5.Політ.Занепад стародавнього Києва та виникн. Нових центрів політ.Об*єдн.Давньорус.Земель

Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у ХІV ст. – 250.

Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад.

У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі

Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами.

Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст. Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

4.Кочові народи та їх політ. Об*єдн.На території снд 4-13ст.

У IV ст. сарматів розгромили й частково асимілювали гуни. Частина сарматів відійшла в гори Кавказу та в Крим, а ті, хто залишився, взяли участь у формуванні черняхівської культурної спільності. Частина сарматів взяла участь у Великому переселенні народів.

Проте і гуни не довго панували на території України. Вони були розгромлені готами і антами. у VI ст. анти були поневолені аварами. У 60-х рр. цього ж століття вони створили Аварський Каганат. Проте на самій території України авари (або обри) не проживали. Слов'янські племена були залежними від аварів. У кінці ІХ ст. Аварський Каганат падає під натиском угорців.

Інші відомі кочівники доби раннього Середньовіччя на території України

Печеніги Половці Чорні клобуки Монголи Кримські татари

В 9-10 ст. половці займали степи Північно-Східного Казахстану та над рікою Іртиш.

У XIII століттяе монголи під буттям Чингісхана чолі а і двох поколінь його нащадків створили найбільшу по території імперію в світовій історії.

З венедів вирізняються дві групи слов’янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і в 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються, натомість від VII ст. у літературі все частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, вживається назва “слов’яни”. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії й Білорусі. Перелік цих об’єднань подає “Повість временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, кривичі, радимичі, в’ятичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти, зокрема в джерелах є згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Протягом VIII - IX ст. слов’яни розселилися на території Східної Європи. У той же період виникла Давньоруська держава з центром у Києві, що у XII—XIII ст. розпалася на багато князівств і земель. У 60-70 рр. XII ст. виділяються два центри, які намагаються об’єднати навколо себе руські землі – Київ, на південному заході, і Володимир-на-Клязьмі, на північному сході Русі. Після монголо-татарської навали середини ХІІІ ст. центр об’єднання земель Північно-Східної Русі поступово зміщується до Москви.

Протягом першої половини ХІ ст. Візантія захопила тепер усі вірменські землі, запровадивши на них власну адміністративну систему на чолі з намісниками – катапанами. Але в середині того ж століття для народів Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1048 р. вони вдерлися на територію Вірменії й упродовж 15-ти років чотири рази руйнували країну, а після перемоги над візантійцями в 1071 р. при Манцикерті відчули себе в ній повними господарями.

Виникнення перших державних утворень, що вважаються безпосередніми предками казахів, датується початком нової ери літочислення. До такого типу держав відноситься, зокрема, утворення сакських племен, що обіймало величезну територію сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї. Загалом упродовж ІV-V ст. у Середній Азії на території між Каспієм і р.Сирдар’я співіснувало близько тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало життя кочовим ордам, що спустошували та захоплювали ці території. Так, у V ст. Середньою Азією заволоділи ефталіти (“білі гунни”), що розгромили війська Сасанідської Персії. У 60-ті рр. VІ – VІІІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що розпався на початку VІІ ст. на Східний та Західний каганат. По мірі того, як влада Західного Тюркського каганату над захопленими землями слабнула, відбувалося активне просування в Середню Азію арабів. У 651 р. вони оволоділи Мервським оазисом (сучасне м.Мари в Туркменистані), а на початку наступного століття взяли під контроль увесь регіон.У ІХ-ХІІ ст. Казахстан входив до держав огузів і Караханідів.

Загалом, у VІ-ХІІ ст. на території сучасного Семиріччя і басейну Сирдар’ї змінювали одна одну різноманітні ранньофеодальні держави, що об’єднували тюркомовні кочові племена. Більш розвинутим вважався південь, де панувало осідле господарство, розвивалось землеробство, проходили головні торговельні шляхи, в тому числі й відгалуження Великого Шовкового шляху.

У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що вдерлися з Семиріччя й об’дналися під владою династії Караханідів. Але могутність сельджуцького султанату виявилася такою ж нетривкою, як і решти держав Середньої Азії, що трималися на воєнній силі. На початку ХІІ ст. в султанаті спалахнула боротьба за владу, а в 1141 р. під Самаркандом сельджуки зазнали нищівної поразки від центральноазійських монгольських кочовиків каракитаїв. Щоправда, нові завойовники не змінили місцевих порядків, а обклали населення великою даниною й перетворили великих феодалів на своїх васалів. За таких умов центр державно-політичного життя Середньої Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів’їв Хорезму, чий правитель – Хорезмшах Текеш – наприкінці ХІІ ст. дав відсіч і сельджукам, і каракитаям.