Пріоритети діяльності мзс на 2010 р.

Європейська інтеграція:

• Завершення переговорного процесу з укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, включаючи створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі

• Започаткування реалізації пілотних інвестиційних проектів з модернізації ГТС України

• Забезпечення виконання пріоритетів “Порядку денного асоціації Україна - ЄС” як інструменту практичної реалізації погоджених сторонами положень Угоди про асоціацію

• Започаткування реалізації конкретних проектів у рамках ініціативи ЄС “Східне партнерство”

• Укладання Угоди між Україною та ЄС про створення Спільного авіаційного простору

Євроатлантична інтеграція:

• Реалізація курсу на євроатлантичну інтеграцію шляхом імплементації Річної національної програми на 2010 рік з підготовки України до набуття членства в НАТО

• Інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції

• Розвиток практичної співпраці з Альянсом та активна участь в обговоренні нової Стратегічної концепції НАТО

Розвиток двосторонніх відносин зі стратегічними партнерами

• Відновлення міждержавного діалогу на найвищому рівні з Російською Федерацією

• Забезпечення практичної реалізації Дорожньої карти пріоритетів українсько-американського співробітництва та Хартії Україна-США про стратегічне партнерство

• Реалізація Дорожньої карти українсько-польського співробітництва на 2009-2010 рр.

• Подальше поглиблення співробітництва з сусідніми країнами та стратегічними і особливими партнерами

• Реалізація Дорожньої карти двостороннього співробітництва між Україною та Канадою

Забезпечення інтересів України у рамках міжнародних організацій:

• забезпечення головування України в Організації за демократичний розвиток та співробітництво – ГУАМ;

• забезпечення підтримки кандидатури України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН у 2016-2017 рр., а також головування в ОБСЄ в 2013 рр.;

• підготовка до головування України в Комітеті міністрів Ради Європи (травень-листопад 2011 року)

23. Концепції та моделі сучасного економічного розвитку.

Варто розрізняти поняття економічне зростання, економічний розвиток та економічний прогрес.

Економічний розвиток – це рушійна сила прогресу, його важлива матеріальна основа. Економічний прогрес — поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а водночас технологічного способу виробництва), організаційно-економічних відносин, виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму.

Економічний розвиток передбачає поряд із зростанням доходів і виробництва здійснення радикальних змін в інституціональній, соціальній і адміністративній структурах. Такий розвиток варто розуміти як багатовимірний процес, що охоплює глибоку модернізацію та переорієнтацію всієї економічної і соціальної системи. Це здатність економіки, що тривалий час перебувала в стані відносної статичної рівноваги, створювати імпульси і підтримувати сталі річні темпи приросту ВВП на рівні від 5-7% і більше. Економічний розвиток означає також, що в новому періоді відбувається виробництво нових товарів і послуг, а також застосовуються нові технології і нові соціальні інституції порівняно з минулими періодами.

Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Він показує зростаючі можливості країни в реалізації своїх виробничих можливостей. Отже, економічне зростання є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток, а також є органічною складовою економічного розвитку.

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок абстрагування від конкретних шляхів госпо­дарського поступу окремих країн, широких узагальнень, що стосую­ться суперечливих процесів світової господарської еволюції. В сучасній науці виділяють кілька головних моделей еконо­мічного розвитку:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

Згідно з цією концепцією будь-яка країна в процесі економічного піднесення і більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему господарських координат повинна пройти ряд стадій і етапів. Вони охоплюють: • традиційне суспільство; • визрівання передумов для ривка; • ривок до самопідтримуючого зростання; • перехід до технологічної зрілості; • ера масового споживання.

Ключовим елементом теорії Ростоу є нагромадження передумов і здійснення ривка до самопідтримуючого зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень з метою створення критичної маси інвестицій і здійснення на цій основі прискореного економічного зростання. Таким чином, для забезпечення зростання в країні повинна заощаджуватись та інвестуватись певна частина валового внутрішнього продукту. Математично доведено (модель Харрода - Домара), що чим більшими є норми заощаджень і інвестицій, тим вищі темпи економічного зростання.

Обмеженість теорії лінійних стадій полягає, насамперед, у надто вузькому, спрощеному підході до проблем економічного зростання і розвитку, оскільки вона абстрагується від ряду компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток (система суспільних і ринкових інституцій, відносин власності, освітньо-кваліфікаційному рівні зайнятих у різних сферах виробництва, культурно-ментальне середовище).

• теорія структурних трансформацій;

Відбиває історичний процес переходу в глобальному маштабі від аграрної (неолітичної) до індустріальної моделі економічного розвитку. Зміст структурних перетворень найбільш повно викладо в моделі Льюїса. В ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, уся економіка поділяється на два головні сектори: традиційний сектор з натуральним сільським господарством та сучасний промисловий сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить з сільського господарства, і зарахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро. Це в свою чергу вимагає додаткових інвестицій для створення основних факторів у промисловості та для залучення до цього сектора додаткової, більш кваліфікованої робочої сили.

Процес структурної трансформації згідно з цією моделлю триватиме доти, доки вся надлишкова робоча сила аграрного сектора не знайде свого застосування в галузях промислового виробництва. На такій фазі встановлюється певна міжгалузева рівновага, включаються інші джерела й чинники економічного зростання переважно якісного характеру, пов'язані з впровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного менеджменту, маркетингу, комп'ютерно-інформаційних систем.

Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має ряд обмежень, припущень і абстрагувань від реальних господарських процесів, що зменшує її прикладне значення (наприклад, неврахуванні технічного прогресу в промисловості, який сприяє витисненню робочої сили)

Гарвардським економістом X. Ченері була значно розширена і доповнена теорія структурних перетворень: 1. суттєво розвинуто поняття структури: загальноекономічної, індуст-ріальної та інституціональної; 2. збільшення інвестицій і заощаджень розглядається як необхідна, але далеко не достатня умова економічного зростання і розвитку; 3. здійснена диференціація обмежень господарського зростання на основі їх поділу на внутрішні (економічні та інституціональні) та зовнішні (доступ до іноземних інвестицій, технологій та ринків).

• теорія зовнішньої залежності;

Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр - периферія, яка почала формуватися ще в XV ст. одночасно з зародженням світового ринку. Теорія зовнішньої залежності має три основних форми: неоколоніальну модель залежності, хибну парадигму розвитку і теорію дуального розвитку.

Неоколоніальна модель залежності розглядає як односторонню зростаючу взаємозалежність країн світу: колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав з найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного і соціального розвитку, об'єктивно надає їм ряд додаткових порівняльних і конкурентних переваг порівняно з країнами з низьким доходом. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.

Хибна парадигма розвитку є, по-перше, результатом еклектичного поєднання позитивної і нормативної функцій економічної теорії, невдалою спробою застосувати позитивне економічне знання в безпосередній господарській практиці. По-друге, вона вказує на неспроможність механічного перенесення теоретичних постулатів і доктрин, що діють в одному економічному середовищі, в іншу господарську систему. По-третє, хибна парадигма розвитку засвідчує все ще наявну синкретичність, недиференційованість економічного знання з огляду на його загальноцивілізаційні параметри і індикатори та локально-господарські особливості: спроби представників розвинутих країн імплементувати їх у господарсько-інтелектуальне середовище країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою зазнають невдач, тому що не враховується низка факторів. З одного боку, зарубіжні консультанти і радники мають власне уявлення про шляхи і механізми економічного розвитку, які часто не відповідають умовам конкретних країн. З другого боку - з наукової точки зору бездоганні, вивірені математично рекомендації і поради не сприяють виробленню ефективної економічної політики, що забезпечувала б господарське зростання і розвиток менш розвинутих країн.

Теорія дуального розвитку ґрунтується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого, як відомо, полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності і взаємозалежності та певної підпорядкованості.

Окрім того розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює розрив економічного розвитку в національному і міжнародних масштабах. Гострота ситуації, що склалася,деякою мірою послаблюється соціальною політикою окремих держав та заходами щодо демократизації міжнародних економічних відносин.

Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання;

• модель сталого розвитку.

У підходах до визначення суті стійкого розвитку на початковому етапі домінувала екологічна складова. Нині ж стійкий розвиток означає поряд з екологічними широке коло економічних та соціальних питань у їх взаємозв'язку та взаємодії.

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, – так званих молодих незалежних дер­жав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином:

У 50—60-ті рр. пере­важали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згід­но з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий підхід, але з сут­тєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представ­ників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталіс­тичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєд­нання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Пе­ревага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті рр. відбулось суттєве переосмислення концептуаль­них підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспро­можність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихиль­никами марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості поясню­вали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та інституціональних диспро­порцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвива­ються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орга­нізацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне міс­це, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-ті рр. знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві, на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, шституціональній перебудові тощо. Зокрема, ефективно використали положення даної концепції Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо. Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської транс­формації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона діс­тала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого госпо­дарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини лю­дина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Стійкий розвиток було визначено, як "тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди забезпечення потреб майбутніх поколінь".

В цей же період, тобто на початку 90-х рр., на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання ви­никла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внут­рішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворю­ються у відносно відособлених національних економічних систе­мах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.