ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ І ПОВТОРЕННЯ КУРСУ

1. Соціально-економічний та політичний розвиток народів Кавказу в античну епоху.

2. Ранні цивілізації та перші політичні об’єднання у Середній Азії.

3. Політичний розвиток народів Середньої Азії в епоху татаро-монгольського завоювання.

4. Кочові народи та їх політичні об’єднання на території країн СНД у ІV - ХІІІ століттях.

5. Політичний занепад стародавнього Києва й виникнення нових центрів політичного об’єднання давньоруських земель.

6. Соціально-економічний та політичний розвиток давньоруських князівств у період татаро-монгольського завоювання. Утворення Московського князівства.

7. Московське князівство як центр об’єднання північно-східних руських земель у ХІІІ - ХV століттях.

8. Територіальне розширення Московської держави у ХV - ХVІІ століттях.

9. Зміни в державному устрої московського суспільства у ХV - ХVІІ століттях. Становлення станово-представницької монархії.

10. Держава Тимура (Тамерлана) та її роль у долі середньоазійських народів. Хівинське, Бухарське й Ташкентське ханства.

11. Народи Кавказу за доби татаро-монгольського завоювання.

12. Походи Тимура (Тамерлана) на Кавказ та їх наслідки для демографічного, соціально-економічного і політичного розвитку місцевих народів.

13. Суперництво Росії, Ірану й Туреччини за економічний і політичний вплив на Кавказі ХV - ХІХ ст.

14. Реформи Петра І й завершення формування абсолютизму в Росії.

15. Завершення формування Росії як колоніальної імперії у ХVІІІ - першій половині ХІХ століття.

16. Реформи 1960 - 70-х років ХІХ століття та зародження буржуазної монархії в Росії.

17. Політична реакція і контрреформи 80 - 90-х років ХІХ століття в Росії. „Неоабсолютизм”.

18. Розвиток Росії як колоніальної імперії у другій половині ХІХ століття.

19. Культура Росії у другій половині ХІХ століття.

20. Причини, рушійні сили й зміст революції 1905 - 07 років у Росії. Політична структуризація російського суспільства в період революції.

21. Політична реакція в Російській імперії після поразки революції 1905 - 07 рр. Третьочервнева монархія.

22. Столипінські реформи: зміст і наслідки.

23. Падіння монархії в Росії. Двовладдя та альтернативи політичного розвитку.

24. Всеросійські Установчі збори.

25. Розвиток радянського руху в Росії (лютий-жовтень 1917 р.). Перший Всеросійський з’їзд Рад.

26. Жовтнева революція 1917 року в Росії: характер, зміст, особливості.

27. Другий Всеросійський з’їзд Рад. Перші декрети Радянської влади.

28. Громадянська війна та іноземна воєнна інтервенція в Росії.

29. Політика „воєнного комунізму” в РРФСР.

30. „Нова економічна політика” в РРФСР/СРСР.

31. Розвиток процесу національного самовизначення в національних „окраїнах” Російської імперії після повалення самодержавства (1917 - 22 рр.).

32. Утворення Союзу РСР. Політико-правовий статус радянських республік.

33. Розвиток політико-владних відносин і державного устрою в СРСР (1922 - 45 рр.).

34. Соціалістичні перетворення в СРСР у 1920 - 30-і рр.: „індустріалізація”, „колективізація”, „культурна революція”.

35. Зовнішня політика СРСР напередодні й на початку Другої світової війни (1939 - 41 рр.). Радянсько-німецький пакт 1939 року.

36. СРСР у Другій світовій війні. Велика Вітчизняна війна.

37. Зміни міжнародно-правового статусу Української та Білоруської радянських республік у період Другої світової війни.

38. Викриття культу особи Сталіна в СРСР. Зміст, характер і межі десталінізації суспільно-політичного життя країни.

39. Суть, характер та наслідки „хрущовських” реформ.

40. Хрущовська „відлига” у культурному житті й національно-державному будівництві в СРСР: зміст, характер та межі.

41. Зміни в розвитку політичного режиму в СРСР в епоху „розвиненого соціалізму” (1965 - 85 рр.).

42. „Горбачовська перебудова” в СРСР: причини, зміст, наслідки. „Нове політичне мислення” М.Горбачова у зовнішній політиці СРСР.

43. Проголошення республіками СРСР державної незалежності. Біловезька угода політичних керівників Росії, України та Білорусі. Утворення СНД.

44. Державний розвиток Російської Федерації у 1990-і рр. та на сучасному етапі.

45. Державний розвиток України в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

46. Державний розвиток Білорусі в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

47. Державний розвиток Молдови в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

48. Державний розвиток країн Закавказзя в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

49. Державний розвиток Казахстану в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

50. Державний розвиток країн Середньої Азії в 1990-і рр. та на сучасному етапі.

51. Поняття регіону в країнознавстві.

52. Цивілізаційний підхід у країнознавстві.

53. Специфічні риси „західної” цивілізації.

54. Рельєф‚ клімат та географічні регіони Європи.

55. Корисні копалини та мінерально–сировинні ресурси Європи.

56. Водні та земельні ресурси Європи.

57. Етногенез та розселення германських народів Європи.

58. Етногенез та розселення романських народів Європи.

59. Етногенез та розселення слов’янських народів Європи.

60. Особливості історичної долі, етногенезу й розселення угро-фінських народів Європи.

61. Військово-політична інтеграція держав Західної Європи та Північної Америки.

62. Економічна інтеграція держав Західної Європи.

63. Рельєф‚ клімат, географічні регіони Північної Америки.

64. Корисні копалини та мінерально–сировинні ресурси Північної Америки.

65. Водні та земельні ресурси Північної Америки.

66. Економічна інтеграція держав Північної Америки.

67. Особливості парламентської монархії у Великій Британії.

68. Адміністративно-територіальний поділ Великої Британії.

69. Країнознавча характеристика Ірландії.

70. Федеративний устрій Канади.

71. Співдружність Націй.

72. Адміністративно-територіальний поділ та державний устрій США.

73. Конституція США.

74. Демократична й Республіканська партії в політичному житті США.

75. Роль української діаспори у культурному житті США і Канади.

76. Державний устрій ФРН: поділ компетенцій між центральним урядом і федеральними землями.

77. Партійна система ФРН.

78. Економічний потенціал ФРН.

79. Федеративний устрій Австрійської Республіки.

80. Державний лад Швейцарії.

81. Особливості міжнародно-політичного становища Швейцарії.

82. Економічний потенціал Франції.

83. П’ята республіка у Франції.

84. Специфіка державного устрою Французької Республіки.

85. Зовнішня політика Франції у післявоєнний період.

86. Політична система Італійської Республіки.

87. Розв’язання етнонаціональних проблем в Королівстві Бельгія.

88. Країнознавча характеристика Королівства Нідерландів.

89. Велике Герцогство Люксембурзьке в європейській системі міжнародних відносин.

90. Країнознавча характеристика Королівства Нідерландів.

91. Економічний потенціал Норвегії.

92. Політична система Фінляндії у післявоєнний період.

93. Особливості державного устрою та політичної системи Королівства Швеція.

94. Шведська модель суспільства загального добробуту: соціально–економічні та політичні аспекти.

95. Специфіка міжнародно-політичного становища балтійських держав на сучасному етапі.

96. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав.

97. Етнонаціональні конфлікти на терені колишньої Югославії та шляхи їхнього розв’язання.

98. Роль монархії в переході Іспанії від диктатури до демократії.

99. Українська діаспора в країнах Західної Європи.

100. Святий Престол і Ватикан – остання абсолютна монархія Європи.

1.. Особливості ранньої історії країн Південного Кавказу

Виникнення перших суспільно-політичних організацій на Південному Кавказі датується ще I-II тисячоліттями до н.е. Найдавнішою державою цього регіону було Урартське царство.

Древні урартські племена, що належали до хетто-хурритської групи, займалися скотарством і землеробством. У річкових долинах і прилягаючих до них родючих районах люди займалися землеробством, що багато в чому ще зберігало свій примітивний характер.Серед ремесел особливого розвитку досягли обробка каменю і металургія. У багатьох місцях Кавказу, особливо в Цалкінському районі, була “виявлена безліч виробів з обсидіану (вулканічного скла), техніка обробки якої походить з глибокої стародавності.

Ріст продуктивних сил привів до значного розвитку торгівлі як усередині країни, так і із сусідніми країнами. Країна Урарту, розташована між Кавказом, Малою Азією, Північною Месопотамією і Північно-Західним Іраном, могла служити посередником у торгівлі, що поєднувала країни північної частини Передньої Азія.

Розвиток господарства вимагав постійного припливу нових рабів. Урартські царі ведуть завзяті війни із сусідніми країнами з метою захоплення видобутку і рабів. Ці війни привели до неминучого зіткнення між Урарту й Ассирією, що панувала в північній частині Передньої Азії і всієї торгівлі, що претендувала на захоплення, і всіх ресурсів у цих гірських країнах.

У першій половині VIII в. до н.е. Урарту при царях Аргішти і Сардурі II досягає свого вищого розквіту. Урартські царі ведуть цілий ряд успішних воєн, скоряють значні області Закавказзя, захоплюють території по середньому руслі Євфрату і просуваються в області Сирії.

Однак могутня Урартська держава являло велику загрозу навіть для могутньої Ассирії. Урартські царі утворювали великі коаліції, до складу яких входили держави і племінні союзи Закавказзя, Північної Сирії і східної частини Малої Азії. В особі урартів і інших північних народів ассірійці наштовхнулися на небезпечних суперників, що загрожували їхнім торговим шляхам і границям їхньої держави. Тому в середині VIII в. до н.е. Ассирія мобілізує свої сили проти Урартського царства і його союзників. Тиглатпаласар III робить два походи в Урарту і наносить серйозні поразки урартським військам.

Трохи пізніше, у VII в. до н.е., великим адміністративним центром урартів у Закавказзі стає Тейшебаіни, руїни якого були виявлені на Кармір-Блуре, біля Єревана.

Наприкінці VIII в. до н.е. Ассирія знову підсилюється. Однак ассірійці не змогли остаточно придушити Урартське царство. Урартський народ веде мужню боротьбу проти ассірійських завойовників. Незважаючи на те, що Саргон II розбив урартські війська, спустошив усю країну, захопив і розграбував багате урартське місто Мусасір, держава Урарту все-таки зберегла свою самостійність. Більш того, опір урартів був, можливо, однією з причин ослаблення Ассирії, що у 605 р. упала під ударами ворогів Ассірійського царства, що об'єдналися. Урарту зберігало свою незалежність і після падіння Ассирії. Тільки в VI в. до н.е. Урарту утрачає свою незалежність і валиться під ударами мідян і кочівників-скіфів. У 585 році до н.е. Урарту припонило своє існування.

Особливості ранньої історії Вірменії

Вірмени входили до складу Урарту. Ще в VII ст. до н.е. виникли союзи вірменських племен – Арме(звідси сусідні народи почали називоти народ вірменами) та Хайк(самоназва вірмен). Після падіння Урарту Вірменія ввійшла до складу Перської держави. Вірменські племена у цей час пережили розпад первіснообщинного устрою. З общини поступово виділялись багаті люди, знать. Вони жили в укріплених замках, захоплювали общинні землі, використовували працю рабів-полонених, брали участь у зборі податків. Перські правителі назначали їх на адміністративні посади. Територія Вірменії була розділена на дві сатрапії.

Після того, як Олександр Македонський розгромив державу Ахаменідів(330 рік до н.е.), Вірменія увійшла до складу його держави. Після смерті завойовника територія Вірменії потрапила під владу одного з полководців Олександра – Селевка. Недивлячись ні на що, залежність від Селевкідів була номінальною. Мала Вірменія(у східній частині Малої Азії) ввійшла у II ст. до н.е. до складу Понтійського царства, а згодом, вже у I ст. до н.е. – до Римської імперії. Його столицею був Армавір(минулий Аргіштіхінілі). Південніше знаходилось Софійське царство.

Ще за Селевкідів у 220 році до н.е. територія Араратського царства була об’єднана з областю озера Ван і отримала назву Велика Вірменія. Царем її став Арташес I. Після розгрому римлянами Антіоха ІІІ Селевкіда(190 рік до н.е.) Велика Вірменія стала незалежною(189 р. до н.е.).Це була елліністична держава. Так називають країни, що виникли на руїнах держави Олександра Македонського і які відчували на собі значний вплив грецької культури. Пік розвитку Великої Вірменії припадає на час правління Тиграна ІІ (95-56рр. До н.е.). У союзі з Понтійським царем Мітрідатом VI Євпадором він вів наполегливу боротьбу з Римом. Йому вдалося значно розширити кордони своєї країни, приєднавши не тільки Софену, а й не вірмерські території – частину Парфії, Північну Сирію, Східну Кілікію а також Фінікію. Від Кавказу до Палестини протянулось царство Тиграна. Він заснував нову столицю – Тигранакерт у басейні річки Тигр, звозив туди купців та ремісників з завойованих країв. Однак, війну з Римом Тигран програв. Всі його завоювання були відібрані, у складі держави залашились лише власне вірменські землі, а сам тигран змушений був визнати залежність від Риму.

Положення Вірменії було вкрай тяжким. З заходу погрожували римляни, з півдня – Парфія. Протягом кількох століть вірменські царі вели виснажливу для населення війну то у союзі з Парфією проти Риму, то у союзі з Римом проти Парфії. Вірменія вже стала театром постійних виснажливих воєнних дій. Правила Вірменією протягом довгого часу парфіянська династія Аршакідів. Проте у результаті внутрішніх міжусобиць та повстань народів, що входили до складу Парфії, держава розпалась. В Ірані у 226-227рр. н.е. царювала династія Сасанідів, яка створили сильну та схильну до експансії державу. Імперія Сасанідів стала головною загрозою незалежності Вірменії.

Питання про суспільний устрій Давньої Вірменії є дискусійним. Так як широко застосовувалась праця рабів, в основному полонених, більшість істориків називають цю державу рабовласницькою. Разом з тим звертають увагу на те, що основними виробниками матеріальних благ були вільні общинники, а більшість з “рабів” були справді лише залежними людьми, які зберегли лише чатину особистої свободи. Згідно до цього виникла нова пропозиція про те, що у Вірменії, як і в інших східних державах того періоду, існував деякий недифференційований спосіб виробництва, який включав у себе як рабовласницькі, так і феодальні формації.

2.Найдавніші державні утворення на території Вірменії датуються І тис. до н.е. і виникли переважно внаслідок завоювань і міграцій. Вірменія, як практично усе Закавказзя, була захоплена урартами, котрі у ІХ ст. до н.е. у боротьбі з нападами ассірійських царів створили власну державу – Урарту, що сформувалася на основі союзу племен у Вірменському нагір’ї, в районі озер Ван, Севан і в басейні р.Аракс і проіснувала близько трьох століть. Вже у VІІІ ст. до н.е. держава Урарту стала суперником Ассірії та впливовою міжнародною потугою Стародавнього Сходу. Царі Аргішті (781-760 рр. до н.е.), Сардурі ІІ (760-730 рр. до н.е.) і Руса І (730-714 рр. до н.е.) завоювали значні території Закавказзя на північ від р.Аракс, де спорудили царські міста-фортеці Аргіштіхінілі, Єребуні (сучасний Єреван) та Тейшебаїні.

В Урарту були досить розвинені різні галузі економіки: в річкових долинах переважало землеробство зі штучним зрошенням, у горах – напівкочове скотарство, вирощувалися різні сорти пшениці, ячменю, проса, розводилися виноград, інжир, мигдаль, з домашніх тварин були відомі корови й вівці, котрих утримували не лише для одержання м’яса й молока, а й задля використання вовни у ремісничому виробництві тканин, поступово розширювалося конярство, що мало військове значення. Для будівництва численних фортець у горах, прокладання каналів, доріг та риття штучних водойм широко використовувалася праця рабів-військовополонених, але на сьогодні збереглося недостатньо відомостей про суспільне становище вільних селян-общинників і ремісників. Величезні багатства належали храмам і жерцям.

Оскільки Урартська держава була конгломератом дрібних країн і племен, об’єднаних силою зброї, в ній неодноразово спалахували повстання підкорених народів, що жорстоко придушувалися царями. Близько 590 р. південні сусіди урартів – мідяни розгромили столицю царства – Тушпу, а вторгнення скіфських племен з Північного Кавказу довершило падіння держави. Це створило сприятливі умови для етнічної консолідації вірменських племен.

У VІ ст до н.е. на колишній території Урарту існувала власне вірменська держава Арміна. Особливістю міжнародного становища Арміни було те, що протягом 40-20-х рр. VІ ст. до н.е. вона була завойована Персією. Щоправда, перське владарювання не було занадто обтяжливим, а вірменська знать навіть брала участь в управлінні імперією Ахеменідів.

Близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ об’єдав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі (колишнє Аргіштіхінілі). Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна ІІ Великого (95-56 рр. до н.е.) в одній державі було об’єднано всі вірменські етнічні землі та підпорядковано Кавказьку Албанію. Тоді Велика Вірменія обіймала територію від басейну Кури на півночі до Каспійського моря на сході й до Середземного моря та р.Йордан на південному заході. Панівним класом у ній була рабовласницька аристократія, а економічну базу держави становило велике землеволодіння.

Уряд Тіграна ІІ великої ваги надавав будівництву нових міст і заселенню їх ремісниками, було створено значне професійне військо, котре разом із народним ополченням вщент розгромило римські легіони Лукулла, що намагалися взяти під контроль міжнародні торговельні шляхи. Придворний епос оспівав час правління Тіграна ІІ як “двадцять п’ять років безперервних успіхів”, однак за Арташеса ІІ (33-20 рр. до н.е.) Вірменія змушена була визнати свою залежність від Риму. Та з допомогою союзних парфянських військ і внаслідок народного повстання вже в 63 р. н.е. Велика Вірменія відновила свій суверенітет.

Період ІV-VІІ ст. увійшов в історію Вірменії як час перебування її земель під візантійським та перським пануванням. Прагнучи спертися на Константинополь, як “менше зло” порівняно з Іраном, у 301 р. у Вірменії офіційною релігією було запроваджено християнство. У 387 р. Велика Вірменія була поділена між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном.

У VІІ ст. Візантії довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували, в тому числі й Вірменію. Тривала антиарабська боротьба, що її вели народи Закавказзя, призвела до визволення краю з-під влади халіфату Аббасидів наприкінці ІХ ст. й утворення держави вірменських Багратидів (886-1045 рр.), до складу якої увійшло центральне Анійське і васальні Васпураканські, Ванандське, Сюнікське і Ташир-Дзорагетське царства. У 975 р. на з’їзді азнаурської знаті Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетії за підтримки війська царем усієї Грузії було обрано представника місцевого відгалуження вірменських Багратидів – Баграта ІІІ (975-1014 рр.). За сприяння середнього дворянства й міського купецтва йому вдалося зламати опір усіх великих феодалів, що не бажали коритися будь-якій владі. Та після смерті Баграта ІІІ в Грузії, як і в сусідній Вірменії, поновилися феодальні смути, підтримані Візантією, що сподівалася затримати об’єднавчі процеси з метою захоплення прикордонних провінцій цих держав.

Протягом першої половини ХІ ст. Візантія захопила тепер усі вірменські землі, запровадивши на них власну адміністративну систему на чолі з намісниками – катапанами. Але в середині того ж століття для народів Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1048 р. вони вдерлися на територію Вірменії й упродовж 15-ти років чотири рази руйнували країну, а після перемоги над візантійцями в 1071 р. при Манцикерті відчули себе в ній повними господарями.

Центром та мобілізуючою силою в боротьбі народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення стала Грузія, цар якої Давид ІУ Будівник (1089-1125 рр.) спочатку у 1122 р. визволив Тбілісі, а через два роки в союзі з вірменською знаттю узяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. За правління правнучки Давида ІУ цариці Тамар (1184-1207 рр.) та її наступників Грузія оволоділа ще й Східною Вірменією.

Особливості ранньої історії Грузії

На території сучасної Західної Грузії жили племена колхів. У складі Древньої Колхіди перебували також племена абхазів та сванів. Причорноморське положення Колхіди обумовили її тісні зв’язки з античною Грецією. Вже у VII ст. до н.е. тут виникли невеликі грецькі торгові поселення, а у VI ст. до н.е. були засновані два міста-держави: Фасіс(біля сучасного Поті) та Діоскуріада (на місті Сухумі). Основними занаттями корінного населення були землеробство, садовоцтво та виноградарство. Грецькі колонії сприяли розвитку ремесел та торгівлі.

Розвиток виробничих сил і у зв’язку з цим ріст майнової нерівності призвели до виникнення на зламі IV-III ст. до н.е. держав, які проте скоро потрапили у залежність від Іберійського царства. Далі у ІІ ст. до н.е. Колхіда входила до складу Понтійського царства Мітрідата VI Євпадора, а після поразки у боротьбі з Римом – у Римську імперію. Колські племена стали основою для формування у майбутньому західногрузинської народності.

Сучасна Східна Грузія була заселена у минулому племенами картів. Античні автори називали цю країну Іберією. У середині І тисячоліття до н.е. тут розвивалась майнова нерівність, створювались ірригаційні споруди. Влада в общинах зосереджувалась в руках спадкової родоплемінної аристократії. Один із представників цієї знаті, Фарнаваз, на початку ІІІ ст. до н.е. створив Іберійське царство зі столицею у Мцхете. Це була багата держава з сильним військом. Царя оточувала рабовласницька знать, яка складалась з його родичів та жреців. Проте, як і у інших країнах Сходу, рабовласницький устрій не був єдиним; основну масу безпосередніх виробників складали вільні общинники.

Культура Іберії зазнала міцного грецького та іранського впливу. У І ст. до н.е. Іберія вступила у союз з Римом і навіть перейшла під його протекторат, проте у значні мірі в номінальний. У зв’язку з цим тут посилюється культурний вплив Риму. Іберія виявилась ядром Грузинсої держави. Незабаром Картлі стало самоназвою Грузії, а на Русі Грузію часто називали “Іверською землею”.

2.Грузинський народ – один з найдавніших на теренах СНД, має давні традиції державотворення. Вже у VІ ст. до н.е. на території сучасної Західної Грузії виникло Колхідське царство, а в Східній Грузії у ІV ст. до н.е. постало Картлійське царство (Іберія). Важливим факторами становлення грузинського етносу і державності стало введення християнства: в ІV ст.н.е. – в Картлійському царстві, а в VІ ст. в Лазському царстві (Колхіда), а також - створення грузинської писемності (не пізніше V ст.). У VІ – на початку Х ст. територія Грузії перебувала під владою перської династії Сасанідів, Візантії та Арабського халіфату.

Усі князівства Східної і Західної Грузії в одну централізовану державу об’єднав під своєю зверхністю цар Баграт ІІІ (975-1014 рр.), представник династії Багратидів. Тбілісі залишався під владою Арабського халіфату до 1122 р., коли його звільнив Давид Будівничий (1089-1125 рр.). Найвищого розквіту Грузія досягла в період правління цариці Тамар (1184-1213 рр.). У цей же період практично завершилось формування грузинського етносу, були також встановлені зв’язки з Київською Руссю, Західною Європою, Сходом. В період правління Тамар Грузія являла собою поліетнічну країну, що включала і вірмен, і різні мусульманські народи. Сучасну назву “Сакартвело” для означення своєї країни грузини стали використовувати у ХІV ст., коли знову об’єднались під зверхністю одного монарха Східна Грузія (Картлі) і Західна (Імеретія), адже у 30-40-ві рр. ХІІІ ст. Грузія потрапила в залежність від Золотої Орди, незалежність зберегла лише Імеретія зі столицею Кутаїсі. Остаточно “добив” Грузію Тамерлан (Тимур) у 1386 і 1403 рр. Останнім царем об’єднаної Грузії був Олександр І (1412-1443 рр.), за правління його синів Грузія була поділена на кілька князівств – Картлі, Кахетію та Імеретію.

Особливості ранньої історії Азербайджану

На території сучасного Північного Азербайджану, частково Дагестану та алазанської долини Грузії з прадавніх часів жили кавказькі племена. За назвою найбільш відомого з них племені албанів, або алванів, у античних авторів ця територія називалась Албанією.

Основою господарства тут протягом довгого часу було напівкочове скотарство, проте у кінці І тисячоліття до н.е. розвиваються також землеробство та виноградарство. Створювались орошувальні системи, у долинах річок виникають великі міста: столиця Албанії Кабала(біля сучасного с.Чухур-кабала), Шемаха та ін. Римським легіонам, не дивлячись на неодноразові спроби завоювати країну, не вдалося підкорити Албанію. Албанські царі лише формально підкорялись владі імперії, зберігши під протекторатом Риму реальну незалежність.

Південні області Азербайджану входили до складу імперії Ахаменідів. У першій половині IV ст. до н.е. тут було створена держава Антропатена(за іменем ставшого царем ахеменідського сатрапа Антропата). Владарювала тут місцева знать. У ІІІ ст. н.е. Антропатена ввійшла до складу держави Сасанідів.

2. Ранні цивілізації та перші політичні об*єднання у Середній АзіїКороткий огляд історії становлення казахської державності. Історичні долі народів Центральної Азії у давнину багато в чому схожі, а в їх стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу регіону. Короткий огляд історії Казахстану розпочнемо з середини VІ ст. до н.е., коли перські війська підпорядкували такі ранньорабовласницькі держави регіону, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), що виникли у VІІ - першій половині VІ ст. до н.е. Середньоазійський регіон перси поділили на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

Виникнення перших державних утворень, що вважаються безпосередніми предками казахів, датується початком нової ери літочислення. До такого типу держав відноситься, зокрема, утворення сакських племен, що обіймало величезну територію сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї. Загалом упродовж ІV-V ст. у Середній Азії на території між Каспієм і р.Сирдар’я співіснувало близько тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало життя кочовим ордам, що спустошували та захоплювали ці території. Так, у V ст. Середньою Азією заволоділи ефталіти (“білі гунни”), що розгромили війська Сасанідської Персії.

Загалом, у VІ-ХІІ ст. на території сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї змінювали одна одну різноманітні ранньофеодальні держави, що об’єднували тюркомовні кочові племена. Більш розвинутим вважався південь, де панувало осідле господарство, розвивалось землеробство, проходили головні торговельні шляхи, в тому числі й відгалуження Великого Шовкового шляху.

Заселення території Киргизстану розпочалося у сиву давнину. Перші археологічні пам’ятки відносяться до епохи бронзи. У VІІ-ІІІ ст. до н.е. населення Киргизстану входило до складу сакського премінного союзу, у ІІІ-ІІ ст. до н.е. саків змінили усуні. На межі тисячоліть цими землями пройшли гунни й лише згодом з’явились перші киргизькі племена, що прийшли сюди з верхів’я Єнісею, в період Тюркського каганату (VІ-VІІІ ст.) вони змішались з місцевим населенням і запозичили його мову.

У сиву давнину територія Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), котрі виникли ще в VІІ-VІ ст. до н.е. Після завоювання цих держав військами перського царя Кіра в середині VІ ст. до н.е. увесь середньоазійський регіон був поділений на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

З розгромом Греко-Бактрійського царства кочівниками близько 140-130 рр. до н.е. одне з князівств, що утворилися на його території, стало ядром Кушанського царства. У період свого розквіту воно, крім Середньої Азії, включало території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в ІV ст. н.е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У ІV-V ст. у Середній Азії панувала політична роздробленість, коли на просторі між Каспієм і Сирдар’єю налічувалось біля тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало здійснення вторгнень кочівникам. У V ст. ефталіти (“білі гунни”), розгромивши іранські війська Сасанідів, заволоділи Середньою Азією. У 60-ті рр. VІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що проіснував до початку VІІ ст. і розпався на Східний та Західний, котрі зникли з політичної карти у 40-ві рр. наступного століття. По мірі того, як влада Західного Тюркського каганату над захопленими землями слабнула, відбувалося активне просування в Середню Азію арабів. У 651 р. вони оволоділи Мервським оазисом (сучасне м.Мари в Туркменистані), а на початку наступного століття взяли під контроль увесь регіон.

У 875 р. на уламках Арабського халіфату виникла нова держава під владою місцевої таджицької династії Саманідів. Вона вела свій родовід від великого феодала Саман-худата, сини якого в нагороду за службу халіфу отримали в управління важливі провінції Мавераннахру. В період свого розквіту в І пол. Х ст. держава Саманідів зі столицею в Бухарі, крім Мавераннахра, включала також Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста перебували у васальній залежності від неї. Опорою влади Саманідів була їх особиста гвардія, створена з молодих рабів, а керівництво державою зосереджувалося в центральних органах – десяти диванах (міністерствах) на чолі з великим візиром.

У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що вдерлися з Семиріччя й об’дналися під владою династії Караханідів. Але могутність сельджуцького султанату виявилася такою ж нетривкою, як і решти держав Середньої Азії, що трималися на воєнній силі.

Знавці всесвітньої історії зазначають, що перші державні утворення на території сучасного Туркменистану виникли у І тис. до н.е. (держави Маргіана, Парфія, Мідія). У VІ-ІV ст. до н.е. туркмени перебували під владою іранських Ахеменідів, Александра Македонського, з ІІІ ст. до н.е. – в Парфянському царстві і державі Сасанідів, у V-VІІІ ст. н.е. туркменська територія перебувала під владою ефталітів, тюрків, арабів, а в ХІ ст. її завоювали огузи. В ХІ-ХІІІ ст. туркменські землі входили до складу держави Сельджуків, а потім Хорезму, у ХІІІ-ХV ст. - перебували під владою татаро-монголів, потім – Тимуридів.

Таджики – народ з віковими культурними та державотворчими традиціями. Так, вже у першій половині І тис. до н.е. на території сучасного Таджикистану виникла держава Бактрія, у VІІ-ІV ст. до н.е. таджицька територія знаходилась під владою іранської династії Ахеменідів, імперії Александра Македонського. Після смерті останнього територія Таджикистану стала частиною імперії Селевкідів, а від ІІІ ст. до н.е. - послідовно в Греко-Бактрійському, Кушанському царствах, державі ефталітів, Тюркському каганаті, була частиною Китайської імперії.

У VІІІ ст. в межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї (арабською Мавераннахр) прийшли араби. Вони принесли свою культуру і релігію, хоча мова таджиків не змінилася.

3.Політични розвиток народів Середньої Азії в епоху татаро-монгольського завоювання

На початку ХІІІ ст. уся Центральна Євразія увійшла до складу монгольської держави. В результаті завойовницьких походів монголо-татар територія Середньої Азії й Казахстану була поділена між улусами (спадковими володіннями) старшого сина Чінгісхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан), іншого сина – Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) і онука – Хулагу (Туркменія). Згодом Улус Джучі розпався, внаслідок чого степи Казахстану увійшли до складу Білої Орди (Ак-Орди), яка, в свою чергу, поділялася на кілька улусів. Один з улусів перебував під владою потомків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Представнику цієї династії Абулхайр-хану (1428-1468 рр. правління) вдалося об’єднати під своєю владою більшу частину Казахстану від Сибіру до Мавераннахру, проте суперники Абулхайр-хана – місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек – утворили на заході Семиріччя, в Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства.

Головною галуззю господарства у казахів було кочове й напівкочове скотарство, вирощуванням злакових культур займалася незначна частина населення на півдні, котра не могла завести собі худобу. Досить високого розвитку набули ремесла (вичинка шкір, гончарство, ковальство, ткацтво тощо), які обслуговували натуральне господарство. Суспільно-економічні відносини у казахів перебували на патріархально-феодальному рівні. Землі та пасовиська формально вважалися власністю роду, до якого входили аульні громади, але фактично угіддя належали хану, що розподіляв їх на улуси між представниками верхівки феодальної аристократії (султанами) і родової знаті (біями, баями, частиною батирів). Привілейованою групою населення було також мусульманське духовенство, хоча серед рядових кочовиків збереглися пережитки доісламських вірувань, зокрема шаманізм.

На початку ХІІ ст. територію Киргизстану пограбували каракитаї, а на початку ХІІІ ст – монголо-татари. Згодом киргизькі землі, що входили до складу монгольської держави Моголістан, стали об’єктом спустошливих набігів військ Тимура та його нащадків (ХІV-ХV ст.). Вчені вважають, що формування киргизької нації завершилось в період правління ойратських феодалів (кінець ХVІІ – середина ХVІІІ ст.).

на початку ХІІІ ст. усе Межиріччя захопили монголи. Завойовники, що перебували на більш низькій стадії розвитку, знищували міста, орні землі перетворювали на пасовища, а місцеве населення - на рабів і витісняли в гори. Попри це, корінні мешканці залишилися носіями мови і писемності, високої культури землеробства.

У 30-х рр. ХІV ст. в Хорасані (північно-східна частина сучасного Ірану, південь Туркменістану й північно-західний Афганістан) спалахнуло велике повстання селян, ремісників і рабів, спрямоване проти влади кочової монгольської й тюркської аристократії, що отримало назву руху сербедарів (у перекладі з перської – вішальники, приречені). Очолили його дрібні землевласники, яким вдалося створити власну державу, що проіснувала 45 років. Сербедари знизили і скасували частину податків, тому їхній рух поступово поширився й на Мавераннахр, де в 1365 р. під Самаркандом повсталі завдали поразки війську правителя Моголістану. Місцевих сербедарів очолювали Абу Бекр Келеві й Маулана-заде.

Однак після того як середньоазійська знать на своєму з’їзді в 1370 р. проголосила верховним правителем барласького еміра (князя) Тимура, повстання було невдовзі придушене, а столицею відродженої монгольської держави став Самарканд. Щоправда, Тимур (чи Тамерлан за європейськими джерелами, від перського вислову “Тимурленг” – кульгавий Тимур) не належав до династії Чінгісидів, а тому не міг проголосити себе ханом. Тоді з численних спадкоємців Чінгісхана він вибрав царевича Суюргатмиша й посадив того на трон. Роль “хана” зводилася до присутності поряд із всесильним Тимуром на сусідньому престолі під час офіційних церемоній, чеканки його імені на монетах та вихвалянні у святкових молитвах.

Об’єднавши під своєю владою Чагатайський улус, Тимур припинив емірські міжусобиці й утворив сильну державу, могутню армію та розпочав зовнішні завоювання. Першою його жертвою став Хорезм. Після п’яти походів, щоб викорінити спротив місцевих мешканців, емір наказав виселити їх до Самарканда, столицю краю – Ургенч – зруйнувати, а її місце засіяти ячменем. Така ж сумна доля чекала золотоординські міста, Тимур тричі завдавав ударів хану Тохтамишу і хоча не приєднав його володіння до своїх, але пограбував їх і знесилив. Торговельні шляхи, що йшли територією Золотої Орди, змістилися на південь – у землі, підвладні Тимуру.