1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, —

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він, вик­ликаючи у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній праці та відпочинку, порушуючи разом із тим у деяких випадках і громадський порядок.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується дією у виді погрози вчинити вбивство, тобто виявленому намірі позбавити іншу людину життя.

Така погроза може бути виражена різними засобами: усно, письмово, за допомогою жестів, міміки, демонстрації зброї тощо. Для кваліфікації за ст. 129 КК не має значення, чи була така погроза одноразовою або кілька­разовою, систематичною, такою, що має характер тероризування.

Відповідальність за ст. 129 КК може настати лише за погрозу вбивством. Погроза здійснити інші дії (наприклад, заподіяти тяжкі тілесні ушкоджен­ня, знищити майно) за ст. 129 КК кваліфікуватися не може.

3. Погроза повинна бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як та­ка, що може здійснитися.

Харківський обласний суд визнав неправильним засудження за погрозу вбивст­вом Ш. за те, що він вчинив зґвалтування, а потім погрожував потерпілій вбивст­вом, якщо вона розповість про це своїй матері. Суд не встановив, що у потерпілої були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, яка в даному випадку не супроводжувалася якимись діями, що свідчать про реальність погрози вчинити вбивство (Рад. право. - 1970. - № 9. - С. 106).

Реальність погрози встановлюється в кожному окремому випадку з ураху­ванням конкретних фактичних обставин. При вирішенні цього питання слід враховувати як суб'єктивний критерій (сприйняття погрози потерпілим), так і об'єктивний (спосіб та інтенсивність її вираження, особу винного, характер стосунків між ним і потерпілим тощо). Для визнання погрози вбивством ре­альною необхідно встановити, що винний вчинив такі дії, які давали по­терпілому підстави побоюватися її здійснення, і що поведінка винного, його стосунки з потерпілим об'єктивно свідчили про реальність погрози.

4. Погроза може бути висловлена як безпосередньо потерпілому, так і че­рез третіх осіб. Необхідною умовою є те, що вона звернена до конкретної особи. Погрожувати вбивством можуть як особі, якій адресовано погрозу, так і близьким їй особам.

5. Злочин, передбачений ст. 120 КК, вважається закінченим з моменту, ко­ли погрозу було доведено до відома потерпілого.

6. Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризується ви­ною у формі прямого умислу. При цьому не має значення, чи збирався вин­ний здійснити свою погрозу в дійсності або ні, досить того, щоб у потерпіло­го були реальні підстави побоюватися такої погрози. Мотиви вчинення цьо­го злочину на його кваліфікацію не впливають.

7. Суб'єктом погрози вбивством може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

8. Кваліфікуючою ознакою злочину згідно з ч. 2 ст. 129 КК є вчинення по­грози вбивством членом організованої групи (див. коментар до ст. 28 КК).

9. У разі, якщо винний, не обмежуючись погрозою, вчиняє дії, спрямовані на створення умов для вчинення вбивства або навіть безпосередньо спрямо­вані на його вчинення, відповідальність настає за готування до вбивства або за замах на вбивство.

10. Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину (наприклад, передбаченого статтями 187, 189, 206 тощо), ст. 129 КК не за­стосовується.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, —

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дини, —

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюд­ження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє тяжкі соціально-економічпі та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних за­ходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Бо­ротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення (див. абз. 1 Преамбули Закону «Про запобіган­ня захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від 3 березня 1998 р. (ВВР. - 1998. - № 35. -Ст. 235).

2. Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, характе­ризується свідомим поставленням іншої особи в небезпеку зараження віру­сом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

3. Поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дини, полягає в діях, які створюють для потерпілого загрозу такого заражен­ня. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть призвести до зара­ження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то лише внаслідок ви­падкових обставин або заходів, вжитих потерпілим. Спосіб поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби для кваліфікації злочину значення не має.

4. Згідно зі ст. 1 Закону «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від З березня 1998 р. ВІЛ-інфекція — це захворювання, викликане вірусом іму­нодефіциту людини (ВІЛ). До категорії ВІЛ-інфікованих слід відносити осіб без проявів хвороби (носіїв ВІЛ), а також осіб, хворих на СНІД — як кінце­вої стадії ВІЛ-інфекції. Хворі на СПІД — це особи з різноманітними пато­логічними проявами, зумовленими глибоким ураженням імунної системи вірусом імунодефіциту людини (ВВР. — 1998. — № 35. — Ст. 235).

Законодавство України в галузі охорони здоров'я не містить поняття невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Взагалі під інфекційними хворобами розуміються розлади здоров'я, що виникають внаслідок зараження живими збудниками (вірусами, бак­теріями, гельмінтами, іншими патогенними паразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. Міністерством охорони здоров'я встановлено перелік особливо небезпеч­них інфекційних хвороб (38 найменувань), до складу яких, зокрема, нале­жать, чума, холера, натуральна віспа, жовта гарячка, СНІД тощо («Пе­релік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб», затверджений наказом МОЗ від 19 липня 1995 р. № 133 (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. — № 7; Законодавство про охорону здоров'я. — С. 175-178).

5. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, вважається закінченим з момен­ту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

6. З суб'єктивної сторони злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, а також усвідомлення нею то­го, що вона своїми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження. Відсутність такого знання виключає застосування ч. 1 ст. 130 КК.

7. Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16 років, що страж­дає на ВІЛ-інфекцію або іншу невиліковну інфекційну хворобу, що є небез­печною для життя людей, та знає про це захворювання. Особа, яка не страж­дає зазначеним захворюванням, але заразила іншу особу (наприклад, вико­ристовуючи інфікований шприц), несе відповідальність за заподіяння умис­ного або необережного тілесного ушкодження, а якщо вона є медичним, фармацевтичним або іншим працівником, — то за наявністю усіх інших оз­нак складу за ст. 131 КК.

8. Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу.

Потерпілою від злочину може бути тільки інша особа, згода якої на зара­ження не виключає відповідальності винного. Самозараження зазначеними інфекціями (наприклад, шляхом уведення собі ін'єкції або іншим шляхом) за ч. 2 ст. 130 КК не є караним.

9. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК, вважається закінченим з момен­ту, коли потерпілий виявився інфікованим даним вірусом. Необхідним еле­ментом об'єктивної сторони цього злочину є причинний зв'язок між діян­ням винного і наслідком, що настав, тобто зараження потерпілого. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій даної особи, то ос­тання може бути притягнена до відповідальності за поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфек­ційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто за ч. 1 ст. 130 КК.

10. Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК з суб'єктивної сторони харак­теризується лише злочинною самовпевненістю. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності в неї хвороби, вина у виді злочинної недба­лості виключається. Умисне зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя лю­дей, тобто вчинене з прямим або непрямим умислом, тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 130 КК. Якщо умисел винного був спрямований на позбавлення життя потерпілої особи, то його дії слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК.

11. Частина 3 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме постав­лення в небезпеку зараження або зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, вчинене: 1) щодо двох або більше осіб; 2) щодо неповнолітнього, тоб­то особи, якій не виповнилося 18 років.

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи не­сумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, —

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.