2.4. Розвиток управлінської науки в Україні

Історія розвитку управлінської думки в Україні починається не тільки з часів існування України як самостійної держави, а й в періоди існування Київської Русі та СРСР.

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі, для яких характерним є формування уявлень про управління спочатку на рівні практики, а з часом – мистецтва. Серед основних пам’яток, в яких містяться певні норми менеджменту, можна визначити: “Повість минулих літ”, правові кодекси (“Руська правда”), літературні твори (“Повчання Володимира Мономаха”), міжнародні угоди, зокрема з Візантією. В даних документах князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила управління господарством, націлені на зміцнення пануючого в країні ладу.

Однак дослідження власне української управлінської думки і практики здійснювалась в період з кінця XVIII – до початку XIX ст. Вони пов’язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769 – 1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773 – 1842) – засновника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії – Андрія Самборського (1732 – 1815), Михайла Ліванова (1751 – 1800).

У другій половині XIX ст. розвиток теорії управління в Україні відбувався в руслі розвитку економічної теорії. Істотний внесок у розвиток економічної та управлінської думки в цей час зробив Іван Вернадський (1821 – 1884), який першим розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями – позитивний, представники якого вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний, прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розвиток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься сама по собі завдяки природним законам. Вернадський підтримував ідею розвитку мануфактур у Росії, вважаючи їх основою економічного розвитку.

Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865 – 1919). Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами. Він зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але його елементи необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, трудової кооперації, яка сприятиме формуванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві.

Отже, наприкінці XIX – початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і місцевого самоуправління, поєднання планових і ринкових методів управління народним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті.

Починаючи з 1917 р. вітчизняна наука управління розвивалася в руслі радянської. У колишньому СРСР сформувалася своя управлінська парадигма. Вона, на відміну від західної, спиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління державою (адміністративно-командною системою управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався, а насправді ініціативу на підприємствах, в організаціях не заохочували, людей вважали звичайною складовою організаційного механізму, які повинні виконувати роботу відповідно до своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни загалом і її окремих елементів – підприємств. Певні спроби змінити таке становище було зроблено у 70-ті роки (реформа М. Косигіна) та у 80-ті роки (перехід до госпрозрахунку). Проте не було створено умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. До того ж перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій.

Трансформаційний період передбачав застосування нової управлінської парадигми, основними положеннями якої були:

– формування і функціонування ринкових господарюючих суб’єктів як відкритих соціально орієнтованих систем;

– гнучке поєднання методів ринкового регулювання з державним регулюванням соціально-економічних процесів;

– перехід до поліцентричної системи господарювання;

– використання повною мірою творчого потенціалу працівників підприємства.

Загалом весь період розвитку науки управління в СРСР прийнято поділяти на п’ять етапів, в рамках яких сформувалася теорія управління суспільним соціалістичним виробництвом, ряд принципів і методів якої зберігають актуальність і в умовах розвиненої ринкової економіки.

1917-1921 рр. – формування основ управління соціалістичною економі-кою. Залучення робочих до управління, принцип демократичного централізму;

1921-1928 рр. – становлення системи управління промисловістю. Розроблено концепцію планування, принципи відбору кадрів, принцип єдиноначальності на промислових підприємствах;

1929-1945 рр. – вдосконалення системи управління. Раціоналізація форм вертикального розподілу шляхом делегування;

1946-1965 рр. – пошук нових форм управління. Форми поєднання галузевого і територіального управління. Вирішуються завдання реалізації функцій управління, проведення робіт з використанням економіко-математичних методів, надбань психології і соціології;

1965-1975 рр. – комплексний підхід до вдосконалення системи управління. Організація праці керівника, розподіл повноважень на основі принципу централізації, проектування організаційних структур управління, системний аналіз в теорії управління.

В цей період були сформовані основні принципи управління (табл. 2.7).

Таблиця 2.7

Принципи управління соціалістичним виробництвом

Принцип	Зміст принципів
Демократичний централізм	Централізоване керівництво народним господарством і надання обмеженої господарської самостійності підприємства
Єдиновладдя і колегіальність	Безперечне підпорядкування волі керівника, сувора дисципліна, але широке залучення працівників до участі в управлінні
Єдність політичного і господарського керівництва	Політичні завдання визначаються з урахуванням особливостей стану і розвитку економіки, управління націлене на виконання планів
Поєднання галузевого і територіального підходів в управлінні	Виробництвом, яке створює економічні умови життя людей, керують переважно галузеві органи управління, а інфраструктурою, що визначає соціальні умови життя населення – переважно територіальні органи
Планове ведення господарства	Визначення на тривалий період напрямів, темпів та пропорцій розвитку виробництва від підприємства до народного господарства загалом
Матеріальне і моральне стимулювання праці	Розподіл матеріальних благ і задоволення потреб людей залежно від кількості та якості витраченої ними праці за допомогою матеріальних і моральних стимулів
Науковість	Побудова всієї системи управління виробництвом базувалося на досягненнях науки управління
Відповідальність	Кожен працівник підприємства має знати свої права, обов’язки, а також те, за шо він особисто несе відповідальність
Підбір і розміщення кадрів	Підбір працівників в організацію має здійснювати так, щоб доручена їм робота була виконана найефективніше
Економічність і ефективність	Ефективне поєднання людських і матеріальних ресурсів з метою їх найекономнішого і найпродуктивнішого використання
Спадковість господарських рішень	Основою є єдність економічних явищ і процесів як послідовності кількісних і якісних змін, що здійснюються у часі та просторі

В цей період були розроблені наступні методи управління:

– нормативний – застосування кореляційних методів обробки кількісних і якісних значень параметрів об’єкту управління,;

– організаційне моделювання – розробка моделей, що визначають зміну окремих параметрів системи управління;

– експертно-аналітичний – аналіз організаційних форм і механізмів управління, що виправдали себе на практиці, розробка рекомендацій щодо їх застосування;

– блоковий – розробка типових організаційних схем, забезпечення виконання окремих функцій;

– структуризації цілей – формування системи цілей і створення організаційного механізму їх досягнення.

Розвиток вітчизняної управлінської думки відбувався відповідно до світової практики, саме тому всіх науковців, які здійснювали свої дослідження в сфері менеджменту, можна поділити за школами (табл. 2.8). Однак рівень її розвитку все ж є недостатнім, відстає від світового, що зумовлено статусом України, незначним періодом її існування в якості самостійної незалежної держави.

Таблиця 2.8

Західні та вітчизняні школи управління та їх представники

Школа менеджменту	Представники школи
	Іноземні вчені	Вітчизняні вчені
Школа наукового менеджменту	Ф.У. Тейлор, інженер США; Ф. Гілбрет, інженер-будівельник, США і інші. Х.Емерсон, раціоналізатор в сфері організації виробництва, США	Ф.А. Семенов, інженер-технолог; М.С. Уваров, фізіолог; І.М. Разумов, вчений і педагог в галузі наукової організації праці; Е.А. Сатель, технолог, організатор виробництва
Школа адміністративного менеджменту	А.Файоль, інженер, керівник корпорації, Франція; Дж. Муні, інженер, менеджер, США	Ф.Р. Дунаєвський, адміністратор, вчений
Школа людських відносин	М.П. Фоллєт, соціолог, США; Е. Мейо, психолог, США А. Маслоу, психолог, США	Н.А. Вітке, адміністратор, психолог М. Туган-Барановський, вчений-економіст
Бюрократія	М. Вебер, філософ, соціолог, Німеччина і інші.
Математична школа	Л. Вальрас, економіст, Швейцарія; Ч. Барнард, промисловець, США; І. Шумпетер, економіст, США; І. Фішер, економіст США	В.К. Дмітрієв, економіст, математик; Л.В. Канторович; математик; В.В. Слуцький, економіст, математик; О.О. Богданов, філософ, економіст, соціолог, лікар, політичний діяч, письменник
Емпірична школа	П. Друкер, управлінський консультант, педагог, США; Лі Якокка, топ-менеджер, США; М. Портер, педагог, США	С.П. Ніканоров, вчений в галузі управління, проектування організацій