99. Демонтаж військово-диктаторської системи й утвердження представницької демократії в Чилі.

Правоавторитарний військово-диктаторський режим А.Піночета в Чилі (757 тис. кв. км, 16 млн. чол. на 2004 р.) аж до середини 80-х рр. XX ст. користувався суттєвою фінансовою підтримкою США (зокрема, в рамках програми "Їжа заради миру"), що були стурбовані можливістю поширення в Західній півкулі комунізму. Саме в Чилі західні академіки-економісти і технократи змогли взяти вирішальну участь у формуванні політики, спрямованої на подолання господарського хаосу, спричиненого соціалістичними експериментами Народного фронту. Правляча хунта взяла на озброєння рекомендації представників "чиказької школи" Мілтона Фрідмана, які стверджували, що ринкова система здатна до саморегулювання, а тому головним завданням є усунення штучних обмежень, котрі заважають її розвитку, - економічного протекціонізму, вимог профспілок і державного управління підприємствами.

У короткотерміновому плані така політика була успішною, інфляція зменшилася до 10 %, зростало виробництво, що дало привід навіть заговорити про "чилійське диво". Але в містах зберігалося масове безробіття, збільшувалася заборгованість населення, економіку виснажували виплати по іноземним позикам (на 1990 р. зовнішня заборгованість становила 16 млрд. дол.), і на додаток до всього у 80-і рр. значно впали ціни на мідь, яка давала більше половини експортних надходжень. Адміністрація Рейгана в умовах розрядки міжнародної напруженості в 1986 р. ініціювала резолюцію ООН із засудженням репресій режиму Піночета, його відставки почала вимагати частина генералітету.

На референдумі 5 жовтня 1988 р. щодо можливості продовження повноважень Піночета 54,5 % виборців висловились на користь поновлення демократії. Центристські й ліві партії згуртувалися в Об'єднання партій за демократію і перемогли на президентських та парламентських виборах у грудні наступного року. Президенту - християнському демократу Патрісіо Ейлвіну вдалося утримати безробіття на політично терпимому рівні й водночас добитися щорічного економічного зростання на більше, ніж 5 %. Через 4 роки Ейлвіна на президентській посаді змінив кандидат того ж блоку - християнський демократ Едуардо Фрей-молодший, а в результаті виборів 11 березня 2000 р. - один з лідерів лівоцентристської Партії за демократію Рікардо Лагос.

На думку більшості експертів, у найближчий час Чилі має найкращі перспективи росту серед латиноамериканських країн. "Азійський рівень" внутрішніх заощаджень оберігає Чилі від потрясінь міжнародного фінансовго ринку, а всередині правлячої з 1990 р. лівоцентристської коаліції утримується відносна стабільність. Президент Лагос намагається зберегти стратегічний курс, спрямований на вдосконалення соціально зорієнтованих ринкових відносин, і забезпечити стійкий економічний ріст та створення 700 тис. нових робочих місць.

100. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Уго Чавеса.

Після серйозних випробувань, які випали у 60-і рр. на долю демократії у Венесуелі (912 тис. кв. км, 25 млн. чол.), окреслилася тенденція до формування двохпартійної системи (соціал-демократична Демократична дія і Соціально-християнська партія) за формального збереження багатопартійності. Поперемінно чергуючись біля влади, суперничаючи між собою і водночас кооперуючись, Демократична дія і Соціально-християнська партія здійснювали багато подібний суспільно-економічний курс, який спирався на нафтові доходи. Їхнє вміле використання забезпечувало 10-15 % виробниче зростання, соціальний мир і політичну стабільність, пік котрої припав на 70-і рр.

Але у 80-і рр. у господарстві Венесуели позначилися застійні явища, спричинені падінням цін на нафту на міжнародному ринку, неефективною роботою націоналізованих підприємств і розтратництвом та коррупцією у вищих ешелонах влади.

Детонатором соціального вибуху стали спроби президента Карлоса Переса приступити до структурної перебудови за рецептами МВФ. У 1989 р. повстали мешканці бідняцьких кварталів Каракасу, а в сільській місцевості активізувалась партизанська боротьба. У 1992 р. відбулися дві спроби державного перевороту, а наступного року К.Перес змушений був піти у відставку під зливою звинувачень.

На хвилі загального невдоволення традиційними партіями на президентських виборах 1998 р. (переобраний 2000 р.) переміг не висуванець істеблішменту, а безкомпромісний борець із соціальною несправедливістю, бунтівний підполковник Уго Чавес (1954 р.н.), якому вдалося згуртувати навколо себе ряд лівих та лівоцентристських організацій, що створили Патріотичний полюс. Його основою став Рух V Республіка, що прагнув до створення дійсно демократичного суспільства соціальної справедливості, яке втілило б у життя мрії й ідеали С.Болівара. В економічній сфері передбачалося посилення ролі держави в стратегічних галузях, включно з нафтовою, інтеграція у світову господарську систему, але на справедливіших умовах з урахуванням національних інтересів, зміцнення зв'язків з ОПЕК і запровадження мораторія на сплату зовнішньої заборгованості.

Ініціював скликання Конституційної асамблеї і ухвалення 1999 р. “боліваріанської конституції” на принципах прямої демократії; головуючи в ОПЕК, відвідав з візитами всі головні нафтовидобувні держави (у т.ч. Ірак і Лівію, що спричинило реакцію у США) і сприяв підвищенню цін на енергоносії, а 2000 уклав угоду з Кубою про поставки туди протягом 5 років 53 тис. барелів нафти щоденно на бартерній основі з правом Гавани на реекспорт частини. Відмовив США у наданні національної території й військових баз для здійснення операцій проти колумбійських партизанів, а також проведення військових акцій у Сербії та Афганістані.

Під час спроби правого державного перевороту 2002 р. пішов у відставку, але за підтримки 19 латиноамериканських країн, насамперед Ф.Кастро, що гостро засудили путч, повернувся до влади. На загальнонаціональному референдумі 15 серпня 2004 р. дістав мандат від 59 % виборців на підтвердження своїх повноважень до 2006 р.

=====================================================================================================

Він став президентом, щоб змінити Венесуелу, колишні закони і колишній менталітет. Немає рахунків в швейцарських банках і на островах. І вони не хочуть бути ні службовцями МВФ, ні партнерами по антитерористичній кампанії. І багато хто з членів уряду Чавеса, прийшовши до влади, не переїхав з своїх кварталів середнього класу в нові мансіони. Венесуельські і міжнародні ЗМІ, представники могутніх економічних груп і держдепартаменту США не припиняють звинувачувати венесуельського президента в тому, що він - диктатор. За весь час цієї дивної диктатури в країні не було і немає жодного політв'язня, не був закритий жоден інформаційний орган опозиції; жодна демонстрація протесту не була ні заборонена, ні розігнана поліцією. Не була ні націоналізована, ні експропрійована нічия власність. Зате повітряний простір Венесуели був закритий для іноземної авіації, що летіла бомбити спочатку Югославію, а потім Афганістан.

Венесуела відмовилася брати участь в економічному ембарго проти Куби і від участі в громадянській війні в Колумбії. Феноменальним є те, що це мало не єдина країна Західної півкулі, що намагається проводити свою власну незалежну політику. Тому її президент оголошений диктатором.

Чавес є прихильником створення економічного і політичного союзу країн Латинської Америки з метою протистояння США в Західній півкулі і створення багатополярного світу. Чавес дотримується ліберального ринкового курсу. Конституційно закріпив визнання автономії і представництва в парламенті індіанських народів Венесуели, а так сам пріоритет в захисті інтересів найменше захищених верств населення.

АЛЕ: Політика обмеження свободи преси, промови в комуністичному дусі, величезні особисті амбіції та непослідовність у відносинах з Америкою. Відтоді як він прийшов до влади в 1999 році, для посилення цензури було прийнято кілька заходів, таких як закон про громадську відповідальність для радіо і телебачення, а також реформа кримінального кодексу, проведена в 2004 році. Обмеження свободи слова. На думку організації «Репортери без кордонів», ці заходи вимушують ЗМІ  до самоцензури через страх до репресій. Як і більшість представників його соціальної групи у Венесуелі, Чавес - яскраво виражений сангвінік і екстраверт, він звик виражати свої думки прямо і відверто, без подвійного підтексту, називати речі своїми іменами і абсолютно не здібний до політичного маневрування і дипломатії професійних політиків, що, природно, доставляє йому і його уряду масу проблем. Його довгі, нерідко дуже довгі промови, повні біблейських алегорій, поезії і пристрасті, дозволяють простому, деколи напівграмотному венесуельцеві ототожнитися з президентом, тоді як представники середніх і вищих шарів роздратовані його мовами, багатими просторічними виразами і приказками, що деколи граничать з вульгаризмом. Офіційно не будучи комуністом і не виражаючи бажання встановити марксистко-ленінський режим, Чавес, проте, черпає натхнення для своїх промов із сказаного основоположниками або послідовниками комунізму. Цитати Маркса, Че Гевари, Кастро, Рози Люксембург наповнюють його нескінченні промови, під час яких публіка повністю опиняється у владі харизми Команданте. У венесуельських містах плакати й афіші з його зображенням розміщені поруч із портретами Кастро, Че, Каддафі та інших відомих авторитарних діячів.

Чавес створив політичну ідеологію, що має зв'язок із диктаторськими й авторитарними тенденціями. Утілення на практиці цієї ідеології кінець кінцем призводить до обмеження свобод, репресій, бюрократії, депортацій, трудових таборів, корупції, плачевного стану економіки і т. ін. Крім культу особи, він висловив відкрите бажання стати довічним президентом і заснувати соціалістичну республіку. Так у грудні 2006 року Чавес вибриний на пост президента вже втретє. Він має 14-річний план із перетворення Венесуели на соціалістичну республіку до 2021 року. Тінь особистої диктатури нависнула над Венесуелою у зв'язку із запланованим у 2010 році референдумом, який би дозволив Чавесу стати довічно вибраним президентом і змінити конституцію. Чавес має гарні відносини з Кастро, Каддафі, Ахмадінеджадом, урядами Сирії, КНДР, Китаю. Яскравим  прикладом служить його поїздка до Білорусії. Він охарактеризував Лукашенка, як свого нового друга,  якого інші називають останнім диктатором Європи, і чий режим придушує кожного, хто чинить опір.

Голосно й відкрито висловлюючи свою неприязнь до США, якими за його словами управляють божевільні, охочі його змістити або навіть убити, Чавес у зв'язку з цим підвищує боєздатність своєї армії. Під час візиту до Росії минулого літа, він придбав більше 100 000 автоматів Калашникова. Висловив бажання побудувати у своїй країні завод із виробництва цієї знаменитої марки зброї. Не зважаючи на постійну критику кабінету Буша, Венесуела, проте, залишається важливим економічним партнером Вашингтона, поставляючи до США великі об’єми нафти. Венесуела також є все більшим споживачем автомобільних компаній «Ford», «General Motors» та ін. У результаті у вересні 2006 року торговий обіг між двома країнами зріс на 35 %.

Зазаначив, що Венесуела залишає МВФ і Світовий банк (СБ). Країна розрахувалася з цими організаціями за старими боргами, у нових позиках не має потреби й навіть сама успішно виступає кредитором.

«Нам нема чого їздити в Америку й просити грошей, яких у нас є й достатньо". Це означає, що у Венесуели вже виплачений зовнішній борг і не має сильної економічної залежності від Штатів, а лише співпраця з ними. Підтримуючи Чавеса в його прагненні дискредитувати США і перетворюючи його на ікону антиамериканізму, багато хто забуває про те, який насправді із себе політичний устрій Венесуели. Забувають про його цілі, мілітаризм, культ особи і зв'язки зі світовими диктаторами.

Таким чином, Уго Чавес прагне будувати незалежну державу не лише де-юре, а й де-факто, щоб Венесуела могла визначати свою зовнішню і внутрішню політику, керуючись лише власними інтересами, а не нав’язуванням зверху волі іншої країни. З цього приводу Чавес намагається піднести економіку країни, рівень життя населення, його добробут. Його політика може відмітитись певною жорсткістю та решучістю як у висловлюваннях, так і у діях. Поряд з тим, що президент має благі наміри по покращенню життя кожного мешканця Венесуели, він запроваджує сильну цензуру в країні і піддає депортації тих, хто не згодний з політикою президента(хоча в країні немає політв’язнів). Викликає захоплення рішучість висловлювань Чавеса щодо США і його прагнення побудувати самостійну країну з антиамериканською політикою у регіоні, де США давно зайняла домінуючі позиції.