Тема 14. Світове господарство й основні напрямки економічної думки на етапі
інформаційно-технологічної революції (кінець XX - початок XXI ст.)
Інтернаціоналізація господарського життя
Розвиток економічної теорії на рубежі ХХ-ХХІ ст.
Розпад СРСР. Трансформаційна криза пострадянських країн
Європейський Союз
Глобалізація
14.1 Інтернаціоналізація господарського життя
В останні десятиліття XX ст., протягом життя одного покоління, відбулися надзвичайно масштабні й глибокі зміни в розвитку науки й техніки, що зробили безпрецедентний вплив на весь характер господарського життя. Саме масштаб і глибина їхнього впливу на економіку дозволяють без перебільшення говорити про справжню революцію, свідками й учасниками якої ми все є.
Перетворення, які нам доводиться спостерігати, торкнулися самих різних галузей матеріального виробництва й сфери послуг, позначилися на структурі зайнятості, відбилися в ключових характеристиках технологічних процесів і формах організації виробництва.
У другій половині 1970-х рр. усе більш явно стало заявляти про себе бурхливий розвиток інформаційних технологій. Знаходження ними якісно нової ролі у виробничому процесі свідчить про настання чергової інформаційної революції, що радикальним образом змінює технологічний базис суспільного виробництва
Ускладнення індустріального виробництва, соціального, економічного й політичного життя, зміна динаміки процесів у всіх сферах діяльності людини привели, з одного боку, до зростання потреб у знаннях, а з іншого боку - до створення нових засобів і способів задоволення цих потреб. Таким чином, змінилася сама природа господарського базису сучасного суспільства: «машинні технології» індустріального укладу стали поступатися місцем «інтелектуальним технологіям», що визначають нові підходи до рішення не тільки технічних, але також економічних і соціальних завдань.
До кінця ХХ ст. стало очевидним, що рівень розвитку науки, наукомістких галузей і компаній визначає границі між багатими й бідними країнами, створює основу стійкого економічного зростання. Технічний прогрес змінив не тільки масштаби й структуру виробництва індустріально розвинених країн, але й вплинув на якість життя, взаємини людей між собою й з навколишнім світом.
Все більша частка особистого й суспільного багатства втілює в собі не матеріальні умови виробництва, а знання й інформацію, які стають основним ресурсом сучасного виробництва. Ця тенденція підсилилася в останнє десятиліття ХХ ст., що зокрема знайшло відбиття в комерціалізації технічного прогресу, швидкому зростанні акцій нових високотехнологічних компаній. Результат цього процесу поділ всієї економіки на «стару», до якої відносяться традиційні матеріальні блага й послуги, і «нову» - нові наукомісткі й ті, що спеціалізуються на роботі з інформацією й керуванням знаннями компанії.
В останній чверті ХХ ст. була переосмислена роль малого бізнесу й підприємництва. Великі компанії в цей період відмовилися здебільшого від стратегії організаційного росту й прагнення одержати переваги за рахунок «економії на масштабах» і перейшли до пошуку оптимальних розмірів бізнесу. Компанії почали переходити до більш гнучких форм організації. У ці роки в США активно йшли процеси поглинань і злиттів, виділення самостійних підрозділів. Все це привело до скорочення числа робочих місць у великому бізнесі. З іншої сторони підприємці створили нові галузі, такі як виробництво програмного забезпечення й мобільний зв'язок, які бурхливо зростали.
Швидкозростаючі підприємницькі фірми сприяли стабільному зростанню американської економіки в 1990-х рр. Найбільшу популярність одержали фірми, пов'язані з наукомісткими галузями й сконцентровані в декількох особливих «зонах росту», таких як Силіконова долина в Каліфорнії, Дослідницький трикутник у Північній Кароліні або Дорога № 128 у Массачусетсі. Однак спеціальне дослідження, проведене Національною комісією з підприємництва, показало, що швидко зростаючі компанії були виявлені в усіх без винятку штатах. Наприклад, регіон так називаного «іржавого пояса», у якому зосереджені підприємства металообробної промисловості, дав досить високі показники по числу швидко зростаючих фірм. В 1992-1997 рр. діяло 260 тис. швидко зростаючих компаній, з яких 9,7% - в обробній промисловості, 10% - у сфері послуг бізнесу, 14,8% - у сфері розподілу, куди в США відносяться оптова торгівля й транспортні послуги, 18,7% - у роздрібній торгівлі, 43,6% - у сфері послуг на локальних ринках. За цей період швидко зростали: послуги з формування іміджу й торговельних марок, управлінське консультування, послуги із працевлаштування, виробництво запчастин і комплектуючих для автомобілів, кіновиробництво, виробництво програмних продуктів. Наприкінці ХХ ст. сильно виросла активність малого бізнесу у світовій торгівлі й міжнародних економічних відносинах у цілому. До 97% всіх учасників зовнішньоекономічних відносин доводяться на малі фірми, найбільш активні з них компанії із зайнятістю до 20 чоловік.
Важлива характеристика сучасної технологічної революції полягає в тому, що вона стосується не приватних областей суспільного виробництва або окремі соціальні процеси, але безпосереднім образом породжує нову економічну й соціальну реальність. Ніколи раніше міжнародний поділ праці, а, отже, і взаємозалежність окремих держав, не досягали такого високого рівня. Революційні зміни в області мікроелектроніки й біології, енергетики й засобів комунікації послужили основою для нового кроку в інтернаціоналізації світового господарства.
До початку 1980-х рр. багато країн ще могли, не звертаючи уваги на інший світ, будувати свою, самобутню, незалежну від інших економіку, проводячи індустріалізацію імпортозамінюючого типу. В 1980-і рр. наступив наступний період розвитку світового господарства - період лібералізації й прискореної інтернаціоналізації, що означає розширення й зміцнення світогосподарських зв'язків країн.
У цей період стрімко розвивається міжнародна торгівля, і розширюються потоки капіталу. Будь-яка фірма, що стрімко зростає, незабаром натрапляє на вузькість національного ринку для реалізації своєї продукції й намагається вийти за його межі. Спочатку фірми нарощують експорт продукції, виробленої у своїй країні, а потім починають будувати заводи в інших країнах, експортуючи туди вже не товари, а капітал, тобто здатність ці товари виробляти. Сучасні найбільші компанії миру є вертикально інтегрованими й диверсифікованими концернами: різні стадії створення продукту розташовуються в різних країнах. Виникають транснаціональні компанії (ТНК). До них відносяться господарські структури, які включають батьківські компанії і їхні закордонні філії. Батьківської (материнської) компанією називають ту, котра частково або повністю контролює активи інших компаній за рубежем, для чого їй потрібно звичайно володіти не менш 10% їхнього статутного капіталу. Закордонні філії ТНК підрозділяють на дочірні компанії (у них батьківська компанія має більше 50% статутного капіталу), асоційовані (10-50% статутного капіталу) і відділення. Незважаючи на усе більше вільний доступ їхніх товарів на закордонні ринки, ТНК віддають перевагу прямим інвестиціям. У цьому випадку вони одержують доступ до економічних ресурсів, які мають низьку мобільність (природні ресурси, робоча сила), і можливість у рамках всієї планети організувати власну виробничу й збутову мережу, орієнтовану на найбільшу ефективність.
Діяльність ТНК - найважливіший перетворювач світових економічних і соціальних систем. Найбільші транснаціональні компанії є настільки потужними економічними суб'єктами, що обсяг їхніх продажів перевищує ВВП більшості країн світу. У наш час ТНК контролюють 20-25% світового ВВП. Діяльність ТНК істотно обмежує свободу дій національних урядів. ТНК жадають від урядів уніфікувати правила міжнародної торгівлі й ліквідувати бар'єри на шляху вивозу товарів, послуг, капіталу й робочої сили. До їхніх вимог доводиться прислухатися. Розвинені країни стали вживати заходів по лібералізації торгівлі й недопущенню торговельних воєн. Спочатку переговірної процес ішов на двосторонній основі, тобто країни домовлялися одна з одною індивідуально, і умови експорту або імпорту того ж самого товару могли істотно відрізнятися залежно від країни контрагента. Потім стало ясно, що потрібно уніфікувати правила гри на міжнародному ринку в цілому.
В 1947 р. 23 країни підписали Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ), що було спрямовано на упорядкування міжнародної торгівлі й максимальне зниження митних бар'єрів і інших обмежень. ГАТТ була неурядовою організацією, де всі учасники користувалися однаковими правами. У її рамках велися багаторічні й багатобічні переговори, спрямовані на зниження тарифів і ліквідацію імпортних квот. Ця організація багато в чому сприяла тому, що в цей час тарифи становлять менш 5% оподатковуваного митами імпорту, тоді як у післявоєнний період вони іноді перевищували 50%. До 1986 р. у рамках цієї організації було проведено сім раундів переговорів, які тривали по кілька років. Останній раунд переговорів у рамках ГАТТ почався в 1986 р. в Уругваї. Ціль цього раунду полягала в повному усуненні бар'єрів у торгівлі сільськогосподарською й текстильною продукцією, послугами, а також у створенні єдиної системи захисту інтелектуальної власності. Мова по суті йшла про створення єдиного економічного простору. Переговори в цьому напрямку йшли дуже важко й зіштовхувалися з величезною протидією усередині країн. Масштабність виниклих проблем, зажадала подальшої реорганізації самої ГАТТ.
У березні 1994 р. було ухвалене рішення про перетворення ГАТТ у Всесвітню торговельну організацію (ВТО), у яку автоматично ввійшли країни-члени ГАТТ. Необхідність перетворення ГАТТ у ВТО диктувалася умовами міжнародного життя, які змінилися. Розвинені країни, які створюють більшу частину світового ВВП, вступили у фазу постіндустріального суспільства із прискореним розвитком сфери послуг і особливою увагою до інтелектуальної власності. Особливістю інтелектуальних областей є те, що там виробляються нові знання, генерується нова інформація. Але одержання нових знань дорогий процес, а поширити їх можна легко й швидко. Виробники нових інтелектуальних продуктів зацікавлені в тому, щоб окупити свої чималі витрати, і в захисті своїх прав власності. ГАТТ не була пристосована для вирішення багатьох питань. Наприклад, регулювання послуг не входило в її компетенцію, вона займалася тільки товарами. ГАТТ мала структуру, що не дозволяла країнам-членам ГАТТ виступати єдиним блоком щодо третіх країн, тобто державам, які не входили в дану організацію й не були зв'язані відповідними угодами. Багато питань, які не вдалося вирішити в рамках Уругвайського раунду переговорів, дісталися в спадщину ВТО.
Нові економічні реалії вимагали й нових методів у керуванні. Полігоном для випробувань нових варіантів державного регулювання замість дискредитувавшого
и • т-і • гл • • ' • и ••• и
себе кейнсіанства стали Британські острови. «Зміна віх» в економічній теорії й практики відбулася тут раніше, ніж у США. У травні 1979 р., після приходу до влади уряду на чолі з М. Тетчер ідейно-політичні установки правих консерваторів почали перетворювати в життя, нова політика одержала назву «тетчеризм». Істотні зміни перетерпіла модель соціально-економічного механізму й політичного пристрою суспільства. Держава приступилася до реформування відносин власності, її «розпиленню», до перетворення системи соціальних послуг, створенню змішаної державно-приватної системи охорони здоров'я, страхування, пенсійного забезпечення й ін. Важливим напрямком політики підвищення конкурентоздатності економіки й прискорення темпів економічного зростання стало дерегулювання господарства. В 1980-1990-ті рр. були зняті багато адміністративно-правових обмежень діяльності бізнесу, спрощені процедури регулювання. Скасовано контроль над заробітною платою, цінами й дивідендами, істотному дерегулюванню піддався ринок праці.
На початку 1980-х рр. підхід до регулювання державою господарської кон'юнктури змінився й у США. Політика рейганоміки була заснована на рецептах неоконсерваторів, згідно яким основну увагу в області державного регулювання стали приділяти монетарній політиці й відмовилися від фіксування процентної ставки. У результаті ставки відсотка знайшли свій рівноважний рівень, але він виявився дуже високим (20%). Високий рівень процентних ставок викликав різке гальмування інфляції й потік капіталу в США з розвинених країн, що дозволило американцям провести санацію своєї економіки й стало причиною розгортання боргової кризи країн, що розвиваються.
У період ліберальних реформ були проведені податкові реформи, що дозволили знизити податковий тягар і підвищити привабливість американської економіки. Були зняті обмеження на інвестиції комерційних банків, які діяли ще з 1930-х рр. і обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Всі ці міри дозволили оздоровити американську економіку й забезпечити тривале економічне зростання в 19821989 рр.
14.2 Розвиток економічної теорії на рубежі ХХ-ХХІ ст.
В економічній теорії на перший план вийшли неокласичні погляди, які наголошували на свободі підприємницької діяльності й обмеженні втручання держави в господарське життя.
14.2.1 Теорія раціональних очікувань
Ця теорія одержала широке поширення із середини 70-х років ХХ ст. Провідні розроблювачі теорії раціональних очікувань - Роберт Лукас, Томас Сарджент, Нейл Уоллес. У центрі цієї теорії перебувають економічні агенти здатні швидко пристосовуватися до мінливої господарської кон'юнктури завдяки раціональному використанню всієї одержуваної інформації.
Теорія раціональних очікувань виходить із наступних фундаментальних передумов:
а) споживачі, підприємці й робітники розуміють як функціонує економіка, здатні оцінити майбутні результати політичних і економічних змін і вибирають лінію поведінки, що відповідає їхнім власним інтересам;
б) ринки висококонкурентні, а ціни й ставки зарплати швидко пристосовуються до змін попиту та пропозиції.
Сполучення раціональних очікувань і миттєвого пристосування ринку робить безпорадною будь-яку дискреційну стабілізаційну політикові.
Рівень цін
Р
Р
►
Реальний ЧНП
Раціональні очікування й модель «сукупний попит - сукупна пропозиція»
Наприклад, якщо уряд збільшить пропозицію грошей, бажаючи збільшити реальний обсяг виробництва, населення почне захисні міри (чекаючи інфляції робітники зажадають збільшення зарплати, а підприємці збільшать ціни), у результаті реальний обсяг виробництва не зміниться.
Таким чином, на думку прихильників теорії раціональних очікувань дискретна політика як мінімум марна, тому її краще замінити політикою монетарного правила. Хоча прихильники теорії також як і монетаристи наполягають на встановленні монетарного правила, їхня аргументація відрізняється від аргументів монетаристів. Прихильники теорії раціональних очікувань вважають, що неефективність будь-якої
дискретної політики обумовлена не політичними помилками, а реакцією людей на очікувані результати цієї політики. Теорія раціональних очікувань абстрагується від таких явищ як недосконала конкуренція, державний сектор, криза, неповнота інформації й т. п.
14.2.2 Економіка пропозиції
Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що економічні потрясіння можуть бути викликані як змінами на стороні попиту, так і змінами на стороні пропозиції. Зростання впливу держави, приводить до збільшення суми податкових платежів країни, як в абсолютних розмірах, так і відносно (частка у ВНП). Прихильники теорії пропозиції впевнені, що рано або пізно більша частина податків трансформується у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі більш високих цін. Таким чином, податки викликають ефект прискорення інфляції витрат. Крім цього, система перекладання податків підриває продуктивність економіки, впливаючи на стимули до роботи, інвестиціям і прийняттю на себе підприємницьких ризиків. У якості основної антиінфляційної міри прихильники теорії пропонують використати скорочення податків.
надходження
Крива Лаффера
Згідно
з кривою Лаффера, до точки М збільшення
податкової ставки приводить до
збільшення податкових надходжень.
Однак подальше збільшення податкової
ставки приведе до зниження стимулів виробництва, у результаті чого величина оподатковуваного національного доходу скоротиться до такого рівня, коли величина податкових надходжень знизиться. На практиці важко знайти відповідь на питання, при якій фактичній ставці податку почнеться зниження податкових надходжень, приблизно вважають, що це відбудеться при ставці рівної 30-35%.
На думку прихильників теорії економіки пропозиції дефіцит бюджету не збільшиться при зниженні ставки податку також тому, що скоротяться масштаби ухиляння від сплати податків, а по-друге, стимули до виробництва й збільшення зайнятості, які виникнуть у результаті зниження податкових ставок, забезпечать скорочення урядових трансферних платежів, наприклад, допомога з безробіття.
14.2.3 Філософія економічної волі Ф. Хаєка
Австрійський економіст Фрідріх фон Хаєк (1899-1992) в 1930-х рр. переїхав в Англію, в 1949 р. - у США, в 1970-х рр. знову повернувся до Австрії. За своє довге життя він написав багато книг: «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія й економічний цикл» (1933), «Прибуток, відсоток і інвестиції», «Чиста теорія капіталу» (1941), «Шлях до кріпацтва» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Конституція волі» (1960), трилогія «Закон, законодавство й воля» (1973-1979), «Роздержавлення грошей» (1976) і ін. У них він виступав як економіст і як філософ.
Будучи вихованцем Візера й Бем-Баверка, Хаєк до кінця залишався вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму.
Пріоритет волі людини Хаєк проголошує як головний принцип. Воля - це відсутність якого-небудь обмеження або примусу з боку держави. Воля припускає розвиток індивідуалізму. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, говорить Хаєк, - це не егоїзм і не самозакоханість, це насамперед повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у світі.
Становлення сучасної цивілізації Хаєк зв'язує з розвитком торгівлі, ринку, де діють стихійні сили. Зняття обмежень супроводжувалося злетом науки, винахідництва, заповзятливості, багатства. Ідея природної волі стала елементом свідомості всіх класів суспільства, а вільна діяльність - повсякденною й загальною практикою. Виниклі ідеї соціалізму, на думку Хаєка, повинні перетворювати в життя тільки за допомогою жорстокої диктатури. «Поки контроль над власністю розподілений між безліччю незалежних друг від друга людей, ніхто не має над ними абсолютної влади», - говорить Хаєк. У суспільстві, де здійснюється державне планування, панує твердий примус, зникає воля.
За Хаєком, справжня воля - це право вільно розпоряджатися своїм капіталом і своїми здатностями, і така воля неминуче пов'язана з ризиком і відповідальністю. Система приватної власності - найважливіша гарантія волі не тільки для тих, хто має власність, але й для тих, у кого її немає.
На думку Хаєка, соціальний порядок не може бути продуктом свідомої дії, він є результат чисто спонтанних дій, тобто викликаних не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами, порядок мимовільним, обумовленим ринком. Ринок дає людям інформацію, вона надходить через сигнали товарних цін. Інформація дає переваги фірмам, господарським суб'єктам, а стимули до пошуку нових знань породжує конкуренція. Проблема координації - значною мірою проблема інформації. Якщо намагатися координувати господарську діяльність, порушується механізм передачі інформації. Таким чином, Хаєк хотів би відтворити світ вільної конкуренції, яким він був сто або двісті років тому.
Розглядаючи індивідуалізм і колективізм, Хаєк доходить висновку про те, що закони індивідуальної етики є загальними й абсолютними, а в колективістській етиці верховним неминуче стає принцип «ціль виправдовує засоби». Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому до керівництва колективами рідко залучаються люди з високими моральними переконаннями. Зате людям жорстоким і неперебірливим у засобах представляється рідка можливість виявити себе. Соціалізм розірвав зв'язок з ідеалами лібералізму, соціалізм виховав фашизм і розчистив йому дорогу до влади. Виникла тоталітарна система. У деяких демократичних країнах формується регульоване суспільство. Чим більше суспільство регулюється, тим більше в ньому прошарок людей, що володіють привілеєм гарантованого доходу. «Репутація й соціальний статус починають визначатися не незалежністю, а застрахованістью», - говорить Хаєк. Змінюється система соціальних цінностей, суспільство втрачає умови для розвитку.
«Те, що в наші дні менше шанується й рідше проявляється в духовному житті, - пише Хаєк, незалежність, самостійність, готовність іти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості й згод добровільно співробітничати із ближнім - це, по суті, саме ті достоїнства, на яких коштує індивідуалістичне суспільство».
Існування в суспільстві соціальної нерівності, відповідно до думки Хаєка, закономірно. Форма розподілу доходів виникає в підсумку конкурентної боротьби. У суспільстві відбувається своєрідна селекція, у конкурентній боротьбі визначаються ніша діяльності й частка кожного, затверджується правовий порядок, норми моралі.
Будучи прибічником ліберально-демократичного суспільства, Хаєк приходить до думки про те, що державна монополія у випуску грошей шкідлива для суспільства й повинна бути замінена вільною конкуренцією приватних банків. Кожний емісійний банк повинен випускати свою валюту (зі своєю назвою й зовнішнім оформленням). Це було б вигідно населенню, воно позбулося б від зловживань уряду при випуску грошей. Ціль державних фінансів і ціль створення задовільної валюти - це, на думку Хаєка, не те саме. Обидві мети часто навіть суперечать один одному. Фатальна помилка - віддавати обидві завдання в руки того самого органа. Центральний емісійний банк країни завжди підданий політичному контролю або політичному тиску. Це не дозволяє йому так регулювати кількість грошей в обігу, щоб забезпечити стійкість ринку.
Використання в суспільстві «паралельної валюти» означає одночасний обіг валют без твердого обмінного курсу між ними. Виникає конкуренція приватних валют. Грошова емісія - дуже вигідний бізнес завдяки можливості проведення банком кредитних операцій у своїй валюті, тому банк буде зацікавлений у підтримці стабільності своєї валюти (щоб цінність позичок, що повертають, не зменшувалася). Зовнішнім регулятором обігу цих валют є конкуренція між ними. Населення обирає для себе найбільш забезпечену й стабільну валюту.
Якщо виникає такий порядок, то виявляється ущербність кількісної теорії грошей, що припускає, що в країні існує лише один вид грошей. У полівалютній системі немає такої величини, як даний попит на гроші. Є різний попит на різні види валют. На валюту, що втратила стабільність, попит буде падати. На зростаючу в цінності валюту попит буде зростати. На стабільну валюту попит буде дорівнювати пропозиції. Зникає й інший «кит» кількісної теорії - єдина величина швидкості обігу грошей.
Розглядаючи демократичний устрій суспільства, Хаєк застерігає від впливу коаліції організованих інтересів, тобто певних груп людей, порівняно невеликих по чисельності, але добре організованих, які можуть нав'язати свою волю більшості населення, використовуючи цілком законні демократичні методи. У числі таких груп можуть виступати союзи промисловців, профспілки, аграрні союзи, представники військово-промислового комплексу й т. д. Метою цих груп тиску на уряд є одержання якихось привілеїв для своєї коаліції стосовно іншої маси населення. Принциповий вихід з положення Хаєк знаходить в обмеженні влади держави. «Щоб зберегти особисту волю, потрібно обмежити всяку владу довгостроковими принципами, схваленими народом», - говорить Хаєк. Мова йде про те, що владу державних органів керування потрібно підкорити владі загальних правил, вироблених не цими органами. Лише обмеживши в такий спосіб владу парламенту й уряду, можна обмежити владу організованих груп над суспільством. Держава повинна бути позбавленою можливості потурати груповим інтересам. Хаєк вважає, що потрібно сформувати виборний інститут, що виробить кодекс справедливості, що забезпечує довгострокові інтереси більшості населення.
Хаєк, звертаючись до країн Заходу, пояснював, що держава стає занадто сильним. Лихо Росії - занадто слабка держава, нездатна гарантувати навіть те, що пропонував йому Адам Смит: охорону життя й майна громадян. При слабкій державі ми маємо ще й слабке суспільство. Можна згадати Монтеск'є: «Республіка стає видобутком, а її сила - це влада деяких і сваволя всіх».
14.2.4 Інституціоналізм
З початку 1970-х рр. відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.
В інституціоналізмі виділяють три основні напрямки, що позначилися наприкінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально- правовий і емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються друг від друга в підходах, методиці аналізу й трактуванню причин і наслідків економічних явищ, ролі й значення окремих інститутів у житті суспільства. До цьому варто додати вимогу підсилити «контроль суспільства над бізнесом», тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку.
Поняття «інституціоналізм» включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поводження, прийняті в суспільстві, - «інституції». По-друге, це закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто «інститутів». Інститути - форми й межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Це податкове й фінансове законодавства, організація соціального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституціональний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому виді, але й інститутів, зовнішньоекономічних факторів.
Прихильників інституціоналізму, як і їхніх попередників (історичну школу), відрізняє критичне відношення до звичних канонів неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але й відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, у чиїх руках перебуває економічна влада, тобто державою, олігополіями.
Політична економія, вважають інституціоналісти, наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічного навчання повинна входити теорія суспільного керування. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримки умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні перебувати проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.
Неоінституціональний напрямок сформувався вже після другої світової війни. Об'єктами досліджень учених, що представляли цей напрямок економічної думки, сталі: місце й роль в економічному житті науково-технічної революції, влади, інформації, політики й т. п.
Яскравим представником цього напряму є Джон Кеннет Гелбрейт (19082006) - один із найвпливовіших економістів XX ст. Він брав активну участь у політичному житті США, під час другої світової війни працював в Управлінні контролю над цінами, а з 1947 року - в Управлінні економічної політики Державного департаменту, був послом США в Індії. У його «Новому індустріальному суспільстві» (1967) найбільше повно викладені позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму».
Неоінституціоналізм знайшов широке визнання в 80-90-і роки ХХ століття. Це виразилося в присудженні Нобелівської премії з економіки його видатним представникам Рональду Коузу (нар. 1910) (1991), Дугласу Норту (нар. 1920) й Роберту Фогелю (нар. 1926) (1993).
У своїй нобелівській лекції Коуз сказав: «Те, що вивчається, є системою, що живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою заслугу він бачить в «доказі важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституціональною структурою виробництва».
Одна з найважливіших заслуг Коуза в тому, що він визначив і ввів у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, висновок договорів і ін.).
Господарська система - це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг і споживачами. Координація цього зв'язку може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.
Спонтанний порядок - це ринок. Інформація в цих умовах розсіяна й для її збору потрібні більші витрати. Інший спосіб одержання інформації - це ієрархія, тобто система, у якій з одного центра йде ланцюг вказівок і доручень виробнику. Прикладом такого порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна система й всі укази про виробництво й розподіл ресурсів видавало державу через систему державних органів і партійних інституцій.
Ієрархія існує в будь-якій фірмі, де керівник віддає розпорядження своїм підлеглим. У фірмі працівники не займаються пошуком інформації, а одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Але це твердження справедливо тільки для окремої фірми. У цілому в суспільстві неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію в одному центрі. Економіка не може функціонувати як одна велика фірма, тому що координація за допомогою планів і наказів також сполучена з витратами, які інтенсивно збільшуються з ростом організації. Коуз здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення й росту фірми. Фірма зростає доти, поки економія на витратах, пов'язаних з укладанням ринкових угод не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму.
Важливою умовою функціонування ринку є визначення прав власності, під якими розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до обмежених ресурсів. До основних елементів прав власності відносяться:
право на виключення з доступу до обмеженого ресурсу інших агентів;
право на використання ресурсу;
право на одержання доходу від використання ресурсу;
право на передачу всіх попередніх повноважень.
Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вище його вартість. Обов'язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація» прав власності. Ніж конкретніше визначені й надійніше захищені права власності, тим більше тісний зв'язок між діями економічних агентів і їхнім добробутом.
14.2.5 Сучасне кейнсіанство
Сучасне кейнсіанство виступає у вигляді декількох течій. Ще в 1960-1970-х рр. на арені економічної думки з'явився такий великий напрямок, як посткейнсіанство. Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було англійське ліве кейнсіанство, центр якого перебував у Кембриджі, де довге жила й працювала лідер цього плину - Джоан Робінсон (1903-1983). З іншого боку, діяльність таких економістів у США, як Роберт Клауер (нар. 1926), Аксель Лейонхуфвуд (нар. 1933), Хайман Мінскі (1919-1996) й інших. Прихильники сучасного кейнсіанства як і раніше виходять із того, що в капіталістичному господарстві існують стійкі причини, здатні викликати хворобливі відхилення від стабільності зростання й повного використання ресурсів, а тому необхідно втручання держави для їхнього коректування.
Сучасне кейнсіанство навряд чи можна назвати макроекономічною теорією ефективного попиту. Акценти зміщені на інші області аналізу, пов'язані в першу чергу з функціонуванням ринків капіталів, товарів і праці. І тут основна увага приділяється аналізу проблем, породжуваних активним впливом фінансової сфери на хід реального виробництва.
Наступною найважливішою проблемою, розробкою якої зайняте сучасне кейнсіанство, є розвиток теорії ціноутворення як нової основи макроекономіки. Ціль цієї теорії - показати особливості ціноутворення в реальних умовах сучасного капіталізму, коли перевага великих фірм здатних у певних межах регулювати ціни й обсяги виробництва, сполучається з пануванням сильних профспілок і колективних договорів про заробітну плату, коли в процеси ціноутворення втручається держава, тобто в умовах існування регульованих ринків товарів і робочої сили. У цій новій ситуації (недосконалої конкуренції) ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у досить короткий строк надати рівноваги нове співвідношення попиту та пропозиції («розчистити ринок»). У підсумку фірми реагують на зміну ситуації на ринках коливаннями обсягів виробництва, результатом яких і є тривалі відхилення від стану рівноваги з неповним використанням виробничих потужностей і робочої сили.
14.3 Розпад СРСР. Трансформаційна криза пострадянських країн
В 1970-1980-х рр. радянська економіка продовжувала розвиватися переважно екстенсивно, незважаючи на вичерпання вільних ресурсів. Як наслідок темпи економічного зростання швидко знижувалися. До початку 1980-х рр. радянська економіка ввійшла в смугу стагнації. У натуральному вираженні обсяги виробництва ряду галузей знижувалися, фактично припинилося зростання продуктивності праці. Величезний деформуючий вплив на народне господарство СРСР мало масштабне нарощування військових витрат, які зросли з початком війни в Афганістані в грудні 1979 р. Офіційний військовий бюджет становив в 1985 р. 19,1 млрд руб, однак дані про реальні військові витрати ретельно засекречувалися. За західними оцінками, радянські військові витрати становили /4 ВВП, що перевищувало витрати США. У підсумку радянське господарство не витримувало величезних військових витрат. Підтримувати видимість благополуччя дозволив розпродаж природних ресурсів. Сприятливі умови для цього створили освоєння нафтових і газових родовищ Західного Сибіру, а також стрибок цін на нафту в середині 70-х рр.
Кардинальна проблема стимулів до праці так і не була вирішена, на повну силу в СРСР трудився лише кожний третій працівник. У міру подальшого розгортання НТР все більш явною виявлялася несприйнятливість соціалістичної економіки до науково-технічного прогресу. Другий етап НТР, що почався в 1970-і рр. з винаходом персональних комп'ютерів, і характеризувався різким розширенням діапазону й темпів наукових і технологічних відкриттів, майже не торкнувся радянської економіки. За міжнародними мірками економіка СРСР була неконкурентоспроможна, хоча країна посідала перше місце у світі з виробництву нафти, газу, сталі, залізної руди, мінеральних добрив і ін.
Перші спроби виходу із системної кризи з опорою на тверді адміністративні міри були початі Генеральним секретарем ЦК КПРС Ю. В. Андроповим, дії якого дали своєрідний імпульс майбутнім змінам. У квітні 1985 р. М. С. Горбачов, обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС у березні 1985 р., проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Головними факторами прискорення повинні були стати науково-технічний прогрес, технічне переозброєння машинобудування, а на цій основі всього народного господарства, і також активізація «людського фактора».
Поступово формувалося розуміння необхідності серйозних перетворень, зміни існуючої економічної моделі. У червні 1987 р. була проголошена економічна реформа, співзвучна з реформою 1965 р., але в деяких аспектах більш радикальна. Ціль її полягала в переході до економічних методів керівництва, до керування інтересами й через інтереси. У цілому механізм цієї реформи не відповідав декларованим цілям, він не змінював основ адміністративно-командної системи керування й мотивацію до праці. Непродумане реформування не дозволяло вирішити найгостріші економічні проблеми і сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій.
На тлі погіршення соціально-економічного положення почалося швидке падіння популярності КПРС і перехід ініціативи до рад і нових рухів і партійм. Для економіки це обернулося посиленням соціальної напруженості, початком масових робочих страйків, стрімким наростанням популістських рішень. Стабілізувати економічну ситуацію в країні можна було за рахунок радикалізації реформ і переходу до ринку, на що М. С. Горбачов так і не зважився. Ситуація в економіці виходила з- під контролю. З 1989 р. скорочувалося сільськогосподарське й промислове виробництво. До кінця 1990 р. за обсягом випуску цілого ряду видів промислової продукції СРСР відкотився на рівень початку 1980-х рр. В 1991 р. спад промислового виробництва ще більше прискорився.
Дефіцит союзного бюджету в 1991 р. склав 20% ВВП. Швидко зростала інфляція, наприкінці 1991 р. вона становила 25% у тиждень. Курс долара впав з 10 крб. за долар на початку року до 110-120 крб. наприкінці року. Споживчий ринок був розвалений, золотовалютні резерви держави майже повністю вичерпані. Чистий борг СРСР у конвертованій валюті з 1985 р. по 1991 р. зріс із 18,3 млрд крб. до 56,3 млрд крб., платежі з обслуговування боргу досягли в 1991 р. 16,7 млрд дол. У грудні 1991 р. лідери Росії, України, Білорусії оголосили про припинення дії Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних держав, яка об'єднала 11 колишніх союзних республік за винятком Грузії й республік Прибалтики. Президент СРСР М. С. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив існування.
На крах, що ступив досить синхронно, соціалістичної системи виявив непідготовленість країн ЦВЕ до подальших перетворень. Під час відсутності історичного досвіду й розробленої теорії трансформації за основу перетворень у всіх країнах були прийняті принципи монетаризму, які надалі конкретизувалися в національних концепціях трансформації.
Перехід постсоціалістичних країн від командно-адміністративної системи до ринкової системи супроводжувався появою нового виду економічних криз - трансформаційних. Глибина перетворень, що відбуваються, обумовлювала й глибину економічної кризи в цих країнах. Навіть найбільш успішним у проведенні реформ країнам за десять років перетворень так і не вдалося наблизитися до докризового рівня економічного розвитку. Найбільша глибина спаду спостерігалася в Україні.
Поняття «трансформаційного спаду» було запропоновано Яношем Корнаї в 1993 р. В основі трансформаційного спаду лежать не тільки специфічні причини, пов'язані зі зміною умов функціонування економіки, але й загальні закономірності виникнення криз, обумовлені факторами, що лежать на стороні попиту: недостатнім інвестиційним, споживчим і державним попитом. Тобто фактори обмеженого попиту переплітаються з факторами корінної перебудови структури пропозиції. У свою чергу зміна структури виробництва викликана перетвореннями у відносинах власності. Ці зміни охоплюють всю економіку й протікають інтенсивно. Дослідження закономірностей трансформаційної кризи й перехідної економіки склали новий напрямок економічної теорії. Ці дослідження дозволять виявити перспективи країн з перехідною економікою, і краще зрозуміти функціонування соціалістичної системи.
14.4 Європейський Союз
Сучасна історія утворення й розвитку Європейського Союзу (ЄС) починається з 1951 р. У квітні цього року був підписаний договір про створення Європейського об'єднання вугілля й стали (ЄОВС), до якого увійшли шість країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. У березні 1957 р. ті ж країни підписали договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом). До складу співтовариств увійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило високі темпи їхнього економічного зростання протягом наступних п'ятнадцяти років.
Процес розвитку західноєвропейської економічної інтеграції можна умовно підрозділити на чотири етапи.
Перший етап (кінець 1950-х - середина 1970-х рр.) вважається «золотим століттям» у житті Співтовариства. Він ознаменувався достроковим створенням митного союзу, порівняно успішним формуванням єдиного аграрного ринку, вступом у ЄЕС трьох нових країн: Великобританії, Данії, Ірландії.
Конкретними цілями створення ЄЕС були:
поступове усунення всіх обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;
встановлення загального митного тарифу в торгівлі із третіми країнами;
ліквідація обмежень для вільного пересування «людей, капіталів, послуг»;
розробка й проведення загальної політики в області транспорту й сільського господарства;
створення валютного союзу;
уніфікація податкової системи;
зближення законодавства;
розробка принципів узгодження економічної політики.
Другий етап (середина 1970-х - середина 1980-х рр.) увійшов в історію ЄЕС тим, що вдалося прийняти програму європейського валютного співробітництва, створити механізм зовнішньополітичних консультацій. В 70-х і на початку 80-х рр. розрив у рівнях розвитку між країнами ЄЕС збільшився. Зі вступом до ЄЕС Греції в грудні 1981 р. ця тенденція виявилася ще більш чітко, оскільки економіка цієї країни перебувала на значно більше низькому рівні в порівнянні з іншими учасниками Співтовариства.
Третій етап (друга половина 1980-х - початок 1990-х рр.) - етап подальшого розширення складу Співтовариства. В 1986 р. до ЄЕС вступили Іспанія й Португалія, що привело до загострення раніше існуючих диспропорцій між країнами. На момент вступу в ЄЕС душовий доход у Португалії складав приблизно половину середнього по ЄЕС, в Іспанії - близько 3/4. У нових країнах-учасницях приблизно один з п'яти працював у сільському господарстві, у те час як у ЄЕС - один із тринадцяти. Разом з тим саме цей період характеризується новими імпульсами в розвитку західноєвропейської інтеграції, зв'язаними, насамперед, із прийняттям Єдиного Європейського Акту (ЄЄА) (лютий 1986 р.).
Центральним положенням ЄЄА, що набутив чинності з 1 липня 1987 р., з'явилася зафіксована в ньому ціль створення єдиного європейського ринку як «простір без внутрішніх границь, у якому забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталів і цивільних осіб». На початок 90-х рр. країни-члени ЄЕС практично завершили створення основ єдиного ринку й впритул наблизилися до формування валютно-економічного й політичного союзів.
Четвертий етап (середина 1990-х рр. - початок XXI ст.). На підставі Маастрихтського договору (лютий 1992 р.) з 1 січня 1994 р. ЄЕС трансформувалося в Європейський Союз із 15 країнами-учасницями (у січні 1995 р. до ЄС приєдналися Австрія, Фінляндія й Швеція), були намічені заходи, спрямовані на подальше поглиблення інтеграції. Вони включають створення єдиного Європейського банку із правами емісії єдиної валюти євро, впровадження єдиних паспортів, стандартів, податків і т. п. Європейський Союз, що складався з 15 країн-членів, був у цей період поряд зі США і Японією одним з головних у світі виробників і споживачів. На його частку, по даним Євростату, доводилося 57% світового експорту й 55% імпорту.
Наступним кроком стало підписання в 1997 р. Амстердамського договору. Відповідно договору до складу Євросоюзу вступають Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, країни Балтії, Мальта, Кіпр, Румунія, Болгарія. Перші десять країн приєдналися до ЄС 1 травня 2004 р., Болгарія й Румунія вступили в 2007 р.
З 1 січня 1999 р. єдина європейська валюта євро уведена в міжбанківські розрахунки країн ЄС, а з 1 січня 2002 р. - у наявний оборот.
Для реалізації поставлених цілей у Євросоюзі була створена комплексна управлінська структура - Рада ЄС, що складається з Європейської Ради глав держав і Ради Міністрів, Європейська Комісія, Європейський суд, Європейський парламент. Європейська Рада - вищий орган ЄС, вона функціонує на двох рівнях: Європейської Ради глав держав і Ради міністрів. Рада міністрів наділений законодавчою владою. Комісія - виконавчий орган, членів якого призначають країни ЄС, діє на постійній основі. Парламент - консультативний орган, він здійснює нагляд за всіма інститутами. Суд здійснює юридичний контроль, вирішує суперечки між членами ЄС. Призначають суд країни-члени ЄС. Всі органи фінансуються з митних надходжень третіх країн і інших джерел. Перераховані органи приймають рішення голосуванням, простою більшістю.
Сьогодні (2008 р.) Євросоюз - одна із найпотужніших інтеграційних зон миру, що поєднує 27 країн з населенням 491 млн. чоловік. Економічний потенціал Євросоюзу близький, а в деяких напрямках перевищує економічний потенціал США:
ВВП - близько 14,45 трлн. дол., 22% світового промислового виробництва й 40% світової торгівлі. Країни ЄС займають провідні позиції в експорті капіталу. Протягом 1990-х рр. п'ять найбільших європейських інвесторів - Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди, Швеція - забезпечували 80% загального обсягу експорту
• ' г> С» • • С»
іноземного капіталу. Значна частина європейських інвестицій направляється в економіку США. Загальна сума активів (акції компаній і облігації), що контролюється європейськими інвесторами на території США, перевищує американські активи в ЄС на 0,67 трлн. дол. (3,34 трлн дол і 2,67 трлн дол відповідно) Вузьким місцем економіки країн ЄС є високий рівень безробіття. В 2000 р. чисельність безробітних становила 15 млн. чоловік.
14.5 Глобалізація
На рубежі XX і XXI ст. процеси формування взаємозалежного у своїх частинах загального соціуму як стійкої соціальної спільності, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей, різко прискорилися й стали приймати планетарні масштаби. У науковій і суспільно-політичній літературі цей процес одержав назву глобалізації. Онтологічні коріння об'єктивних процесів глобалізації полягають у фундаментальній зміни матеріальних основ життя суспільства, які відбулися на планеті в другій половині XX ст.
До теперішнього часу аналітичне вивчення процесів глобалізації дозволяє виділити кілька принципових форм їхнього прояву, на які найчастіше звертають увагу дослідники й вивчення яких дає можливість краще зрозуміти суть феномена.
По-перше, технічний прогрес привів до зміни комунікаційних можливостей людини й суспільства в просторі й часі. Повільно, протягом тисячоріч ішов процес комунікаційного стиску миру, перетворення його в «світове село», де всі знайомі один з одним і складають єдине суспільство.
По-друге, необхідно вказати, що всі дослідники відзначають різко зрослі масштаби взаємозв'язків і ступінь взаємозалежностей сучасного суспільства. Цей процес іде настільки інтенсивно й наочно між соціальними спільностями й рухами, країнами й континентами, ТНК і ринками, що розвиваються, просто між окремими жителями нашої планети, що відомий соціолог Мануель Кастельс назвав виникаюче
• Т Г и и
суспільство «мережним». У ньому, на його думку, як ядро виникає й розвивається глобальна економіка, що «працює як єдина система в режимі реального часу в масштабі всієї планети».
Третьою сутнісною характеристикою глобалізації стали процеси взаємодії різних культур. Сучасні електронні засоби зв'язку, дистанційної освіти й масової інформації уможливили обмін культурними зразками в найширших масштабах, детально й з величезними швидкостями. В індустріально розвинених країнах ці процеси стали доступні багатьом громадянам, які поспішають включитися в них: одні - щоб не впустити потенційної матеріальної вигоди, інші - щоб не пройти повз культурне, духовне багатство, різноманіття таких відносин. Люди в різних кінцях світу все більше переймаються свідомістю, що вони живуть у єдиному плюралістичному мультикультурному світі.
По-четверте, прискорене формування системи глобальних соціальних відносин як основи глобального суспільства, що стає, стало можливим у силу «роздержавлення» міжнародних відносин. Зміна характеру глобального соціального процесу стало результатом зміни складу суб'єктів відносин, додатка великої кількості транснаціональних організацій. У соціальному житті практично всіх країн різко зросло значення транснаціональних корпорацій (ТНК). У цей час вони контролюють половину самих потужних і багатих економічних систем планети. Як правило, ТНК вибудовують свою стратегію розвитку не відповідно до національних інтересів, а за своїми планами, обумовленими законами глобального ринку. До цього необхідно додати, що ТНК активно проводять операції на світових фінансових ринках, де обертаються величезні суми грошей, неконтрольованих державою.
Глобалізація викликала також збільшення кількості міжнародних міжурядових організацій (МУО). Першою такою організацією стала Постійна комісія із судноплавства по Рейну, утворена Віденським конгресом 1815 р., що підвів підсумки наполеонівських воєн і відкрив нову епоху не тільки в міжнародному, але й соціальному житті Європи й усього світу. У цей час у світі налічується біля тисячі МУО, які організовують кілька тисяч зустрічей, засідань, сесій у рік по різних питаннях соціального життя глобального суспільства, що формується. Дослідники виділяють такі міжнародні міжурядові організації:
за геополітичним критерієм:
універсальні (ООН або Ліга Націй),
міжрегіональні (Організація ісламська конференція),
регіональні (Латиноамериканська економічна система),
субрегіональні (Бенілюкс);
за функціональним критерієм:
загальноцільові (ООН),
економічні (ЄАСТ),
військово-політичні (НАТО),
фінансові (МВФ, Всесвітній Банк),
наукові («Еврика»),
технічні (Міжнародний союз телекомунікацій),
- спеціалізовані (Міжнародне бюро мір і ваг).
У світі також різко зросло число міжнародних неурядових організацій (Гринпіс, Червоний хрест і ін.), а також таких суб'єктів глобального соціального життя, як глобальні соціальні рухи в захист прав людини, за мир, за захист навколишнього середовища та ін., національні, релігійні, етнічні й політичні діаспори. До транснаціональних суб'єктів, які впливають на процеси глобалізації соціального життя, відносять також мігрантів, закордонних туристів, унікальних фахівців і професіоналів високого класу (юристи, журналісти, інженери, архітектори, учені, які схильні дотримуватися космополітичних поглядів і способу життя), музикантів, спортсменів, працівників шоу-бізнесу, персонал ТНК, консультантів і приватних підприємців, дипломатів, пілотів міжнародних ліній, агентів мережної торгівлі, студентів і т. д.
Таким чином, факти й події останнього років, що доповнюють емпіричною інформацією й статистикою, показують, що на нашій планеті стрімко йде процес становлення єдиного глобального суспільства. У цьому новому суспільстві складаються й перебувають у стані розвитку нові соціальні відносини, характер яких у різноманітті своїх соціальних форм і конфігурацій відрізняється від структур сучасних традиційних, індустріальних, постіндустріальних суспільств.
Семінар 14. Розвиток економічної думки у другій половині ХХ ст.
Неокейнсіанство, неокласичний синтез.
Неокласичні теорії економічного зростання.
Криза кейнсіанства в 1970-х рр. Відродження неолібералізму.
Німецький ордолібералізм.
Розвиток інституціоналізму в 1960-1970-х рр.
Реферати
Мілтон Фрідмен - батько монетаризму.
Теорія «спонтанного порядку» Фрідріха фон Хаєка.
Теорія монополістичної конкуренції Едварда Чемберліна.
Вальтер Ойкен - батько німецького «економічного дива».
Теорія трансакційних витрат Рональда Коуза.
Семінар 15. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції.
Інноваційна перебудова економік провідних країн світу в кінці ХХ ст.
Розпад Радянського Союзу і соціалістичної системи. Ринкові трансформації в пострадянських і постсоціалістичних країнах.
Домінування неолібералізму в сучасній економічній думці.
Посткейнсіанство.
Неоінституціоналізм.
Процес глобалізації та посилення конкуренції в багатополюсній системі сучасного світо устрою.
Реферати
Нобелівські лауреати з економіки 1990-х-2000-х рр.
Комплексний тест з матеріалу 5-го модуля
Складається з 10 запитань (загальна оцінка - максимум 10 балів)
До групи «А» у СРСР відносилися:
Визнання ключової ролі освіти в економічному розвитку відбулося:
Політика дирижизму (керованої економіки) опиралася на:
Представниками неокласичного синтезу є:
У якій з розвинених держав в 1940-1970-х рр. неолібералізм був основою державної політики:
Неоконсервативна політика у Великобританії одержала назву:
В 1970-1980-х рр. радянська економіка розвивалася:
Інституціоналісти пропонували враховувати в економічному аналізі:
Крива Лаффера показує взаємозв'язок між:
Вузьким місцем економіки країн ЄС є:
Високі темпи економічного росту в СРСР у післявоєнні роки забезпечувалися:
Перша післявоєнна криза в Німеччині відбувалася:
Економіка Франції в 1950-1960-і рр. відрізнялася від економік інших розвинених країн:
На відміну від Кейнса, Харрод досліджував:
Автором концепції соціального ринкового господарства був:
Основним ресурсом сучасного суспільства вважають:
Найбільший деформуючий вплив на економіку СРСР робили:
Головним принципом Ф. Хайека є:
Одним із провідних представників неоінституціоналізму є:
Спочатку в ЄЕС входило:
Мета реформи М. С. Хрущова полягала:
«Золотою п'ятирічкою» у СРСР називали:
В 1960-і рр. в імпорті Великобританії переважали:
У якій з розвинених держав у 1940-1970-х рр. кейнсіанство не було основою державної політики:
Вирішальний вплив на стан економіки, на думку монетаристів робить:
Філія, у якій материнська компанія контролює більше 50% статутного капіталу, називається:
Промислове виробництво в СРСР почало скорочуватися з:
Характерною рисою інституціоналізму є:
Хто з нижчеперелічених економістів є прихильником теорії раціональних очікувань:
Договір про створення Європейського Союзу був підписаний:
В 1957-1963 рр. на території СРСР діяло раднаргоспів у кількості рівній:
У першій половині 1950-х рр. темпи економічного росту в СРСР
Уряд Великобританії в 1950-1960-ті рр. дотримувався рекомендацій:
Головними засобами в боротьбі із кризами Харрод вважав:
«Монетарне» правило передбачає:
Створення ВТО пов'язане із проблемою:
Політику «прискорення» проголосив:
Теорія трансакційних витрат належить:
До трансакційних витрат відносяться:
Введення євро в готівковий обіг відбулося:
Дефіцит продовольства в СРСР на початку 1960-х рр. був викликаний:
В 1960-і рр. було визнано, що ключова роль в економічному розвитку належить:
Головним напрямком у перебудові галузевої структури в Японії в 1950- 1960-х рр. стало:
«Парадокс Харрода» описує:
В основі неолібералізму лежить принцип:
Всесвітня торговельна організація виникла на основі:
Поняття «трансформаційного спаду» увів:
Теорія раціональних очікувань відноситься до наступного напрямку економічної думки:
Однією з найважливіших проблем, вивченням якої зайняті представники посткейнсіанства, є:
Введення євро в міжбанківські розрахунки країн ЄС відбулося:
Негативним наслідком реформи управління М. С. Хрущова стало:
Реформа М. С. Хрущова проводилася:
Неокейнсіанська теорія економічного циклу розроблялася:
Основоположником монетаризму є:
Філія, у якій материнська компанія контролює весь статутний капітал, називається:
Видимість благополуччя радянської економіки підтримувалася:
Хто з нижчеперелічених економістів є представником інституціонального напрямку:
З погляду р. Коуза обов'язковою умовою ефективної роботи ринку є:
Останніми до складу ЄС вступили:
До групи «Б» у СРСР відносилися:
Найвищі темпи економічного росту в США відбувалися:
Політику «точного настроювання» проводив уряд:
Акселератор характеризує:
Представниками неолібералізму є:
Філія, у якій материнська компанія контролює від 10 до 50% статутного капіталу, називається:
Другий етап НТР:
Хто із вчених-економістів пропонував відмовитися від монополії держави на гроші:
На думку прихильників теорії економіки пропозиції дефіцит бюджету не збільшиться при зниженні ставки податку тому, що:
Яка з нижчеперелічених організацій була створена раніше всіх:
Суть реформи А. Н. Косигіна зводилася до:
Провідні галузі економіки ФРН у 1950-і рр.:
Найважливішим інструментом промислової політики уряду Японії в 1960-і рр. було:
Представниками неокейнсіанського напрямку є:
Основні положення теорії Вальтера Ойкена поєднуються в концепції:
Неоконсервативна політика в США одержала назву:
Із всіх постсоціалістичних країн найбільший економічний спад пережила:
Представником посткейнсіанства не є:
Антиінфляційною мірою з погляду теорії економіки пропозиції може бути:
З 2007 р. Європейський Союз поєднує:
Головною проблемою радянської економіки в 1970-і рр. було:
Перша хвиля автоматизації в США була:
Після Другої світової війни Франція:
Неокейнсіанську теорію економічного росту розробляли:
Вальтер Ойкен виділяє дві сфери економічної політики:
У другій половині 1970-х рр. почався бурхливий розвиток:
За основу перетворень у постсоціалістичних країнах були прийняті ідеї:
Провідна роль у формуванні соціального порядку, по Хайеку, належить;
Прихильники теорії економіки пропозиції думають, що:
Неолібералізм поєднує кілька шкіл:
В 1990-х рр. у США основна маса швидко зростаючих компаній працювала:
До складу СНД не увійшли:
Хто з нижчеперелічених економістів відноситься до «лівих кейнсіанців»:
Прихильники теорії раціональних очікувань вважають, що:
Яка з нижчеперелічених країн не входить у ЄС:
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ
Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки. - К.: Знання, 2008
Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень. Економічна історія індустріальної цивілізації. - К.: КНЕУ, 2008
Економічна історія України і світу / Ред. Лановик Б.Д. - К.: «Вікар», 2002
Економічна історія України / Ред. Уперенко М.О. - Х.: «Одісей», 2004
Економічна історія зарубіжних країн / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А., Деречин В.В. та ін. - Х.: Бурун Книга, 2009
Конотопов М.В., Сметанин С.И. История ^кономики зарубежньїх стран. М.: - КноРус, 2008
Ткаченко А.А. ^кономическая история Западной Европь и Америки. - Запорожье: Премьер, 1998
История ^кономических учений / Под ред. В. Автономова, О.Ананьина, П. Макашевой. - М.: ИНФРА-М, 2002
Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. - К.: Знання, 2008
Історія економічних учень / Базилевич В.Д., Гражовський Н.І., Гайдай Т.В. та ін. - К.: Знання, 2005
Історія економічних учень / Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О., Поручник А.М. - К.: КНЕУ, 2005
Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової та української економічної думки. - Тернопіль: Астон, 2004
Ткаченко А.А. Історія економічних учень. - Запоріжжя: Дике поле, 2002
Конащук В.Л. Сучасні економічні теорії. Конспект лекцій. - Запоріжжя: РВВ ЗДІА, 2007
ЗМІСТ
ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ 1
МОДУЛЬ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ І ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ 3
Зміст теоретичного матеріалу модуля 1 3
Тема 1. Предмет і метод історії економіки й економічної думки 3
Тема 2. .Господарство первісного суспільства і його еволюція на етапі ранніх цивілізацій 3
Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (УІІІ ст. до н. е. - V ст. н. е.). 3
Тема 1. Предмет і метод історії економіки й економічної думки 3
1.1 Предмет історії економіки й економічної думки 4
1.2 Методологія історії економіки й економічної думки 4
1.3 Періодизація господарського розвитку й розвитку економічної думки 5
1.4 Методологічні підходи до вивчення історії економічної думки 8