних засобів входять експортні кредити, державні гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу товарів за програмами допомоги іноземним державам.

Інший напрямок у розвитку торговельно-політичних засобів розширення експорту - продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, установлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, у підсумку - за демпінговими цінами.

Субсидування експорту - це форма державної політики, яка дає змогу продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш низькими цінами, часто нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій розвинутими країнами призводило до гострих торговельно-політичних конфліктів.

Експортні премії також є одним із торговельно-політичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій і непрямій формах.

Прямі експортні премії застосовуються у формі надання експортерам прямих разових субсидій при експорті товарів. Вони виплачуються з фондів державного бюджету і дають можливість експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і в такий спосіб розширювати експорт.

Податкові пільги - це непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це звільнення компаній, що експортують товар, від сплати внутрішніх податків або надання податкових пільг. Одна з форм непрямих експортних премій, що давно застосовується, - це система звільнення від мита або його повернення компаніям, що використовують імпортну сировину для виготовлення експортних товарів (так званий умовно безмитний ввіз і повернення мита). Сутність цієї системи полягає в тому, що з метою розширення вивозу товарів експортерам повертають мито при вивозі товарів, які були сплачені за ввіз імпортної сировини або напівфабрикатів, використаних для виготовлення цих товарів.

Торговельні договори й угоди. Торговельні договори й угоди належать до числа найважливіших засобів сучасної торговельної політики країн світу. Вони визначають правові умови, на яких будуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб держав, що підписали договір. Торговельні договори й угоди застосовуються порівняно давно. Сучасні торговельні договори й угоди розвинутих країн і країн, що розвиваються, мають різні найменування й охоплюють широке коло регульованих процесів. За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи: торговельні договори (договори про торгівлю і мореплавання), що визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємовідносин між країнами, і торговельні угоди (угоди про товарообіг, угоди про товарообіг і платежі), що регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.

Договори про торгівлю і мореплавання (торговельні дог тори загального типу) установлюють той правовий режим, який сторони надають один одному щодо митного обкладання, торговельного мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб, сторін, що договорюються, тощо.

Торговельні договори укладаються на тривалі терміни (п'ять - десять років) і передбачають можливість продовження терміну їх дії на наступний період. Вони підписуються від імені урядів сторін, що договорюються, і, як правило, підлягають ратифікації.

Велика частина статей торговельних договорів розвинутих країн присвячена питанням ввозу і вивозу товарів і капіталів, придбання нерухомого майна в чужій країні, захисту капіталовкладень від націоналізації тощо. Ця група питань посідає головне місце в сучасних торговельних договорах. Правовий режим цієї групи питань звичайно встановлюється в торговельних договорах шляхом взаємного надання сторонами режиму найбільшого сприяння.

Режим найбільшого сприяння - це положення про те, що кожна з держав, які договорюються, зобов'язується надати іншій державі - учасниці договору такі ж сприятливі права, переваги, привілеї і пільги, як і ті, що їх вона надає або надасть у майбутньому будь-якій третій державі. У сучасних торговельних договорах цей режим застосовується в так званій безумовній формі. Це означає, що пільги і переваги, які уже надані третій державі однією з договірних сторін, або ті, що можуть бути надані в майбутньому, поширюються на іншу договірну сторону автоматично, тобто безумовно.

Режим найбільшого сприяння поширюється в торговельних договорах на ввіз, вивіз і транзит товарів, умови використання морських портів, мореплавання та ін.

Багато країн укладають також різноманітні торговельні угоди, котрі, на відміну від торговельних договорів, регулюють окремі сторони економічних відносин, зокрема обсяг і товарну номенклатуру взаємної торгівлі, порядок взаємного надання контингентів та їх розмір, умови і способи розрахунків за торговельними операціями тощо. Ці угоди мають різноманітні назви - угода про товарообіг, угода про торгівлю і платежі, угода про взаємні товарні поставки тощо. Звичайно вони укладаються на основі чинних торговельник договорів і ґрунтуються на закладених там принципах. Термін їх дії здебільшого один рік, рідше - кілька років. Вони, як правило, не підлягають ратифікації і набувають чинності відразу після підписання. Умови цих угод мають двосторонній характер, тобто вони не поширюються на інші країни, пов'язані з даною державою договірними відносинами (на відміну від багатьох умов торговельних договорів, що поширюються на треті країни на основі принципу найбільшого сприяння). Тому угоди подібного типу часто називають угодами про двосторонню торгівлю.

Одним із найважливіших типів угод у сфері зовнішньоекономічних зв'язків є угоди про ліквідацію подвійного оподаткування.

Антидемпінгове регулювання і засоби боротьби з недобросовісною конкуренцією.

У міжнародній зовнішньоторговельній практиці іноземні компанії, що виробляють масову продукцію і не знаходять їй збуту на традиційних ринках, нерідко вдаються до спроби розширити свою ринкову частку (Market share) на ринках інших країн за рахунок демпінгу. Під демпінгом розуміють навмисне заниження цін на товари, що конкурують із товарами, виробленими національними підприємствами, з метою придбання більшої частки ринку і витіснення інших (національних) виробників. Існують також і приховані форми демпінгу, коли імпортні товари продаються із застосуванням усіляких знижок, відстрочок платежів, бонусів і т. п., що також завдає шкоди іншим постачальникам на даному ринку.

Законодавство передбачає певні повноваження і функції державних органів, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням антидемпінгових правил. Постачальники, обвинувачені в демпінгу, як правило, піддаються суворим санкціям аж до прийняття рішень відповідними судовими інстанціями, уповноваженими розглядати претензії державних органів щодо нагляду за дотриманням антидемпінгового законодавства. Антидемпінгові правила діють також і у відносинах між національними виробниками.

Антимонопольне регулювання в останнє десятиліття у зв'язку з високими темпами міжнародної економічної інтеграції і зростанням концентрації капіталу (злиттям найбільших міжнародних корпорацій і банків) набуває особливого значення з погляду захисту національних економічних інтересів і економічної безпеки держав. Наслідки монополістичної побудови світової економіки можуть бути загрозливими насамперед для країн, що розвиваються, і країн із перехідним типом економіки. Антимонопольні закони мають уже понад вікову історію, проте сьогодні їх роль ще більше зросла у зв'язку з процесами міжнародної інтеграції і концентрації капіталу.

72. Сучасні тнк, їх вплив на процес економічного розвитку. Еклектична парадигма Дж. Дайнінга.

Організаційні форми прямих іноземних інвестицій:

• 90 % всіх інвестицій здійснюється ТНК

• 10 % інші компанії

• ТНК – це корпорації, що здійснюють міжнародну виробничу інвестиційну діяльність на базі прямих іноземних інвестицій

Багатонаціональні кампанії – компанії, капітал яких належить різним за нац походженням групам капіталу, Наприклад: DUTCH SHELL, ROYAL, UNILERO

ТНК – основний капітал таких компаній належить ондій нації. ТНК – лідер серед інших міжнар. організацій

Критерії відношення компаній до ТНК:

Кількісні – колись вважалось що коли компанія має хоча б 6 філій за межами країни – то вона належить до ТНК. Зараз іноді включаються компанії і з меншеєю кіль-стю філей.

• Обсяг зарубіжного виробництва та його питома вага в загальнокорпораційному виробництві.

• Обсяг прямих іноземних інвестицій та його питома в загальних інвестиціях.

• Обсяг зарубіжних активів та їх частка в сукупних корпоративних активах.

• Обсяги продажу філій дочірніх компаній та їх частка в загальних продажах.

Теоретичні основи ТНК

1. Перші ТНК з’явилися в кінці 19 ст, наприклад – ZINGER, але потім протягом десятиріч к-сть ТНК не збільшувалась. Перед 2-гою св. війною ТНК були зосереджені лише в сировинному секторі.

Напр. SIN SES TEK – нафта.

2. Після 2-гої св. війни починається бурхливий розвиток ТНК. НОВІ РИСИ: якщо раніше ТНК розподіляють ринки збуту, то зараз – конкуренція в виробництві (найбільші країни США, Англія – до 60-х років була лідером в ТНК завдяки колоніям )

3. Сер. 60-х новий розподіл сил – США 1- й св. інвестор. ТНК США домінують в світі.

4. 70-ті Ч. Кінберг "american challenge of road" – чому Америка кинула виклик всьому світу? – завдяки подвійної економіці та ТНК . Виробництво ТНК за кордоном = виробництву на території США. Кінберг – "Ми контролюємо 2 економіки"

5. Сер 80-х Франція та Німеччина набувають розвитку у ТНК + дуже сильного розвидку набуває ТНК у Японії – 3-те місце у світі.

Сер 80-х з’явилась спроба об’єднати всі ек пояснення чому з’явились ТНК. Англійський вчений Дж. Даннінг розробив теорію – "еклектична парадигма", яка пояснює винекнення ТНК з точки зору існування 3 переваг

Нові риси сучасних ТНК

1. Величезний обсяг операцій ТНК (експорт ТНК – 1\3 світового експорту, ВП від ТНК – 30% від світового ВП)

2. Збільшеня ступеню міжнародності (тоб-то питомої ваги заруб. активів займів, загальнокорпораційних показників)

3. Втягнення в процес транснаціоналізації средніх та малих компаній

4. Еволюція організаційної стратегії

Еклектична парадигма Дайнінга (1981 рік). Еклектизм (від грецького “eklektikos” — той, що вибирає), механічне поєднання різнорідних, часто протилежних принципів, поглядів, теорій, художніх елементів і т.п. Ця теорія пояснює, на чому ґрунтується успішна діяльність ТНК - 3 передумови:

1) ТНК повинна мати безперечні переваги над своїми конкурентами, і ці переваги протягом певного моменту часу повинні бути недоступними для конкурентів. До таких переваг можна віднести (переваги власності):

а) науково-технічні розробки, технології, які створюються в межах ТНК і які є власністю цієї ТНК,

б) досвід організаційно-управлінської та маркетингової діяльності,

в) індивідуалізація продуктів, тобто наявність фабричної марки чи торгівельного знаку,

г) великі масштаби виробничо-комерційної діяльності, що сприяє зниженню собівартості товару (ефект масштабу);

д) необхідність значних капіталовкладень для створення виробництва в інших країнах.

2) переваги інтерналізації:

а) великі витрати, що пов’язані з підготовкою та реалізацією проектів;

б) відсутність інформації у покупця стосовно вартості технології, яка продається;

в) необхідність контролю за використанням чи перепродажем товару;

г) можливість ефективного застосування методу цінової дискримінації або перехресного субсидування (це робиться за допомогою трансфертних цін);

3) наявність сприятливих економічних факторів в країні, де планується організація виробничого процесу (переваги розміщення):

а) наявність природних ресурсів;

б) низька ціна робочої сили але наявність висококваліфікованих спеціалістів;

в) наявні обмеження імпорту.

73. Сучасні концепції міжнародної економічної інтеграції.

Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів. Це процес, який приймає форму міждержавних угод і регульований міждержавними органами. Теорії регіональної економії інтеграції з’явилися в 50-х роках, коли процеси РЕІ набули значного розвитку.

1) Теорія ринкової школи інтеграції.

Ця теорія базується на принципі свободи торгівлі та невтручання держави в економіку. Ця теорія використовує принцип того, що ринок – це найкращий регулятор економіки. Для представників цієї концепції ідеали інтеграції – це вільна конкуренція та вільні дії ринкових сил.

Повна інтеграція за даною теорія – це однакові умови руху товарів та факторів виробництва.

У 1953 році французький економіст Арон писав, що дві національні економіки вважаються найбільш інтегрованими якщо угода між резидентами двох країн ідентична угоді між резидентами однієї країни.

На думку представників цієї теорія, втручання держави в економіку веде до дезінтеграції країн. Повна інтеграція досягається шляхом відміни втручання держави в економіку. Однією із головних ознак такої інтеграції – це наявність золотого стандарту та повна конвертованість валют, що забезпечує єдність ринку, ціни та розрахунків між резидентами як однієї країни, так і двох та більше країн.

2) Ринкова інституціональна школа інтеграції.

Представники цієї школи – це відомий економіст Велаз (?), та Даніель Джон.

Ця теорія вперше започаткувала подвійний підхід до визначення РЕІ. Її вони розглядають з одного боку, як процес, а з іншого – як відношення. Як процес, економічна інтеграція включає заходи, метою яких є ліквідація дискримінації між господарськими одиницями. Інтеграцію як відношення можна подати у вигляді відсутності тієї чи іншої форми дискримінації іноземних партнерів.

Сутність економічної інтеграції з точки зору цієї теорії полягає у встановленні міжнаціональних правил економічної діяльності, які ведуть до розвитку економічних зв’язків між країнами. Таким чином можна сказати, що ця концепція стоїть посередині між класичним підходом про саморегуляцію ринку та кейнсіанськими поглядами про абсолютну необхідність його регулювання з боку держави.

3) Структурна теорія реі.

З’явилася в 60-х роках, коли розвивалася західноєвропейська економічна інтеграція.

На думку її представників вільний рух товарів та факторів виробництва веде до нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів країн. Основний представник – Альфред Маршал (“Основи політичної економії”). Він писав, що інтеграція в розумінні як відсутність дискримінації у міжнародній торгівлі та руху факторів виробництва – це ще не інтеграція; справжня інтеграція – це інтеграція національних економік, а не лише тільки ринків.

На думку представників цієї теорії, економічна інтеграція можлива тільки на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних економік. Маршал писав, що повне завершення інтеграції – це так званий простір солідарності, тобто так звана цілковита сітка економічних зв’язків між економіками, які раніше були відокремленими.

Представники цієї теорії розглядаються інтеграцію як глибокі структурні перетворення в економіці країн, в результаті яких має з’явитися якісний синергізм⁴.

4) Дирижистська школа інтеграції.

Представники цієї школи – це такі економісти як Купер, Джон Кіндер, Алекс Філіп. Цю концепцію можна віднести до неокейнсіанського підходу до МЕІ. Представники цієї школи недовіряють ринковому механізму в процесі розвитку інтеграційних процесів.

Ця концепція базується на державному регулюванні економічних процесів, їх гаслом є “керованій економіці немає альтернативи”. Ця школа розглядає інтеграцію як ліквідацію дискримінації між економічними агентами країн, і координацію спільної економічної політики досить широких масштабів, для забезпечення здійснення основних економічних напрямків розвитку країни.

Ця концепція вважає, що для повної інтеграції необхідний не тільки вільний рух товарів та факторів виробництва, а й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом’якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Кожна країна-член інтеграційного об’єднання повинна відмовитись від самостійного проведення зовнішньоекономічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам.

В теории экономической интеграции выделяют и другие направления, отличающиеся прежде всего разными оценками интеграционного механизма.

В середине 60-х гг. возникло направление к о р п о р а ц и о н а л и з м а , представители которого — американские экономисты Сидней Рольф и Юджин Ростоу выявили новый стержень интеграции. Они считали, что в противоположность рыночному механизму и государственному регулированию функционирование ТНК способно обеспечить интегрирование международной экономики, ее рациональное и сбалансированное развитие.

Представители с т р у к т у р а л и з м а — шведский экономист Гуннар Мюрдаль и др. критически отнеслись к идее полной либерализации движения товаров, капитала и рабочей силы в интегрируемом пространстве, считая, что свободное функционирование рыночного механизма может привести к определенным диспропорциям в развитии и размещении производства, углублению неравенства в доходах. Экономическая интеграция рассматривалась ими как глубокий процесс структурных преобразований в экономике интегрирующихся стран, в результате которых возникает качественно новое интегрированное пространство, более совершенный хозяйственный организм. По их мнению, полюсами развития интеграции являются крупные фирмы, промышленные компании, целые отрасли промышленности.

В 70-х гг. широкое распространение получили идеи н е о к е й н с и а н с т в а, представители которого — американский экономист Ричард Купер и др.—в частности, считали, что центральная проблема международного экономического сотрудничества состоит в том, как уберечь многообразные выгоды широкого международного экономического взаимодействия от ограничений и в то же время сохранить максимальную для каждой страны степень свободы. Неокейнсианцы выдвинули два возможных варианта развития международной интеграции: первый — интеграция с последующей утратой национальной свободы, но обязательным согласованием экономических целей и политики; второй — интеграция с условием сохранения как можно больше национальной автономии. Предполагая, что ни один из этих вариантов не может быть представлен в чистом виде, они считали необходимым их оптимальное сочетание путем согласования внутренней и внешней хозяйственной политики интегрирующихся сторон.

Разновидностью неокейнсианского направления является д и р и ж и з м, теоретики которого также отрицают решающую роль в интеграционных процессах рыночного механизма и считают, что создание и функционирование международных экономических структур возможно на основе разработки интегрирующимися сторонами общей экономической политики, согласования социального законодательства, координации кредитной политики. Данное направление экономической мысли представлено голландским ученым Яном Тинбергеном.

В настоящее время в связи с расширением ЕС за счет вступления в него новых стран разработан ряд моделей дальнейшего развития европейской интеграции по пути ее углубления, среди которых выделяются модели «ступенчатой интеграции», «Европы концентрических кругов», «дифференцированной интеграции». В основе первых двух моделей заложена идея создания в ЕС «ядра» из наиболее развитых стран, вокруг которого формируются «круги» из стран с меньшей глубиной интеграции.

Модель «дифференцированной интеграции» исходит из того, что географическое расширение ЕС должно изменить концепцию интеграции и предполагает дифференциацию скорости интеграционных процессов по различным странам. Как и «ступенчатая», «дифференцированная» интеграция преследует цель углубления интеграционных процессов, но при этом исключает необходимость подписания договоров и ограничение времени. Предусматривается также создание «ядра» с разным составом участников.

Перейдем теперь к характеристике существующих основных моделей в мировых интеграционных процессах.

1. Модели политико-экономической интеграции (с учетом социальных аспектов):

1.1.Европейский союз (ЕС).

1.2. Андская группа (Латинская Америка).

1.3. Карибский "общий рынок" (Латинская Америка).

1.4. Ассоциация государств Юго-Восточной Азии (АСЕАН).

2. Модели торгово-экономического сотрудничества:

2.1. Европейская ассоциация свободной торговли (ЕАСТ).

2.2. Североамериканская интеграция (США, Канада, Мексика).

2.3. Организация арабских стран - экспортеров нефти(ОАПЕК).

2.4. Организация стран-экспортеров нефти (ОПЕК).

3. Модели международных экономических надправительственных организаций, регламентирующих торговую, тарифную политику и вырабатывающих экономическую стратегию:

 3.1. Генеральное соглашение о тарифах и торговле (ГАТТ).

3.2. Организация экономического сотрудничества и развития (ОЭСР).

3.3. Конференция ООН по торговле и развитию (ЮНКТАД).

4. Модели политических союзов и военных блоков:

4.1. Европейский Совет.

4.2. Организация Африканского единства (ОАЕ).

4.3. Организация Североатлантического договора (НАТО).

 Итак, мы имеем дело с различными структурами (моделями), типами, формами и организациями интеграционных процессов, в том или ином виде охвативших" почти весь мир.

2 вариант

Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені в роботах де Бірса (1941), Вінера та Байє (1950), які сформулювали теорію митних союзів. Найбільш повне її обгрунтування зробив Вінер у праці "Питання митного союзу”.

Існує декілька визначень інтеграції, що сформулювали різні наукові школи сучасної економічної думки, а саме: ринкова, ринково-інституційна, структурна (структуралістська).

Ринкова школа виходить з відомого постулату про те, що ринок є найкращим регулятором економіки, який не можна замінити жодними штучними механізмами з боку держави (принцип laissez faire). Суть концепції ринкової школи полягає в тому, що в інтегрованому господарському просторі повинні виконуватись такі самі умови для руху факторів виробництва, що і в національній ринковій системі.

Інший напрям сучасного неолібералізму отримав назву ринково-інституціонального. Його представники намагаються знайти компроміс між ринковими та державними регулятивними механізмами міжнародної економічної інтеграції. На думку представників цієї школи, інтеграція є втіленням певної єдності економічних та політико-правових аспектів. На відміну від представників ринкової школи, інституціоналісти визнають, що інтеграція національних господарств не може бути досягнута одними лише ринковими методами.

Ще в середині 60-х років ХХ ст. деякі французькі, англійські та італійські економісти піддали критиці неоліберальні підходи до економічної інтеграції та запропонували інші моделі, що отримали назву „структурна школа". Погляди представників цієї школи суттєво відрізняються один від одного. Однак є те, що їх об'єднує: по-перше, надто критична позиція щодо традиційної теорії міжнародної торгівлі і, по-друге, прагнення виявити структурний аспект інтеграційного процесу. Для представників структурної школи справжня інтеграція — це дещо більше, ніж просто об'єднання декількох національних господарств. Вона можлива лише на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних господарств, що є невід'ємною частиною процесу зміни їхньої структури, який є невідворотним. Представники структурної школи розглядають економічну інтеграцію як глибинний процес структурних перетворень в економіці країн, що інтегруються, завдяки котрим повинні виникнути оптимально збалансовані в територіально-економічному та соціальному сенсі господарства. Отже, йдеться про своєрідну зміну системи: інтегрування повинне являти собою не просто суму національних економік, а якусь нову якість, більш досконалий господарський організм.

У рамках існуючих наукових шкіл виникли й альтернативні концепції міжнародної економічної інтеграції. Вони диференціюються залежно від цілей, змісту та часу протікання інтеграційного процесу. На цій основі розглядаються моделі двошвидкісної та багатошвидкісної Європи. Береться до уваги той факт, що учасники інтеграції, проголосивши спільні цілі, можуть унаслідок різних стартових умов затратити неоднакову кількість часу для їх досягнення. Прикладами різношвидкісної інтеграції є Маастрихтські угоди (1992 р.) про критерії конвергенції щодо створення єдиного внутрішнього ринку ЄС та Європейського валютного союзу.

Економічні теорії інтеграції можуть класифікуватися також як старі і нові теорії, та як статичні і динамічні. Старі теорії динамічної інтеграції мають політичну спрямованість і формують неофункціональний напрям теоретичних досліджень міжнародних інтеграційних процесів. Головним припущенням неофункціональної теорії є супутні ефекти політики (policy spillovers), коли один етап інтеграції створює необхідність подальших кроків. Нові статичні теорії інтеграції засновані на припущеннях існування ринків з недосконалою конкуренцією. Усунення бар’єрів щодо переміщення товарів та факторів виробництва сприяє використанню ефекту масштабу та вилученню цінового ефекту і відповідно впливає на дохід.

74. Сучасній стан розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країн снд.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) - міждержавне об'єднання більшості пострадянських країн, створена як господарський, політичний та економічний союз

Створено 8 грудня 1991

Штаб-квартира - Мінськ, Білорусь

члени: Азербайджан Вірменія Білорусь Грузія Казахстан Киргизія Молдавія Росія Таджикістан Узбекистан Україна, спостерігач: Туркменія

Голова Ради Глав держав СНД - Курманбек Бакієв

23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається спостерігачем. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, але допоки, згідно зі Статутом СНД, Грузія залишається членом Співдружності.

Етапи розвитку СНД:

1992-1994

1995-2000

2000-до сьоголні

6 січня 1995р.- Угода про Митний Союз ( Росія, Білорусь, Казахстан, Киргистан, Таджикистан)

З інтеграційних інструментів у механізмі взаємного співробітництва використовувався лише преференційний режим, до того ж спільно в масштабах всього СНД – лише в 1992-1993рр., після чого більш поширеною практикою стало поєднання індивідуального режиму преференцій тим чи іншим партнерам.

Соціально-економічний розвиток країн СНД за 9 місяців 2008р.

У січні- вересні 2008 року в державах - учасниках СНД зберігалася сприятлива економічна ситуація, підтримувалися високі темпи росту основних макроекономічних показників, але за деякими показниками вони були нижче, ніж у січні- вересні 2007 року.

ВВП Приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) у середньому по державах - учасникам СНД склав 7 % (у січні- вересні 2007 року - 8 %). Приріст ВВП спостерігався у всіх державах - учасниках СНД. Найвищі темпи приросту ВВП мав Азербайджан (15 %). У Вірменії ВВП виріс на 10,3 %, Білорусі - на 10,7 %, Казахстані - на 3,2 %, Кыргызстане - 6,6 %, Молдові - на 5,4 % (перше півріччя), Росії - на 7,3 %, Таджикистані - на 7,2 %, Узбекистані - на 9,4 %, Україні - на 6,9 %.

Економічний ріст у державах - учасниках СНД обумовлений позитивною динамікою розвитку його основних складових: промисловості, торгівлі, транспорту, послуг і ін.

Динамика макроэкономических показателей в среднем по Содружеству (% к соответствующему периоду прошлого года)

За підсумками 9 місяців поточного року найвищий приріст інвестицій в основний капітал мали Таджикистан, Азербайджан і Білорусь - 77,5; 38,0 і 23,2 % відповідно. У Вірменії ріст інвестицій в основний капітал склав 12,1 %, у Казахстані - 8,2 %, у Молдові - 9 %, в Узбекистані - 22,4 %, в Україні - 8,2 %. У Кыргызстане спостерігалося зниження інвестицій на 2,2 %. Високі темпи росту інвестицій в основний капітал Таджикистану обумовлений значним уливанням засобів іноземних інвесторів у будівництво електростанцій.

Найбільший обсяг інвестицій в основний капітал фінансується з бюджету Азербайджану (41,7 %), Білорусі (25,3 %), Казахстану (18,5 %) і Таджикистану (18,9 %); найменший - України й Вірменії (5,8 і 7,1 % відповідно).

Зовнішньоторговельний оборот держав - учасників СНД за 9 місяців 2008 року зріс щодо аналогічного періоду минулого року в середньому на 56 % і склав 902,7 млрд дол., у тому числі експорт - 551,9 млрд дол. (ріст на 63 %), а імпорт - 350,7 млрд дол. (ріст на 47 %). Сальдо торговельного балансу зложилося позитивним у розмірі 201,2 млрд дол. проти 101,1 млрд дол. у січні- вересні 2007 року.

У порівнянні з порівнянним періодом минулого року у всіх державах - учасниках СНД зріс загальний обсяг експортних операцій, і темпи його приросту коливалися від 0,4 % (у Вірменії) до 800 % (в Азербайджані).

В Азербайджані, Білорусі, Казахстані й Росії високі темпи росту вартісного обсягу експорту пов'язані зі збільшенням вартості сирої нафти й продуктів її переробки, в Україні - чорних металів.

Імпорт товарів зріс також у всіх державах - учасниках СНД. Найбільш високі темпи приросту спостерігалися в Україні (на 60 %), Білорусі (на 55 %), Кыргызстане (на 52 %), Росії (на 48 %) через ріст вартісного обсягу сирої нафти, продуктів її переробки, природного газу й машин, устаткування й транспортних засобів.

У середньому по державах - учасникам СНД, по оцінці, 81 % приросту зовнішньоторговельного обігу був отриманий за рахунок росту цін і 19 % фізичного обсягу.

Позитивне сальдо торговельного балансу спостерігалося в Азербайджані, Казахстані й Росії.

В інших державах - учасниках СНД спостерігалося негативне сальдо торговельного балансу.

Обсяг взаємної торгівлі за 9 місяців 2008 року склав 198,1 млрд дол., що вище рівня аналогічного періоду минулого року на 45 %. При цьому експорт збільшився на 49 % і склав 98,6 млрд дол., імпорт - на 42 % і склав 99,5 млрд дол.

Общий объем торговых операций государств – участников СНГ в январе–сентябре 2008 г.

Фінанси. Світова фінансова криза негативно позначається на фінансовій ситуації в державах - учасниках СНД. Спостерігається помітне погіршення функціонування фінансових і фондових ринків; у ряді держав - відтік іноземного капіталу. Повсюдно наростають проблеми з ліквідністю, відзначаються недостача кредитних ресурсів і жорсткість умов для зовнішніх запозичень, коливання валютних курсів, скорочення обсягів міжнародних резервів. У ряді держав знизилася частка довгострокового кредитування й збільшилася прострочена заборгованість за позикою банків.

У деяких державах (особливо в Казахстані, Росії й Україні) значні фінансові ризики пов'язані з великими зовнішніми запозиченнями комерційних банків і підприємств. Виникнення проблем з ліквідністю й недостача кредитних ресурсів змусило ряд держав підвищити ставки по кредитах і посилити умови кредитування.

Інфляція Для більшості держав - учасників СНД інфляція стала основним негативним фактором, що сповільнює подальший ріст економіки. Істотний інфляційний тиск обумовлений як зовнішніми причинами (високими світовими цінами на продукти харчування мі сільськогосподарська сировина, нафта, газ, вугілля, чорні й кольорові метали, зерно, добрива, від яких економіка країн- імпортерів зазнає істотних втрат), так і внутрішніми.

Безробіття Загальне число безробітних, обумовлене по методології Міжнародної організації праці, тобто включаючи чисельність шукаючу роботу самостійно (без звернення до служб зайнятості), у січні- вересні 2008 року склало: в Азербайджані - 0,3 млн чоловік (6,2 % чисельності економічно активного населення), Казахстані - 0,5 млн (6,4 %), Молдові - 43 тис. (3 %), Росії - 4,1 млн (5,3 %), Україні - 1,4 млн чоловік (6,2 %).

Висновки

У січні- вересні 2008 року в державах - учасниках СНД зберігалися високі темпи росту основних макроекономічних показників. У середньому по Співдружності в порівнянні з аналогічним періодом минулого року валовий внутрішній продукт збільшилася на 7 % (проти 8 % у січні- вересні 2007 року), виробництво промислової продукції - на 6 % (на 7 %), інвестиції в основний капітал - на 13 % (на 21 %), перевезення вантажів - на 4 % (на 6%), роздрібний товарообіг - на 16 % (на 17 %). цих показників відзначався практично у всіх державах - учасниках СНД.

У всіх державах відзначався ріст зовнішньоторговельного обігу, при цьому приріст експорту випереджав приріст імпорту. Зовнішньоторговельний обіг виріс на 56 % і досяг 902,7 млрд дол., у тому числі експорт зріс на 63 % і склав 551,9 млрд дол., а імпорт - на 47 % і склав 350,7 млрд дол.. Високими темпами збільшувалася взаємна торгівля (ріст на 47 %), однак її частка в загальному обсязі експортно-імпортних операцій держав - учасників СНД знизилася в порівнянні з аналогічним періодом минулого року.

Інвестиції в основний капітал продовжували рости високими темпами, але в більшості держав вони сповільнилися в порівнянні із січнем - вереснем 2007 року. У більшості держав спостерігалося вповільнення темпів росту обсягів житлового будівництва.

Розвиток процесів глобалізації й інтеграції у світову економіку сприяло посиленню світових тенденцій на економіку держав - учасників СНД. Нестабільність на світових фінансових ринках починає позначатися на фінансовій і загальекономічній ситуаціях у державах - учасниках СНД. Це проявлялося в наростанні проблем з ліквідністю, недостачею кредитних ресурсів і підвищенням ставок рефінансування, що приводить до вповільнення темпів економічного росту. Відзначається недостача кредитних ресурсів і жорсткість умов для зовнішніх запозичень. У ряді держав знизилася частка довгострокового кредитування й збільшилася прострочена заборгованість за позикою банків.

В умовах фінансової кризи на валютних ринках підсилилися коливання основних світових валют, що привело до зниження курсу євро. Ситуація на валютних ринках держав - учасників СНД значною мірою відбивала динаміку торгів на світовому валютному ринку.

Для більшості держав - учасників СНД інфляція стала основним негативним фактором, що сповільнює подальший ріст економіки. Темпи росту інфляції значно зросли в порівнянні з відповідним періодом минулого року, що випереджають темпами росли ціни на продовольчі товари.

Вплив темпів інфляції на динаміку доходів населення частково компенсувалося збільшенням номінальної заробітної плати. У ряді держав підвищився мінімальний розмір оплати праці. У цілому зростання грошових доходів населення в більшості держав перевищував темпи інфляції.

Материал: Аналитическая записка о социально-экономическом развитии и торгово-экономических отношениях государств – участников Содружества Независимых Государств за 9 месяцев 2008 года

75. Тенденції розвитку локальних цивілізацій.

У науковій літературі утвердилось також поняття локальної цивілізації, яка може виступати як регіональна або лише як частина останньої (у межах моно- та поліетнічних спільнот). Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, що пов’язані спільною долею.

Ознаки локальних цивілізацій:

• певна єдність культурної спадщини (дану ознаку не можна вважати абсолютною, оскільки цивілізації нерідко виникали внаслідок завоювань та асиміляції підкореного населення);

• межі таких цивілізацій часто не співпадали з кордонами географічного району, який відокремлювався за ознакою існування умов, що дозволяли людям, які живуть на цій території, підтримувати інтенсивніші, ніж в інших граничних районах, зв’язки;

• спільність релігій, або навіть однієї з конфесій окремої релігії;

• відносна компактність території, що забезпечує можливість постійних економічних і духовних контактів.

Системоутворюючими чинниками локальних цивілізацій є насамперед економічні, ідеологічні (релігійні), культурні та національні. Важливе значення мають також довкілля (у т.ч. географічне) та структура державно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина. За оцінками А.Тойнбі, в історії людства існувало близько 40 цивілізацій, 8 із яких взаємодіють і тепер. Найчастіше згадуються такі сучасні локальні цивілізації: західна, конфуціанська (китайська), ісламська, індуїстська, латиноамериканська, африканська, православно-слов'янська та японська. Широке уявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, що характеризують питому вагу окремих із них у народонаселенні світу та у валовому світовому продукті.

Базовою ознакою локальної цивілізації є спільність духовного світу та історичної долі її представників; це пов’язано з геополітичним і територіальним розміщенням цивілізації.

Структура локальних цивілізацій включає історичне ядро (етнос, народ, який найяскравіше виражає риси та особливості даної цивілізації) та периферію, яка внаслідок війн чи інших процесів зменшується або збільшується та може мати риси суміжних цивілізацій.

За своїм складом локальні цивілізації можуть бути:

• моноетнічними (японська, індуїстська, конфуціанська) та

• поліетнічними (західна, ісламська, африканська, латиноамериканська).

За географічнимиознаками локальні цивілізації можуть бути:

• компактно розташовані на одній території (індуїстська, конфуціанська, африканська);

• розпорошені на кількох континентах (західна, православно-слов’янська).

Кожна цивілізація має свою внутрішню структуру, яка забезпечує її цілісність, когерентність. Головними складовими структурної будови цивілізаційних утворень є генетичні, функціональні та трансформаційні зв’язки. Вони у своїй сукупності та взаємодії становлять життєвий цикл цивілізації, який, за А.Тойнбі, складається з наступних фаз:

виникнення (зародження)  зростання  надлом  розпад.

Отже, цивілізаціям притаманний циклічний характер розвитку. Прогрес, який визначається як зростання, уявляється кумулятивним поступальним рухом, пов’язаним із територіальною експансією від географічного центру цивілізації до периферії.

Щодо надлому цивілізацій, то, за А.Тойнбі, протягом чотирьох чи п’яти тисячоліть його найбільш загальною та розповсюдженою причиною є мілітаризм. Ескалація війн прискорює перехід надлому у фазу розпаду^.

Із завершенням „холодної війни” і зникненням протистояння між Сходом та Заходом з’явились есхатологічні концепції, що віщували кінець історії (Ф.Фукуяма). Інші концепції пов’язують головні суперечності сучасності із зіткненням цивілізацій (С.Хантінгтон). Позиція С.Хантінгтона полягає в тому, що зіткнення цивілізацій стає домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це лінії майбутніх фронтів. Майбутній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі.

Низка дослідників наголошує на спробах вестернізації світової цивілізації, що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В окремих теоріях фігурують також буддистська, південноазіатська, далекосхідна та євразійська цивілізації, в рамках яких проглядаються інші культурологічні, політико-економічні й етносоціальні ареали міжнародних спільностей.

Анвар Абдель-Малек у книзі «Соціальна діалектика» (1981 р.) пропонує використовувати нередукціоністський компаративізм і розглядати світ у вигляді трьох взаємопов’язаних кіл – цивілізацій, культурних зон та націй (або т.зв. національних утворень). Він вважає, що існує тільки дві цивілізації: індоарійська та китайська. Усередині кожної – численні культурні зони. В індоарійській – єгипетська античність, греко-римська античність, Європа, Північна Америка, Африка південніше Сахари, арабо-ісламська та ірано-ісламська культурні зони, а також більша частина Латинської Америки. У китайській – власне Китай, Японія, Центральна Азія, Південно-Східна Азія, індійський субконтинент, Океанія та азіатсько-ісламська зона.

Ще один різновид світових цивілізацій розглядається в контексті аналізу типу розвитку, що формується на основі чотирьох головних ознак:

• спільність засад ментальності;

• спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку;

• взаємопереплетення культур;

• наявність сфери спільних інтересів і спільних завдань у зв’язку з перспективами розвитку.

Дані ознаки є основою тлумачення природної, східної та західної цивілізацій.

До природних спільностей належить та частина людства, яка перебуває в межах природного циклу в єдності та гармонії з природою: аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та Північної Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невіддільність людини від природи (підпорядкування людської поведінки законам природи), а отже, відрізняються відсутністю розвитку, статичністю суспільства.

Східні цивілізації виникли в глибоку давнину. Класичними варіантами є Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанский Схід. Всі вони характеризувалися циклічним характером розвитку. Даний цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патерналістською роллю держави як домінуючого власника, абсолютним переважанням вертикальних зв'язків над горизонтальними.

Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникає самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний суспільний устрій, громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Їхнє коріння – в античних цивілізаціях Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, доколумбової Америки (ацтеки, майя); сягає воно і сучасних індустріальних держав.

Окремі дослідники на основі досягнень західної цивілізації в галузі економіки, соціально-культурній сфері, у технологічному розвитку висловлюють припущення про набуття нею універсального характеру.

Іноді цивілізації диференціюються за домінуючими в суспільстві у певний період ресурсними джерелами. Виділяють копалинну і високоенергетичну цивілізації. Оперують також поняттями репресивна та нерепресивна цивілізація, а також річкові цивілізації, що об’єднують країни, у яких успіх виробничого господарства залежав від гідрорежиму великих річок: Нілу, Інду, Гангу, Хуанхе та Янцзи.

Отже, головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації та розвитку, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світосистемними закономірностями й викликами.

76. Теорії впливу технічного прогресу на міжнародну торгівлю.

В переважній більшості випадків технологія виступає одним з розвинутих факторів виробництва, які, як відомо, мають більшу здатність до міжнародної мобільності відносно основних. В основі розвитку технології лежить технічний прогрес. Існує багато визначень та методів аналізу технічного прогресу. Найбільш популярна модель технічного прогресу була розроблена англійським економістом Джоном Хіксом.

Припустимо, що всі товари виробляються за допомогою двох факторів виробництва – праці (L) та капіталу (K) – і їх відносна ціна (w/r) залишається сталою. У відповідності з моделлю Хікса технічний прогрес поділяється на нейтральний, працезберігаючий та капіталозберігаючий.

Нейтральний технічний прогрес – прогрес, оснований на технології, яка забезпечує одночасне збільшення продуктивності обох факторів виробництва – і праці, і капіталу. В результаті кількість праці та капіталу, які необхідно витратити на виробництво певної кількості товару, скорочується. В той же час відносна кількість капіталу, виражена через кількість праці (K/L), так само як і відносна кількість праці, виражена через кількість капіталу (L/K), лишається незмінним.

Припустимо, що для виробництва певної кількості товару Х (точка А₁) необхідно 4 одиниці праці та 4 одиниці капіталу. В результаті здійснення технічного прогресу по нейтральному шляху для виробництва тієї ж кількості товару Х (точка А₂) буде необхідно лише 2 одниці праці та 2 одиниці капіталу. В результаті при постійному співвідношенні ціни факторів виробництва w/r=8/8=4/4=1 відносна кількість капіталу, виражена через кількість праці K/L=4/4=2/2=1, затраченої на виробництво товару також лишається незмінним.

Працезберігаючий технічний прогрес – це прогрес, оснований на технології, що забезпечує підвищення продуктивності капіталу у відносно більшому ступені, ніж праці. В результаті кількість капіталу, яку слід затратити на виробництво певної кількості товару, відносно зростає (K/L), а праці – скорочується (L/K) при незмінній відносній ціні капіталу (r/w). Капітал заміщує працю в складі факторів виробництва товару. Загальна кількість праці та капіталу, які слід витратити на виробництво певної кількості товару, також скорочується, але при збільшеній відносній ролі капіталу (K/L). Працезберігаючий технічний прогрес призводить до економії не лише праці, але й одночасно обох факторів виробництва – і праці, і капіталу. Характеристика певного типу технічного прогресу як працезберігаючого говорить лише про те, що в результаті нього при виробництві одиниці товару в розрахунку на одиницю капіталу витрачається відносно менше одиниць праці. Працезберігаючий технічний прогрес робить галузь, в якій він має місце, відносно більш капіталонасиченою.

Припустимо, що для виробництва певної кількості товару Х (точка А₁) необхідно 4 одиниці праці та 4 одиниці капіталу. В результаті здійснення технічного прогресу за працезберігаючим шляхом для виробництва тієї ж кількості товару Х (точка А₂) буде необхідно всього 1 одиниця праці та 3 одиниці капіталу. В результаті при постійному співвідношенні ціни факторів виробництва w/r=8/8=4/4=1 відносна кількість капіталу, виражена через кількість праці K/L=3/1=3, витраченої на виробництво товару, зростає.

Капіталозберігаючий технічний прогрес – прогрес, оснований на технології, яка забезпечує підвищення продуктивності праці у відносно більшому ступені, ніж капіталу. В результаті кількість праці, яку слід затратити на виробництво певної кількості товару, відносно зростає (L/K), а капіталу – скорочується (K/L) при незмінній відносній ціні праці (w/r). Праця заміщує капітал в складі факторів виробництва товару. Загальна кількість праці та капіталу, які слід витратити на виробництво певної кількості товару, також скорочується, але при збільшеній відносній ролі праці (L/K). Капіталозберігаючий технічний прогрес призводить до економії не лише капіталу, але й одночасно обох факторів виробництва – і праці, і капіталу. Характеристика певного типу технічного прогресу як капіталозберігаючого говорить лише про те, що в результаті нього при виробництві одиниці товару в розрахунку на одиницю праці витрачається відносно менше одиниць капіталу. Капіталозберігаючий технічний прогрес робить галузь, в якій він має місце, відносно більш праценадлишковою.

Припустимо, що для виробництва певної кількості товару Х (точка А₁) необхідно 4 одиниці праці та 4 одиниці капіталу. В результаті здійснення технічного прогресу за капіталозберігаючим шляхом для виробництва тієї ж кількості товару Х (точка А₂) буде необхідно вже 3 одиниці праці та 1 одиниця капіталу. В результаті при постійному співвідношенні ціни факторів виробництва w/r=8/8=4/4=1 відносна кількість капіталу, виражена через кількість праці K/L=3/1=3, витраченої на виробництво товару, скоротиться.

В умовах відсутності торгівлі будь-який технічний прогрес веде до зростання добробуту країни, де він відбувається, оскільки збільшується обсяг виробництва в розрахунку на кожного жителя. Вплив технічного прогресу на міжнародну торгівлю залежить від того, яким чином він впливає на попит (споживання) та пропозицію (виробництво).

Зростання виробництва в результаті технічного прогресу може здійснити нейтральний, позитивний та негативний вплив на міжнародну торгівлю. Нейтральний вплив технічного прогресу на торгівлю відбувається тоді, коли торгівля збільшується тими ж темпами, якими зростає виробництво. Позитивний вплив технічного прогресу на торгівлю відбувається, якщо він веде до збільшення торгівлі скоріше, ніж виробництва. Це зазвичай відбувається, коли при постійних відносних цінах виробництво експортних товарів збільшується скоріше виробництва товарів, що заміщують імпорт. Негативний вплив технічного прогресу на торгівлю відбувається, якщо він веде до відставання зростання торгівлі від зростання виробництва. Це зазвичай відбувається, коли при постійних відносних цінах виробництво товарів, що заміщують імпорт, збільшується скоріше виробництва експортних товарів.

Аналогічним чином ріст споживання в результаті технічного прогресу може здійснювати нейтральний, позитивний та негативний вплив на міжнародну торгівлю. Нейтральний вплив технічного прогресу на торгівлю відбувається тоді, коли торгівля збільшується тими ж темпами, якими зростає споживання. Позитивний вплив технічного прогресу на торгівлю відбувається, якщо він веде до випередження зростанням торгівлі зростання споживання. Це зазвичай відбувається, коли при постійних відносних цінах споживання імпортних товарів збільшується скоріше споживання експортних товарів. Негативний вплив технічного прогресу на торгівлю має місце, якщо він веде до відставання росту торгівлі від росту споживання. Це відбувається, коли при постійних відносних цінах споживання імпортних товарів відстає від росту споживання експортних товарів.

Таким чином, збільшені в результаті технічного прогресу виробництво та споживання можуть здійснити нейтральний, негативний або позитивний вплив на міжнародну торгівлю. Все залежить від того, в якій комбінації поєднаються різні типи виробництва та споживання, посилять вони, чи нейтралізують один одного.

Міжнародна торгівля: модель “технологічного розриву”.

Практично всі теорії, які розглядають технологію як фактор виробництва, пояснюють за допомогою відмінності в забезпеченості технологією міжнародну торгівлю товарами, які вироблені на її основі, чи міжнародну торгівлю цією технологією у виді патентів, ліцензій, ноу-хау, які також є специфічними товарами. Теорії абсолютних і порівняльних переваг припускали відмінність у технології виробництва товарів між країнами, що призводило до різних рівнів продуктивності праці і слугувало основою торгівлі.

Теорія співвідношення факторів виробництва виходила з того, що товари виробляються в різних країнах за допомогою однакової технології. Якщо технологію розглядати як один з факторів виробництва, то більш наближене до дійсності припущення про те, що країни використовують відмінну технологію для виробництва товарів, якими вони торгують, може також вписатися в класичну теорію співвідношення факторів виробництва.

Однак питання про те як зміна технології з плином часу впливає на міжнародну торгівлю, залишається відкритим.

Відповіддю на це питання стала група моделей динамічних технологічних відмінностей між країнами, за допомогою яких пояснюється якщо не вся між. торгівля, то хоча б її частина, пов’язана з торгівлею новими технологічно ємними товарами. У 1961р. американський економіст Майкл Познер розробив модель технологічного розриву, який є причиною міжнародної торгівлі. За цією моделлю розробка нової технології чи нового технологічного процесу, дає країнам тимчасову монополію у виробництві та експорті основаного на ній товару. Країна, яка перша створила нову технологію і почала виробляти на її основі товари, стає експортером цих товарів і технології, яка міститься в них, в інші країни, навіть якщо у цієї країни нема відносної переваги перед іншими країнами по іншим факторам виробництва. По мірі того, як товари , які вироблені за допомогою нової технології, розповсюджуються по світу, країна-винахідник втрачає монополію на володіння нею, оскільки технічний прогрес в ін. країнах також не стоїть на місці.

Модель “технологічного розриву” пов'язує торгівлю між країнами із існуванням відмінностей у рівнях їхнього технологічного розвитку. Згідно з цією теорією саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за експорті ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага реагування. Лаг попиту являє собою час, необхідний для розвитку попиту на новий експортний продукт. Лаг реагування пов’язаний із часом, який необхідний виробникам країни-імпортера для реагування на конкуренцію із-за кордону, розпочавши місцеве виробництво. Різниця між цими 2-ма лагами і обумовлює міжнародну торгівлю (експорт в іншу країну можливий, коли лаг попиту коротший від лага реагування). Технолог. розрив можна подолати через копіювання нововведень, але “потік” нововведень, як правило, забезпечує умови стабільної технолог. переваги і відповідної спеціалізації країни.

77. Теорія економічного зростання і соціальний прогрес: неокласичні моделі.

У міжнародній практиці економічне зростання використовується як узагальнюючий показник розвитку народного господарства. Воно вимірюється темпами приросту реального національного доходу, ВВП у цілому або на душу населення.

У теорії для пояснення впливу чинників економічного зростання сформувались два підходи: маржиналістський та структуралістський.

Маржиналістським називають підхід неокласичної школи, який ґрунтується на ідеї граничної продуктивності різних чинників виробництва. Ця ідея дає змогу визначити граничний внесок капіталу, праці, землі у продукт національного виробництва. Якщо, за умови незмінності інших чинників, один із названих чинників збільшити на 1%, то збільшення (зменшення) ВВП на певний відсоток визначатиме внесок цього змінюваного чинника у зростання.

Структуралістський підхід до аналізу чинників економічного зростання відображає безпосередній зв’язок між структурою економіки й темпами економічного зростання. Зв’язок структури та зростання обопільний: якщо економічне зростання сприяє збільшенню рівня доходів, то це викликає зміну структури попиту; остання може зумовити зміну структури виробництва, пов’язану з виникненням нових високотехнологічних галузей, наслідком чого стає нове економічне зростання. Макроекономічні моделі зростання намагаються обґрунтувати оптимальну норму заощадження, яка забезпечувала б стабільне економічне зростання.

1. Модель Харрода – Домара – найвідоміша серед таких макроекономічних моделей. Англієць Р.Харрод й американець О.Домар розробляли свої моделі окремо, та й із різними цілями, однак прийшли до аналогічних висновків. Тому їхні моделі зазвичай розглядаються в комплексі.

Модель Харрода – Домара з’явилася приблизно в той самий час, що й теорія Дж.М.Кейнса. У зв’язку з цим доцільно порівняти підходи, реалізовані в цих двох моделях.

Дж.М.Кейнс, як відомо, розглядає економіку в короткостроковому періоді. Йому приписують напівжартівливу фразу про недоцільність зосередження уваги на довгостроковому періоді, адже «в довгостроковому періоді ми всі мерці» (англ. “In the long run we are all dead”). У моделі Харрода – Домара, навпаки, досліджується економіка саме в довгостроковому періоді.

Дж.М.Кейнса цікавила проблема забезпечення рівноваги в умовах повної зайнятості. Р.Харрод помітив, що сукупний попит, достатній для гарантування повної зайнятості в одному періоді, недостатній для забезпечення її в інші періоди. А додаткові витрати на забезпечення повної зайнятості в нових умовах повинні враховувати існуючий зв’язок (співвідношення) між запасом капіталу та обсягом виробітку (K/Y).

Ключовими елементами моделі Харрода – Домара є величина заощаджень взагалі та схильності до заощаджень зокрема.

Головні риси моделі Харрода – Домара:

1. Модель ґрунтується на так званій «капітальній» теорії вартості (за аналогією з «трудовою» теорією вартості). Іншими словами, приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці ж надається другорядна роль. В основу моделі покладено умову, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці, тобто:

ΔL / ΔK = const.

Це передбачає, зокрема, незмінність зарплати. Якщо ж праця й капітал зростають у різних співвідношеннях, то, за логікою моделі, це означає, що або праця, або капітал використовуються неповно.

2. Модель не враховує технологічних змін, приймаючи технологічний рівень за сталу величину.

3. У моделі приймається, що K/Y = ΔK/ΔY.

4. Як і в більшості посткейнсіанських моделей, враховано, що фактором стримування економічної активності (відповідно, і зростання) може бути сукупний попит.

Аналізована модель ґрунтується також на тому, що інвестиції певного періоду визначаються граничною схильністю до заощаджень. Економічне зростання розглядається, по-перше як функція граничної схильності до заощаджень; по-друге, співвідношенням:

K/Y , де:

K – запас капіталу,

Y – створений продукт.

Співвідношення K/Y є коефіцієнтом зв’язку між запасом капіталу та продуктом. Зрозуміло, що зменшення цього коефіцієнта передбачає зростання ефективності використання запасу капіталу.

Власне величину економічного зростання можна обчислити таким чином:

Gr = ΔY/Y, (1)

де Gr – зростання;

ΔY – приріст продукту протягом певного періоду;

Y – обсяг продукту в попередньому періоді;

Mодель Харрода – Домара застосовується для пояснення та відображення зв’язку між заощадженнями, капіталовкладеннями (інвестиціями) й економічним зростанням.

Загальна логіка моделі Харрода – Домара наступна: заощадження перетворюються на інвестиції, які розширюють виробничі можливості і забезпечують отримання більшого доходу в майбутньому. Більший сукупний дохід, у свою чергу, гарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу, а отже, ще більший дохід у перспективі.

2. Модель економічного зростання Р.Солоу. З попередніх міркувань випливає, що для стимулювання зростання слід здійснити в суспільстві перерозподіл доходів на користь груп із високою схильністю до заощадження. Саме представники таких груп в умовах відкритої економіки можуть охочіше вкладати кошти за кордон, а не у вітчизняну економіку. На прискорене зростання в цьому випадку можна розраховувати лише після повернення в країну прибутків, одержаних на іноземні інвестиції. Вважається, що схильність до заощадження у державному секторі є вищою. Крім того, цей сектор здійснює менше інвестицій за кордон. Чи варто на підставі цього рекомендувати розширення державного сектора? Очевидно, що ні, оскільки ефективність державного сектора (його здатність виробляти продукцію) у багатьох випадках є нижчою, ніж сектора приватного.

Певним чином на величину заощаджень впливає також демографічний чинник. Чим вищою є частка населення працездатного віку, тим вищий обсяг заощаджень.

Помічено, що не лише заощадження, перетворюючись на інвестиції, визначають економічне зростання, а й навпаки, у країнах із високим і стійким зростанням підвищується схильність населення до заощадження.

Навряд чи варто доводити, що модель, яка враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає реальну картину економічного зростання. Саме такою є модель економічного зростання Р.Солоу.

Основні ознаки моделі:

1. Критерієм зростання є зростання продуктивності праці (y = Y/L), а не обсягу виготовленої продукції (Y).

2. Модель враховує вплив трьох чинників:

капіталоозброєності (k=K/L);

зростання кількості населення (L);

технологічного прогресу (Т.П.).

3. Відповідно до моделі, існує стійкий рівень капіталоозброєності (k), який визначає економічну динаміку. Його можна визначити за формулою:

s/δ = k/f(k), де:

s – норма заощаджень;

δ – норма амортизації;

k – стійкий рівень капіталоозброєності;

f(k) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

4. Джерелами економічного зростання є:

• зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощадження (s). Але зростання норми заощадження не може бути постійним, оскільки заощадження (s) обмежують споживання (С).

Солоу сформулював «золоте правило», яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його амортизації:

МРК = δ.

«Золоте правило»: при визначенні норми заощадження критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С).

• зростання населення (t – темп зростання населення), що впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

ΔK = I/L – (δ +t)k, де:

I/L – інвестиції на одного зайнятого;

δ – норма амортизації;

t – темп зростання кількості населення;

k – капіталоозброєність.

• технологічний прогрес, який, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (y), так і загального продукту (Y).

Якщо ефективність виробництва Е під впливом технологічного прогресу змінюється темпом g, то продуктивність праці змінюється тим самим темпом, а загальний обсяг виробництва зростає темпом (t+g):

Y = (tL + g) yoL,

де yо – базова продуктивність праці.

Провідною ідеєю моделі Р.Солоу є те, що лише технічний прогрес може зумовити (і лише ним можна пояснити) постійне зростання рівня життя. Адже саме він забезпечує постійне зростання продуктивності й загального обсягу виробництва.

Теоретичні розробки Р.Солоу стали найважливішим здобутком неокласичного аналізу економічного зростання та значно просунули вперед світову економічну думку. Це визнання було зафіксоване у 1987 р. присудженням Р.Солоу Нобелівської премії з економіки. Базова модель економічного зростання Р.Солоу дає змогу виконати теоретичний аналіз характеру цього зростання у довгостроковій перспективі, з’ясувати, яким чином основні фактори виробництва – праця, земля, капітал, технології – впливають на темп зростання потенційного ВВП.

78. Форми міжнародного бізнесу в системі світогосподарських зв’язків.

Міжнародний бізнес здійснюється в певних формах. Серед них назвемо такі: експорт-імпорт товарів і послуг; кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності; інвестиційна діяльність; спільне підприємництво; транснаціональні корпорації.

Найбільш поширеною формою міжнародного бізнесу є здійснення експортно-імпортних операцій, лізингу, різних посередницьких, консультаційних та маркетингових послуг.

Поширенню цієї форми міжнародного бізнесу сприяє і та обставина, що вона може здійснюватися навіть при обмеженості конвертації національних валют у валюти інших країн і недостатній кількості валютних ресурсів на імпорт зарубіжних товарів. За таких умов певного розвитку набуває так звана зустрічна торгівля, яка проявляється як обмін товарів у натуральній формі без грошей (бартерний обмін).

Кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності передбачає передусім діяльність в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виробництва і збуту продукції та післяпродажного технічного обслуговування її, а також ремонту.

Названі вище форми міжнародного бізнесу характеризуються порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств і організацій. При цьому слід мати на увазі, що експортно-імпортні операції, збутова і сервісна діяльність нерідко можуть носити нерегулярний характер. Скажімо, фірма може експортувати надлишки своїх товарів чи окремі товари, виготовлені на замовлення.

В сучасних умовах помітно зросла роль міжнародної інвестиційної діяльності як форми міжнародного бізнесу. Вона являє собою сукупність дій юридичних та фізичних осіб щодо реалізації інвестиційних проектів. Як свідчить досвід, підвищення інвестиційної активності має місце тоді, коли відбувається зниження рівня інфляції, стабілізується національна валюта, вдосконалюється система оподаткування, стабільними є законодавчо-нормативні акти, що регулюють інвестиційну діяльність. Активізація інвестиційної діяльності є свідченням розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його соціально-економічної ролі в суспільстві.

Більш високим рівнем інтернаціоналізації характеризується така форма міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво. Воно становить собою діяльність, що грунтується на співпраці юридичних та фізичних осіб різних країн, спільному розподілі прибутків та ризиків від її здійснення. Якщо діяльність не зв'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Основними видами міжнародного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, створення і функціонування спільних підприємств тощо. Ліцензування становить собою форму співробітництва, за якої суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають власник певних прав (ліцензіар) та постійний чи тимчасовий користувач цим правом (ліцензіат). Ліцензіар укладає угоду з ліцензіатом, відповідно до якої він передає останньому право на використання патенту, товарного знака та інших новинок за певну плату. Така діяльність дає можливість ліцензіару швидше вийти на новий ринок, а ліцензіату - використати ліцензію в інтересах власного бізнесу.

Управління за контрактом становить собою форму співробітництва, при якій один підприємець передає управлінські послуги іншому, а той останній забезпечує інвестування. За своєю сутністю управління за контрактом є експортом управлінських послуг, а не капіталу.

Найбільш ефективним видом міжнародного підприємництва є створення та функціонування міжнародних спільних підприємств. Міжнародне спільне підприємство становить собою форму співробітництва партнерів різних країн стосовно інвестування, управління, виробництва продукції, реалізації товарів та послуг, розподілу прибутків та ризиків.

Діяльність міжнародних спільних підприємств приносить певну користь як безпосереднім партнерам, так, і їх країнам. Для країн базування головного підприємства, які беруть участь у створенні спільного підприємства шляхом застосування підприємницького капіталу за кордоном, а ними є головним чином промислово розвинуті країни, створення спільного підприємства, вигідне тим, що дає можливість вирішувати певні політичні, ресурсні, загальноекономічні питання.

Країни, на території яких базується спільне підприємство, мають можливість збільшувати свої матеріальні та фінансові ресурси, розвивати національну науково-дослідну базу, запозичувати передові технології та управлінський досвід, збільшувати експортні надходження у вигляді податків на прибутки спільних підприємств, підвищувати кваліфікацію працюючих.

Для безпосередніх партнерів створення спільних підприємств корисне тим, що дає можливість вирішувати виробничо-економічні та маркетингові проблеми і в кінцевому рахунку одержувати більш високі прибутки.

Міжнародні спільні підприємства класифікуються в залежності від форм організації і структури безпосередніх учасників, джерел та способів вкладання коштів у статутний фонд, виду діяльності. За формою організації розрізняють спільні підприємства, що створені на контрактних засадах, і підприємства, що створені на організаційно-правовій базі країни, що приймає. За структурою безпосередніх учасників розрізняють спільні підприємства, де засновниками стільки фізичні особи, тільки юридичні особи, фізичні та юридичні особи. За джерелами і способами вкладання коштів у статутний фонд спільні підприємства поділяються на такі:

• ті, що засновані на рівних частках партнерів;

• ті, в яких переважає частка іноземного партнера;

• ті, в яких частка іноземного партнера менша;

• ті, що створені за участю лише приватного капіталу;

• ті, що створені за участю приватного і державного капіталу;

• ті, що створені за участю національних і міжнародних організацій;

• ті, що створені на власні кошти;

• ті, що створені на позичені кошти.

За видом діяльності прийнято розрізняти спільні підприємства: інноваційні, виробничі, закупівельно-збутові, комплексні. Досить важливою формою міжнародного бізнесу є міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація становить собою форму структурної організації великої корпорації, яка здійснює прямі інвестиції в різні країни світу. Міжнародні корпорації бувають двох видів: транснаціональні і багатонаціональні. Транснаціональна корпорація (ТНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу однієї країни, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Багатонаціональна корпорація (БНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу двох і більше країн, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Звичайно, поділ міжнародних корпорацій на транснаціональні і багатонаціональні в якійсь мірі умовний, оскільки головне не в тому, капіталу кількох країн належить головна компанія, а в тому, наскільки глобальною є її діяльність, інвестування та одержання прибутку. В цьому зв'язку слід мати на увазі, що під ТНК прийнято розуміти не будь-яку фірму, що має один-єдиний підрозділ за кордоном, а лише велику корпорацію, яка робить істотний вплив на міжнародний ринок товарів і факторів їх виробництва.

Діяльність ТНК характеризують таки риси:

• створення системи міжнародного виробництва, розміщеного в багатьох країнах світу, але контрольованого єдиним центром;

• високий рівень внутрішньокорпораційної торгівлі між дочірніми фірмами, розташованими в різних країнах;

• відносна незалежність від країн базування і країн приймання щодо вирішення господарських справ;

• світова структура зайнятості і міждержавна мобільність менеджерів;

• єдина технологічна політика в рамках корпораційної структури.

Діяльність ТНК нерідко суперечить як інтересам країн базування, так і приймаючих країн. У зв'язку з цим виникають певні суперечності між ТНК, з одного боку, й названими країнами - з іншого.

Суперечності між ТНК і країнами базування головної компанії виникають головним чином тому, що:

• створюючи виробництво за кордоном, ТНК переносять туди частину робочих місць, які не можуть бути зайняті трудящими країни базування;

• створюючи зарубіжні філіали, ТНК виводять з-під оподаткування частину прибутку, а отже, зменшують можливості поповнення бюджету і фінансування суспільно важливих програм в країні базування.

Звичайно, ці суперечності між ТНК і країною базування не набувають великої гостроти, оскільки використання національного капіталу за кордоном значно перекриває ті негативні ефекти, що виникають в результаті скорочення зайнятості або зменшення надходжень у формі податків.

Суперечності між ТНК і приймаючою країною виникають тому що, по-перше, приймаючі країни бояться політичного тиску з боку ТНК і проникнення в галузі, від яких залежить національна безпека. Щоб уникнути таких дій з боку ТНК, приймаючі країни у законодавчому порядку обмежують або навіть забороняють іноземні інвестиції в деякі сфери. По-друге, мають місце суперечності між ТНК і національними виробниками приймаючої країни, які виробляють аналогічні товари і неспроможні конкурувати з підприємствами ТНК.

Проте на практиці більшість приймаючих країн прагне заохотити ТНК шляхом надання податкових та інших пільг. До цього їх спонукає низький рівень заощаджень та невистачання власних інвестиційних ресурсів.

Враховуючи можливість виникнення суперечностей між ТНК, з одного боку й країнами базування та приймаючими країнами - з іншого, на засіданні комітету ООН по ТНК за участю Міжнародного валютного фонду і Світового банку були визначені найбільш загальні правила поведінки ТНК. Основна ідея цих правил зводиться до забезпечення максимальної свободи міжнародного руху капіталу і лібералізації національних ринків капіталу.

1 Ми знаємо, що витрати виробництва = постійні видатки + граничні видатки.

2 Слід мати на увазі, що механізм створення пільг для окремих іноземних інвесторів розглядається у науковій літературі як бар'єр на шляху руху капіталів.

3 У Франції понад 50% компаній належать родинам, отже нефранцузам важко потрапити в такі компанії. В ФРН лише 25% компаній є відкритими АТ. В Італії 20% ВНП виробляється в державному секторі. Для Японії характерна наявність тісних стосунків між компаніями і незнайомцям важко потрапити на ринок. Крім того, значна частина акцій, навіть банкрутів, продається в основному японським власникам. В Україні приблизно 20% припадє на державне виробництво.

4 СИНЕРГИЯ - большая эффективность образовавшейся в результате интеграции страны по сравнению с ее отдельными частями до объединения, что есть целью любой интеграции.

 За підрахунками швейцарського вченого Ж.-Ж. Бабеля, в цивілізаційний період на Землі відбулось 14,5 тис. війн. У них було вбито 3 млрд. 640 млн. людей, що дорівнює населенню земної кулі в 1970 р. (3635 млн. чоловік).

213