2. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяж­кому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захи­сту, а також вчинені з корисливих мотивів, —

караються виправними роботами на строк до двох років або обмежен­ням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пору­шує нормальну діяльність органів дізнання, досудового слідства і суду щодо виявлення та дослідження фактів і обставин, які мають значення для

об'єктивного, повного та всебічного розслідування і розгляду кримінальних та цивільних справ, перешкоджає встановленню істини та постановленню правосудного судового акта.

2. Склад злочину, передбаченого ст. 384 КК, є формальним, його об'єктивна сторона може бути виражена в одній з таких дій: а) неправди­вих показаннях свідка чи потерпілого; б) неправдивому висновку експерта; в) неправильному перекладі, зробленому перекладачем. Кожна з цих дій утворює закінчений злочин.

3. Відповідальність за ст. 384 КК настає, якщо показання, висновок чи пе­реклад є неправдивими, тобто повністю або частково не відповідають дійсності.

Неправдиві показання свідка (лжесвідчення) чи потерпілого полягають у повідомленні недостовірних відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення кримінальної чи цивільної справи.

Висновок експерта є неправдивим, якщо у ньому невірно викладений хід дослідження, зроблені завідомо неправильні висновки, перекручені певні факти та обставини.

Неправдивий переклад означає неправильну передачу тих показань, доку­ментів або інших матеріалів (наприклад, жестів і міміки глухонімих), що підлягають перекладу.

4. Злочин може бути вчинений тільки шляхом активної поведінки — дії, оскільки для його об'єктивної сторони необхідно, щоб свідок чи по­терпілий — у своїх показаннях, експерт — у висновку, а перекладач — у пе­рекладі діяли певним чином — повідомляли які-небудь неправдиві відомості, що стосуються тих чи інших обставин справи. Невчинення таких дій (не­повідомлення відомостей), яке виражається в повному чи частковому замов­чуванні яких-небудь фактів та обставин у показаннях, експертному висновку чи перекладі, не може кваліфікуватися за ст. 384 КК, оскільки є бездіяльністю і однією з форм відмови від давання показань, відповідальність за яку настає за ч. 1 ст. 385 КК (див. пункти 4 та 5 коментарю до ст. 385 КК).

5. Злочин визнається закінченим при вчиненні хоча б однієї з дій, зазна­чених у ст. 364 КК, а момент його закінчення у кожному конкретному ви­падку залежить від тієї стадії кримінального чи цивільного процесу, на якій давалися неправдиві показання, був наданий неправдивий висновок або зроблений неправильний переклад.

6. Відповідальність за ст. 384 КК, настає лише за наявності таких умов:

1) дії винного мають бути вчинені у конкретній обстановці — при прова­дженні дізнання, досудового слідства та судочинстві з кримінальних чи цивільних справ, а також при розслідуванні тимчасовою слідчою чи спе­ціальною комісією Верховної Ради України (див. ст. 89 Конституції Ук­раїни). Причому дізнання, досудове слідство та судочинство включають і діяльність, яка пов'язана з виконанням актів, що приймаються цими органа­ми. Тому експерт і перекладач попереджаються про відповідальність за да­вання завідомо неправдивих висновку чи перекладу й у тому випадку, коли вони беруть участь у виконавчому провадженні (статті 14 та 15 Закону Ук­раїни «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.);

2) показання, висновок чи переклад мають містити відомості про факти та обставини, що підлягають встановленню та дослідженню з кримінальної або цивільної справи і які мають значення для правильного їх вирішення та постановлення правосудного судового акта;

3) показання, висновок чи переклад мають виходити від осіб, яких у вста­новленому законом процесуальному порядку попереджено про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань (статті 167, 171, 302 КПК, ст. 182 ЦПК), неправдивий висновок (статті 196, 295 КПК, ст. 177 ЦПК) або неправильний переклад (статті 128, 285 КПК, ст. 167 ЦПК).

7. За частиною 2 ст. 384 КК злочин кваліфікується за умови, якщо він:

а) пов'язаний з обвинуваченням у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині (див. коментар до ст. 12 КК); б) пов'яза­ний із штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту (див. п. 6 ко­ментарю до ст. 383 КК); в) вчинюється з корисливих мотивів, тобто з праг­нення одержати певну вигоду майнового характеру чи позбутися матеріаль­них витрат.

8. Лише за ч. 2 ст. 384 КК слід кваліфікувати і дії судового експерта, який дає неправдивий висновок за незаконну винагороду (внаслідок підкупу), оскільки він не наділений повноваженнями службової особи, які зазначені у п. 1 примітки до ст. 364 КК (див. пункти 19—26 коментарю до Розділу XVII КК). Такий висновок обумовлений тим, що:

1) судовий експерт залучається до участі у процесі лише як фахівець у певній галузі знань і здійснює при цьому дослідження, використовуючи не службове становище, а лише свої професійні, науково-технічні або інші спеціальні навички та знання (частини 1 та 2 ст. 75 КПК);

2) у висновку експерт не може виходити за межі своїх спеціальних знань (ч. 2 ст. 75 КПК), а сам висновок не має наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК), не є обов'язковим для судово-слідчих органів (ч. 4 ст. 75 КПК) і підлягає оцінці на загальних підставах (ч. 1 ст. 67 КПК), нарівні з іншими доказами;

3) експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність (ч. З ст. 75 КПК), навіть якщо є працівником (представни­ком) державної експертної установи;

4) як у КК (статті 384, 385, 386), так і в КПК (статті 77, 196, 295), а також і в ЦПК (статті 58, 177) вказується на відповідальність судового експерта не за службові, а лише за відповідні злочини проти правосуддя. Якщо завідомо неправдивий висновок експерта містив би ознаки службового зловживання (ст. 364 КК), а при даванні його за винагороду — одержання хабара (ст. 368 КК), то вказівки, що містяться у КК, КПК та ЦПК про відповідальність судового експерта тільки за злочини против правосуддя, бу­ли б зайвими. Лише за наявністю певних зазначених у законі умов дії судо­вого експерта, який дає завідомо неправдивий висновок за незаконну винаго­роду, можуть бути кваліфіковані за ст. 354 КК (див. коментар до ст. 354 КК).

9. Суб'єктивна сторона злочину полягає тільки в прямому умислі, оскільки особа завідомо усвідомлює неправдивість відомостей, що містяться в її показаннях, висновку чи перекладі, і бажає їх надати. Мотиви та мета можуть бути різними (за ч. 2 ст. 384 КК — корисливі мотиви) і на кваліфікацію злочину за ст. 384 КК не впливають.

10. Якщо дії, зазначені в ст. 384 КК, вчиняються з метою приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину, раніше вчиненого членом сім'ї, близьким родичем або самою особою, яка дає неправдиві показання (висновок, пе­реклад), вчинене на підставі ч. 2 ст. 385 КК не містить ознак складу злочи­ну, передбаченого ст. 384 КК. Якщо дії, зазначені у ст. 384 КК, здійснюють­ся з метою приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину, вчинено­го іншою особою, вчинене слід кваліфікувати тільки за ст. 384 КК (див. ко­ментар до ст. 396 КК). Якщо неправдиві показання (висновок, переклад) здійснюються особою під примушуванням, відповідальність за яке передба­чена у статтях 373 або 386 КК, вчинене може бути кваліфіковане за ст. 384 КК лише за умови, коли відсутні підстави для застосування статей 39—41 КК (див. коментар до статей 39—41 КК).

11. Суб'єкт злочину — спеціальний', свідок, потерпілий, експерт або пере­кладач у кримінальному чи цивільному процесі. Однак за ст. 384 КК не мо­жуть нести відповідальність: а) підозрюваний, обвинувачений, підсудний, спеціаліст, цивільний позивач та відповідач; б) особи, які давали завідомо неправдиві показання, висновок чи переклад з тієї справи, за якою вони на­далі були притягнуті до кримінальної відповідальності як обвинувачені;

в) співучасники одного злочину за давання завідомо неправдивих показань щодо інших співучасників, навіть якщо кримінальна справа щодо кожного з них розслідувалася та розглядалася в окремому провадженні; г) свідок, по­терпілий, експерт та перекладач, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Стаття 385. Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків

1. Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи переклада­ча без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків у суді або під час провадження досудового слідства, розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України чи дізнання —

караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визна­чається законом.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пору­шує нормальну діяльність органів дізнання, досудового слідства щодо одер­жання необхідних доказів, ускладнює здійснення діяльності щодо відправ­лення правосуддя, перешкоджає встановленню істини у справі та постанов-ленню дійсно правосудного судового акта.

2. Склад злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 385 КК, є формальним, його об'єктивна сторона виражається в бездіяльності, яка являє собою відмову: а) свідка від давання показань; б) експерта від виконання обов'язків з на­дання висновку; в) перекладача від виконання обов'язків щодо здійснення перекладу. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення цими особа­ми хоча б одного із зазначених діянь.

3. На всіх стадіях кримінального та цивільного процесу свідок (статті 167, 302 КПК, ст. 182 ЦПК), експерт (статті 196, 295 КПК, ст. 177 ЦПК) та пе­рекладач (ст. 128 КПК, ст. 167 ЦПК) попереджаються про відповідальність за відмову від виконання покладених на них обов'язків. Наявність такого попередження та його належне процесуальне оформлення, з одного боку, є обов'язковою умовою відповідальності за ч. 1 ст. 385 КК, а з іншого — відрізняє цей злочин від ухилення від з'явлення (нез'явлення) до органів дізнання, досудового слідства чи до суду, яке тягне за собою лише адміністративну відповідальність за статтями 185³, 185⁴ КпАП. Ухилення свідка, експерта чи перекладача від з'явлення до відповідних органів тягне за собою лише адміністративну відповідальність навіть у тому випадку, як­що встановлено, що метою такого нез'явлення було небажання особи дава­ти показання, проводити експертизу чи здійснювати переклад за умови, як­що винного не було до цього попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від виконання покладених на нього обов'язків.

4. Під відмовою від виконання дій, зазначених у ч. 1 ст. 385 КК, слід ро­зуміти ухилення особи, викликаної як свідок, призначеної експертом або пе­рекладачем, від виконання процесуального обов'язку давати показання, прово­дити експертне дослідження чи здійснювати переклад за відсутністю поваж­них причин, які перешкоджали 6 виконанню цього обов'язку.

5. Відмова від виконання дій, зазначених у ч. 1 ст. 385 КК, може виявля­тися: а) у відкритій, ясно вираженій та категоричній заяві винного (в усній чи письмовій формі) про своє небажання давати показання, проводити екс­пертизу або здійснювати переклад у цілому чи в якійсь частині; б) у неправ­дивій заяві про відсутність інформованості у справі або про неможливість здійснити експертизу чи переклад; в) в замовчуванні окремих фактів та об­ставин у показаннях, експертному висновку чи перекладі. Неправдива заява про відсутність інформованості або неможливість здійснення експертизи чи перекладу, а також замовчування окремих фактів та обставин не можуть кваліфікуватися за ст. 384 КК, оскільки в цих випадках відсутні будь-які дії і особа лише замовчує відомі їй факти та обставини, що є способом відмо­ви від виконання обов'язків (див. п. 4 коментарю до ст. 384 КК).

6. Свідок, експерт та перекладач несуть відповідальність за ч. 1 ст. 385 КК, якщо відмова від виконання покладених на них обов'язків має місце при провадженні дізнання, досудового слідства, судочинства з цивільних чи кримінальних справ та при розслідуванні тимчасовою слідчою чи спеціальною комісією Верховної Ради України (див. ст. 89 Конституції України). Експерт та перекладач несуть відповідальність за ч. 1 ст. 385 КК і у тому випадку, якщо відмовляються від виконання покладених на них обов'язків при провадженні виконання актів органів дізнання, досудового слідства і суду (статті 14 та 15 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» від 21 квітня 1999 р.). За наявністю на боці свідка, експерта або пере­кладача поважних причин (погане самопочуття, недостатність матеріалів, на­даних для висновку чи перекладу, тощо), які перешкоджають виконанню цими особами покладених на них обов'язків, відповідальність за ч. 1 ст. 385 КК виключається. Такими поважними причинами можуть бути і різні форми примушування зазначених осіб до відмови від виконання обов'язків. У цих випадках відповідальність за ч. 1 ст. 385 КК можлива лише за умови, якщо відсутні підстави для застосування статей 39—41 КК (див. коментар до цих статей).

7. Суб'єктивна сторона злочину виражається тільки у прямому умислі. Мотиви та мета можуть бути різними. Якщо діяння, зазначене в ч. 1 ст. 385 КК, вчиняється з метою приховування злочину, раніше вчиненого членом сім'ї, близьким родичем або самою особою, яка відмовляється давати показання, робити висновок чи здійснювати переклад, вчинене на підставі ч. 2 ст. 385 та ч. 2 ст. 396 КК не містить ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 385 КК (див. коментар до ст. 396 КК). Якщо відмова від показань, висновку чи перекладу вчиняється з метою приховування тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину, вчиненого іншою особою, діяння винного слід кваліфікувати лише за ч. 1 ст. 385, оскільки приховування злочину (ч. 1 ст. 396 КК) може бути вчинене лише шляхом активних дій (див. коментар до ст. 396 КК).

8. Суб'єкт злочину — спеціальний: свідок, експерт або перекладач. По­терпілий, спеціаліст, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний позивач та відповідач за відмову від давання показань відповідальності не несуть.

9. У частині 2 ст. 385 КК конкретизуються положення Конституції Ук­раїни (ч. 1 ст. 63) та встановлюється, що не підлягає кримінальній відпові­дальності особа за відмову давати показання при провадженні дізнання, до-судового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів (див. п. З коментарю до ст. 380 КК).

Однак, якщо особа добровільно заявляє про намір давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів і ця заява офіційно оформ­ляється в належному процесуальному порядку, то подальша відмова особи від давання показань або давання завідомо неправдивих показань може зумовити відповідальність за статтями 385 чи 384 КК.

Стаття 386. Перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку

Перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта до суду, ор­ганів досудового слідства, тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради України чи дізнання, примушування їх до відмо­ви від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо не­правдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильст­вом, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошен­ня відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка, потерпілого чи експер­та з тією самою метою, а також погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок —

караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він про­тидіє органам дізнання, досудового слідства та суду в одержанні необхідних доказів та встановленні істини у справі при розслідуванні злочинів та судо­вому розгляді кримінальних і цивільних справ, перешкоджає постановлен-ню правосудного судового акта і посягає на безпеку й особисту недотор­канність осіб, діяльність яких сприяє здійсненню правосуддя.

2. Потерпілими від злочину можуть бути: а) свідок; б) потерпілий; в) екс­перт; г) їхні близькі родичі (див. коментар до статей 384 та 385 КК). Підо­зрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний позивач або відповідач, спеціаліст, перекладач, понятий та захисник не можуть бути потерпілими від цього злочину. Якщо зазначені в ст. 386 КК дії вчиняються щодо захис­ника чи представника особи, які надають правову допомогу, то залежно від конкретних обставин справи вони можуть бути кваліфіковані за статтями 397 або 398 КК. Якщо такі дії вчиняються щодо інших учасників процесу, то вони можуть бути кваліфіковані за відповідними статтями, що передба­чають відповідальність за злочини проти життя, здоров'я чи власності. Ана­логічні дії, вчинені щодо понятого, спеціаліста та перекладача, за наявністю умов, зазначених в законі, можуть бути кваліфіковані і за ст. 350 КК.

Перешкоджання з'явленню та примушування до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань або висновку може здійснювати­ся не тільки шляхом безпосереднього впливу на самого свідка, потерпілого чи експерта, але й шляхом погрози щодо їхніх близьких родичів, які в тако­му випадку також є потерпілими від злочину, передбаченого ст. 386 КК.

3. Склад злочину, передбаченого у ст. 386 КК, є формальним. Його об'єктивна сторона полягає в активній поведінці особи — діях, які здійсню­ються в одній з таких форм: 1) перешкоджання з'явленню особам, зазначе­ним у ст. 386 КК, в органи дізнання, досудового слідства чи до суду або у тимчасову слідчу чи спеціальну комісію Верховної Ради України (див. ст. 89 Конституції України); 2) примушування зазначених осіб до відмови від да­вання показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, зни­щенням майна або розголошенням ганебних відомостей; 3) примушування цих осіб зазначеними способами до давання завідомо неправдивих показань чи висновку; 4) підкуп зазначених осіб з метою перешкоджання їх з'явлен­ню до відповідних органів, схиляння до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку; 5) погроза вбивством, насиль­ством, знищенням майна чи розголошенням ганебних відомостей щодо за­значених осіб з помсти за раніше дані показання чи висновок.

4. Зазначені в ст. 386 КК дії можуть бути вчинені під час розслідування чи судового розгляду цивільних, адміністративних та кримінальних справ. Злочин вважається закінченим з моменту здійснення однієї із зазначених у законі дій незалежно від того, чи вдалося в дійсності перешкодити з'явлен­ню потерпілих у слідчо-судові органи, примусити або схилити їх до відмо­ви від давання чи до давання завідомо неправдивих показань або висновку. За рамками складу злочину перебувають і дії, що виразилися у фактичній реалізації тієї погрози, яку висловлював винний, і у випадку їх вчинення во­ни підлягають самостійній кваліфікації (див. пункти 5 та 6 коментарю до ст. 386 КК).

5. Перешкоджання припускає активну протидію особам, зазначеним у ст. 386 КК, з'явитися за викликом до судово-слідчих органів, яка здій­снюється або шляхом створення різних перешкод до такого з'явлення (відібрання одягу, зачинення у приміщенні, відмова у видачі грошей на до­рогу тощо), або шляхом психічного впливу (погрози) на свідомість та волю цих осіб чи їхніх близьких родичів. Психічний вплив на свідка, потерпілого чи експерта охоплюється (за винятком погрози вбивством) ознаками ст. 386 КК і додаткової кваліфікації не потребує. Якщо перешкоджання ви­ражається у погрозі вбивством, у фактичному застосуванні фізичного на­сильства або знищенні майна, то дії винного слід кваліфікувати не тільки за ст. 386 КК, а й за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров'я або власності.

6. Примушуванням слід вважати такий психічний вплив на свідомість та волю осіб, зазначених у ст. 386 КК, який спрямований на схиляння їх до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи вис­новку. Воно може здійснюватися шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна або розголошенням відомостей, що ганьблять потерпіло­го. Такі способи примушування, як погроза насильством або знищенням майна, охоплюються ознаками ст. 386 КК, а примушування шляхом погро­зи вбивством (за наявністю реальних підстав побоюватися її виконання) утворюють ідеальну сукупність злочинів, які підлягають кваліфікації за ст. 386 КК та за частинами 1 або 2 ст. 129 КК. За сукупністю слід кваліфіку­вати і погрозу вбивством, висловлену щодо свідка, потерпілого, експерта або їхніх близьких родичів з мотивів помсти за раніше дані показання чи вис­новок. Погроза розголошенням відомостей, що ганьблять потерпілого чи йо­го близьких (шантаж), кваліфікується тільки за ст. 386 КК і являє собою залякування розголошенням таких відомостей, які, на думку самого по­терпілого, принижують його честь та гідність і які він бажає зберегти у таємниці.

Якщо під впливом примушування свідок чи експерт відмовилися від да­вання показань чи висновку або ці самі особи, а також потерпілий дали завідомо неправдиві показання чи висновок, то вони несуть відповідальність за ч. 1 ст. 385 або за ст. 384 КК за умови, якщо відсутні підстави для засто­сування статей 39—41 КК.

7. Підкуп як спосіб вчинення цього злочину полягає в матеріальній ви­нагороді свідка, потерпілого або експерта особисто або через посередників чи в обіцянці майнових вигод, позбавленні від матеріальних витрат за відмову від давання або за давання неправдивих показань чи висновку. Фактичне одержання свідком, потерпілим або експертом незаконної вина­городи в результаті їх підкупу та сума (розмір) такої винагороди на кваліфікацію не впливають. Однак за наявністю зазначених у законі умов дії судового експерта, що одержав таку винагороду, можуть бути кваліфіко­вані за ст. 354 КК (див. коментар до ст. 354 та п. 8 коментарю до ст. 384 КК).

8. Перелік способів примушування, зазначених у ст. 386 КК, є вичерп­ним. Тому, якщо особу схиляють до відмови від давання або до давання не­правдивих показань чи висновку іншим способом (наприклад, шляхом умов­лянь або залякування виселенням із квартири, розірванням шлюбу тощо), дії винного не можуть бути кваліфіковані за ст. 386 КК і являють собою підбурювання (ч. 4 ст. 27 КК) до злочину, передбаченого ст. 384 або ч. 1 ст. 385 КК.

9. Як примушування, так і підкуп, про які йдеться в ст. 386 КК, по суті являють собою спеціальні види підбурювання до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку, які виділені у са­мостійний склад злочину і при вчиненні яких дії винного охоплюються ознаками ст. 386 КК і додаткової кваліфікації не потребують.

10. Якщо перешкоджання з'явленню, підкуп, примушування до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку здійснюються особою з метою приховування вчиненого нею самою тяжкого чи особливо тяжкого злочину, то дії винного слід кваліфікувати тільки за ст. 386 КК. Якщо такі дії вчиняються з метою приховування злочину, вчи­неного іншою (третьою) особою, то дії винного слід кваліфікувати не тільки за ст. 386 КК, а й за ч. 1 ст. 396 КК.

Якщо під впливом примушування свідок чи експерт відмовилися від да­вання показань чи висновку або ці самі особи, а також потерпілий дали завідомо неправдиві показання чи висновок, то вони несуть відповідальність за ч. 1 ст. 385 КК або за ст. 384 КК за умови, якщо відсутні підстави для застосування статей 39—41 КК.

Якщо відмова від давання або давання завідомо неправдивих показань чи висновку мали місце внаслідок підкупу, то дії винних, які відмовилися від давання показань чи висновку або дали неправдиві показання чи висновок, слід кваліфікувати за ст. 384 або за ч. 1 ст. 385 КК.

11. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою — перешкодити з'явленню в судово-слідчі органи або примусити чи схилити шляхом підкупу до відмови від давання або до да­вання завідомо неправдивих показань чи висновку. При погрозі за раніше дані показання чи висновок обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є мотив помсти.

12. Суб'єктом злочину може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку. Якщо перешкоджання з'явленню або примушування до відмови від да­вання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку вчиня­ються службовою особою шляхом використання свого службового станови­ща або перевищення повноважень, дії винного слід кваліфікувати не тільки за ст. 386, а й за статтями 364 чи 365 КК. Якщо примушування до давання неправдивих показань здійснюється при допиті особою, яка проводить дізнання чи досудове слідство, її дії слід кваліфікувати за ст. 373 КК (див. коментар до цієї статті).

Стаття 387. Розголошення даних досудового слідства або дізнання

1. Розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка про­вадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані, —

карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

2. Розголошення даних досудового слідства або дізнання, вчинене суд­дею, прокурором, слідчим, працівником органу дізнання, оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи приймала ця особа безпосеред­ньо участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність, —

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пере­шкоджає своєчасному виявленню, розкриттю та припиненню злочинів, ускладнює діяльність органів слідства та суду щодо всебічного, повного й об'єктивного розслідування та розгляду кримінальних справ, а також пося­гає на честь та гідність осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

2. Предметом злочину є дані дізнання чи досудового слідства, тобто такі відомості, які: а) стосуються обставин розслідуваного злочину, підозрюваних чи обвинувачених у ньому осіб та інших доказів у кримінальній справі; б) отримані в ході здійснення дізнання чи досудового слідства; в) закріплені або підлягають закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановле­ному законом процесуальному порядку; г) не підлягають оголошенню без спеціального на те дозволу з боку уповноважених на це осіб.

3. За частиною 2 ст. 387 КК предметом злочину є не будь-які дані дізнан­ня чи досудового слідства, а лише ті з них, що ганьблять людину, принижу­ють її честь та гідність. До них належать відомості про обставини та факти, які особа бажає зберегти в таємниці і розголошення яких свідчить про непо­рядну поведінку, торкається почуття самоповаги, підриває її авторитет, репу­тацію, компрометує в очах оточуючих її осіб тощо. Якщо службова особа, за­значена у ч. 2 ст. 387 КК, розголошує інші дані дізнання чи досудового слідства (ті, що не ганьблять людину та не принижують її честь та гідність), її дії слід розглядати як дисциплінарний проступок, а за наявністю необхідних умов — кваліфікувати за ст. 364 КК (див. п. 7 коментарю до ст. 387 КК).

4. Склад злочину, передбаченого ст. 387 КК, є формальним і з об'єктив­ної сторони може бути вчинений тільки шляхом дії, яка є порушенням по­кладеного на особу правового обов'язку і полягає в розголошенні будь-яким способом (безпосередньо, по телефону, у листі, засобах масової інформації тощо) даних дізнання чи досудового слідства без дозволу, всупереч забороні або в неналежному обсязі та доведенні таких даних до відома хоча б однієї особи, яка не має права на ознайомлення з ними.

Злочин визнається закінченим з того моменту, коли дані дізнання .чи до­судового слідства, щодо яких є заборона на їх розголошення, стали надбан­ням будь-якої особи, яка не має права на ознайомлення з ними. Такими осо­бами можуть бути як ті, хто бере участь у справі (наприклад, інші свідки), так і сторонні особи, які не мають відношення до справи.

5. Згідно зі ст. 121 КПК дані досудового слідства можна розголосити ли­ше з дозволу слідчого або прокурора і тільки у тому обсязі, в якому вони вважають можливим. У необхідних випадках слід зробити попередження про обов'язок не розголошувати (про заборону оголошувати) ці дані. Тому обов'язковою умовою відповідальності за ч. 1 ст. 387 КК є наявність спеціального попередження про заборону розголошувати (обов'язок не розголошувати) дані дізнання чи досудового слідства, яке висловлюється особі офіційно та оформляється у встановленому законом процесуальному поряд­ку. Попередження може стосуватися всіх даних, певної їх частини або окре­мих відомостей чи фактів і може бути здійснене на будь-якій стадії розслідування. Відсутність такого попередження виключає відповідальність за ч. 1 ст. 387 КК, оскільки не породжує правового обов'язку особи утриму­ватися від розголошення цих даних. Відповідальність за ч. 1 ст. 387 КК ви­ключається й у тому випадку, якщо дозвіл оголошувати ці дані був відсутній, однак офіційне попередження про заборону на їх розголошення • не було оформлене у встановленому законом порядку.

6. Для притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 387 КК, наявність спеціального попередження про заборону на розголошення таких відомостей не потрібна, оскільки збереження в таємниці даних дізнання чи досудового слідства входить до кола службових обов'язків осіб, зазначених у ч. 2 ст. 387 КК.

7. Суб'єктивна сторона злочину полягає тільки в прямому умислі, оскільки винний усвідомлює, що, незважаючи на існуючу заборону і зроб­лене про це попередження, він розголошує дані слідства чи дізнання та ба­жає цього. Мотиви та мета такого розголошення можуть бути різними. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК, винний також усвідомлює, що розголошені ним відомості ганьблять людину, принижують її честь та гідність і, розголошуючи їх, він порушує свій службовий обов'язок. Розго­лошення даних дізнання чи досудового слідства з необережності (напри­клад, внаслідок порушення правил збереження документів чи їх втрати) ви­ключає відповідальність за ст. 387 КК.

8. Суб'єкт злочину — спеціальний. За частиною 1 ст. 387 КК ним можуть бути дві категорії осіб: а) такі учасники процесу, як свідок, потерпілий, цивільний позивач та відповідач, захисник, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий (статті 32, 121, 127 КПК); б) інші особи, які були присутні під час провадження слідчих дій (законний представник, педагог, лікар, секретар, особа, що бере участь в упізнанні, яка знаходиться в оточенні при огляді то­що).

9. За частиною 2 ст. 387 КК суб'єктом злочину є: суддя, народний засіда­тель, присяжний, прокурор, слідчий, працівник органу дізнання, оператив-но-розшукового органу (статті 32, 101, 102 КПК, ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.). За частиною 2 ст. 387 КК особа визнається суб'єктом злочину незалежно від того, чи бра­ла вона безпосередню участь у досудовому слідстві чи дізнанні, чи відомості, які є предметом злочину, стали їй відомі іншим шляхом у зв'язку з її служ­бовою діяльністю.

Якщо розголошення таких даних вчиняється службовою особою зазначе­них органів та заподіює істотну шкоду правам і інтересам фізичних або юри­дичних осіб, державним чи громадським інтересам, то вчинене, залежно від конкретних обставин справи та форми вини, може бути кваліфіковане за статтями 364 або 367 КК.

Підозрюваний та обвинувачений не несуть відповідальності за ст. 387 КК.

Стаття 388. Приховування майна

Приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, —

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пору­шує нормальну діяльності органів, які забезпечують належне виконання су­дових актів, перешкоджає виконанню вироків, рішень, ухвал та постанов у кримінальних, цивільних справах і справах про адміністративні правопору­шення.

2. Предметом злочину є майно, яке: а) підлягає конфіскації; б) піддається опису чи арешту. Таке майно може бути рухомим та нерухомим, являти со­бою окремі речі та предмети або гроші, цінні папери тощо.

Під таким, що підлягає конфіскації, слід розуміти майно, на яке ще не на­кладено арешт чи воно ще не описане, але яке може бути конфісковане при: а) призначенні конфіскації майна за вироком суду як додаткового покаран­ня (ст. 59 КК); б) при вирішенні питання про речові докази на підставі ст. 81 КПК; в) при застосуванні конфіскації як заходу адміністративного стягнення на підставі ст. 29 КпАП.

Піддаватися опису чи арешту майно може для забезпечення: а) відшко­дування збитку, заподіяного злочином, цивільного позову в кримінальній справі та виконання вироку в частині конфіскації майна (статті 29, 125, 126 КПК); б) виконання боргових, податкових та інших майнових зо­бов'язань (статті 5, 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.; ст. 9 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р.); в) задоволення позовних вимог у цивільному процесі (статті 149, 152 ЦПК).

3. Опис майна припускає складання певного його переліку шляхом виділення із загальної майнової маси конкретних предметів із зазначенням точного їх найменування і описом індивідуально-визначених, а в окремих випадках (наприклад, коли опису підлягають гроші) і родових ознак.

4. Арешт майна полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі необхідності — в обмеженні права користува­тися майном чи в його вилученні та передачі на збереження іншим особам (ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження»). Арешт може прова­дитися без вилучення майна, а може супроводжуватись і його вилученням у власника чи володільця (наприклад, при обшуку або виїмці в порядку ст. 186 КПК), коли останній позбавляється можливості не лише розпоряд­жатися, але й користуватися майном.

5. Опис майна та його арешт завжди передують конфіскації майна, а арешт неможливий без опису. Однак майно може бути піддане опису й аре­шту і без подальшої його конфіскації. Так, згідно зі ст. 61 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. для охорони спадкового майна нотаріус голошувати) дані дізнання чи досудового слідства, яке висловлюється особі офіційно та оформляється у встановленому законом процесуальному поряд­ку. Попередження може стосуватися всіх даних, певної їх частини або окре­мих відомостей чи фактів і може бути здійснене на будь-якій стадії розслідування. Відсутність такого попередження виключає відповідальність за ч. 1 ст. 387 КК, оскільки не породжує правового обов'язку особи утриму­ватися від розголошення цих даних. Відповідальність за ч. 1 ст. 387 КК ви­ключається й у тому випадку, якщо дозвіл оголошувати ці дані був відсутній, однак офіційне попередження про заборону на їх розголошення • не було оформлене у встановленому законом порядку.

6. Для притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 387 КК, наявність спеціального попередження про заборону на розголошення таких відомостей не потрібна, оскільки збереження в таємниці даних дізнання чи досудового слідства входить до кола службових обов'язків осіб, зазначених у ч. 2 ст. 387 КК.

7. Суб'єктивна сторона злочину полягає тільки в прямому умислі, оскільки винний усвідомлює, що, незважаючи на існуючу заборону і зроб­лене про це попередження, він розголошує дані слідства чи дізнання та ба­жає цього. Мотиви та мета такого розголошення можуть бути різними. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК, винний також усвідомлює, що розголошені ним відомості ганьблять людину, принижують її честь та гідність і, розголошуючи їх, він порушує свій службовий обов'язок. Розго­лошення даних дізнання чи досудового слідства з необережності (напри­клад, внаслідок порушення правил збереження документів чи їх втрати) ви­ключає відповідальність за ст. 387 КК.

8. Суб'єкт злочину — спеціальний. За частиною 1 ст. 387 КК ним можуть бути дві категорії осіб: а) такі учасники процесу, як свідок, потерпілий, цивільний позивач та відповідач, захисник, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий (статті 32, 121, 127 КПК); б) інші особи, які були присутні під час провадження слідчих дій (законний представник, педагог, лікар, секретар, особа, що бере участь в упізнанні, яка знаходиться в оточенні при огляді то­що).

9. За частиною 2 ст. 387 КК суб'єктом злочину є: суддя, народний засіда­тель, присяжний, прокурор, слідчий, працівник органу дізнання, оператив-но-розшукового органу (статті 32, 101, 102 КПК, ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.). За частиною 2 ст. 387 КК особа визнається суб'єктом злочину незалежно від того, чи бра­ла вона безпосередню участь у досудовому слідстві чи дізнанні, чи відомості, які є предметом злочину, стали їй відомі іншим шляхом у зв'язку з її служ­бовою діяльністю.

Якщо розголошення таких даних вчиняється службовою особою зазначе­них органів та заподіює істотну шкоду правам і інтересам фізичних або юри­дичних осіб, державним чи громадським інтересам, то вчинене, залежно від конкретних обставин справи та форми вини, може бути кваліфіковане за статтями 364 або 367 КК.

Підозрюваний та обвинувачений не несуть відповідальності за ст. 387 КК.

Стаття 388. Приховування майна

Приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, —

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пору­шує нормальну діяльності органів, які забезпечують належне виконання су­дових актів, перешкоджає виконанню вироків, рішень, ухвал та постанов у кримінальних, цивільних справах і справах про адміністративні правопору­шення.

2. Предметом злочину є майно, яке: а) підлягає конфіскації; б) піддається опису чи арешту. Таке майно може бути рухомим та нерухомим, являти со­бою окремі речі та предмети або гроші, цінні папери тощо.

Під таким, що підлягає конфіскації, слід розуміти майно, на яке ще не на­кладено арешт чи воно ще не описане, але яке може бути конфісковане при: а) призначенні конфіскації майна за вироком суду як додаткового покаран­ня (ст. 59 КК); б) при вирішенні питання про речові докази на підставі ст. 81 КПК; в) при застосуванні конфіскації як заходу адміністративного стягнення на підставі ст. 29 КпАП.

Піддаватися опису чи арешту майно може для забезпечення: а) відшко­дування збитку, заподіяного злочином, цивільного позову в кримінальній справі та виконання вироку в частині конфіскації майна (статті 29, 125, 126 КПК); б) виконання боргових, податкових та інших майнових зо­бов'язань (статті 5, 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.; ст. 9 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р.); в) задоволення позовних вимог у цивільному процесі (статті 149, 152 ЦПК).

3. Опис майна припускає складання певного його переліку шляхом виділення із загальної майнової маси конкретних предметів із зазначенням точного їх найменування і описом індивідуально-визначених, а в окремих випадках (наприклад, коли опису підлягають гроші) і родових ознак.

4. Арешт майна полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі необхідності — в обмеженні права користува­тися майном чи в його вилученні та передачі на збереження іншим особам (ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження»). Арешт може прова­дитися без вилучення майна, а може супроводжуватись і його вилученням у власника чи володільця (наприклад, при обшуку або виїмці в порядку ст. 186 КПК), коли останній позбавляється можливості не лише розпоряд­жатися, але й користуватися майном.

5. Опис майна та його арешт завжди передують конфіскації майна, а арешт неможливий без опису. Однак майно може бути піддане опису й аре­шту і без подальшої його конфіскації. Так, згідно зі ст. 61 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. для охорони спадкового майна нотаріус провадить його опис та передає на збереження спадкоємцям або іншим осо­бам, а відповідно до ч. З ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» судо­вий виконавець має право накласти арешт на майно боржника для забезпе­чення майнових зобов'язань.

6. Склад злочину, передбаченого ст. 388 КК, є формальним, його об'єктивна сторона злочину полягає в приховуванні майна, яке являє собою різні форми його утаювання та може бути вчинене як'шляхом дії, так і бездіяльності.

Утаювання майна полягає у використанні винним різних форм обману, які перешкоджають пред'явленню, видачі та вилученню майна (наприклад, переміщення майна в інше місце, передача іншим особам або його підміна, укладення фіктивних угод щодо його відчуження, неповідомлення інфор­мації про місце його знаходження, надання підроблених документів про пра­вовий статус майна тощо). Для відповідальності за ст. 388 КК не має зна­чення, чи вчиняється приховування всього майна або його частки чи окре­мого предмета. Не має значення і місцезнаходження майна, яке може бути не тільки у власника, а й у інших осіб.

Злочин визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння, спря­мованого на приховування майна, незалежно від того, чи вдалося винному в дійсності приховати майно і чи був заподіяний таким приховуванням ма­теріальний збиток.

7. За статтею 388 КК настає відповідальність за приховування майна, яке лише підлягає конфіскації, але ще не конфісковане. Тому, якщо майно вже конфісковане (наприклад, вирок суду про конфіскацію набув чинності), во­но стає власністю держави і його обертання (у тому числі привласнення шляхом утаювання) на свою користь слід розцінювати як викрадення тако­го майна, а дії винного кваліфікувати як злочин проти власності.

8. Інакше вирішується питання про опис та арешт майна, оскільки у ст. 388 КК встановлена відповідальність за приховування такого майна, яке вже заарештоване чи описане, а не того, яке лише передбачається описати та накласти на нього арешт. Тому приховування від опису й арешту такого майна, яке лише має бути піддане ним, тягне за собою відповідальність за ст. 388 КК лише за умови, якщо такий опис і арешт мали бути застосовані щодо майна, яке підлягає конфіскації.

Якщо опис та арешт передбачалося застосувати щодо майна, яке не підля­гає конфіскації, а для забезпечення інших майнових вимог та виконання зо­бов'язань (наприклад, для забезпечення погашення заборгованості перед бю­джетом, відшкодування заподіяного збитку, задоволення позовних вимог то­що), то приховування такого майна не може бути кваліфіковане за ст. 388 КК.

9. Відповідно до закону (ст. 126 КПК; ст. 61 Закону «Про нотаріат»; статті 55, 58 Закону «Про виконавче провадження») під час провадження опису, арешту та вилучення майна як приватні особи, так і представники ор­ганізацій, яким це майно передається (ввіряється) на збереження, поперед­жаються під розписку про відповідальність за його незбереження та прихо­вування. Тому обов'язковою умовою відповідальності за приховування май­на, яке піддане опису й арешту, є наявність оформленого у встановленому законом порядку попередження про відповідальність за це діяння. У противному разі відповідальність за ст. 388 КК за приховування такого майна ви­ключається.

10. Злочин, передбачений ст. 388 КК, слід відрізняти за своїм предметом та об'єктивною стороною від порушення обов'язків щодо охорони майна, відповідальність за яке встановлена у ст. 197 КК. При цьому слід врахову­вати таке: а) якщо за ст. 388 КК предметом злочину може бути тільки те майно, яке підлягає конфіскації або передане на збереження у зв'язку з йо­го описом та арештом, то за ст. 197 КК — будь-яке інше (чуже) майно, збе­реження якого доручене винному; б) якщо за ст. 388 КК об'єктивна сторо­на злочину виражається тільки в приховуванні майна, а злочин визнається закінченим з моменту вчинення цього діяння, то за ст. 197 КК об'єктивна сторона злочину може полягати в порушенні й інших обов'язків щодо збе­реження майна, а злочин визнається закінченим лише з настанням тяжких наслідків для його власника.

11. Суб'єктивна сторона злочину характеризується тільки прямим умис­лом.

12. Суб'єктом приховування майна, яке підлягає конфіскації, може бути будь-яка особа, в якої знаходиться це майно. Суб'єктом приховування майна, яке вже описане й заарештоване, може бути лише та особа, якій це майно передане на збереження у встановленому законом порядку. Цією осо­бою може бути як власник майна, так і інша особа (наприклад, родич) або представник якої-небудь організації (наприклад, домоуправління).

13. Особа не втрачає права власності на майно, яке лише описане й за­арештоване. Тому, якщо привласнення чи розтрата такого майна вчиняється його власником, який у такий спосіб намагається приховати його (напри­клад, від можливої конфіскації), вчинене охоплюється ознаками ст. 388 КК і додаткової кваліфікації не потребує. Якщо шляхом привласнення, розтра­ти або зловживання службовим становищем таким майном заволодіває інша особа (не власник), якій воно передане на відповідальне збереження, дії вин­ного слід кваліфікувати за ст. 191 КК. Знищення чи пошкодження майна, що підлягає конфіскації або піддане опису та арешту, кваліфікується за ст. 194 КК.

Стаття 389. Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі