2. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може пере­вищувати п'ятнадцяти років.

1. Особливості призначення покарання неповнолітнім викликані насампе­ред тим, що стосовно цих осіб на перше місце висувається мета виправлен­ня. Тому ч. 1 ст. 103 КК встановлює, що крім загальних засад призначення покарання (див. коментар до статей 65-67 КК), суд при призначенні пока­рання неповнолітньому повинен враховувати певні особливості: 1) умови його життя та виховання; 2) вплив дорослих; 3) рівень розвитку; 4) інші особливості особи неповнолітнього.

2. Врахування вікових особливостей неповнолітнього вимагає встанов­лення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відпо­відальності, а й з'ясування всіх індивідуальних психофізичних властивос­тей неповнолітніх певного віку. У зв'язку з цим практика йде шляхом ви­ключення кримінальної відповідальності та покарання щодо тих не­повнолітніх, які хоч і досягли віку, з якого встановлена кримінальна відповідальність, проте відстають (не у зв'язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку і визна­чає можливість усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого. Саме тому загальні засади призначення покарання щодо неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки рівня їхнього вікового психофізичного розвитку.

Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спря­мованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні їм покарання — його пом'якшення. Саме це визначає вчинен­ня злочину неповнолітнім обставиною, що пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66 КК).

Практика однозначно йде шляхом найчастішого застосування до не­повнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад, призна­чення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

3. Призначення неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків ґрунтується на положеннях, закріплених у статтях 70 та 71 КК з урахуванням особливостей, передбачених у статтях 99-102 КК (див. коментар до цих статей). Особливістю призначення неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків позбавлення волі відповідно до ч. 2 ст. 103 КК є те, що покарання у цьому випадку не може перевищувати п'ят­надцяти років позбавлення волі.

Стаття 104. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосо­вується до неповнолітніх відповідно до статей 75-78 цього Кодексу, з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбав­лення волі.

3. Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

4. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випро­буванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її про­хання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним ви­ховної роботи.

1. Щодо поняття звільнення від відбування покарання з випробуванням див. коментар до ч. 1 ст. 74 КК.

2. Для застосування цього виду звільнення неповнолітнього від відбуван­ня покарання необхідно враховувати: 1) загальні підстави, умови та правові наслідки, передбачені у статтях 75-78 КК (див. коментар до цих статей);

2) особливості, передбачені в частинах 2-4 статті 104 КК.

3. Ці особливості полягають у такому: 1) звільнення від відбування пока­рання з випробуванням неповнолітніх можливе при засудженні їх тільки до одного виду покарання — позбавлення волі; 2) іспитовий строк установ­люється тривалістю від одного до двох років; 3) у випадку звільнення не­повнолітніх від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на конкретну особу, з її згоди або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.

4. У разі вчинення неповнолітнім нового злочину протягом іспитового строку йому призначається покарання за правилами, передбаченими у стат­тях 71-72 КК, з дотриманням обмежень, передбачених ч. 2 ст. 103 КК (див. коментар до ст. 103 КК).

Стаття 105. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру

1. Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяж­кості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

2. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові за­ходи виховного характеру:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах непо­внолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

3. До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових за­ходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та З частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.

4. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

1. Щодо поняття звільнення від покарання див. коментар до ст. 74 КК.

2. Аналіз ст. 105 КК дозволяє зробити висновок про те, що даний вид звільнення від покарання є найсуттєвішим проявом гуманізму: звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру може за­стосовуватися тільки до неповнолітніх при наявності певної підстави та умов.

3. Підставою застосування ст. 105 КК є висновок суду про те, що не­повнолітній для досягнення мети виправлення, попередження вчинення нових ЗЛОЧИНІВ на момент винесення вироку не потребує застосування покарання.

4. Обов'язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є: а) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості; б) щире розкаяння, після вчинення злочину і по­дальша бездоганна поведінка.

5. Частина 2 ст. 105 КК містить вичерпний перелік примусових заходів ви­ховного характеру:

1) застереження, тобто осудження (осуд) суспільне небезпечної по­ведінки неповнолітнього, вимога припинити таку поведінку під погрозою за­стосування більш суворих заходів відповідальності;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки не­повнолітнього може, наприклад, полягати в забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, справно відвідувати навчальні установи та ін. Тривалість цих обмежень визначає суд;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а та­кож окремих громадян на їхнє прохання. Цей захід виховного характеру за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані на підставі сімейних, виробни­чих або інших відносин його здійснювати і мали реальну можливість пози­тивно впливати на неповнолітнього, його поведінку. Саме тому цей захід мо­же застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив здатні здійснюва­ти такий вплив, створити нормальну обстановку для виховання не­повнолітнього. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» від 31 травня 2002 р. рекомендовано «передавати не­повнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наяв­ності даних про їх здатність забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміня­ють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колек­тиву можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов'язані здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою».

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під на­гляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуван­ням конкретних обставин справи;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяний майно­вий збиток. Закон обмежує можливість його застосування як віком не­повнолітнього, так і його матеріальним становищем: ця міра може бути за­стосована тільки до неповнолітніх, яким виповнилося п'ятнадцять років і які мають майно, заробіток або прибуток.

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної уста­нови для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не переви­щує трьох років. Умови перебування в цих установах та порядок їх зали­шення визначаються Законом України «Про органи і служби у справах не­повнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. Відповідно до ст. 1 цього Закону спеціальними навчально-виховними уста­новами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, до яких направля­ються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цієї міри визначається судом до виправлення неповнолітнього, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. основними завдання­ми загальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є: «ство­рення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, фахової підготовки, розвитку індивідуальних здібностей...», а також «забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту...». З метою вирішення цих завдань Закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до досягнен­ня ними п'ятнадцяти років, а у фахових училищах соціальної реабілітації — дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фахової підготовки. Якщо неповнолітній під час перебування у спе­ціальній навчально-виховній установі своєю поведінкою, ставленням до на­вчання довів своє виправлення, він може бути на підставі ст. 8 Закону Ук­раїни від 24 січня 1995 року достроково звільнений постановою судді.

6. Відповідно до ч. З ст. 105 КК залежно від конкретних обставин вчине­ного злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одно­часно декілька примусових заходів виховного характеру.

Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 КК надає право суду, якщо він вва­жає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

Стаття 106. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності

1. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покаран­ня у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки давності:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. 3. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбав­лення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

1. Стаття 106 КК об'єднує два різних за юридичною природою види звільнення: звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінчен­ням строків давності і звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальні норми про ці види давності передбачені у статтях 49 і 80 КК (див. комен­тар до цих статей), і ними, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні неповнолітніх, враховуючи при цьому особливості, зазначені у ст. 106 КК.

Такими особливостями є: 1) застосування їх до осіб, які не досягай вісімнадцяти років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення цього питання', 2) встановлення менш тривалих строків давності порівняно з тими, що передбачені у статтях 49, 80 КК.

2. Частина 2 ст. 106 КК передбачає такі строки давності при звільненні від кримінальної відповідальності'. 1) два роки — у разі вчинення злочину неве­ликої тяжкості; 2) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

3. Для звільнення від відбування покарання ч. З ст. 106 КК встановлює такі строки давності:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавлен­ням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Стаття 107. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за зло­чин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умов­но-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяж­кості вчиненого злочину.

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлен­ня волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяж­кий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, при­значеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбу-тої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

4. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

5. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини пока­рання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передба­ченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

1. Поняття умовно-дострокового звільнення від відбування покарання визначене у ст. 81 КК (див. коментар до цієї статті).

2. Підставою умовно-дострокового звільнення є виправлення засуджено­го, доведене сумлінною поведінкою і ставленням не тільки до праці, а й до навчання (ч. 2 ст. 107 КК). Обов'язковими правовими умовами цього звільнення ст. 107 КК передбачає: 1) звільненню підлягають особи, що вчи­нили злочин у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звільнення; 2) умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі; 3) застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочину; 4) воно застосовується після фак­тичного відбуття певної частини призначеного покарання, що за розміром менша, ніж та, що передбачена у ст. 81 КК щодо осіб, які вчинили злочин після досягнення вісімнадцяти років.

3. Відповідно до ч. З ст. 107 КК умовно-дострокове звільнення від відбу­вання покарання осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, мо­же бути застосоване після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призна­ченого судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлен­ня волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, при­значеного за умисний тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбува­ла покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання і до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

Аналіз ч. З ст. 107 КК дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, закон не містить за­борони на їх умовно-дострокове звільнення, незважаючи ні на тяжкість вчи­неного злочину, ні навіть на наявність рецидиву.

4. Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої частини по­карання вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами, передбаченими у ст. 71 КК, тобто за сукупністю вироків, з дотриманням правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, встановлених ст. 72 КК (див. коментар до цих статей).

5. До осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

Стаття 108. Погашення і зняття судимості

1. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до до­сягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до ста­тей 88-91 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;

2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протя­гом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

3. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяж­кий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, перед­баченими в частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

1. Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досяг­нення ними 18-річного віку, відбувається на підставі статей 88-91 КК, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст. 108 КК.

Ці особливості стосуються: 1) тривалості строків погашення судимості;

2) умов дострокового зняття судимості.

2. Частина 2 ст. 108 КК передбачає, що такими, які не мають судимості, визнаються особи: 1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавлен­ням волі, після відбуття цього покарання; 2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного ро­ку з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджені до поз­бавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

3. Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, провадиться на підставі, передбаченій у ст. 91 КК, з ура­хуванням таких особливостей: 1) відбуття покарання у виді позбавлення волі; 2) за тяжкий або особливо тяжкий злочин; 3) після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ч. 2 ст. 108 КК.