3.4 Господарство та економічна думка Стародавнього Риму

3.4.1 Розвиток господарства Стародавнього Риму

Історія Стародавнього Риму поділяється на три періоди:

• «царський» (VIII-VI ст. до н. е.);

• період республіки (VI-I ст. до н. е.);

• період імперії (I ст. до н. е. - V ст. н. е.)

«Царський» період відповідав «гомерівському» періоду в Греції. Це був час військової демократії, що закінчилося утворенням римської республіки. У цей час у Римі виділяються дві групи людей - патриції (родова знать) і плебеї (простолюдини). Економічне панування патриціїв базувалося на їхньому виключному праві використання державної землі.

У період республіки плебеї вели боротьбу за зрівняння в правах з патриціями. Були проведені реформи, які розділили весь народ на класи не по походженню, а по майновій ознаці. В III ст. до н. е. плебеї й патриції остаточно злилися в римський народ. Формується нова знать - нобілітет. У число нобілів входили представники стану сенаторів (великі землевласники) і вершників (торговельна й фінансова верхівка). Сенаторам було законодавчо заборонено займатися торгівлею, лихварством, відкупами, які зосереджували в руках вершників.

Потрапити в число нобілів міг будь-який громадянин, що мав необхідний стан. До початку І ст. н. е. ценз для вершників становив 400 тис. сестерціїв (близько 450 кг. срібла), а для сенаторів - 1 млн. 200 тис. сестерціїв (близько 1350 кг. срібла).

У республіканському Римі основу сільського господарства становили дрібні селянські господарства, які обробляли ділянки державної землі, вирощували й експортували зерно. Багаторічні війни приводили до того, що селяни убожіли й розорялися. Земля переходила у власність багатих землевласників, що створювали великі господарства, у яких трудилися раби. Існувало два типи таких великих господарств: латифундії й вілли.

Латифундія - дуже велике господарство, площею в кілька тисяч гектар, де трудилися тисячі рабів. Латифундії були характерні для провінцій Рима, у них вирощувалося зерно або розводилася худоба.

Вілла - середнє за розмірами господарство площею до 100 гектар, що оброблялося декількома десятками рабів. Вілли були характерні для власне Рима. Там займалися інтенсивним господарством: вирощували виноград, оливки, фрукти, овочі, квіти, технічні культури.

Приплив дешевого зерна з провінцій став ще однією причиною руйнування дрібних селянських господарств. Їхні власники йшли в міста, де поповнювали ряди люмпенів - незаможних громадян, які існували за рахунок державної підтримки й не бажали працювати, жадаючи від держави «хліба й видовищ».

Єдиною, крім сільського господарства, галуззю, у якій широко застосовувалася праця рабів, було будівництво. На відміну від Греції, праця рабів у Римі рідко застосовувався в ремісничих майстернях. Майстерні були невеликими, причому володіти ними могли не тільки вільні люди, але й вільновідпущеники, і навіть раби. Ремесло вважалося заняттям не занадто почесним для римлянина, тому багаті люди воліли вкладати гроші в придбання землі, у торговельні операції, а не в промислове виробництво. Іншою причиною була низька рентабельність ремесла.

Незважаючи на це, ремесло в Римі досягло значних висот в обробці металів, каменю, виробництві скла, кераміки, тканин. Була розвинена регіональна спеціалізація ремесла й товарно-грошові відносини. Місто Рим славилося своїми тканинами, Капуя - світильниками, Падова й Медіолан - керамічними виробами, міста Кампан' ї - виробами зі скла. Розвитку торгівлі сприяла мережа прекрасних шляхів по всій римській території і єдина грошова система.